Спадщина

Тієї ночі Петру Дукошинюку сильно не здоровилося. Увесь блідий, кволий, не в силах навіть задмухати вечірню свічку, він лежав на ліжку вже тиждень. Василина, з якою він прожив двадцять вісім років, майже не виходила з хати, а коли таке й робила, то щоб поплакати, аби чоловік не чув. Але Петро не був нинішним, тобто народженим недавно,  і добре все розумів. Інколи до нього приходили на “раду”, та й заодно, глянути чи ще в здоровому глузді війт. Та не так дратувала Петра хвороба, “контрактники” і Степан який з самого ранку втікав кудись з цімборами, то друзі, товариші, як слабкість у руках, така що й чарки не міг підняти. І попри всі біди що звалилися на його сиву голову, він зберігав холодний розум, бо все життя провівши у роботі, мав наснагу до чистоти думок. Та попри цю ясність мислення, був дурним до роботи як віл. Навіть в божу недільку, окрім як обійти худобу, щось та й робив, але так аби люди не бачили, і не чули, бо загікають. Такий характер отримав від нього і Остап, на якому власне, залишилося все господарство, та й багато батьківських доручень.

Люди давно розбіглися по хатах, аби не залишатися на тілі холодної, Буковинської ночі. У хаті Дукошинюків, горіли дві свічки. Одна на столі, за яким сидів Остап, пишучи звіти за вирубаний ліс, які треба буде віднести завтра на звіт. Другу, тримала в руках Василина, сидячи на ліжку біля Петра, і тихо молячись Богородиці, та чоловік лише усміхався дивлячись на неї.

— Що тобі весело? — спитала видихаючи жінка. Вона обережно приклала долоню до блідого Петрового чола, і повільно стягнула її до щоки.

— Милуюся тобою, рибко. — мляво відповів Петро, не зводячи очей з її обличчя.

— Боже мій боже. — голос Василини зламався, і звучав як скрипка у руках невмілого п’яниці. Поставивши свічку на тумбочку, жінка приклала руку до свого рота, аби хоч трохи стримати сльози, бо відвернутися від глибокого погляду Петра, не могла.

— Не плач моя мила, росинко моя. — прошепотів Петро, і трохи прижмурив очі, на його обличчі в ту мить, стало видно вікові зморшки, тверді як кора старезного дуба.

За вікном гавкнув собака. У чутливій тиші донеслося як хтось відкриває хвіртку, потім зачиняє, і швидким, сильним кроком топче сиру землю, та стає на поріг оббиваючи взуття. Двері в хату відкрилися, нічне повітря залетіло до кімнати оминаючи розтоплену піч. Степан зняв пишну кресаню, зачинив за собою двері, тихо підійшов до Остапа. Той одразу сунув йому в руку якийсь папір. Степан недовго його розглянувши, поклав на стіл, і схвально поплескав брата по плечу, направився до ліжка, де лежав Петро. Він присів біля ніг матері, і взяв за руку батька.

— Любиш ночами ходити. — сказав Петро, намагаючись зі всієї сили стиснути руку — Що там, “Пні”? — “Пнями” називали візників що займалися вирубкою лісу, та його доставлянням у потрібні місця.

— Добре все, не думайте за роботу, бережіть сили, ми з Остапом все зробимо. Завтра якраз підемо зі звітом до міста, треба людям зарплату видати. — сказав Степан кивнувши на брата. Той у відповідь лише хитнув головою. Обоє розуміли, що "берегти" вже нема чого.

— Добре. То є добре. — ледь видихнув Петро. Він дуже непокоївся за людські гроші, бо знав як то важко працювати за копійки, та ще не отримувати тих копійок вчасно — Ідіть но сюди, діти. — відкашлявшись сказав немічний війт.

Піднявшись з-за столу Остап, важко глянув на матір, потім на батька, і на сидячого на підлозі брата. По душі ніби хтось пройшовся металевим батогом, ділячи на шматки кожне слово, аби воно не добігало до язика. Десь за хатами, жалібно завили собаки. Остап підійшов, і всівся біля брата, однією рукою спершись на ліжко, іншою взяв батька за руку.

— Йой боже. — знову почала Василина похилившись над чоловіком.

— Значить так. — почав Петро, урочисто, намагаючись зберігати грубість в голосі, хоч йому це туго давалося, і сухі губи, ситі від постійного слова, вже тремтіли — Мої сини. Я все життя старався, аби ви малися добре. І ваша мати також, багато душі вклала. Тому, ось що хочу вам сказати. — він набрав у груди повітря скільки міг — Любіться, шануйте матір, бороніть один одного, не будьте ледащі, живіть чесно, та й майте повагу до чесних людей. — тяжко йому давалося кожне слово, як і кожен подих, та він продовжив — Тобі, Степане, я лишаю справу. В управі, все узгодив, завтра понесеш усі документи, які гія, і станеш новим війтом, люди посердяться мало, та й звикнуть.

— Тату, та де, що ви таке кажете? — здивовано пробелькотів Степан, схиляючись над старим.

— Тихо будь. Так буде як я кажу — мовив Петро — А тобі, Остапе, лишаю все ґаздівство, бо маєш до того вправу, та й терпіння. — його очі повільно закрилися, а повітря, хрипом вийшло з легенів - Будьте дружні, діти. Бо крім вас і матері, нікого рідного більше не маєте.

Так і спочив Петро Дукошинюк, поважний війт. Заповів синам останню свою мудрість. І сталося так, як він того і наказав. Та лише, до пори, до часу.