Примарний пес

Маленький Яків був бурлака-розбишака за вдачею. Його батьки загинули в автотрощі, коли йому було шість років. Тож бабуся і дідусь, які мешкали у селі, взяли до себе сироту на виховання. Проте хлопець, вражений загибеллю батьків, ріс замкненим і дивакуватим. У свої десять років він став відлюдкуватим, опецькуваним та мрійливим. Коли дідусь та бабуся питали його, де він був і що робив, він починав вигадувати якусь набувальщину, аби від нього відчепилися. Він часто блукав околицями десь подалі від людських очей.

Одного вечора, коли він грався на пустирі на краю села, він побачив далекі вогники. Цікавість привела його до старого цвинтаря. Зачарований таємничою атмосферою, хлопчик вирішив зайти всередину. І знову побачив там ці дивні вогники – жовтувато-червоні, що блимали, наче очі.

Цвинтар був вже оповитий сутінками, коли Яків почав ходити серед старих могил. Раптом він почув за собою важкі кроки і низьке гарчання. Озирнувшись, Яків побачив страхітливого чорного пса з палаючими очима та величезними пазурами – це був баргест. Примарний пес, що живе на цвинтарі, і стереже могили, шоб ніхто не турбував спокій померлих.

Серце Якова забилося швидше, він відчув страшний переляк. Від страху його кров швидше побігла по венах, м’язи налилися силою, і він почав тікати так, як не бігав ніколи в житті.

Баргест погнався за ним, його гарчання стало гучнішим. Навіть здалеку хлопчик відчував його смердючий подих. Наче два вуглики на кудлатій голові горіли злі очі, які палали гнівом та ненавистю до того, хто порушив спокій цвинтаря.

Яків майже вибився із сил, і вже втрачав надію на порятунок, коли помітив старий занедбаний будинок на краю дороги неподалік від цвинтаря. Ворота виявилися вибитими, і замість них у паркані зяяло провалля. Він швидко вскочив всередину і захлопнув двері, сподіваючись, що це зупинить страшного пса. Пес лишився за дверима, почав жалібно скавуліти та дряпати двері кігтями, ніби просився, щоб його впустили всередину.

Ніч тяглася нескінченно. Здавалося, що ранок вже ніколи не настане. Яків сидів, пригорнувшись до стіни, і молився, щоб баргест не знайшов шлях, як ввійти до будинку. Його трусило від жаху, його тіло тремтіло, а по спині стікав холодний піт. Він сидів у кутку, стискаючи коліна, і не міг наважитися навіть підняти голову.

Його жахала сама думка про те, що він помре тут, а дід та бабуся навіть не знатимуть, де шукати його тіло. Його більше жахало те, що вони хвилюватимуться за нього, ніж те що з ним може статися щось страшне.

В будинку панувала тиша, лише десь у кутку було чути скрипіння дерева. Та кігті баргеста дряпали двері. Яків, затамувавши подих, озирнувся навколо. Будинок виглядав занедбаним, але у вітальні він побачив старі фотографії на стінах. На знімках були зображені люди – колись щаслива родина з двома дітьми, а поруч з ними той самий чорний пес. Серце хлопчика стиснулося від жаху та здивування.

Раптом він відчув страшний холод, який пробрав його до кісток. У кімнаті стало зимно, запилені вікна покрилися інієм. А в середині кімнати поповз туман, з якого виступили дві фігури. Чоловік та жінка, ще не старі, але з обличчями, на яких відбилося їхнє важке життя, повне тривог і злиднів.

Він дивився на фотографії і згадував історії про духів, що не можуть залишити свій будинок, і не дають заселитися новим господарям. Хлопчик зрозумів, що цей будинок колись належав тим людям, чиї могили він бачив на цвинтарі. І в них був кудлатий пес, якого вони дуже любили, і який охороняв їхній будинок. І коли вони раптово померли, вірний пес перебрався на їхню могилу на цвинтарі. Баргест охороняв їхній спокій.

– Що ти робиш в нашому домі? – суворо спитав чоловік. – Якщо прийшов щось вкрасти, то дарма! Тут немає нічого цінного. Ми жили в бідності і померли у злиднях, а наших дітей забрали у сиротинець. Навіщо ти тут?

– Я заблукав, – відповів Яків, і заплакав. – А ще за мною погнався чорний пес. І тепер він там, шкребе двері… Мені дуже страшно!

Жінка похитала головою, і зітхнула.

– Це наш пес, не бійся його! Він прожив з нами довгі роки, і тут його дім. Відкрий двері і впусти його!

– Ні! – перелякано зарепетував хлопчик. – Ні за що! Він мене загризе…

– Повір мені, – сказала жінка, і протягнула руку, щоб скуйовдити його волосся. – Він мене послухає.

Тремтячими руками Яків посунув засувку і відскочив назад. Пес влетів у будинок, але побачивши дві фігури, застиг на місці, і заскавулів.

– Тихо, тихо, маленький, – ніжно промовила жінка, і погладила песика по голові. – Ми тут. Бачиш цього хлопчика? Не чіпай його! Він – наш гість! Він не хотів нічого лихого!

Яківа все ще трусило від страху, так що він не міг підвестися на ноги.

– Не бійся його! – сказав чоловік. – Зараз він тебе понюхає, познайомиться з тобою. І ми попросимо, щоб він проводив тебе додому.

Собака підійшов до переляканого Якова, принюхався, і заскавчав. Хлопчик простягнув псу руку. Баргест обнюхав її і лизнув. Очі пса вже не були червоними, а світилися спокійним блакитним сяйвом, і таке ж сяйво йшло від чорного хутра. Пес більше на здавався хлопчику таким страшним і небезпечним, як на початку.

– Краще хай посидить у нас в домі, – сказала жінка. – Бо сьогодні така ніч, коли нечисть вилазить з усіх усюд, і для нього там справді може бути небезпечно.

– Так, мабуть, погодився чоловік. – Сьогодні пляшуть чорти, русалки водять хороводи і утопці вилізають на берег. Тож хай ще посидить.

З першими відблисками світанку пес піднявся і загарчав, і рушив до дверей.

– Скоро зійде сонце, – сказав чоловік. – Ти можеш йти. А Полкан проведе тебе і вкаже шлях додому. Йди!

Яків відчув полегшення. Він підвівся, пройшов повз собаку, обережно відчинив двері і вийшов на вулицю. Сонце ледь помітно піднімалося над горизонтом, наче червоний ліхтарик, освітлюючи загравою цвинтар і старий будинок на околиці. Баргест побіг по дорозі, час від часу обертаючись, і дивився на Якова, кликаючи його за собою. Яків пройшов вже довгий шлях, перш ніж сонце з червоного стало жовтим. Пес, спочатку перетворившись на тінь, ковзнув у придорожні кущі, і зник у перших промінях сонця, залишивши за собою лише мокрі сліди на грунті.

Яків йшов швидко, візнавши стару вулицю, і повернувся додому, де його вже шукали дід і бабуся. Він розповів їм про свою нічну пригоду, про страхітливого пса і старий будинок. Дід і бабуся вислухали його з недовірою, але змирилися з тим, бо хлопчик завжди щось фантазував і вигадував. Вони вирішили більше не відпускати його самого на прогулянку, і взяли до себе чорного данського дога, щоб він охороняв хлопчика і захищав його. Песик був ще підлітком, але достатньо виріс за рік, щоб бути надійним захисником. Його навчав один з сусідів, який працював собачим тренером, і вже більше Яків ніколи не гуляв на самоті, бо його скрізь супроводжував вірний та надійний чотирилапий друг.

Хлопчик більше ніколи не ходив до того місця, аби більше не турбувати привидів, попри те що вони були добрими до нього, але завжди пам’ятав той вечір і урок, який він виніс: немає друга, вірнішого за собаку. І краще не турбувати те, що повинно залишатися в спокої.