Страх з дитинства

Втома колись вижре моє нутро, а поки що – спати.

Спати під гуркіт холодильника, марлеве мерехтіння фар, що малює тіні над металевим ліжком, в’язко провалюватися в матрац, а за тим у дурманний сон.

Сон, що рахує відділи хребта, лізе під ребра та облизує пальці, якими сумлінно підгрібаєш ковдру до себе.

До себе беззахисно скрученого біля стінки, що млосно дихає холодом.

–        Засинай, бо знову не зможеш прокинутись.

–        А ти не зможеш. Знову.

Брудні обрубані пальці стануть каркасом для дому, викинуті відмови скам’яніють оградкою, в яку засиплють чорні плями, що виводив акварельками в альбомі на групі продовженого дня. Лиш агатове сонце сяде гратися в зайчиків, які тягнуться смолою на синіх стінах, руках і очах.

–        Страшно жити в суцільній темряві? Коли зіниці голками лізуть під повіки, стікають сльозами й лишаються грудкою землі в горлі. Коли голоси б’ють по тім’ю й кличуть із різних боків: «ходи до мене, ти ж мене більше любиш?»

Люби мене. Люби волошками по шкірі, які збирала влітку в бабусі селі.

Люби мене. Люби суницями на сукні, яку вже ніколи не одягнеш.

Люби мене. Люби ненависним ароматом одеколону й загарбницькими обіймами.

Люби мене. Люби або помри.

А я помру. Помру в соте, як ситий вбивця в судний день. Помру із невинними тінями на стіні, які запевняють, що крейдяне тіло ніколи не втече із дому.

З дому облупленої фарби й спини, що пече роками, взялася рубцями, наче там були крила чи то ясна без зубів.

Знову помру чи ...

Стіни впадуть проливним дощем у весняному полі й залишать білим зайцем на стежці.

–        А цього разу тікай.

Тікай від металевого присмаку, що викликає звикання, наче ароматизовані цукерки.

Тікай від їдкого запаху тютюну, що випадає з кишень.

Тікай від доторків, що роздирають покриви.

Тікай від себе.

Біжи на проблиски травня, що грається зайчиками. Твоє місце на вигрітому сонечку, що цілує вушка та гладить за шерстю.