Сторож стаду своєму

Я прокинувся від ледь чутного шуму. Підскочив і вибіг на двір, але встиг побачите лише, як швидка тінь гайнула через паркан.

Батько міцно спав на своєму місці. Він вже старий, багато спить і замало їсть. А про мене кажуть — замалий. Та я давно чекаю нагоди довести, що вже дорослий.

З цими думками я опинився назовні. Тут йшов дощ. Він почався тиждень тому — нудний і невгамовний. Між тим тінь дісталася узлісся, озирнулася, показала мені тонкого рожевого язика і пірнула у чагарники. Цьому нахабі недостатньо нас обкрадати, він ще й знущається! От я тобі!

«Спершу дожени!» - мовчки посміхнулася тінь, і я гайнув за ним.

В лісі було темно і трішки страшно. Високі дерева хитали гілками навколо, дощ перщів без упину. У вологому повітрі запахи ставали сильнішими, але той один, потрібний мені, губився на тлі розмаїття. Майнула підступна думка: чи не повернутися, поки не пізно? Та я вперто струснувся, прихилився нижче до землі і побіг вперед.

— А ти настирний, — пролунало зовсім поряд. — Поважаю!

Я різко загальмував і крутнув головою у пошуках джерела звуку.

— Йшов по сліду, вівчарка?

— Вівчар! — сердито рикнув я і, нарешті, побачив Його.

Він не дуже й переховувався. Сидів на поваленому дереві у двох швидких стрибках від мене і безтурботно вилизував передню лапу.

Великий рудий Лис.

— Чесно кажучи, я трохи здивований, — неспішно продовжив Лис. — Не думав, що у садибі з’явиться хтось з настільки гарним нюхом.

— Злазь, паскудо, я натовчу тобі пику! — не люблю пустопорожніх розмов.

— Від тебе тхне полином! — Лис зверхньо розсміявся.

— Гарно допомагає від паразитів! — і я поліз до нього.

— Легше, малий! — Лис швидко відсунувся подалі. — Тобі особисто я нічого не зробив.

— А хто краде курей?! — я вперто намагався заскочити на повалене дерево. — А хто давив качок?! А хто...

— Допомогти? — руда пика з’явилася зовсім поряд і зазирнула в очі з таким співчуттям, що я оскаженів остаточно.

Стрибнув що є сили, але тільки зубами клацнув у повітрі.

— Охолонь, малий, - Лис знову всівся подалі від мене. — Сьогодні я приходив лише познайомитися.

Я втомлено присів на задні лапи. Язик сам собою вивалився з пащі.

— В сенсі?

Рудий розбійник тихо розсміявся:

— Я хотів подивитися на нового сторожа. Тобто — на тебе.

— Це повинно мене заспокоїти? — похмуро поцікавився я.

Лис пересмикнув плечима:

— Я думав... полестити.

— Індик теж думав!

— Ні, - заперечив Лис. — Індика не потягну, завеликий.

— Дуже смішно!

— Кожен жартує, як вміє, — примирливо відповів він. — Давай краще покумекаємо, як нам далі жити.

— Нам?! — обурився я. — Та я тобі зараз горло перегризу, ворюго!

— Який ти гарячий, але недалекоглядний, вівчаре, — він знову про всяк випадок відійшов подалі.

Та я вже зрозумів марність спроб заскочити на повалений стовбур, тому рудий даремно хвилювався.

— А якщо я тобі? — несподівано спитав Лис.

— Що, ти — мені? — розгубився я.

— Якщо це я тобі горло перегризу? — жовті очі раптово опинилися майже поряд. — Маленьке цуценя зовсім самітне в темному лісі, — промуркотів Лис, майже, як наша кішка, — далеко від дому, розгублене... Дурне, погналося за рудим хвостом. То може, мені вирішити майбутні проблеми просто зараз?

В його очах давно вже не було й краплини минулої поблажливості. Шалена лють — ось що плескалося на донці цих жовтих блюдець. Одвічна лють злодія до закону.

Він був старший і більший за мене. І він був — ворог.

«Він вб’є тебе, — сказав здоровий глузд. — І ніхто ніколи не дізнається, куди поділося з подвір’я дурне щеня».

«Тато сумуватиме, — зітхнула совість. — І молодший хазяїн — також».

«Іншого шансу може й не бути, — тихо нагадали десятки поколінь предків-вівчарів. — Ти не щеня. Ти — сторож. Сторож стаду своєму».

І я стрибнув, щосили відштовхнувшись раптово зміцнілими лапами від мокрої слизької трави. Цілячись нещодавно прорізавшимися іклами у необережно підставлене горло.

На світанку садиба прокидалася. Вийшов господар, кремезний чолов’яга, широко позіхнув і заходився порпатися з газонокосаркою. Господиня годувала птицю та худобу, і лише дванадцятирічний господарський син розгублено крутив головою посеред двору.

— Тату! — нарешті сказав хлопчик. — Кучум зник! Його немає, ні в буді, ні на дворі! Старий Джек на місці, а Кучума немає!

— Бісовий цуцик, — тихо пробурмотів господар. — Не турбуйся, синку! — вже вголос. — Кучум ще малий і неслухняний. Він і раніше бігав за ворота. Захоче їсти, прийде.

- Але ж він може заблукати!

— Вівчарка не заблукає, — впевнено відповів батько.

— Вівчар, — виправив син.

— Пусти! — Лис відчайдушно виривався.

Ми з гарчанням каталися по траві. Зусилля були марними, я тримав його міцно.

До горла я все ж не дострибнув. Вчепився іклами у розкішний комір на грудях розбишаки і стягнув його з поваленого дерева на землю. Коли ми падали, щось неприємно хруснуло у задній лапі.

— Відпусти, йолопе, задушиш...ся! — він смикався піді мною, немов скажений.

Паща була геть забита його мерзенним рудим хутром. Дихати насправді ставало все тяжче.

— Годі, малий, здаюся, — майже спокійно сказав Лис і нарешті припинив сіпатися. — Досить, ти переміг. Виплюнь дядька Лиса, — він завмер, задравши догори всі чотири лапи.

Я розтиснув зуби і відступив на крок. Хотілося помити пащу з милом.

— Якщо хоч раз побачу тебе біля садиби! Якщо зникне хоча б одна курка чи качка! Якщо... Клянуся, я знайду тебе і тоді вже точно загризу на смерть! Ти зрозумів?! — мій погрозливий рик мало не зірвався на ганебний щенячий вереск.

Лис підвівся і знову легко застрибнув на повалений стовбур.

— Так, я все зрозумів, — і тільки рудий хвіст майнув, коли він розчинився у лісовій пітьмі.

— Ех ти, вівчар, гроза лисиць... — долинуло до мене.

Обережно, поволі підтягуючи ліву задню лапу, він йшов додому. Ніч, дощ, дражливі запахи, повалене дерево, Лис — все лишилося позаду.

«Ти — малий, настирний, гарячий, недалекоглядний...», — досі бринів у вухах улесливий голос.

Не слухати. Чхати на ті голоси! Він рішуче струснувся і пришвидшився.

Чагарники на узліссі вже лишилися позаду. Попереду лише рідний дім!

— Кучум!

«Привіт і тобі, молодший хазяїне!»

— Ти повернувся! Де ти був?! Ти... поранений?! Тату!..

— Заживе, як на собаці, — заспокоїв господар сина, закінчивши огляд пса.

Вже не цуцик, але ще й не дорослий, піврічний Кучум з породи вівчарок, терпляче чекав, поки його припинять мацати і крутити.

— Тобі слід більше займатися з цим розбишакою, сину, — додав господар. Кучум тихенько загарчав.

— Добре, — погодився син, щасливий, що друг знову поруч. — Дивись, тату, що це за руді пасма?

— Еге! — господар знову схилився над собакою. — Це ж лисяче хутро!

— То він вночі за лисицею погнався?

— І, здається, наздогнав. Схоже, знову той старий лис приходив.

— Тож, Кучум молодець, а зовсім не розбишака! — захоплено вигукнув хлопчик.

— Молодець, — погодився батько. — Сторож росте! Тільки от що, синку: викупав би ти його в полину. Бо хтозна, скільки блох він з тої лисиці підхопив...

Кучум широко позіхнув, демонструючи всьому світові бездоганно білі зуби і рожевий нахабний язик. Він хотів спати.