Зміст
  • Кінцевий схід: АКСИДІУМ

    • Кінцевий схід: АКСИДІУМ

    Den

    Кінцевий схід: АКСИДІУМ

    ПРОЛОГ

    Арокс, відривок Амбія

    550 рік після тисячолітньої війни (п.т.в)

    ***

    - Макс…Максе ти спиш?

    Тендітні та холодні руки дівчини пройшлись по обличчю Макса. Його руде та від сонячних променів - золотисте волосся, розвіювалось від теплого повітря та лоскотали хлопцю ніс. Ставало дедалі прохолодніше, не зважаючи на яскраво червоні промені Сонця, які здавались доволі теплими. Макс не поспішав прокидатись, так як розумів, що тільки зараз він може перепочити від довгої подорожі із своєю дівчиною - Мією.

    Але скеля на якій лежав Макс, ставала холоднішою, що додало йому більшої мотивації все ж таки розплющити очі.

    - Прокидайся коханий, ти задрімав…Нам час рухатись далі, скоро настане ніч. -Промовила Мія тихим та водночас щасливим голосом, посміхаючись побачивши розплющені карі очі, які блистіли від сонця наче янтар.

    Макс почухав собі носа, який лоскотало його волосся, та повернув голову на бік.

    В його очах розгорнувся вид на всю Амбію, зверху, при заході сонця.

    - Яка краса! - Подумав хлопець, побачивши перед собою неймовірний краєвид зі скелі. Сонце ніби поглинуло полум‘ям схили та пагорби, що були покриті суховю травою, а одинокі сухі дерева, були схожі на канати, які мов висіли в тумані, який почав осідати над Амбією. Але потрібно все ж таки вставати, Сонце ще не довго буде світити та зігрівати своїм теплом.

    - Як довго я спав?

    Протираючи сонні очі, хлопець очікував почути точну відповідь.

    - Я….я не знаю…можливо 30 чи 40 хвилин… Але сонце вже змістилось тричі, а твоя тінь стала лівіше від тебе.

    Не впевнено відповіла Мія, поглядаючи на суху траву яку колихає вітер знизу скелі.

    - Зрозуміло, нам дійсно час. Необхідно знайти місце для ночівлі та підготувати багаття. Ніч буде холодною.

    Макс швидким темпом встав та почав збирати речі у рюкзак. Під руки попала пляшка із водою, невеликий плед, ніж та пусті бляшанки з під концервацій. Дівчина тим часом дістала із свого рюкзаку великий шмат зім‘ятого та пожовклого паперу та розгорнула його, намагаючись зрозуміти їх подальший хід. Це була карта, яку Макс власноруч намалював використовуючи машинне масло різного ступеню забрудненості. Чорними суцільними лініями були позначені приблизні кордони їх країни – Ароксу із сусідньою країною Минум. Минум займав на карті чимало місця, так як сама країна була великою. Пунктирними та чорними лініями на карті, були помічені відривки у країнах. А ось до прикладу маслом світлішого кольору, були намальовані розмітки.

    «Все просто та зрозуміло » - подумала дівчина.

    Ось же, коричневі крапки – це міста.

    Коричневі трикутники – гори.

    Знаки запитань – місця невідомі ні науці, ні для самих Макса з Мією.

    Але найбільшу увагу дівчини привертав чорний хрест, що знаходився на краю Амбійського відривку. Саме там була їхня ціль. Саме туди вони тримали шлях. Вона на мить задумалась. Як же виглядають земля зниклих? Що їх очікує на місці того хреста, та що вони можуть там знайти?

    Макс вже як декілька хвилин тому зібрав свій рюкзак та стояв поруч Мії, також дивився на карту.

    - Кохана, дозволь на секунду.

    Молодий хлопець взяв до рук карту, вийняв голку що була прикріплена прямо до його шкіряної коричневої куртки, та блискавичним рухом вколов собі пальця. Яскраво червона капля крові одразу дала про себе знати. Зануривши голку у кров, Макс почав позначати маленькими крапками лінію що тягнулась через пів країни, починаючи із їх ріднього міста Кантер і закінчуючи коричневим трикутником – скелею, на якій вони зараз перебували.

    Роздивившись краще карту, Макс показав пальцем на знак запитання, що був найближче розташований до їх трикутника та впевненим голосом пробурмотів:

    -Сюди. Йдемо сюди. Бачиш силует будівлі, лівіше від схилу? Показуючи пальцем, хлопець намагався розгледіти силует будівлі що виднілась на горизонті.

    -Так, бачу, але…тільки не кажи що ми йдемо туди на ночівлю…- Запитала не впевнено Мія, поглядаючи то на карту де був намальований знак запитання, то на будівлю, що виднілась на краю пагорбу.

    -Так гайко, це єдина зачіпка де ми зможемо безпечно поїсти, розвести багаття та відпочити до ранку. По моїм підрахункам, саме завтра близько опівдня, ми маємо бути на місці.

    -Безпечно? Ти жартуєш? Ми і гадки не маємо що там… Та будівля ніби так і говорить: «гей ви, так так, ви ви, зайдіть до мене і вас тут уб‘ють та розчленують на органи»

    - Міє, я розумію що це виглядає не дуже, на перший погляд, але Амбія, це найвідоміший відривок нашої країни. І повір мені, це краще ніж залишитись тут на скелі чи на схилах, де наше полум‘я побачить все населення Амбії, або ще ж гірше, замерзнути чи бути з‘їденими псами Огольмами

    Для Мії, пси Огольми здавались найбільшою загрозою, вона боялась їх все своє життя. Вона чула розповіді одиноких мандрівників які бачили цих псів. Розповіді мисливців, що зі стразом розповідали, які ці істоти жахливі. Хоть ці дикі пси-мутанти і не водились на відкритих схилах, вона все ж розуміла, що статись за ніч може різне, тому вибору у неї - немає.

    - Добре, ти маєш рацію…ходімо скоріше, доки не стемніло. - Промовила засмучено дівчина,підтягнувши власний рюкзак, вона почала повільно спускатись зі скелі в низ, опираючись на вже холодне каміння, яке було покрито мохом.

    Підлітки обережно спускались зі сірої скелі, покритої золотим світлом заходу сонця. Кожен крок приближував їх все ближче та ближче до землі. Можна було побачити, що навички лазіння по скелях у Мії були явно кращі, тому Макс на декілька метрів відставав від своєї дівчини. Був ряд факторів, які дозволяли йому швидше спускатись, але головною причиною були поколені голкою руки. Хлопець не дозволяв колоти руки для Мії, що б робити відмітки на карті. Не сильна але ниюча біль все ж таки заважали йому міцно хапатись за каміння. Макс зрозумів, що в даній ситуації йому на користь послужив мох, який покривав скелю від самого її початку і практично до самого кінця.

    Спустились мандрівники набагато швидше, аніж піднімались. І це надало їм кращого настрою рухатись далі, так як шляху залишилось ще зовсім трохи. Будівля, та декілька кілометрів до позначки на карті.

    Галявина на яку ступила нога Мії, була повністю покрита сухою травою, власне як і все навколо. Така трава давала якусь надію та почуття безпеки, бо завжди бачиш що під ногами та за 100 метрів перед собою.

    До виходу на скелю, підлітки пробирались через хащі та болотисту місцевість, яка тягнулась більше ні ж 3 доби шляху. Тому, така місцевість із рівним полем та пагорбами, здавалась для них справжньою нагородою.

    Макс та Мія йшли поспішаючи, не помічаючи нічого навколо, так як їх мета - це будинок на горизонті де вони мали заночувати.

    Вийшовши на перший пагорб, підлітки розмовляли про батька Макса – містера Роджера Петерсона та діда Отто Петерсона. Його батько вчив звертати увагу на дрібниці, в чому б вони не були, а дід вчив не здаватись ніколи. Шкода що Макс був ще малим, коли дідусь помер від страшної хвороби.

    Чим ближче вони підходили, тим більший будинок виявлявся. Це була двохповерхова кам‘яна споруда, на вигляд закинута. Без вікон та дверей. Дах - відсутній, як і признаки життя в середині будинку.

    Приблизившись до будинку Макс та Мія присіли, та синхронно почали рухатись у бік вікон. В такий момент вони розуміли одне одного настільки, що здавалось ніби вони одне ціле, а керує ними один мозок. І цей мозок був Макса.

    -тсссс….я загляну у це вікно, а ти заглянь у те вікно,-Прошептів хлопчисько вказуючи пальцем на вікно розташоване з іншого боку стіни будівлі.

    -На рахунок три! Один…два…три!

    В середині було порожньо. І чути лише вітер, який свистів скрізь вікна. Макс впевнено встав на ноги, та почав рухатись до дверного проходу, озираючись навколо. Йому також здалось дуже дивним те, що будинок без признаків життя стояв у чистому полі, без паркану чи будь якої стежки до нього. Але одне привернуло його увагу точно, що і викликало підозру. Це старий автомобіль що стояв з лівого боку від передньої стіни. На вигляд він був повністю іржавий, колеса були спущені та вже встигли порости мохом і травою. Дах у автомобіля був відсутній.Він впізнав модель. Це був старий кабріолет марки «Хенс» 539 року випуску. Такі автомобілі були оснащені тільки бензиновими двигунами. І цей не був винятком. Тому великий дизельний двигун виглядав із закритого капоту. Він повернув голову до входу у будівлю та увійшов всередину. Мія довго не думаючи подалась одразу за своїм хлопцем, що б не відставати.

    В середині було тихо, але вітер піднімався все сильніший, що утворювало звук свисту скрізь вікна та дах. Стіни були сірі та обдерті, ніби ось-ось і обсипляться. Сонячне проміння, просвічували лише половину приміщень. Загальний шарм додавало і купа сміття, яке було розкидане по всій підлозі, наче тут жили безхатьки-механіки. Бо більшу частину сміття складали різні запчастини, деталі до різних автомобілів, елементи кузовів і дошки різної довжини та ширини. Мія оглянула одну кімнату, а Макс оглянув дві інших, на першому поверсі. Для підлітків це був справжній скарб як місце для ночівлі. Тут було все необхідне, щоб змайструвати собі інвентар та зробити тимчасове укриття.

    Макс повільно піднявся сходами на другий поверх, та помітив що кімнат там більше немає. Це була лише мансарда, тому він подумав, що будівля двоповерхова. Подивившись по кутах горища, він помітив у лівому куті цілу гору різних ліхтарів,фар від автомобілів та мотоциклів, а також побите скло. По всьому поверсі лежали листи металу, мабудь це і було накриття даху. Його така перспектива дуже підбадьорила, тому він поспішив до Мії у низ, що б обсудити подальший план їх дій.

    -Гаєчко! Гаєчко! В тебе що? Знайшла щось цікаве?

    -Один мотлох, тут нічого корисного. Все закинуто та повний безлад. Але для ночівлі годиться.

    -Е, ні…тут ти помиляєшся, це цілий клондайк!

    Тут ми зможемо не тільки відпочити, а зробити майже все необхідне, для подальшого шляху. Дивись….ось тут є багато запчастин з яких я зроблю зброю. З кузова можна вирізати не тільки наколінники, а й ножі! До того ж…на горищі є велика купа різних фар та скла! Я звісно не впевнений, що щось із того працююче, але спробую змайструвати ліхтарик та окуляри.

    Посмішка на обличчі хлопця була до самих вух, а янтрано-карі очі світились від щастя.

    Макс був неймовірним майстром. З самого дитинства його цікавило все механічне, а те що було не механічним – він перетворював у механічне. У нього вдома була велика майстерня, де він збирав різні прилади, механізми та двигуни. Тому ця будівля, одразу нагадала про дім, та всі його мрії створювати роботів-помічників або автомобілі майбутнього на найпотужніших двигунах, яких ще не бачив світ.

    Мія побачила, що Макс завмер на місці та щасливо дивився на гору брухту. Це її посміхнуло.

    -Максе! Ти чого?

    -А? Що? Я задумався…

    -Щось не так?

    -Та ні…все так…просто, почав вже сумувати за домом, майстернею…за татом з мамою і Вільямом… Знаєш, я хочу по-швидше дійти до землі зниклих та повернутись додому.

    -Я…я теж цього хочу, але нам потрібно поспішити, дивись!- Сказала Мія, показуючи пальцем у небо через вікно.

    Небо почало затягувати темними хмарами, які з‘явились із-за горизонту. Вітер все більш посилювався і вже не здавався таким теплим та прохолодним, а скоріше пронизуючим до кісток. Тим часом, Сонце вже ось-ось і сховається за горизонтом, та наступить довга, холодна пітьма.

    -Так… Трясця! Ти маєш рацію. Напевне буде дощ. Нам потрібно швидше працювати... І так, я піду закрию ось це вікно, та заднє. Що б не продував вітер і не було видно багаття. Потім я огляну авто, яке стоїть біля будинку. Воно здалось мені цікавим. Потім, приступлю до роботи. Твоя задача: наламати гілок з дерева, що за сто метрів від будинку, та розвести багаття.

    -Слухаюсь командире! - Засміявшись, Мія пішла в сторону дерева.

    Макс одразу кинувся закривати вікна. Під руки попались старі двері від якоїсь вантажівки, листи металу, дошки, що лежали на даху. Закривши одне вікно дверима від вантажівки, перевернувши його до гори низом. Це зайняло мало часу, так як руки у Макса були із правильного місця.

    Приступивши до закриття другого вікна, він повернув голову та на хвилинку задивився на Мію, яка спритно вже лізла на дерево.

    Вона розплела косу, тому її чорне волосся розліталось із сторони в сторону, завдяки вітру, що нарощував свою потужність. Її чорні шкіряні штани відблискували на останніх променях Сонця, а велика, батькова джинсова куртка, виглядала доволі кумедно. Дівчина зломала одну гілку, повернула голову до Макса, який стояв завмерши біля вікна. Вона підняла руку з гілкою до верху, тримаючись іншою рукою за стовбур дерева і почала нею розмахувати. Мія була ідеальна. Така тендітна і водночас бойова. Розумна, працьовита я така кумедна інколи. А ще, в неї були дуже гарні зелені очі – думав хлопець. В цей момент Макс відчув, наскільки він щасливий та наскільки йому пощастило зустрічатись із Мією. Так, це було його перше кохання, чого не скажеш про Мію. Макс у неї був третій по рахунку, який вона так сильно приховувала, що б не здатись для нього легкодоступною та розпусною.

    Петерсон оговтався від різкого приливу кохання, та почав доробляти вікна. Цок! Цок! Хлопчак вправно забивав цвях за цвяхом, які повиймав із уламків брухту.

    Закривши друге вікно, зробивши найпростіші двері у кімнату, він подався то автомобіля.

    За цей час Мія вже встигла принести цілу купу сухих гілок та жменею трави:

    - Молодець, я пишаюсь тобою! Я зробив вікна і двері, тому наше багаття не побачать. Залишилось лише розвести багаття та закінчити деякі справи….впораєшся?

    Мія без вагань кивнула головою тримаючи цілий оберемок гілля.

    Макс присів біля автомобіля і почав детально його оглядати:

    - хм… «Хенс» 539 року випуску…а будинок явно десь чьотирохсотих років…цікаво, хто був власником цього авто, та чому він залишив його близько 10 років тому? Так так так….що тут у нас?

    Макс говорив сам до себе у голос і оглядав кожну частину авто.

    Фари – цілі…

    Кермо – ціле…

    Кузов хоть іржавий, але цілком у нормі…

    Колеса….не схоже що б вони були пробиті…точно, вони зпустились.

    Червоні шкіряні сидіння були у багні і покриті пліснявою. А от двигун – весь у маслі!

    Макс подивився під авто, та побачив велику пляму, машинного масла. Для нього стало все зрозуміло. Машину покинули, але хтось намагався демонтувати двигун. Тому він встав, обтріпав руки об штани, та пішов до Мії у будинок.

    -Що там в тебе?

    -Я розвела вогнище, та смажу грінки, на жаль це все що в нас залишилось.

    -Так, вся їжа була розрахована на тиждень часу, тому ми маємо поспішити із поверненням додому по закінченню завдання.

    -Нам вистачить на сьогодні та трохи на завтра.

    -Чудово…ще трохи часу і я повернусь до тебе.

    -Що там по автомобілю? Щось вияснив?

    -Так…як на мене, його покинули тут біля 10 років тому у повністю справному стані. Але є одне але…

    -Яке? Автомобіль із Минуму?

    -Ні…автомобіль наш, це «Хенс» 539 року випуску, але доволі дорогий, щоб його просто покинути.

    Поцілувавши Мію у щічку, Макс подався на горище.

    Серед уламків скла, він взяв одну уцілівшу фару і спустився у іншу кімнату, де був брухт.

    Макс був ще тим майстром, тому з підручних матеріалів, він зробив цілий арсенал необхідних речей. Це був і ліхтарик, який світив через палаючий елемент замість лампочки, і гострий спис, різні різаки та ножі. Він розумів що на місці «зниклих» куди вони тримали шлях, може бути будь-яка небезпека, тому йому в голову прийшла геніальна думка – зробити зброю, арбалет.

    Йому пощастило, що в будинку було все необхідне для цього. І ресора, і трос, і довгі болти які можна було заточити.

    Взявши зроблений інвентар та необхідні запчастини, він пішов до Мії, яка сиділа біля вогню, хрустіла підсмаженим хлібом та гріла руки над багаттям.

    Доївши хлібину, дівчина взялась плести дві косички. Таким чином, вона турбувалась про час, так як при підйомі в неї не буде можливості цього зробити. Брудне волосся запліталось набагато краще, ніж чисте, коли вона була ще вдома.

    Макс підійшов до неї із цілою купою залізяччя, та присів поруч біля вогнища.

    -Дивись, це все нам пригодиться, до того ж, в нас тепер є ліхтарик! Змащуєш мотузку маслом, пропихаєш її у ось цей отвір, запалюєш, і вуаля! У нас є альтернативне світло!

    -Ти справжній геній! Але тобі необхідно поїсти.

    -Зараз… закінчу з арбалетом та поїм.

    -З арба…що?

    -З арбалетом! Знаю, зброя доволі стара, примітивна і в нашому випадку власноробна, але ж - зброя! До того ж, я зробив гострий спис, на всякий випадок.

    -Ти правий! Зброя нам дійсно потрібна…але…

    -Що?

    -Ти впевнений, що на місці зниклих, можуть бути корисні для нас речі?

    -Звісно гаєчко! Ти думаєш чому всі вважають це проклятим місцем? Я думаю, що у всьому винна необізнаність людей. Мені дідусь розповідав про те, як він у молодості бачив краєм ока цю землю, і стверджував що прокляття ніякого немає. А Глен, заступник батька, колись розповідав, що там може бути ціле місто, різна техніка та інші речі минулого!

    -Але якщо там справді це все є, то чому досі ніхто не ходив туди?

    -В тому і справа, що ходили! Але зникали…Всі хто туди ходив - ніхто не повернувся. Коли ми, туди потрапимо, то не тільки знайдемо щось корисне, а й дізнаємось що до чого. Щось там й є…

    -А якщо немає?

    -Тоді ми будемо це знати точно, і наступний наш похід буде на смітник!

    -На смітнику один мотлох Максе….вже більше сотні років, наші країни звозять туди всі відходи життєдіяльності …нікому не потрібен той брухт.

    -Лише для тих, хто не вміє бачити цінність!

    -Можливо ти і правий…чого гадати, завтра все дізнаємось, а на разі, я дуже втомлена та хочу спати…цього разу ти перший на варті, через 4 години поміняємось, гаразд?

    -Так, звісно, відпочивай, а я вже майже заааакіііін…..ой….чив!

    Натягнувши трос на ресору, Макс нарешті зробив арбалет. Він відклав пристрій в сторону, взяв смажені хлібці та почав вечеряти, дивлячись у багаття.

    На дворі вже була суцільна пітьма, а вітер став настільки сильним, що здавалось було чути шелестіння листя, але листя не було і за десятки кілометрів навколо. Рев вітру перервала яскрава блискавка, а за нею ринув грім. Такий гучний та потужний, ніби заявляючи про свою могутність у всьому світі.

    Мія була занадто втомлена, щоб прокинутись від такого грому, тому вона повернулась на бік та засопіла.

    Багаття потріскувало та створювало легке шипіння. Світло яке віддавало багаття, немов пофарбувало стіни сірої кімнати в яскраво жовті барви. При такому світлі можна було розгледіти кожен камінчик та нерівність кам‘яних стін та стелі. Тінь Мії падала прямо на кут кімнати, рухалась, ніби підтанцьовувала у танці вогню.

    Макс жуючи останній шматочок хлібу, взявся за заточування трьох довгих болтів. Діставши із рюкзаку свій напилок, який він захопив із дому, хлопець почав чіткими рухами спилювати тупий кінець іржавого болту. Кожним чітким та впевненим рухом він зруйновуав структуру різьби і придавав виробу гострий кінчик. Завдяки закритим вікнам і дверям, тепло огортало тіла підлітків та не розсіювалось за межі їх останнього форт-посту.

    Підкидаючи гілочку за гілочкою, Макс почув, що тріск вогню починає переривати шум дощу. Дощ розпочався настільки швидко, що здавалось ніби він був і раніше.

    Кожна крапля нагадувала про себе серед незліченної кількості крапель, які падали із неба та розбивались об стару будівлю, покриваючи фасад мокрим слідом.

    Макс бачив як блискає на вулиці через щілину у вікні, між старими дверима вантажівки, покритої корозією та верхнім краєм віконного проходу. Хлопець почувався у безпеці. Будучи втомленим не менше Мії, карі очі Макса - закрились.

    Раптом, яскраво червоне світло перебило золотий віддінок кімнати, та ніби каменем впало на закриті очі хлопця. Він збагнув, що це було зовнішнє світло, так як йому снився яскравий захід сонця та Мія, яка посміхалась і дивилась йому у очі. Її посмішка була яскравіше сонця, а рухи заповільнені. Він відчував кожен дотик до неї, та легенький подих вітру. На фоні цієї картини був якийсь шум, схожий на рух чогось механічного. Позаду Мії з‘явився потяг, який пересувався дуже повільно, просуваючись кожен метер із гуркотом металевих частин.

    Мія повільно подивилась на потяг і одразу на Макса. Ніжним голосочком, посміхаючись, вона промовила його ім‘я. Посмішка із її обличчя стала розсіюватись та перетворюватись у злу емоцію. Дівчина з кожним разом, коли називала його ім‘я ставала все злішою та злішою. Під наростаючий гуркіт потягу, небо, немов кров, офарбував червоний колір. А із риси милої та усміхненої дівчинки, вже стояла розлючена Мія та щосили кричала його ім‘я: Макс! Макс! Прокинься чорт забирай!

    -МАААКСЕЕЕЕ!!!!

    Хлопець впізнав наляканий крик дівчини скрізь сон. Зрозумівши, що це була ілюзія сну - блискавично прокинувся, не розуміючи що відбувається.

    -МАААКС! ТІКАЙ!

    Розкривши очі, першим що побачив хлопчисько, це червоне та яскраве світло, яке поглинуло всю кімнату. До жаху налякана Мія, прижилась до кута кімнати,а яскравий червоний ліхтар, світив просто із щілини вікна, де були підперті двері від вантажівки.

    Серед крику дівчини, також можна було розчути роботу великого дизельного двигуна. Навіть шум від дощу та грім, не завадили Максу почути кожен поршень, кожен оберт шестерні невідомого механічного чогось, що стояло за вікном. Оговтавшись від шоку, Макс схопив у руку зроблений власноруч арбалет, одним рухом закинув три гострі болти собі у глибоку кишеню на штанях збоку.

    Накинувши портфель на праве плече, він вільною рукою взявся міцно за руку дівчини, та почав тікати у сторону дверей.

    -Курво, що це ??! Це машина?! Якого милого?! – з нерозумінням запитувала Мія.

    -Я не знаю!! Схоже на якусь техніку, просто біжи не зупиняйся!

    Зроблені Максом двері вилетіли у мить із пилом та корозією, яка розвіялась у повітрі серед дверного проходу. Тікати було нікуди, але перевага у висоті здавалась вірним рішенням. Тому, підлітки побігли до сходів, щоб пробратись на горище. Вони бігли по горищі, від чого було чути тріск скла, яке валялось на підлозі, але це було ніщо у порівнянні із звуком великого двигуна на вулиці. Сховавши себе та свою дівчину біля побитих фар, Макс визирнув через край стіни і поглянув у низ. Те що він побачив знизу, відняло йому мову, а очі застигли у холодному жасі.

    На низу стояла велика павукоподібна машина, під три метри висоти. Хоть на вулиці і було темно, але червоне світло що відбивалось від стін будівлі – проявляло чіткий силует. Павукоподібні кінцівки занурились у болоті від власної ж ваги. На вигляд міцний, темний корпус із круглими краями, здавався броньованим. На спині механічного дива було декілька вихлопних труб, із яких чорним димом, вилітали гази дизельного двигуна. Двигун був розташований просто у спині залізного монстра

    Голови у нього не було, але на тому місці була велика фара від автомобіля, вся покрита трубками і патрубками. Між фарою та корпусом був невеличкий механізм, який власне і створював червоне світло.

    Небо різко стало яскравим від блискавки і Максу вдалось розгледіти все більше деталей цього лиха. Кінцівок було 6, як у комахи. Чотири з них функціонували як ноги, тримаючи масивний та круглий корпус із заліза. Дві передніх кінцівки були оснащені пилою, ножами, списом та здається великим, масивним кулеметом. Машина стояла не рухомо, лише світила червоним ліхтарем у кімнату за кімнатою, на першому поверсі.

    - Любий , що бачиш?

    Макс присів із великими очима та шоком на обличчі, сперся спиною до стіни, та холодним голосом промовив:

    -Ми мерці…

    -Що?! Не кажи дурниць! Що там таке?

    -Здається якась військова машина. Якийсь великий ходун. Я таких ще не бачив! - Тремтячим голосом відповів хлопець.

    -Машина? Військова? Тут? Якого біса?

    -Я не знаю, вона одна, та не схожа на будь яку техніку Минуму!

    -Логічно Максе, бо ми не виходили за межі Ароксу! Що ж нам робити? Повернемось додому і заявимо у поліцію?

    -Спокійно….я спробую деактивувати його….

    - Що?! Здурів?! Яким чином? Ти сам сказав, що це військова, бісова, хрінь! Можливо у нього взагалі…добрі наміри, а?

    -Судячи по пилі на одній із лап та гострих як ніж кінцівках, я сумніваюсь що це для добрих намірів…я встиг розгледіти його двигун, він знаходиться у спині, якщо його пошкодити, робот не зможе повноцінно функціонувати, так як живиться скоріше за все від нього. А якщо розбити фару, то зможемо виграти пріоритет у пітьмі! Ми вислизнимо із будівлі не поміченими!

    -Думаєш він нас помітив?

    -Я…я не знаю…

    Рішуче, Макс схопив свій арбалет, та натягнув його. Поклав на середину планки гострий болт та розвернув зброю прямо на робота, через дірку у стіні.

    -давааай…ще трішки….сюди….ну…..

    Постріл! Іржавий болт із гострим та блискучим кінцем вилетів із неймовірною швидкістю просто у фару, яка світила на перші поверхи будівлі. Фара замерехтіла і червоне світло поглинула пітьма ночі.

    -Єєє! Влучив! Я влучив у ліхтар Мія!- Радісно вигукнув Макс, заряджаючи вже наступний болт на планку.

    Не встигши добре натягнути трос, раптом, стіна почала падати від потужного удару кінцівки машини. Виходу не було, їх помітили.

    Шматки каміння зі стіни розлетілись по мансарді, розбиваючи скло по всій підлозі.Це було дуже близько! Мія перебігла до іншої стіни, та схопила металевий спис міцно у руки.

    Настала тиша. Дощ не переставав мочити сухий одяг підлітків, доки повністю не зробив його мокрим. Яскрава блискавка освітила все навколо, та саму машину, яка зависла навпроти даху і була розвернута просто на них. Вона ніби примара з‘явилась із темряви разом із блискавкою та супроводжувалась голосним громом.

    - БІЖИИИИИ! – закричав Макс.

    Мія почала швидко бігти у сторону сходів, падаючи від слизької поверхні та розрізачи собі руки склом на підлозі. Із ревом двигуна і стукотом шестерень, велика гостра кінцівка вдарила по одній із стін, але на щастя промахнулась. Рухи машини були хаотичні, ніби водій був пʼяним. Одна кінцівка міцно вчепилась у край даху, не даючи машині впасти із кута мансарди.

    - Мааакс!!

    Кричала дівчина, намагаючись втекти від лапи механічного чудовиська, які незграбно били по всій підлозі гострим кінцем.

    Арбалет вже був заряджений. Прицілившись прямо у корпус, хлопець натиснув на маленький важіль механізму і болт вилетів із планки в сторону робота. Дзинь! Болт не зміг пробити сталевий корпус машини, що не одразу зрозумів Макс. Вставши з кутка горища, він побіг до Мії яка вже встигла наблизитись до сходів і почала спускатись на перший поверх. Біжучи, Макс заряджав останній болт. Він розумів, якщо він не деактивує двигун, то вони мерці.

    Але різка біль поринула його тіло наче електричним струмом. Макс перестав відчувати кисть руки та закричав:

    - ААААААА! РУКА! МОЯ РУКА!

    Мія почула крик коханого, та почала підніматись назад, догори.

    Побачивши Макса, який лежав на підлозі, покритій уламками скла і побитим камінням, вона з жахом кинулась до нього.

    -Максе! Ні,ні,ні,ні! Сонце! - Викрикувала Мія намагаючись підбігти до пораненого хлопця.

    Коли Макс відволікся від болю у руці, повернув голову до дівчини і побачив, що велика механічна лапа хаотично летіла просто у його гаєчку, у його кохану.

    Одним рухом, гостра як лезо, кінцівка машини пробила тіло молодої дівчини зі спини так, що вилізла просто із грудей по іншу сторону. Велика джинсова куртка її батька одразу покрилась червоною плямою, а очі дівчини застигли від болю та жаху, дивлячись у пустоту.

    Із рота дівчини полилась кров.

    - НІІІІІІІІІ!!! - Закричав Макс

    Заплаканими очима, він бачив як механічне чудовисько піднімало нерухоме, прекрасне тіло молодої дівчини до верху немов шмат якогось м‘яса.

    - МІЯЯЯЯЯЯ!

    За ці декілька секунд, його дихання різко припинилось, у горлі став ніби камінь, а сердце стукало настільки сильно, що ніби ось-ось і вискочить із грудей. Він одразу згадав силует Мії, що так впевнено вилазила на дерево. Згадав кожен сантиметр її обличчя в сонячний день та останню її посмішку, яку він бачив у своєму сні. Світ нуби рухнув в один момент, а небо ніби звалилось своєю водяною масою на її тіло. Воно стікало водою, яка забарвлювалась у червоний колір.

    Макс не міг повірити що, прекрасне та живе тіло його дівчини раніше, зараз висить без ознаків життя, на гострій механічній лапі машини. Сльози на його очах ринули під великим тиском, а у роті був присмак гіркоти та дощу. Блискавка знову освітила все небо та театр битви підлітків. Але цієї секунди світла вистачило, аби Макс помітив гравіювання на корпусі лапи, яка тримала тіло Мії. «RС.no.5”

    Ці літери наче гарячим ножем викарбувались у його пам‘яті.

    У суміші страху та огиди, хлопець забув і про своє поранення та власну біль. Даремно. Так як в цій сутичці, Макс втратив кисть руки, яка зовсім перестала бентежити на фоні смерті Мії. В цей момент ним вирувала буря емоцій. Від відчаю та болю, до шоку із нотками огиди. Ніби тисячі голосів пролунали в його голові за одну секунду, але жоден не був схожий на останні слова дівчини, перед тим як холодна, металева лапа проткнула її тіло наскрізь. Заплакані слізьми очі хлопця, дивились із ненавистю на нерухомий силует механічного жаху. І вже не було зрозуміло, чи то сльози текли по його обличчю чи вода що падала із неба. Він підняв арбалет правою рукою, підпервши його на ліву руку, яка стікала кров‘ю. Трохи прицілившись у силует робота, прошептів заплаканим та гірким голосом:

    - Ти…..суко….

    Глухий стук механізму арбалету, випустив останній болт у механічну примару.

    - Суко….

    Двигун заревів ще дужче, а шестерні почали крутитись швидше. Двигун спалахнув.

    Хлопець впав на землю та втратив свідомість. На мить він відкрив очі та побачив, як біля будинку, знизу засвітились дві фари автомобіля. Він намагався бути при тямі, але очі самі закривались. В очах зʼявився силует лисого чоловіка.

    - Ммммія…. – сказав хлопець та остаточно відключився.

    РОЗДІЛ I «Граніт науки»

    Арокс,Відривок Сталія

    м.Кантер

    555 рік після війни тисячоліття (п.в.т)

    5 років потому.

    Місіс Лаура сиділа непохитно у старому дерев‘яному кріслі, оздобленого дешевою позолотою на круглій, блискучій металевій ніжці. Її старі та худі ноги зхрестились спереду стільця, а фіолетові чобітки немов приклеїлись до гранітної підлоги. Стара вчителька сиділа наче статуя, рухаючи своїми синіми очима. У аудиторії стояла настільки мертва тиша, що можна було чути стукіт сердець зхвильованих учнів.

    Темно-фіолетовий піджак місіс Лаури, додавав особливого шарму в цій напруженій обстановці, так як серед сірого одягу учнів, виглядав особливо загрозливо. Очі старої різко примружились, а кістлява рука потягнулась до окулярів, із товстими лінзами. Вона підтягнула їх на декілька міліметрів ближче до зіниць та подивилась на Вільяма. Різко та не очікувано, з її уст вирвались домінантні слова, які нарешті порушили тишу:

    - містере Петерсон, покладіть будь ласка свою залікову роботу мені на стіл, на сьогодні ваш залік, закінчений!

    Руки Вільяма різко вкрились потом. Він підняв свої карі очі до верху, та зловив на собі погляд сурової і похилої жінки. В цю мить він не знав, що саме відповісти на такий неочікуваний наказ, але знав одне – це його вина.

    Невпевненим рухом, хлопець взяв аркуш паперу із заліком у праву руку, а лівою сперся на стару дерев‘яну парту і вже був на готові піднятись, як почув наступну порцію вироку:

    - Містере Петерсон, я щось сказала не зрозуміле, чи можливо ви ігноруєте мене?

    Вільям остаточно зрозумів, що ця партія – програна.

    Спустивши свої очі до гранітної підлоги, хлопець все ж таки піднявся на ноги, та швидким темпом почав йти до свого ката науки.

    Кожен метр здавався як шлях надії, на якому він хотів розкаятись що б його пробачили. Але не цього разу.

    Прямуючи до місіс Лаури, хлопець побачив погляди жалю та безнадії своїх однокласників, але ні каплі жалю у старих очах вчительки.

    Поклавши аркуш паперу на стіл, Вільям в останнє подивився на зморшкувате старе обличчя вчительки із надією на помилування, але отримав остаточний «мат» у цій грі:

    - Прошу покинути аудиторію. Очікую Вас завтра на індивідуальній перездачі. Гарного вам дня. -промовила холодним голосом місіс Лаура не повертаючи до нього голови та не зводячи погляду із решти учнів.

    Вільям просунув ручку у петличку на рукаві своєї форми, та подався до виходу із аудиторії.

    «Прокляття, як вона побачила що я списував?» - подумав хлопець закриваючи старі дерев’яні двері аудиторії.

    У коридорі була така ж тиша, як і у середині, що ще більше розчарувало хлопця, так як нікого із «братів чи сестр по невдачі» на поверсі не було. Петерсон пішов вздовж білого коридору у напрямку виходу зі аккдемії з думкою що він невдаха дня. Підійшовши до дверей, він був готовий опустити ручку дверей, що була покрита такою ж дешевою позолотою як і стілець місіс Лаури, як раптом ручка різко опустилась сама, а двері відчинились. На вході стояла його подруга Вірджинія із великою купою книг, які вона тримала лівою рукою. Обличчя дівчини було дуже втомлено, як і весь її загальний вигляд.

    - О, Вірджинія! Привіт! -здивованим та трішки наляканим голосом привітався Вільям, кинувши погляд на чорно-білу навчальну спідницю дівчини.

    - І тобі привіт Вільяме, пропустиш?

    Хлопець відступив крок у ліво та простягнув руки до книг.

    - Так, звісно, дозволь допомгти?

    - Ой, ні, дякую, мені не далеко, лише до бібліотеки…а…ти, тут чому? Хіба уроки вже закінчились?

    - Не закінчились…мене вигнали із заліку, через одну дрібничку –сумно відповів Вільям

    - Що сталось? Ти розмовляв на лекції ?

    - В тому і справа, що ліпше б розмовляв…я мав шпаргалку….не те що б я не підготувався, але я лише хо…

    - Вільям, заспокійся, всі хоть раз в житті, але списували, ми не можемо всього знати на світі. -з посмішкою відповіла дівчина тримаючи книги вже тремтячою рукою.

    - Так, але я прагну знати все…ой, пробач, в тебе тут книги, час…я буду йти.

    Вільям засмучено опустив голову та вже був готовий рушити на вихід, як прохолодна рука Вірджинії доторкнулась до його спітнілої правої кисті.

    - Стій, зачекай, я так розумію ти вже не поспішаєш, то давай зробимо наступним чином, я занесу книги, повернусь за декілька хвилин та підемо додому разом, всерівно по-дорозі…що скажеш?

    Для Вільяма така пропозиція стала особливо привабливою, так як йому хотілось виговоритися через надзвичайно паршивий стан душі.

    - Гаразд, я зачекаю на тебе у дворі… біля серця.

    - Домовились! Я швидко! Одна нога тут, друга там.

    Вийшовши, хлопець подався у квадратний внутрішній дворик авіаційної академії, де стояв велетенський арт-об‘єкт «науки та техніки» у вигляді серця.

    Дворик був не величкий, але достатньо світлим. Сонячні промені падали по косій траєкторії прямо у дворик, що був засаджений круглими кущами. Квадратом перед кущами стояли дерев’яні лавки із кубічними смітниками біля кожної із них. А по самому центрі стояло серце.

    Підійшовши до нього, хлопець подивився на диво мистецтва, немов у перший раз, хоча він щодня його бачив коли йшов до академії. Це був велетенський повністю металевий, відполірований до блиску арт-об‘єкт під 10 метрів висоти. Велике анатомічне серце було розташоване просто по центру із крилами позаду серед п‘яти шестерень різного діаметру , а велике перо, немов спис - протикав сердце зверху. Виглядало максимально епічно. Це був герб Ароксу.

    Вільям завжди задавав собі питання: «хто був той митець, який зародив таку епічну і водночас безглузду ідею? Це ж повний абсурд! До чого тут перо у серці, якщо ніхто вже дуже давно не користується пером? А серце? Яким чином воно стосується до науки, якщо ми думаємо мозком? До того ж, воно виглядає огидно! Ніби вирвали із грудей якогось сталевого велетня та повішали на шестерні» - подумав хлопець застигши біля витвору мистецтва у роздумах.

    - Вільяме? Ходімо! -пролунав голос Вірджинії позаду.

    Подивившись ще раз на металеве диво, він розвернувся до дівчини та разом з нею рушив у у сторону дому. Вірджинія жила на сусідній вулиці від будинку Вільяма, тому їх дорога додому була майже ідентична.

    Сонячні промені ніби грались і танцювали між листям дерев, що стояли вздовж бетонної доріжки та незграбно падали на теплий бетон, освітлюючи кожен метр шляху. Це був гарний та сонячний день у Кантері. Їх шлях розтелявся через академічну алею, жилий квартал, маленький риночок та проспект.

    Вільям та Вірджинія йшли не поспішаючи, розглядаючи початок жилого кварталу. Декілька хвилин вони йшли мовчки та дивились на не знайомих людей, які йшли по своїх справах у метушні по вулиці. Їх оточувала стабільна але в одночас бурхлива буденність міста. Хтось із людей поспішав, кудись запізнюючись, хтось очікував на автобус стоячи на зупинці, а дехто стояв та спілкувався з іншими, емоційно розмахуючи руками. І всю цю метушню обіймали жилі будинки ніби в геометричній послідовності. Трьох та чотирьох поверхові споруди із бетонно-сталевим, місцями іржавим фасадом виглядали надзвичайно гарно у такий сонячний день. Двори вулиць були засаджені деревами, які мали мало листя, але дуже сухий стовбур.

    Припарковані у кварталі автомобілі, виглядали так, наче спали у обідню спеку, а водії ніби їх турбували, виїжджаючи із вулиць до дороги. Але на диво було тихо.

    Перервав мовчанку між хлопцем та дівчиною - звук потужних двигунів із повітря. Це був великий дерижабль. Великі лопаті від десяти потужних дизельних двигунів ззаду, розрізали повітря зі свистом, під синхронний звук поршнів, які рухались десь у середині. А чотири менші двигуни, по два, на кожну сторону крила, комічно та ніби безпорадно крутили лопатями позаду. Між двигунами та крилами був великий, металевий корпус форму еліпсу. На горі була гондола з вікнами що блистіли на сонці в середині. Велика тінь від металевого лережаблю впала на них та в мить закрила сонячне світло.

    - Воу! І як ця багатотонна машина не падає від власної ваги? – із подивом запитав Вільям, піднявши голову до верху дивлячись на великий дерижабль.

    - Як би ти не списував на лекціях, то не задавав би таких запитань. – не стримано зі сміхом відповіла Вірджинія.

    - Дуже смішно….прямо вмерти від сміху можна….я знаю як він тримається у повітрі. Все через лопаті та повітряну тягу, від неї йде рух, поділений на коофіцієнт швидкості протилежного руху та паралельних рухів лапатів по-меньше і все це помножено на…

    - Ой, щось стало занадто душно - ще з більшим сміхом перервала хлопця Вірджинія.

    На мить Вільям навіть образився, та пожалкував, що почав цю нудну розмову про лопаті і вирішив змінити тему як тільки дережабль пропустив сонячне світло:

    - Що за книги ти заносила до бібліотеки?

    - Нічого особливого, різні книги по біології, історії та трохи дослідницької науки про флору і фауну.

    Шокованим поглядом хлопець подивися на дівчину з ніг до голови і запитав:

    - Від коли це тебе почала цікавити дослідницька література флори і фауни?

    - Це не я, книги брала у бібліотеці мама, здається вона вичитала щось дуже цікаве, так як половину книги вона виписувала собі на папери, а потім із самого ранку, сказала мені занести їх назад до бібліотеки, так як вирушає у експедицію, по роботі.

    - Ого! Місіс Елла давно не відправлялась нікуди…цікаво, що вона вичитала цього разу…А куди планує вирушати? – ще більше здивувався хлопець, та не відводив зацікавлених очей від дівчини.

    - Не знаю, бо ця новина зранку для мене стала як грім серед ясного неба, але одне знаю точно, що відправляється вона у вівторок.

    Вільям обожнював дослідницькі теми, так як ще з малечку цікавився всім живим. Він і сам читав літературу про флору і фауну, тому така новина стала для нього максимально інтригуючою на фоні невдалого дня із заліком.

    Розмову перервав різкий наплив людей, гамір та викрики від торговців на фоні людської метушні.

    Складалось враження, що кожен торговець демонстрував талант своєї дикції серед своїх конкурентів поблизу:

    - Овочі, свіжі овочі!

    - Деталі по найменшій ціні у кварталі!

    - Пиріжки з капустою, картоплею…. гаряча кукурудза!

    - Скло! Якісне скло!

    - Дешевий одяг тільки у нас!

    -…він мені протягує руку, а я йому кажу – форсунка!! *голосний регіт*

    Про розмову на тему флори і фауни Вільям міг забути, як і Вірджинія про експедицію своєї матері. Вони зайшли до ринку, який простягнувся вулицею між двоповерхових камʼяних будинків.

    На вікнах звисали випрані речі, які від вуличного пилу стали сіруватого відтінку, а на балконах були прибиті вивіски, різного типу маркетингу. Хтось хотів продати меблі, хтось продавав квартиру, а хтось намагався розрекламувати вино власного виробництва. Бетонний фасад будинків із арт деко, плавно переходив в лоджії на яких висіли металеві листи, які накривали ринок. Перекриття вулиці було від одних країв будинків до інших, що стояли навпроти. Під накриттям даху, звисали мов чорні змії, електричні кабелі, які вели до кожного із прилавків.

    Прилавки та торгові точки виглядали такими як і два роки тому, коли Вільям вперше почав ходити до академії. Скрізь були іржаві стінки та металеві столи з залишками блакитної фарби. Позаду кожного столу, в кожного поважаючого собе торговця - стояла шафа, різної висоти та дизайну. Десь була дерев‘яна шафа із старим вирізаним візерунком, в когось була сучасна металева, а хтось мав свою, із підручних матеріалів, зроблену власноруч. Але попри різноманітність кожної торгової точки, одне спільне у всіх торговців та їх прилавків все ж таки було – це вхід у будинок. Переважно всі продавці жили в цих будинках, а ті хто не жили – мали складське приміщення для свого товару. Особливої атмосфери серед цього хаосу надавав жахливий букет смороду, який перемішався із запахами машинного масла, гарячої кукурудзи та брудних шкарпеток.

    На цій вулиці Вільяма та Вірджинію знали всі торговці, тому вони навіть не намагались їм нав‘язати свої товари. Але все ж таки, один дивак підбіг одразу, як тільки побачив пару.

    - Доброго дня, мене звати містер Тоні Орс, я з компанії «Орс і Флейм», хочу вам запропонувати неймовірний парфюм із нотками цитрусу та лаванди, відчуйте цей букет феєрично-тонкого аромату, як, вам ? Подобається? – прокричав дивак завченими текстом та простягнув маленький флакончик із парфюмом.

    Вільяма така нав’язливість дуже роздратувала, тому він відсунув його руку з флаконом у сторону, подивився у вічі і монотонним голосом відповів:

    - Шановний! Нас не цікавить ваша продукція! Запихніть свої парфуми собі у сраку!

    Карі очі Вірджинії стали розміром з монету, від здивування, брови піднялись до чола, що супроводило виникненню зморшок. Відповідь Вільяма шокувала її своєю грубістю та рішучістю за двох. Така поведінка свого сусіда для неї стала немов викликом. Вона взяла торговця за руку із флаконом, піднесла до носа та засудливо подивилась на Вільяма

    - Не нас, а його! А мені подобається! Запах дуже гарний, скільки коштує?

    - Ооооо, прекрасна пані, для вас я готовий зробити ексклюзивну пропозицію, дві по ціні одної, всього навсього за 500 тер!

    Вільям закотив очі, повільно привідкрив рота та шепнув Вірджинії на вухо

    - Пс, він тебе розводить. Ціна за одну буде 250 тер, ніякої знижки за дві там немає…

    Дівчина задумалась на декілька секунд, тримаючи погляд на флакончику.

    - Так що, прекрасна пані, візьмете дві? Чи можливо 4? Подаруєте два для свого прекрасного молодого чоловіка, у нас є ще новинка із чоловічої колекції – запах тютюну!

    Вірджинію вже саму почав дратувати нав‘язливий продавець Тоні, тому на мить вона передумала купувати парфюм, але згадка про грубість та рішучість за двох від Вільяма, змусили дати відповідь у обличчя Тоні , яке застигло із посмішкою на всі 32 зуби:

    - А знаєте що, містер Тоні із компанії «Орс і Флейм», мені вистачить одної. –відповіла продавцю але дивлячись на Вільяма засудливим поглядом із відтінками злості.

    Дівчина дістала коричневий шкіряний мішечок перев‘язаний мотузкою, відкрила та дістала 250тер, різко поклала купюри у руку Тоні, взяла флакон і пішла далі по вулиці-ринку.

    - Нічого не треба говорити. -злісно відповів Вільям торговцю парфумами, який від жадібності перераховував тери і не чув нікого навколо.

    - Вірджинія ! Вірджинія зачекай! -кричав молодий Петерсон намагаючись наздогнати сусідку пробираючись через натовп.

    Пройшовши декілька метрів, він геть втратив із поля зору силует дівчини у чорно-білій, учбовій формі.

    - Ох уж це кохання….не бажаєте почистити взуття містере Петерсон? -пролунав хриплячий голос знизу між двома прилавками.

    Це був містер Боб, старий кравець та майстер взуття. Із рідким сивим волоссям на старій голові, містер Боб дивився на Вільяма з низу, своїм лівим, механічним оком, яке звужувало та розширювало зіницю. Це погляд був пронизливий, місцями лячний, але добра посмішка діда з останнім зубом у щелепі - переконувала, що загрози він становить не більше, ніж церковна миша.

    Вільям намагався проігнорувати старого Боба та податись швидше за своєю сусідкою, але суха і жилиста рука кравця схопила за ногу хлопця і той зі сміхом прохрипів:

    - Не спіши, ти вже нічого не подієш, дай час їй охолонути і вона забуде за твою грубість, навіть не згадає…

    - Та що Ви знаєте взагалі про дівчат? Це по-перше, в по-друге, ми не закохані! Це, ясно?

    Старий дідо зі сміхом поставив ногу Вільяма на дерев‘яну підставку, взяв дві щітки та почав натирати шкіряні черевики хлопця. Що б не підкидати масла у вогонь, він вирішив змінити тему, що б не дратувати Вільяма ще більше:

    - Як батько?

    - Добре, цілком добре, ще на роботі у цей час. -дратівливо відповів Вільям дивлячись на круту чорну шкіряну куртку діда із косою блискавкою.

    - Це файно…а чому ти не в академії у цей час? -зі сміхом запитав Боб натираючи черевик.

    - Містере Боб, знаєте, я не маю настрою щось розповідати, і взагалі, це не ваша справа! Хай щастить!

    Вільям дістав монету із кишені, поклав на підставку та різко подався геть.

    Посмішка із обличчя старого кравця повільно почала зникати. Він взяв монету, затиснув її у долоні і вихрипів хлопцю у слід:

    - Передавай від мене вітання містеру Петерсону!

    Вільям йшов розлючений, та вже на досвіді ухилявся від людей, які йшли йому на зустріч. Нарешті він вийшов із ринку, перейшов дорогу, яка кипіла автомобільним рухом і шумом двигунів та подався в сторону свого будинку.

    -Нарешті вдома! -подумав хлопець

    ***

    Перед очима Вільяма виднівся червоний фасад свого рідного дому, на початку жилого кварталу. Це був двоповерховий бетонний будинок, оздоблений старою ліпниною, із мансардою та не великою кількістю вікон, що закривались залізними віконницями на механізмі. Невеличка тераса, яка плавно розпочиналась із краю мансарди. Дах будинку був перекритий сталевими, із змістом міді листами, які геть покрились корозією та змінили свій колір на брудно-зелений. Дах обривали брутальні та стримані елементи декору, які плавно переходили у піраміду із мідним стержнем на кінчику. До будинку були прибудовані гараж із лівої сторони та майстерня Макса із правої сторони. На малому подвір’ї був повний безлад. Розкидані деталі автомобіля, брудний ліхтар, який звисав ліниво із єдиного стовпа, а кам’яна доріжка вже почала заростати травою. Біля доріжки, був незграбно припаркований старенький автомобіль Макса марки «Пульс» сірого кольору. Запасне колесо було зняте із бокового крила авто. Капот був привідкритий та на половину закривав великий двигун.. Кузов авто із піднизу почала покривати корозія, а диски колес були пофарбовані білою фарбою. Фари були розташовані перед капотом і блистіли на сонці.

    Вхідні масивні та подвійні двері будинку, були прикрашені шестернями, гайковими ключами, болтами та кульками від підшипників. По центру були приварені навхрест два великих гайокивих ключі, на яких цілодобово світився номер будинку «3». З правого боку від дверей, висіла металева поштова скринька, квадратної форми із якої виднілась газета.

    Вільям взяв в руки газету «Вісник Ароксу», та прочитав перший заголовок який потрапив у очі:

    «У доньки міністра, з’явилась домашня тваринка»

    - ну і лайно…промовив втомленим голосом Вільям, та взявся відкривати двері які були закриті, так як нікого вдома не було.

    Діставши ключ із задньої кишені штанів, пролунав звук відкривання замку. Роззувшись, Вільям поклав газету на поличку при вході та подався на другий поверх до себе у кімнату. Він впав на ліжко та почав думати про завтрашній, повторний залік, та ображену на нього Вірджинію. Повіки хлопця повільно закрились, віддавши його тіло сну.

    ***

    Прокинувся Вільям від шуму на першому поверсі. Трохи оговтавшись він почав спускатись до низу і почув голос радіо:

    - …провінційний відривок Кілію відвідав перший міністр нашої партії, він зустрівся із головою енергообласті та отримав звіт за минулий місяць стосовно виробленої електроенергії…а зараз, не перемикайте нашу радіохвилю, так як з цієї нагоди буде звучати наступна пісня «Все заради Вас» -*почала грати якась джаз пісня ноунейм виконавця*

    На фоні радіо, Вільям почув, як його мама Нані щось смажить на кухні.

    Спустившись у залу, він побачив батька, який сидів на чорному дивані із кам‘яним обличчям і читав свіжий випуск «Вісника Ароксу». Не повертаючи обличчя, батько різко кинув очі на сина, а потім у газету.

    - Як справи Вільяме? -суворо запитався батько із таким тоном, що ніби мав якусь підозру.

    - Ам…ем… відносно непогано, якщо не враховувати той факт що…

    - Тебе вигнали із заліку? -піднявши ліву брову перервав батько.

    - Так…я всього навсього…

    - Списував. -знову перервав батько, перевернувши сторінку та не відриваючи погляд від газети.

    Вільяму стало соромно та ніяково. Місцями кинуло у фарбу.

    Тато склав газету, поклав на дерев‘яний столик, що був перед диваном, склав руки разом і монотонно почав промовляти свою нотацію, дивлячись на столик де лежала газета.

    - Мені вже про все розповіла місіс Лаура. Сину, ти маєш розуміти, що навчання не нам потрібно, а тобі. Цей залік вирішить саме твій напрям у нашому суспільстві. Розумієш, справа у тому, що це такий процес, який проходять всі люди і ти повинен зайняти достойне місце у нашій державі, що б я міг тобою пишатись. Також я нетерпляче сподіваюсь, що…

    - Роджере! Вільяме! Ходіть вечеряти! – перервав крик матері із кухні.

    Батько замовк. Швидко піднявся із дивану розв’язуючи краватку, яка досі висіла на його білій сорочці і додав:

    - Ну, я думаю ти зрозумів.

    Сім‘я Петерсонів вечеряла простою але смачною їжею. Трохи овочів, трохи бобів та яєшні. За прийомом їжі, вони обговорювали свої важкі робочі дні. Мама розповідала про чергову злочинність, у якій з її слів топилось місто. А тато щось розповідав про свого заступника Глена та свято миру.

    Після вечері, батько подякував за їжу, поцілував Нані у чоло та черговий раз нагадав про свято миру, яке має відбутись у неділю в центрі міста. Подивившись ще раз на Вільяма, він пішов до свого кабінету та закрився із середини.

    Вільям також не затримувався, подякував мамі та пішов до себе у кімнату, де трішки почитавши дослідницьку статтю із «Вісника Ароксу», а згодом продовжив спати.

    ***

    Зранку Вільям прокинувся від будильника. Швидко зібрався, одягнув коричневий костюм із жовтою сорочкою та коричневою краваткою, привів себе у порядок та вибіг на вулицю.

    Дійшовши до академії, Вільям знову поглянув на серце і згадав за Вірджинію. Намагаючись забути вчорашній інцидент, хлопець пішов на першу лекцію.

    Лекцію по географії проводив дуже веселий викладач, середніх років Містер Ельхан. Він кожного разу одягався на лекцію немов на свято. Коричневий костюм із червоним метеликом виглядав на ньому дуже дотепно. Особливої родзинки додавала троянда, яка була у нагрудній кишеньці та короткі вусики під носом. Його образ і поведінка не мали нічого спільного із пофесіоналізмом.

    Він ходив із сторони в сторону біля дошки, тримаючи руки за спиною і веселим тоном розповідав:

    - Любі студенти! Сьогодні ми будемо вивчати провінційний поділ нашої країни Арокс. Як всім вже відомо, що наша планета має 3 країни. Перша – це так звана Земля зниклих, де не проживає ніхто через забрудненість та наслідки катаклізмів. На разі влади там немає, власне…невідомо чи буде взагалі. Друга – аграрна країна Минум, де при владі авторитарна сім‘я Фарситів, має 5 мільйонів населення . І третя, наша з вами промислова країна – Арокс, от саме про неї ми з вами і поговоримо.

    Викладач комічно потягнув за мотузку що висіла із рулону на дошці, від чого розкрилась карта Ароксу. Він повернувся та продовжив лекцію.

    - Наша країна, це сукупність провінційних відривків, тобто певних областей. Кожна область поділена не просто так, а по їх особливостях. Їх є всього 6. Сталія – наша з вами провінція, де знаходиться столиця країни – Кантер. Тут зібрані найбільші промислові зони, заводи, фабрики та виробництва. Весь робочий клас переважно живе у Сталії. Є такі пром зони:

    З посмішкою до вух, містер Ельхан почав писати крейдою на правій стороні дошки.

    - 1. Промислова зона «ПетМеханікс» де виробляються найскладніші механізми, двигуни, запчастини до машин, автомобілів та літальних апаратів. До речі

    Вам дуже пощастило навчатись на одному курсі разом із сином директора і власником цієї пром зони, містером Вільямом Петерсеном. -викладач кинув погляд на Вільяма, посміхнувся і трішки поклонився тримаючи руки за спиною.

    - 2. Промислова зона «ДизБенз», тут йде переробка чистої нафти у нафтові продукти та паливо. Нафту туди постачають із Минуму, де власне її і добувають.

    - 3. Промислова зона «КарАвто», тут виготовляються автомобілі різних марок, в тому числі таких як: «Хенс» «Джардін» та «Пульс»

    - 4. Єдина і найбільша зона по виробництву сталі і інших металів «АрокСталь»

    - 5. І остання промислова зона, на якій виготовляється весь авіатранспорт, а саме цивільна та транспортна авіація - «МілЕйр»

    Вчитель продовжував розповідати про кожну із промислових зон: хто керівник, яку продукцію виробляють та де тереторіально знаходяться. Студенти, в тому числі і Вільям з Габріелем, слухали з великою зацікавленістю, тому ніхто не посмів перервати важкий звук тиші у аудиторії, який мав право порушувати тільки викладач географії. Після півгодинної лекції про фабрики та промислові зони, містер Ельхан перейшов на іншу сторону дошки та почав розповідати про провінції:

    - І так, ми з вами вже ознайомились із Сталією, тепер поговоримо про інші 5 провінційних відривків країни:

    1. Кілія, друга по населенню область, яка межує із Сталією, Амбією та Бензією. Вона хизується скелястим ландшафтом, багата на руди, ну і власне саме там розташовані наші шахти. Особливістю Кілії є те, що на скелях є енергообласть, де з вітряків та генераторів виробляють електроенергію для вас з нами. Столицею Кілії являється місто Аякс.

    2. Окрім Кілії, ми маємо такий відривок як Амбія. Вона межує із Кілією, Флорою та Смітником і являється крайньою тереторіюєю нашої країни. Це дуже просторна та аграрна область нашої країни, де переважно живуть фермери та їхні сім‘ї ф. Населення хоть і мале, але тереторія дуже гарна. Рівнини, схили та пагорби, посівні поля та одинокі ферми по всій області.

    3. Якщо мова пішла за прекрасні краєвиди, то цим може похизуватись наш відривок Флора, що межує також із Кілією і Амбією. Єдині на планеті ліси, останні річки з озерами, і по-факту єдине місце, де збереглась фауна нашої планети Аксид. Населення немає. Неймовірна краса! Колись, цей відривок для нас передали Фарсити, в рамках мирного договору, в замін на доступ до Смітнику.

    Вчитель на хвилинку перевів подих, посмішка з його обличчя одразу зникла. Він подивився у вічі кожного із студентів і продовжив:

    - Це все звісно добре, але час поговорити і про погане... Є у нас два відривки, які являються найзабрудненішими на всій планеті! Це відривок Бензія, де ми, колись видобували нафту. Ґрунт отруєний токсинами, болотиста і місцями суха місцевість. Це дуже небезпечне місце, населене різними мутантами і нечистю. Тільки відчайдушні, або люди з кримінальним минулим там можуть оселитись…власне, про відчай. У нас є Смітник! Від краю до краю цей відривок засмічений нашими промисловими зонами. Туди звозять сміття всі, кому не лінь. Як Арокс так і Минум. Проживає там здебільш лише охорона, безхатьки, та робочі що переробляють сміття…- Нікому не рекомендую туди суватись, кому дороге власне здоров‘я та життя. – зі сміхом додав містер Ельхан.

    Із фону сміху студентів у аудиторії піднялась рука Вільяма.

    - Кажіть містер Петерсон – промовив вчитель, уважно дивлячись на хлопця.

    - Містере Ельхан, ви не розповіли ще про Землю Зниклих…чому там зникають люди? – із зацікавленим виразом зауважив Вільям.

    Раптом посмішка з обличчя вчителя зникла, він насупив брови, зробив губи трубочкою ніби намагався щось сказати. Руки Ельхана почали шукати собі місця, а пальці гладили бічні сторони штанів.

    - Це все вигадки юначе! Ніяких зниклих на тій землі не було, немає і не буде! Це закинута, не придатна для життя територія, немає мені що про неї розповідати! – агресивно заїкаючись відповів вчитель, намагаючись стулити губи.

    - Але ж містере Ельхан, не даром ходять чутки що кожен хто туди навідувався – зникав. – із незадоволенням та нерозумінням запитав Вільям.

    - Ніяких але! Чутки не є наукою! А ми вивчаємо тут науку! Сідайте містере Петерсон…на сьогодні наша лекція закінчена. – з обуренням відповів вчитель, зібрав свій старий портфель таподався геть із аудиторії.

    Настала мертва тиша. Ніхто із присутніх не розумів що зараз сталось, так як вперше побачили таку поведінку містера Ельхана.

    Габріель повернув голову у бік Вільяма, та з притензіями почав на нього наїжджати:

    - От, телепень, треба було тобі тої землі із зниклими? Ти ж знаєш любов Ельхана до точних наук, навіщо задаєш дурні питання?

    - Закрий свій писок! Я задав логічне питання! Не може бути велечезна тереторія нашої планети пустою і не вивчатись наукою!

    - Ти мені рота не закривай, рудий мудило, я сюди вчитись прийшов, а не заробляти проблеми через твої витівки. -нервово заперечив Габріель і вже був готовий піднятись із за парти.

    Двері аудиторії відкрились, і зайшов містер Ельхан. Ступив два метра від дверей, поглянув на студентів і спокійно сказав:

    - Прошу вибачення за свою поведінку, не знаю що на мене найшло…вашим домашнім завданням буде прочитати статтю про тип влади у Ароксі та методи правління. А на разі, час підійшов прощатись, до наступної лекції любі студенти.

    Вчитель вийшов, а двері аудиторії закрились із синхронним дзвінком закінчення пари, що пролунав із коридору.

    ***

    Наступні уроки по економіці, та механічних технологіях пройшли без інцидентів. Тому Вільям, будучи ображеним на Габріеля, самостійно пішов на перездачу заліку до місіс Лаури. Постукавши у аудиторію з питань соціального розподілу, Вільям зайшов із явним страхом. Його зустріла та сама викладачка по соціальному розподілу, яка суворим поглядом запросила юнака сісти за парту. В аудиторії було порожньо, і ця порожнеча була заповнена нестерпно-різким запахом парфумів місіс Лаури, у перемішку із запахом старості та чорносливу. Вільям дістав аркуш паперу, отримав від викладачки новий варіант заліку із запитаннями та тестами, і приступив до роботи. Після закінчення, він здав роботу для неї.

    Жінка поправивши окуляри, швидко пробігла очима по відповідям, подивилась на Вільяма і нервозно промовила:

    - Ось чомусь з другого разу, в тебе вийшло написати без підглядань та списувань. Не смію Вас затримувати, містере юний пройдисвіт.

    Вільям закотив очі, важко видихнув та вийшов із аудиторії. В його голові була повна каша. Від радості за зданий залік, до недорозуміння за ранішню поведінку містера Ельхана.

    Йшов хлопець швидким кроком, літаючи у власних думках, як раптом важкий удар ззаду у його плече, дав протверезіти юному студенту. Обличчя Вільяма скривилось від нестерпного болю. Із велетенською злістю він захотів розібратись кулаками, думаючи що удар був від Габріеля за ранішній інцидент.

    - Блядський сучий син, ти геть здурів???- із налитими люттю очима, запитав Вільям розвертаючись назад.

    Позаду стояв Макс у чорному шкіряному тренчі із схрещеними руками, спираючись правою ногою назад до стіни. Із схрещених рук виднілась золотиста механізована кисть лівої руки, а на обличчі сяяла химерна посмішка домінування.

    - Тише, не годиться студенту авіаційної академії лаятись у храмі науки. – з насмішкою відповів Макс.

    - Максе??? Якого дідька ти тут забув? Ти коли повернувся? – із радістю на обличчі та різкою посмішкою почав запитувати Вільям обійнявши брата.

    - Та години чотири тому, вдома нікого не було, от я і вирішив забрати тебе із цього паскудного місця, ти ж не проти?- піднявши губи відповів Макс, роздивляючись білу стелю коридору із сріблястою ліпниною.

    - Звісно! В мене саме закінчились зайняття. – радісіно викрикнув Вільям.

    Із братського обійму, хлопці почали тиснути руку одне одному та хлопати одне одного по спині. Металева та механічна кисть Макса відчутно та доволі боляче стукала Вільяма по спині, що стало не дуже зручним моментом для обох. Брати рушили до виходу.

    Макс також радісно подивився на Вільяма, і з пафосом заявив:

    - Авто, Вас очікує на вході, Сер!

    - Ооо! Ти полагодив своє корито?-із кепкуванням запитав Вільям, кидаючи погляд на його шкіряний тренч.

    - Так, коли повертався від Марка із Минуму, заїхав на ринок та прикупив деякі запчастини яких не вистачало. Тому, авто тепер у справному стані.

    - Ну це взагалі супер новина! Це ліпше ніж двома власними додому йти. – радісно відповів Вільям.

    Вони вийшли із приміщення, та сіли у авто. Одним пів обертом Макс прокрутив ключ запалення і дизельний двигун загуркотів. Із вихлопної труби пішов чорний дим.

    Виїхавши із двору академії, вони рушили в напрямку свого дому, розмовляючи про Вірджинію, залік і поїздку Макса до свого кращого друга – курсанта Марка Другого, який жив у Минумі.

    РОЗДІЛ ІІ «Авантюра»

    «Термінові новини лунають з усіх куточків міста! Сьогодні, близько біля 8 години ранку, застрілили президента Ароксу - Чарлі Уайта. Тіло знайшла дружина у вбиральні власного дому. На місце події виїхала слідча група криміналістів на чолі із начальницею криміналістичного комітету по боротьбі із злочинністю – Нані Петерсон. І з цієї нагоди, лунатиме наступна наша пісня «один постріл – одна надія» *лунає блюз пісня ноу нейм виконавця*

    Арокс, Кантер

    Субота, 9:00,

    Радіохвиля 130.1 FM

    ***

    Суботній ранок був на диво дощовим. Хоть у Ароксі і рідко бувають дощі, але якщо і трапляються то інколи кислотними, після затяжної спеки. Все через забрудненість планети Аксид. Коли хмарність неба із темно-сірих чи синіх кольорів забаврлюється у паморанчевий, це свідчить саме про прогноз кислотного дощу. Тому в таку погоду, жителі міста майже не виходять на вулиці, що б не отримати отруєння. Так сталось і з сім‘єю Петерсонів. В цю суботу небо затягнули темно-помаранчеві хмари і на місто полив дощ із змістом хімікатів. Всі члени сім‘ї залишились вдома, окрім Нані. Одягнувши відповідний плащ та протигаз, вона швидко виїхала по терміновому виклику. Відбулось вбивство президента.

    Вільям сидів у себе у кімнаті, та читав якийсь старий бестіарій планети, який купив на днях з зекономлених тер, які отримував на харчування від батьків. В будинку був спокій, хоть і було чути шум дощу, який періщив по даху, а із вітальні лунала недоречно-весела пісня невідомого виконавця. Вільям спуспистився на перший поверх будинку, і побачив що двері у кабінет батька були привідкриті. Всередині горіло жовте світло, а тато стояв перед великим стендом із кресленнями, та задумливо дивився на них. Вільям обережно привідкрив старі дерев‘яні двері, що відкрились із скрипом, батько повернув голову.

    - Що скажеш?-запитав батько кивнувши головою на стенд.

    Вільям глянув на креслення. Там були якісь механізми, в яких він абсолютно не розбирався.

    - Я..я не зовсім розумію…а що це? – з обережністю запитав хлопець.

    - Ех…що тобі казати…ти і так не зрозумієш…будь ласкавий, поклич свого брата. – сумно зітхнув батько.

    Віляьм опустив голову та пішов до дверей, які були розташовані прямо під сходами у протилежній стороні від дверей батькового кабінету. Відкривши двері, хлопцю показався маленький коридорчик із однією тусклою лампочокою. Звідти жахливо тхнуло солідолом, а в кінці виднілось якскраво жовте світло. Пройшовши коридор, Вільям потрапив у сімейну майстерню, хоча по-правді кажучи, ця майстерня була територією Макса. На стінах виднілись безліч, певне з сотні різних інструментів, ключів та викруток. Під стіною, в одну лінію, були організовано виставлені різні невеличкі станки, в тому числі і токарні. Біля кожного із станків був маленький стелаж із столиком, на яких було багато різного приладдя та хаотично розкидані заготовки із дерева та заліза. Зліва в кутку майстерні, стояло невеличке ліжко із брудним простирадлом, а по середині майстерні, у підлозі, виднілась оглядова яма для авто. По всій майстерні були незграбно розкидані запчастини, шматки металу, елементи якогось двигуна і здавалось металевої стружки. Біля воріт у майстерню, стояв новенький мотоцикл, невідомої марки. Великий, брутальний мотоцикл із пів метровими шипами по боках. Він займав чимало місця у майстерні. Макс сидів на старій подушці та фарбував залізного коня у чорний колір.

    Макс любив одягати шкіряний одяг: тренчі, куртки, штани, але на такі випадки він одягав самий звичайний старий одяг, весь в мазуті та пошитий латками. Його довге волосся було закладене у хвіст, а карі очі уважно слідкували за рухом пензлика. Пензлик тримала ліва, механізована кисть руки. Це був повністю механічний протез кисті, із надскладним механізмом, який накручувався як годинник. Цей протез був повністю із якогось жовтого металу, а між залізними шпицями, виднілись шестерні. Одні крутились швидко, одні повільно. Над його протезом працював найкращий майстер Минуму, а над тканинним сполученням із металом трудився якийсь хірург із Ароксу. Справжні ювеліри своєї справи. Макс закінчив фарбувати чорною фарбою. Він взяв у руки баночку із срібним хромом і трішки потрусив нею. Баночка вислизнула із рук, та летіла вільним, ідеальним падінням, дном до низу. Макс супроводжував поглядом як баночка летить до низу.

    Удар! Кришка від тиску вистрілила, а срібний хром струєю плюхнувся хлопцю прямісінько у район губ та нижньої щелепи.

    Вільям спостерігав за комічною ситуацію, та не зміг стримати сміх:

    - АХАХАХАХА! То виходить що, мені тепер тебе запам‘ятати, бо ти відправишся у Вальгалу?

    Макс зняв свої квадратні, спеціальні окуляри, почав протирати губи якоюсь ганчіркою, яку замочив смердючим розчином.

    - Дуже смішно Вільяме…ти щось хотів? – запитав Макс, протираючи зуби та щелепу від хрому.

    - Так, тебе батько кличе, якісь креслення наробив…похвалитись хоче. – відповів Вільям припиняючи сміятись.

    - Ось і добре, я зараз підійду до нього. А ти, замість того що б страждати дурницею, ліпше сам би поцікавився тими кресленнями! Неук блін…. – розкритикував Макс свого брата

    - Дурнею? Якою це я дурнею страждаю, а? – Вільям обурено запитав його.

    Макс витер залишки фарби на обличчі, та почав виключати світло у майстерні, якого було чимало. Зупинився, суворо та напевно ображено поглянув на брата і видав:

    - А от такою….такою….сидиш собі днями за своїми книгами про жучки і квіточки, а сенс який? Ти бачив що на вулиці Вільяме? Ти коли останній раз виїжджав за місто? Все! Немає більше жучків та павучків! А з неба, якщо ти не помітив, зараз ллється бісів, кислотний, дощ! Страждаєш дурнею! А міг би корисними речами зайнятись, до прикладу навчитись як авто зремонтувати! Та ти подививсь на себе, клятий ботанік! Ти не годний цвяха забити! А в академії що було? Думаєш якщо мене тиждень не було вдома, то я нічого не знаю? Знаю я все Вільяме! Ти суцільне розчарування! Ще й поводиш себе як мудило…

    У Вільяма змокріли очі. Він не очікував почути стільки бруду від Макса. Тому він без лишніх слів, підійшов до вішалки, одягнув плащ, натягнув протигаз, які лежали у ящику поруч. І подався до виходу із майстерні.

    Макс зрозумів, що наговорив зайвого і на мить йому стало шкода брата, але його впертість та несамовита гордість не дали сили вибачитись чи зупинити Вільяма. Тому він додав у слід:

    - Ну і вали, провітрись трішки, може тобі токсини освіжать мозок, містере заучка.

    Вільям також мав місцями агресивний характер, тому цієї порції образи він вже не стримав, і крикнув на свого старшого брата:

    - І каже мені це однорукий невдаха, якого поперли із школи за прогули, а його дівчина наклала на себе руки, що б не бачити твоє кисле обличчя!

    - Ох курво, це ти даремно, ох даремно! Молись богам, що б я тебе не зробив калікою клятий ти виродок! Ох постривай! – розлючено та голосно кричав Макс, оодягаючи плащ та протигаз.

    Вільям гримнув вхідними із вулиці дверима та спритно вибіг із подвір‘я. Бігти йому було нікуди, але один варіант на голову спав. Так як доля правди у словах Макса все ж таки була, він справді поводився інколи як мудило, тому це стало різким бажанням завітати до Вірджинії, та вибачитись. Дощ моросів без зупинку, а Вільям біг ламаною лінією через вулиці будинків, щоб Макс не зміг його переслідувати. В голові була пекельна лють і водночас гірка біль. Макс був гострою на язик людиною, але справедливою та чесною у своїх почуттях. Пробігши декілька вулиць, Вільям нарешті прибув до будинку Колінзів, та почав шалено стукати у металеву браму.

    У вікні зʼявилась Вірджинія, та одразу зникла. Хлопець продовжував стукати у мокру браму поспішними ударами руки.

    Нарешті двері будинку відкрились. До брами вийшла жінка із чорним волоссям, завʼязаним у хвіст, у распіраторі та з парасолею у руках. Це була її матір, Елла Колінз. Вона спритно відкрила браму, та подалась в середину будинку. Вільям рушив за нею.

    При вході у будинок, Вільяму кинувся у очі не звичний інтер‘єр бароко із білосніжними колонами та ліпниною як у академії. Із приміщень лунала класична музика із радіо. Він вперше був у них вдома, після ремонту.

    - Вітаю, Вільяме! З якою метою завітав до нас у таку погоду? – запитала тітка Елла ввічливим голосом, знімаючи распіратор з обличчя.

    Вільям не розгубився, та одразу почав знімати плащ із протигазом.

    - На днях, мене запросила Вірджинія, вона хіба не повідомляла? – здивовано запитав хлопець, вішаючи плащ на вішалку при вході.

    Місіс Елла посміхнулась, поправила волосся і відповіла:

    - Повідомляла, ми думали, що ти не прийдеш.

    Вільям почав знімати черевики покриті багном.

    - Сьогодні пішов кислотний дощ, ось я і подумав, чому сидіти на одинці та сумувати, до Вас завітаю…

    Жінка із засудженням подивилась на брудне взуття Петерсона, але нічого йому на це не сказала. Вона пішла у напрямку вітальні та покликала доньку.

    - Вірджинія, сонце! До тебе гості!

    Із вітальні вийшла Вірджинія. Сьогодні вона була особливо красивою. Довге чорне волосся було заплетене у косу. На ній була гарна сукня білого кольору у жовтий горошок. Згодом, із її появою з‘явився той самий запах із ринку, з нотками цитрусу та лаванди. Вільяма накрили неприємні флешбеки.

    - Привіт Вільяме….як ти? – із хвилюванням промовила дівчина.

    Віллям подивився їй у темно-карі очі, та вирішив проявити ініціативу першим.

    - Чудово! Маєш гарну сукню…і запах гарний.

    - Запах у вбиральні, а це аромат. – із посмішкою відповіла дівчина.

    Обійнявшись, вони пішли у вітальню, яка була у тому самому інтер‘єрі що і в прихожій. По центру вітальні були розставлені дивани та крісла тілесного кольору, оздоблені деревом, та невеличкі кавові столики. На одному із них стояв чайник із завареним чаєм.

    Вільям присів на найближчий до нього диванчик та замовк. Настала тиша із не нав‘язливою класичною музикою.

    Згодом з‘вилась і місіс Елла, яка несла якісь смаколики у тарілці та три чашки. Вона присіла навпроти, налила для всіх чай і одразу запитала у хлопця:

    - Ти казав, що вдома один, але ж хіба батьки та брат не вдома?

    - Вдома тато і брат. Мама ще з рання виїхала на виклик…ви ж чули, що президента застрелили? – відповів Вільям, голосно сьорбнувши ромашковий чай.

    - Ох…так…це вже напевне тільки глухий не чув…це жахливо! Вдруге за місяць, призедента убивають. Хтось явно намагається скинути владу раніше сонцестояння! – відповіла мама Вірджинії, елегантно взявши чашку з чаєм у руку.

    Вірджинія також втрутилась у розмову:

    - А мені здається, що хтось найняв кілера для всієї партії «рух».

    Місіс Елла, поставила чай на столик, та задала наступне питання:

    - Не будемо гадати, думаю місіс Нані знайде вбивцю…чому ми все про погане, ти сам як? Що нового?

    Віллям жадібно накинувся на сушки та відповів пережовуючи смаколик:

    - Все добре. Здав залік, очікую результат. Почав читати бестіарій Аксиду, доволі цікава книга. До речі, я вияснив одну річ стосовно катаклізму, що побудувало одну теорію.

    - А ну, продовжуй,- сказала Елла

    - Справа в тім, що рослини, не переходять у анабіоз під час катаклізму, та не змінюють свій фотосинтез. Це може означати лише одне, катаклізм розпочався явно пізніше виникнення наших рослин, тому вони не змогли пристосуватись до пекельної спеки за браком часу для еволюції.

    - Вірно підмітив Вільяме! - з радістю похвалила Елла, та почала розповідати своє дослідження, - дивись, я нещодавно дослідила, що дерева мають певну кількість кілець у стовбурі. Зріз найстарішого дерева, свідчив про те, що катаклізм відбувається кожних 10 років не стабільно як ми собі думали. Змінюється температура. Стає дедалі спекотніше.

    Місіс Елла з‘їла одну сушку та продовжила:

    - Як показав аналіз, температура під час кожного катаклізму змінювалась на декілька градусів, а потім різко на декілька градусів піднімалась. Це свідчить про те, що магнітне поле Аксиду не стабільне…щось його порушило і дуже давно. Ти правду зауважив, що рослини не встигли адаптуватись, хоча самі рослини свого виду набагато старші ніж перші прояви катаклізму…кожних 10 років відбувається сонцестояння за яким слідує річний катаклізм із неймовірною спекою… і знаєш що саме абсурдне Вільяме ?

    Вільям хрустів сушками та кивнув головою заперечення.

    - Нікому немає до цього діла! Всім всерівно! Всім головне двигуни, механізми та технології, але нікому не цікаво що відбувається з нашою планетою кожні 10 років…власне… останні зразки рослин, ґрунту, та породи, я хочу взяти у Флорі. Це єдине інтенсивно зелене місце на нашій планеті. – із явним сумом відповіла місіс Елла.

    Раптом, класичну музику перервав звук дизельного двигуна що наближався до будинку і раптово замовк.

    - О прокляття! Це Макс! Місіс Елла, прошу, не здавайте мене, Ви мене не бачили, прошу! – запанікував Вільям.

    У браму прогуркотів стукіт та викрики Макса:

    - Місіс Колінз, це Макс Петерсон, можна вас на хвилинку?

    Вільям, ще раз подивився на матір Вірджинії і почав панічно просити:

    - Прошу, місіс Елла, Бога ради, прошу!

    - Що сталось? Ви не поладили? - із сміхом запиталась жінка.

    - Це м‘яко кажучи…та він мене калікою зробить! – відповів хлопець підірвавшись із дивану.

    Жінка не квапливо встала, зробила зворотню послідовність дій із распіратором та парасолею, та вийшла у двір. Настала тиша. Серце Вільяма билось занадто голосно. Вірджинія підсіла до хлопця та невпевнено взяла його за руку.

    У дворі знову пролунав звук дизельного двигуна, який почав віддалятись. Згодом зайшла Елла, зняла распіратор, посміхнулась, глянула на Вільяма і сказала:

    - Будеш жити, конспіраторе!

    У Вільяма ніби впав камінь із душі. Він подивився на Вірджинію і згадав, що зовсім забув вибачитись за інцидент на ринку.

    - Слухай…я довго думав…Пробач мене…я повівся трохи грубо. День був поганий…а парфюм і справді хороший…має приємний запах….

    - Аромат, Вільяме а-ро-мат – знову із кепкуванням виправила дівчина.

    - Ну, я бачу у вас тут зав‘язалась розмова, не буду вас відволікати, піду збиратись – сказала Елла стоячи у проході до вітальні, та була готова покинути кімнату.

    - Ні ні ні, місіс Елла, все гаразд, я саме хотів у Вас запитати на рахунок Вашої експедиції… - запитав Вільям доїдаючи останню сушку та запиваючи останнім ковтком чаю.

    - Що саме тебе цікавить? Запитуй. – з посмішкою відповіла жінка.

    - Ви їдете завтра, вірно? Це було б нахабством попроситись із вами, але я шалено зацікавлений такою діяльністю. Я все життя мріяв вирушити у справжню експедицію для дослідження флори та фауни. Я багато читав, вивчав, клянусь!

    Місіс Елла посміхнулась, і одразу дала відповідь:

    - Ох Вільяме, я не проти твоєї компанії, до того ж, Вірджинії буде не так нудно одній. Вона також їде, хоча не дуже хотіла…Добре! Але я візьму тебе з собою при двох умовах:

    1. Ти запитаєш дозволу у батьків, так як тобі ще 17.

    2. Ти примиришся із братом.

    Вільям мало не подавився крихкими. Він розумів, що перший пункт виконувати не збирався, а другий тим паче.

    - Але місіс Елло, яким чином я з ним примирюсь? Ви бачили його! Він розлючений!

    Жінка замовкла на декілька секунд у роздумах і сказала:

    - Хм…візьми його з собою. Запропонуй йому роботу! Я чула, що подорожі зближують. Та й хороший механік нам пригодиться, так як вирушати ми будемо бусиком. Ми будемо вас чекати о 8 ранку. Тут.

    Віллям розумів, що єдиним варіантом потрапити у експедицію, стала справжня, місія нездійснена. В його голові пробігло десятки варіантів, але все ж один здавався найкращим.

    Вільям подякував за гостинність, обійняв Вірджинію, одягнув плащ із протигазом та подався додому.

    На вулиці вже припинився дощ, а сонце світило скрізь блідо-жовті хмаринки. Але ще було рано знімати засоби захисту, так як хімікати ще не осіли у ґрунт. Хлопець рушив додому вже прямою дорогою, очікуючи найгіршого.

    ***

    На подвір‘ї був припаркований автомобіль Макса, весь у багні та мокрий від дощу. Двері у майстерню були відкриті, а в середині було видно брата, який знімав плащ. Він повернув голову і побачив Вільяма.

    - Я ж казав, що калікою зроблю! – кинувши на землю протигаз, Макс почав бігти просто на Вільяма.

    Вільям перелякано почав викрикувати на зустріч:

    - Максе! Максе! Стій! Зачекай! Просто вислухай мене, а потім бий скільки влізе!

    Брат сповільнив біг доки не зупинився за декілька метрів від Вільяма.

    - Хочеш сказати щось передсмертне? -задихавшись запитався Макс.

    - Не зовсім. По-перше пробач, я не мав права тобі такого казати. Я дурень... По-друге, я куплю тобі нову банку хрому для твого мотоцикла. І по-третє, для тебе є робота.

    Макс останній рік працював суто на себе, тому остання пропозиція його дуже зацікавила.

    - Кажи. – відповів Макс відводячи подих.

    - Завтра, місіс Колінз вирушає у експедицію на авто, вона хотіла найняти власного механіка, але я порекомендував тебе, думаю тобі не будуть зайвими декілька тер…Та й знаючи твої золоті руки... – налякано відповів Вільям, подивившись на механічну руку брата і зрозумів, що знову сказав зайве.

    Таке порівняння для Макса стало обурливим, тому довго не думаючи він вдарив брата у груди.

    - Ще раз…ще раз я щось почую за свою руку, я тобі клянусь, останнє, що ти побачиш у житті, це як ця рука буде вибивати із тебе все лайно. – розлючено попередив Макс.

    Віллям впав у багно. Важко дихаючи у протигаз він простягнув руку і запропонував мир.

    Макс хоть і був злий на брата, але досить сильно його любив, тому після хвилини вагань - простягнув руку у відповідь.

    Згодом брати зайшли в будинок та замінили одяг на чистий та сухий.

    Вільям розумів, що домовлятись із батьком про експедицію, потрібно саме Максу, так як тато відчував більшу симпатію до старшого на три роки сина. Коли Вільям сидів на кухні, Макс все ж таки пішов до батька та повідомив йому про експедицію. Через велике робоче навантаження, батько мусив працювати і вдома. Так як він був не тільки директором, а й головним інженером промислової зони, через брак спеціалістів. Минулого інженера тато звільнив за підозру і шпигунстві.

    На носі, через тиждень, було важливе свято. Свято миру, на яке приїдуть представники влади двох країн, тому Роджер Петерсон повинен був закінчити роботу над своїми проєктами, та запатентувати їх. Саме через цю низку причин, Роджер мало брав участі у вихованні власних синів.

    Відповідь не змусила довго очікувати і Макс вийшов з кабінету батька із успіхом. Дозволив!

    Брати приготували вечерю із картоплі та м‘яса, трохи поговорили про сім’ю Колінзів, та розійшлись по кімнатах спати.

    Нані повернулась дуже пізно, тому також одразу пішла спати. Її очікував робочий день і в неділю також.

    ***

    Місіс Елла із донькою, вже очікували за брамою власного дому. Макс йшов повільно, так як курив по дорозі цигарку. На плечах у нього був доволі масивний речовий мішок , а в руках він тримав контейнер із інструментами. На такий випадок, старший брат одягнувся дуже круто. Свій улюблений шкіряний тренч, високі черевики, квадратні спеціальні окуляри, а довге руде волосся було закладене у хвіст.

    У свою чергу, Вільям був одягнений досить консервативно. Світло-коричневий піджак із білою сорочкою, темно коричневі брюки, та туфлі. Якогось аристократично шарму додав і монокль, який він прикріпив до лівого карманчика на своєму піджаку. Він не знав, що беруть у таку подорож, тому взяв зв‘язку із декількох книг, мішечок із харчами та декілька аркушів паперу для заміток.

    Підійшовши до будинку Колінзів, брати помітили припаркований біля брами спеціальний транспорт. Це був гібрид звичайного авто та автобуса, на 7 сидячих місць. Не зважаючи на доволі масивний кузов, оснащений цей автомобіль був малолітражним, бензиновим двигуном. Тому поїздка обіцяла бути не квапливою.

    - Доброго ранку, місіс Колінзи. – привітався брутальним голосом Макс, викидаючи недопалок.

    - І вам доброго ранку містери Петерсони, ви готові? – запитала жінка, завантажуючи останню валізу у салон машини.

    - Ніби так, якщо ураховувати той фактор, що я зовсім не знав, що брати у дорогу, тому вирішив взяти трішки літератури, що б подорож була веселішою. – ніяково відповів Вільям, піднімаючи зв‘язку книг у руці.

    - Книги? У експедицію? Веселіше? Зануда…- з кепкуванням відповіла Вірджинія, поглядаючи на його зв‘язку книг із засудженням.

    Макса це розвеселило.

    - Добре, якщо всі все взяли та готові вирушати, прошу зайняти місця у салоні та ознайомитись із маршрутом. – сказала Елла передаючи хлопцям мапу.

    Всі вони зайняли пасажирські місця, а місіс Елла всілася на водійське сидіння. Вона впевнено завела автомобіль і рушила з місця.

    Вільям відкрив мапу і побачив, що вона професійна. На ній був весь Арокс із відмітками. Здається там було відмічено все, що відомо науці. Про таку карту він міг тільки мріяти.

    Його увагу привернула пунктирна ламана лінія, що тягнулась до відривку Флора. Їх маршрут тягнувся із Сталії, через Кілію і аж до самого фактичного центру Флори. Ще трохи роздивившись карту, хлопець передав її брату.

    Макс взяв карту у руки і почав розглядати. Після декількох хвилин мовчання, він прискіпливо поглянув у дзеркало заднього виду місіс Елли і запитав:

    - Я дуже перепрошую, я не сильний фахівець в такі справі, але було б доречно запитати, що саме ми маємо знайти?

    Елла з посмішкою крутила кермо зайшовши у поворот, та відповіла:

    - Ми нічого шукати не будемо любий Максе, нам потрібно дослідити наслідки катаклізму на Флору. Ми повинні зібрати декілька зразків грунту із різних місцевостей, а також зразки дерев, декілька рідкісних рослин і виміряти рівень водойм у Флорі.

    Макс вперше почувався телепнем, тому зробив розумний вигляд, що все зрозумів і почав дивитись у вікно.

    Вони їхали широким проспектом, на якому Макс розглядав височезні бетонні будинки із елементами металевих кріплень, а також залізні, хоть і покриті корозією, але сучасні споруди. Безліч людей кудись йшли по своїх справах. Це виглядало доволі кумедно, так як люди були одягнені майже однаково. Піджаки, сукні, плащі та капелюхи. Їх відрізняв лише мінімальні зміни дизайну та тону одягу. Цього сезону був у моді сірий колір, тому Макс міг спостерігати всі 50 відтінків сірого.

    Вірджинія сиділа у своїй новенькій сукні, яку одягала вчора, та з невинною закоханістю кидала погляд на Вільяма, який виглядав у машині єдиним, хто схожий на джентльмена. Вірджинія як і її мати, любила більш класичний образ життя. Це стосувалось вподобань у одязі, музиці, та навіть у навчанні. Навчалась вона в училищі на вчителя Аксидійської мови. З цього і пішла звичка виправляти Вільяма у не правильній граматиці.

    Автомобіль проїхав останній жилий квартал, та почав їхати повз промислові зони і квартали, де жив робочий клас.

    Кожна промислова зона виглядала ніби однаковою. Великі заводи та фабрики хоть і відрізнялись по об‘ємності, але спільне у них було одне – труби із яких сизим димом виходили гази, дим та інші речовини у атмосферу, яку затягнуло смогом. Вони покинули Кантер.

    Після промислових зон, горизонт став все світлішим, та почали виднітись гори. На горах можна було помітити одинокі будинки, вітряки та якісь споруди. Деякі із гір були ніби хаотично всипані будиночками, які наче розсипали із дірявого мішка, наповненого сіллю. Це виднілась Кілія.

    Подорож тривала вже більше години, і Максу стало надзвичайно нудно на фоні постійних розмов та сміхів Вільяма із Вірджинією. Він поглянув вкотре на місіс Еллу і попросив увімкнути радіо, на що жінка і погодилась.

    - «…на фоні цього, слідчий комітет ходить навколо. Ніхто не може зрозуміти, як вбивця потратив у будинок президента. Тому по законам Ароксу, тимчасово пост глави держави зайняв перший міністр із партії «рух» Кевін Олдман. Як із першим главою держави, якого нагадаємо застрелили на конференції, другий, не зміг втримати пост і місяця часу, маємо надії, що саме Кевін Олдман, збереже свій пост до часу голосування під час сонцестояння. І з цього приводу, звучить наступна наша пісня - «надія помирає останньою» не перемикайте, 130.1 FM» *грає весела кантрі пісня ноу нейм виконавця*

    Вільям закотив очі, та із засудженням голосно зауважив:

    - Та що з цим радіо не так? Вони можуть увімкнути хоча б раз, щось не в тему? Хоча б одного відомого виконавця? Ну ніби глузують над трагедією…хто власник цієї радіохвилі?

    У салоні авто роздався сміх всіх учасників експедиції.

    - Ось саме тому, я надаю перевагу класичній музиці – з сміхом відповіла Вірджинія.

    Машина рухалась по хвилястій дорозі під високою скелею, а невдовзі виїхала у місто Саякс. На відміну від Кантеру, Саякс був дуже чистим містом. Хоть і була схожа архітектура із столицею Ароксу, але поверховість міста, була значно меншою.

    Автомобіль проїхав вздовж центральної вулиці, де просто посеред центру, стояв великий пам‘ятник потягу, зроблений власне із самого потяга, який намертво застиг серед центральної площі, де гуляли люди. Минувши декілька жилих кварталів, авто зупинилось на паркінгу біля якогось закладу харчування. На вигляд це була двоповерхова споруда, повністю покрита залізними листами, а зверху була вивіска із назвою. Вивіска місцями була покрита корозією, а напис «DINER» був просто впаяним по металу.

    Двигун авто затих. Елла повернула голову, та втомлено оголосила:

    - Нехай двигун трохи охолоне, а ми цим часом поснідаємо тут.

    В салоні авто почалась некваплива метушня. Всі вийшли із авто, та подались у заклад, вслід за місіс Еллою.

    ***

    Дизайн кафе був доволі брутальним. Гострі квадратні столи із стільцями. Мінімум елементів декору. Металеві стіни були пофарбовані у червону та сіру фарту. Зліва була барна стійка, за якою бармен розливав якесь віскі відвідувачам, які сиділи на стільцях, а спереду, по центру залу, виднілась невеличка сцена. На ній був якийсь виконавець та співав пісню під гітару.

    Вільям згадав, що чув цю пісню по радіо на днях. Його знервувало це. Він нервово почав підходити до сцени і кричати до виконавця:

    - Гей ти! Так ти ти, з мікрофоном! Як тебе звати?

    Співак на мить припинив співати, повернув свою голову до Вільяма, поправивши біляве довге волосся.

    - Чоловік не має імені…. – відповів співак від третього обличчя.

    - Щ..що….? – Вільям з повним непорозумінням застиг на місці.

    Вірджинія підбігла до хлопця, взяла його за руку та потягла в сторону столика за яким вже сидів Макс та місіс Елла.

    - Та годі тобі, залиш його, ходімо їсти. – сказала Вірджинія, тягнувши Вільяма до столу.

    Всі взялись за прийом їжі. Це був якийсь салат на основі капусти, та яєшня посмажена на великій кількості жиру, який розтікався по тарілці.

    Поївши, Елла оплатила рахунок. Всі синхронно піднялись і рушили на вихід на фоні пісні «прощавай»

    ***

    Машина виїхала із міста, а учасників експедиції після калорійного сніданку, похилило на сон.

    Прокинулись всі приблизно через 2 години, від звуків двигуна який задихався та ніяк не міг завестись.

    Макс підвівся та ступив по салону до сидіння водія, де сиділа Елла.

    - Що сталось? – пронизливо запитався Макс.

    - Не знаю, в один момент коли я їхала, двигун просто перестав видавати обороти та заглох. – відповіла Елла дивлячись на приборну панель.

    - Зрозуміло, зараз гляну. – сказав Макс, взявши в руки свій контейнер та вийшов із салону мікроавтобуса.

    У салоні була цілковита тиша, яку порушив Вільям:

    - Місіс Елло, а ми зараз де?

    - На межі Амбії та Флори – відповіда жінка

    - А нам далеко до місця? – запитався Вільям розглядаючи краєвиди із вікна.

    - Хвилин 30-40, якщо ногами йти – пробурмотіла Елла.

    В цей час в салон авто зайшов Макс, та повідомив, що двигун занадто гарячий і він не зможе знайти поломку. Тому колективним рішенням було те, щоб рушати далі пішки.

    Зібравши всі необхідні речі, валізи із флаконами та контейнерами, вони пішли в напрямку Флори.

    Сонце світило занадто яскраво, а на небі не було жодної хмаринки. Поле було покрито густою, місцями сухою травою. Позаду, в далечині виднілись скелі Кілії, а попереду на горизонті проявлявся ліс.

    Піднявшись на схил, вони побачили, що знизу не прохідне болото, тому вирішили піти трохи на захід, в обхід.

    Стояла неймовірна спека і за 20 хвилин шляху, всі втомились настільки, що готові були впасти просто на землю та лежати так до вечора. Але шлях ще був довгий. Піднявшись на черговий пагорб, вони побачили заворожуючу та лякаючи картину. Через поле, метрів за 300, проходили павукоподібні машини. Із масивними кінцівками, під три метра у висоту. Ці машини крокували синхронно. Збоку у кожної із машин, були розташовані двигуни, а зверху був відсік із закріпленим залізяччям. Сотні павукоподібних йшли нога в ногу у одну лінію, від горизонту півдня до горизонту північного заходу.

    Вільям затамував подих, розглядаючи механічне явище.

    - Воу, напевне це ті самі павуки, які носять сміття на смітник…- із явною підозрою промовив він.

    - Очевидно так…дивіться! В них на спині купа брухту! – викрикнула Вірджинія.

    Лише один Макс стояв паралізований від шоку, якого накрили флешбеки із подібною машиною в будинку, коли загинула Мія.

    Йому стало цікаво роздивитись машини поближче, щоб переконатись, чи це аналогічні машини, моделі монстра, який напав на нього влітку 550 року.

    Макс, довго не роздумуючи кинувся у бік механічних помічників із смітника. Біг він настільки швидко, що чув, як супротив повітря закладає вуха.

    - Максе! Ти що виробляєш? Ти з глузду з‘їхав?- викрикнув Вільям, та кинувся за братом.

    - Вільям! Не біжи до них, прошу! Це ж колона!– закричала Вірджинія та подалась за Вільямом, кинувши одну із валіз на землю.

    Лише місіс Елла вже була не в змозі бігти, тому вона елегантно поставила валізу, та почала швидко крокувати за юнаками.

    ***

    Макс не чув голосів ані Вільяма, ані Вірджинії. В нього була лише одна мета: дізнатись модель машин та роздивитись ближче, тому він біг не зупиняючись.

    При наближені до машин, Макс почув крики якогось чоловіка серед автомеханізованих павуків.

    - Тривога! Тривога! Рейд! Тривога!

    Завила сирена, а серед павуків почали з‘являтись охоронці зі зброєю, які займали позиції. Максу хоч і цікаво було наблизитись ближче, але розумів що його зараз просто застрелять. Тому Петерсон зупинився і підняв руки до гори. Охорона побачила знак і сирена припинилась.

    Один із павуків у колоні, що не мав на собі вантажу, вийшов та швидко почав бігти до Макса.

    Хлопець побачив, що на машині сидить декілька охоронців із гвинтівками. Машина наблизилась та зупинилась. Екіпаж висадився та націлився просто у хлопця. Це був провал.

    Вільям із Вірджинію побачили, що відбулось, зупинились та почали бігти у протилежну сторону, до місіс Елли, яка пленталася позаду.

    Один із охоронців це помітив, та почав кричати:

    - Там ще рейдери! Хапайте їх!

    Із колони павуків, вийшло ще три подібних першому із екіпажем на борту, та почали бігти за юнаками. За хвилину їх оточили також.

    Місіс Елла застигла на місці шоковано і спробувала розрулити ситуацію.

    - Шановна охороно, ми не злодії, ми наукова експедиція! Це якесь непорозуміння! Ми не хотіли вас обікрасти!

    Крикливий охоронець побачив старшу жінку і віддав наступний наказ:

    - А це напевне головна! Хапайте її!

    Жінка не встигла обдумати ситуацію, як до неї вже наближався черговий павук із екіпажем охорони.

    Всіх до одного зв‘язали та посадили в коло, спина до спини.

    - Ви не розумієте, це якесь непорозуміння! Ми наукова експедиція, не злодії! Негайно розв‘яжіть нас! – продовжувала повторювати місіс Елла.

    Старий охоронець підійшов до неї, подивився просто у вічі, та грубим тоном відповів на її заперечення:

    - Ага, не злодії… І у валізі вашій не вибухівка, а муляж? І хлопець із залізною рукою, може ще не залізнобокий? Бачили ми таких! Я Вас рейдерів наскрізь бачу! Розкажете свої вигадки в суді!

    - Залізно..хто? Містере, не знаю як Вас там, але я не мою жодного розуміння про кого ви говорите! Ми, наукова експедиція! – продовжувала повторювати Елла.

    Вірджинія поглянула здивованим поглядом на валізу, та подивилась на матір.

    - Мамо, ти взяла з собою вибухівку?! – запитала вона.

    - Так, декілька шашок динаміту…як я по твоєму мала дістатись до породи і взяти зразки? – здивовано запитала Елла.

    - Та будь як! Кайлом, сапою, лопатою, але ж не динамітом мамо! – обурилась Вірджинія.

    Макс сидів мовчки слухаючи суперечку жінок.

    - Та замовкніть вже! Вони вас не чують. В них робота така… – перебив їх Макс та продовжив сидіти мовчки, дивлячись на землю.

    - Я дуже перепрошую, але ця паняночка і справді говорить правду, ми не є якісь злочинці, ми просто побігли…на… на вашу колону… - промовив Вільям спочатку впевнено, а потім замовк.

    Вільям зрозумів абсурдність цієї ситуації, і те, що їм ніхто не повірить, тому також замовк.

    За 30 хвилин стало чути сторонній звук двигуна та сирени. Із-за горизонту зʼявилось дві поліцейських позашляховика, які під‘їхали до місця інциденту. З машин вийшло щонайменше чотири поліцейських та почали дякували охоронцям за співпрацю, тиснувши руки. Повністю ігноруючи заперечення героїв, вони мовчки завантажили всіх у салон автівки під обурення місіс Елли. Двері авто закрились. Поліцейські машини поїхали в сторону Аяксу, а павуки продовжили лінійний та синхронний рух далі.

    РОЗДІЛ ІІІ «Небо і земля»

    Арокс, Кантер

    Середа

    3 дні потому, 7:30

    Вільям взяв в руки важкий пакет із землею та почав її розфасовувати по горщиках, які він зробив з бляшанок із під консервацій. Після того, як вся земля була розфасована у кільканадцять горщиків, хлопець не квапливо дістав декілька мішечків з насінням, та почав розсаджувати кожну насінину у окремий горщик. Взявши великий келих із водою, що стояв на його столику, він почав розливати порційно воду у кожен із горщиків. Вільям розумів, що б проросло насіння – потрібно сонце. Тому хлопець відкрив дерев‘яні двері до лоджії та поставив два стільця один біля одного. Він почав розміщувати горщики суворо по лініях. Одна лінія займала для квітів Агроцус, інша лінія – для трав‘янистих рослин невідомої йому назви, а третя та четверта лінії – для Шеренгуса та Емірансеса, які мали властивість проростати у токсичному середовищі. Тому Вільям дістав із кішені маленьку клізму, наповнену бензином, та полив у ґрунт для цих рослин.

    Раптом його домашнє садівництво перервав крик батька із першого поверху:

    - Сину! – крикнув він, - спускайся, прийшли твої результати тестів!

    Вільям хутко накрив вікна і двері лоджії старим покривалом, та почав спускатись до низу.

    Спустившись до кухні, його очікувала вся його сім‘я, яка сиділа за столом, та очікувала хлопця. Макс кинув на нього кам‘яним поглядом. Тато також суворо дивився на нього скрізь окуляри, опустивши брови. Лише одна матір сиділа та з посмішкою дивилась на кожного із членів своєї родини.

    - Сідай. – суворо та коротко відповів батько, вказуючи рукою на вільний стілець поруч з Максом.

    Вільям присів та почав бігати очима по підлозі. Батько дістав лист із червоною печаткою від авіаційної академії, ще раз глянув на молодшого сина, та елегантно почав його розривати. Діставши лист, можна було побачити, як його очі пробігли по рядкам змісту листа. Він знову суворо підняв очі і подивився на Вільяма.

    - Ну що там, Роджере? – запитала радісно матір.

    Батько сумно видихнув та почав читати у голос:

    - «Авіаційна академія Ароксу рада повідомити Вільяма Петерсона, про успішно зданому, особистому заліку на роль в суспільстві. Хочемо довести до вашого відому, що за результатом розпридільчої комісії, були запропоновані наступні професії, які підходять під особисті якості Вільяма Петерсона:

    1. Пілот цивільної авіації

    2. Зв‘язківець

    3. Інженер-механік авіатранспорту

    Також, хочемо зауважити, що даний лист відправляється зворотньо. Просимо поставити відповідну згоду, та надіслати лист на адресу Авіаційної академії, або ж віднести особисто.

    P.S відсутність вибору, залишає студента на навчання по загально освітнім предметам для подальшого розвитку у робочому класі.

    З повагою, Розпридільча комісія А.К.А

    Підпис підпис»

    Батько зняв окуляри, та поклав лист на стіл. Підняв праву брову, та поглянув на сина.

    - Ну що Вільяме…. – пробурмотів тато,- настав час вибору….ти станеш пілотом. Це найбільш перспективніша професія у наш час. – мовив він.

    Макс почав засудливо дивитись на свого брата, в решті решт не зміг стримати своїх коментарів:

    - Пілот? Серйозно? – здивовано розпочав Макс, - ти не в спромозі і гвинт закрутити, про що взагалі мова? Це якийсь жарт? Тобто, мене викидають із школи, без будь якого шансу навчатись в подальшому на механіка чи інженера, а тобі, рослинному збоченцю, пропонують професії на які ти не годишся! Хто і як взагалі розприділяє студентів? Тато? Це твоя заслуга? Так ти мені мстишся?

    Тато гепнув долонею по столі і розлючено відповів:

    - А ну припини свої витівки Максе! Ти наговорив достатньо, піди прогуляйся на свіжому повітрі та прибери мотлох на подвір‘ї! Негайно!

    - А, коли цей агроманіяк закінчить академію, не забудь його влаштувати на роботу, та відрекомендувати як найкращого сина! – зі злістю відповів Макс дивлячись батьку просто у вічі.

    - Як ти розмовляєш із батьком? А ну закрий свого рота і послухай сюди! – відповів тато гепнувши іншою рукою по столі та піднявшись, - як ти смієш мені таке казати, та дорікати у більшій любові до Вільяма, після всього що я зробив для тебе?! Чи не я витягнув тебе із Амбії, коли ти вляпався в халепу? Чи не я найняв найкращих хірургів для твоєї руки? Чи не я витягнув тебе із поліції після витівки із охороною у експедиції?

    - Знаєш що, татусю! – відповів Макс відійшов на декілька метрів та розвернувся до батька,- з поліції нас витягнула мама! А в Амбії не ти мене витяг, а саме твій заступник, містер Глен! Він єдиний подався у пошуки і знав де мене шукати, а знаєш чому? Та тому, що навіть твій клятий заступник знає більше про твоїх дітей ні ж ти сам, містере постійна зайнятість!

    - А НУ ПРИПІНЬ НЕГАЙНО ЦЕ БОЖЕВІЛЛЯ! – почала кричати матір піднявшись також із стола, - ВИ ОБОЄ, ГЕТЬ З ГЛУЗДУ З‘ЇХАЛИ?! Я І СЛОВА БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ ЧУТИ! РОДЖЕРЕ, ЯКЩО Я НЕ ПОМИЛЮСЬ ТОБІ ЧЕРЕЗ 20 ХВИЛИН НА РОБОТУ! МАКСЕ! БАТЬКО ТОБІ СКАЗАВ, ЩО ПОТРІБНО ЗРОБИТИ, ВПЕРЕД! ВІЛЬЯМЕ… - матір замовкла дивлячись на меншого сина, - сину…пробач двох телепнів, я завезу тебе у академію, йди…збирайся…

    В такій ситуації слова матері здавались наче закон. Ніхто із чоловіків не посмів їй заперечити та підняти голос у відповідь. Всі спустили голову та мовчки розійшлись по своїх справах.

    Макс був дуже розлючений на батька. Також в його голові лунали запитання: «чому Вільям? Чому цей телепень?»

    Йому було дуже образливо чути за інцидент в Амбії, так як йому здавалось, що всі лаври його порятунку, батько присвоїв собі. Він пішов на подвір‘я копнувши ногою бляшанку, яка відрекошетила від кузова автомобіля прямо у майстерню, куди двері були відкриті. Згодом як бляшанка зникла у майстерні - пролунав гуркіт. Щось впало чи завалилось.

    - Чудово, трясця твоїй матері! Ще тільки прибирання у майстерні мені не вистачало…- пробурмотів Макс та змінив курс у майстерню.

    ***

    Нані взяла автомобіль Роджера, так як за ним приїхав заступник Глен і забрав його на роботу.

    Це був загальний транспорт Петерсонів, яким користувались тільки Нані та Роджер.

    Хенс, 549 року випуску. Елегантні квадратні фари розташовані по боках від решітки радіатора. Потужний двигун, який був схований під капотом. Вишукана біла шкіра у салоні, та велике кремове кермо. Сам кузов автомобіля був повністю чорним та блискучим, за винятком запасного колеса, що було прикріплено позаду авто. Воно було біле, як і інші дві пари колес.

    Мама зачекала на Вільяма у машині, доки той збирався до академії. Минуло напевно хвилин 15, як Вільям вийшов із будинку, у своєму фірмовому костюмі шоколадного кольору. Жовта сорочка у смужку ідеально виглядала на фоні краватки коричневого кольору. Його коротке та руде волосся блистіло на сонці, а монокль додавав родзинки у його діловий стиль.

    - Гарно виглядаєш, - промовила матір та завела машину.

    - Дякую…мамо…а ми можемо по дорозі заїхати за Габріелем? Ми останній раз не дуже з ним поладили, хотів би якось піднести йому жест примирення… ,- відповів Вільям дивлячись на матір.

    - Так, але мусимо поспішити,- відповіла Нані та рушила з місця.

    Проїхавши один квартал, вони зупинились біля ринку, Вільям вийшов із авто та зайшов до під‘їзду. Згодом, він вийшов із Габріелем та сіли у авто.

    Їхавши декілька хвилин, Вільям розмовляв із другом про результати тесту і вияснив, що Габріель також вибрав професію пілота. Вільям зрадів такій інформації. Через декілька хвилин, хлопці помирились. Тому він дістав ручку, відкрив листа, та поставив відмітку навпроти професії пілота. Після чого заховав листа у внутрішній карман свого піджаку. По приїзду, хлопці подались у розпридільчий кабінет, де місіс Лаура розприділяла студентів по групах. Кожен із учнів підходив та клав листа на стіл. Якась не знайома жіночка, що сиділа за столом, щось записувала, а місіс Лаура сортувала студентів по групах. З кожним прізвищем що лунало із уст місіс Лаури, кількість учнів, які були поза групами – зменшувалось. Незабаром прозвучало прізвисько Вільяма, Габріеля, Дастена та ще декількох студентів.

    Викладачка направила їх у 7 аудиторію, де має розпочатись їх перший урок.

    Хлопці гуртом вирушили туди.

    Їх зустріла простора аудиторія, із таким же гербом на дверях як арт-об‘єкт у дворі.

    В середині було все обвішано плакатами із різним авіатранспортом. Позаду аудиторії була стара дерев‘яна шафа із скляними дверцятами, за якими стояли фігурки літачків та дережаблів, виготовлені дуже майстерною рукою. Напевне саме від цієї шафи у аудиторії стояв запах старого дерева. Над шафою виднівся отвір у стіні, де стояв кінопарат. З переду по центрі аудиторії їх очікував викладач середніх років, якого вони раніше не бачили.

    Він був одягнений у білу сорочку та сірі штани із желетом. На шиї висів сірий метелик, а на голові був шкіряний авіаційний шолом із окулярами, що прикривали його сині очі.

    Від побаченого дивного образу невідомого викладача, студенти трохи заніяковіли та зупинились на проході у аудиторію.

    Викладач посміхнувся, трохи поклонившись, зробив рукою жест вітання.

    - Доброго дня учні, - промовив викладач, - прошу, проходьте на місця, не соромтесь!

    Студенти почали займати місця за партами. Як тільки всі всілися, викладач одразу продовжив говорити:

    - Для початку хочу познайомитись, я, містер Альфредо Мілз, пілот третього рангу та викладач із ступнем магістра. Саме я, буду вас вчити, що таке небо та який зв‘язок воно має із землею! Ваші списки мені передала місіс Лаура, тому у особистому представленні не потребую…

    Вчитель поклав ліву руку за спину та почав ходити біля столу.

    - Мій метод, дуже простий…цікава теорія та побільше практики! Сьогодні, буде проведена теоретична лекція і практичне показове зайняття на справжньому дирижаблі! – говорив Альфредо.

    У Габріеля засвітились очі від цікавості, як і у більшість учнів. Лише Вільям сидів, та не розумів чому він тут знаходиться.

    - І так…всі ви знаєте прекрасно, що авіація буває трьох типів: цивільна, військова і? – запитався Альфредо, вийнявши руку із-за спини та тицьнув пальцем у студентів.

    - Транспортна! – відповів Габріель з місця.

    - Вірно! – з радістю зауважив викладач,- і в кожної своя ціль та мета. Ви, дорогі учні, майбутні пілоти цивільної авіації, тому поговоримо про неї трішки детальніше, в особливості про дирижаблі.

    Альфредо потягнув мотузку, яка звисала зі стелі, та вікна аудиторії закрились чорним занавісом. Викладач подав сигнал пальцями, і з отвору стіни з‘вився яскраво білий промінь світла, що падав прямо на білу стіну позаду викладача. У аудиторії зʼявився звук тріскання кіноапарату.

    Викладач відступив декілька кроків у сторону, а на стіні з’вились зображення цифр у колі, що замикались та утворювали зворотній відлік, а згодом і чорно-біла картинка.

    «3…2….1…. Хо-хо-хо і пляшка рому, саме так говорили пірати, плаваючи на своїх кораблях! Але пірати у минулому, разом із плаванням у морі, але кораблі – майбутнє! Із самого початку людської історії, ми намагались плавати, а потім літати! Хм….а що буде, якщо морське судно, поєднати із небом? Вийде чудернацький, але доволі практичний засіб повітряного пересування! І називається він – дирижабль. Скільки ж було спроб приборкати небо! Але саме цей транспорт, заслуговує особливої уваги! Великий, середній, малий. На гвинтах, паровий, бензиновий або дизельний. Дерев‘яний або повністю залізний. Із газом та на вітрилах! Моноконструктний або еліпсоподібний! - Дирижабль буває різний! Але сам себе він не побудує, тому потрібні не аби які навички для цього! Фабрики, заводи! Саме там починаю битись металеві серця аеростатів! У Ароксі завод цивільної авіації, а у Минумі – військової! Отакої! Здається хтось не користується цивільною авіацією, а будує надпотужні військові судна!…»

    Студенти із захопленням та очевидним подивом дивились фільм складений із кінохроніки, музики та веселого закадрового голосу чоловіка. Тільки дітям сімей вищого або середнього класу доводилось бачити фільм у живу.

    Вільяма це зовсім не здивувало, так як раз на декілька місяців, він із сім‘єю ходив на фільми у кінотеатр.

    Після закінченню кінохроніки, занавіс піднявся, а Містер Альфредо розповідав про типи двигунів, паливо, та принцип польоту дирижаблів. Вільям, подумки був біля своєї розсади, яка чекала на нього вдома. Час від часу, хлопець розумів, що щось потрібно та й запам‘ятати, бо батько обов‘язково запитається. Тому, періодично від думок про розсаду, Вільям все ж таки вслуховувався у слова викладача.

    По закінченню лекції, містер Альфредо запросив студентів до автобусу, який очікував їх біля академії. Юнаки швидко зібрали свої речі, та вирушили до нього. На них очікував великий автобус, із 8 парами коліс. Від потужного звуку двигуна, автобус поїхав у сторону аеропорту, що був на виїзді із міста.

    По дорозі, учні розмовляли про побачений фільм, та про очікування від навчання. Окрім Вільяма. Він мовчки сидів, та спостерігав за Габріелем, який розповідав для одногрупників про свої знання аеродинаміки.

    ***

    На просторій площі, стояли чудернацькі дирижаблі, різні аеростати та невеличкі пропелерні літачки. Було надзвичайно гучно від роботи безлічі двигунів, які розігрівались у літальних апаратах, а у повітрі стояв сморід мазути, диму та вихлопних газів. Пілоти, техніки та інші члени екіпажу хаотично бігали по злітній смузі, тримаючи свої головні убори рукою.

    Із всіх дирижаблів та літаків, найбільше виділялось одне судно. Це той самий великий дирижабль, зроблений повністю із металу, з крилами та безліч двигунами, який бачив Вільям, над академією, після невдалого заліку . І саме туди, вів учнів містер Альфредо.

    Вільям зрозумів, що на цьому дирижаблі вони відправляться у політ, тому він навіть розвеселився. Його вперше зацікавило щось, що пов‘язане із авіацією, так як ще тоді, він задавався питанням: як ця машина тримається у повітрі?

    Коли студенти підійшли ближче, то могли розгледіти всі деталі цього дива. Це було еліпсоподібне судно, яке було схоже на гібрид літака та аеростату. Велетенські крила, із десятьма гвинтами , які в свою чергу мали не меньш великі лопаті. Чотири менші лопаті, які здавались Вільяму незграбними та кумедними – насправді не такі вже і кумедні, бо мали відносно чималий розмір. Це судно важко було назвати дирижаблем, бо по суті, він мав моноконструкцію, де фюзеляж із скла, плавно переходив у велику еліпсоподібну форму із вмонтованими в середину гондолами. На верхівці, виднілась особлива, велика гондола. Корпус та газові камери, були покриті із тонких листів металу. Тому це судно відносилось до класу наддирижаблів.

    Альфредо зупинився, та почав говорити на підвищеному тоні, щоб його слова можна було розчути на фоні реву двигунів сусідніх суден.

    - Але хочу вас трішки розчарувати! -сумно прокричав вчитель,- через проблеми із здоров‘ям мені тимчасово заборонені польоти... Практичне зайняття вам проведе адмірал Марк Перший Стівенсон!

    Із гондоли, вийшов високий чоловік, 40 річний на вигляд. Здавалось більше двох метрів зросту. Чорне коротке волосся закривав чорний кашкет із якимось символом по центрі. Одягнений він був у надзвичайно витончену і в одночас мінімалістичну уніформу чорного кольору, оздоблену блискучими ґудзиками. На його кітелі, по ліву сторону грудей, висів значок крил із гвинтом, а по праву – декілька прапорців та медалей. На плечах можна було розгледіти погони із званням адмірала. На рукавах були три горизонтальні білі смужки, що замикались біля двох ґудзиків. Погляд у нього був суровим, немов у яструба.

    Марк почав повільно спускатись до студентів, сховавши руки за спину. Стукіт його черевиків об залізний пандус додавав особливого напруження. Невдовзі він зупинився, повільно повернув голову та мовчки обдивився кожного із учнів. Його погляд зупинився на Вільямі.

    - Ти! Як тебе звати? – запитався адмірал грубим голосом.

    - Ам….еее…я…Вільям Петерсон… - невпевнено відповів Вільям із нотками хвилювання.

    - Петерсон… - пробурмотів адмірал,-виглядаєш ти явно кволіше за свого брата…Якщо тебе знудить на палубі, прибирати будеш все судно. Я зрозуміло виразився? – сурово запитав Марк дивлячись своїми чорними очима у очі Вільяма.

    - Так сер! – вигукнув Вільям і був у готовності стати струнко.

    - Я тобі не сер, хлопче. – відповів злобно Марк і відвів погляд на решту учнів, - до мене ви можете звертатись Адмірал Стівенсон.

    У юнаків напевне пробіглись мурашки по шкірі від грубого голосу Марка Першого, окрім Габріеля. Він дивився на адмірала із явним фанатизмом і здається знайшов собі кумира.

    Стівенсон розвернувся спиною і рушив на палубу.

    - Прошу всіх на борт! – сказав він, повернувшись спиною та розвів руками у сторони.

    Один із учнів, Дастен, повернувся до Вільяма і тихо, як йому здавалось, сказав:

    - Ну і мудило…

    Адмірал різко зупинився, не повертаючись заявив:

    - Окрім тебе, юначе, поряд із Петерсоном….ти сьогодні будеш вимивати вбиральні до того моменту, доки я не скажу досить. Я, зрозуміло виразився?

    Дастен зі страхом кивнув коловою.

    Адмірал замовк та продовжив крокувати на палубу. Рот у Габріеля привідкрився, а очі здавалось ось-ось луснуть від захоплення, він навіть і не помітив як сказав у голос: -оце так….!

    - Ну все! Щасливого вам польоту, ви у надійних руках - сказав викладач Альфредо, - зустрінемось завтра на лекції, - додав він та пішов у сторону автобуса.

    Учні почали підніматись на борт.

    ***

    Увійшовши в середину, Вільям побачив декілька дверей, які вели до моторної, стабілізаційної та пасажирських гондол. Учні слідували за адміралом у центральні двері, за якими знаходилась повністю металева, пасажирська гондола, оздоблена деревом. По боках були великі панорамні вікна із певним нахилом у 60°, які тягнулись на всю довжину пасажирської гондоли. Залізні із вставками шкіри сидіння, були розміщенні у два ряди, уздовж вікон. Центральний прохід, вів до дерев’яних дверей, за якими була командирська каюта та місток головного управління. Адмірал пришвидшив крок, та відкрив двері до головного управління. В середині стояв цілий екіпаж близько 60 чоловік із звʼязківців, льотчиків, механіків, кухарів та стюардів-провідників. Всі стояли струнко та очікували команди адмірала.

    Марк підійшов, представив команді учнів, а учням команду.

    - Вітаю на борту «Принцеси Анни», а перед вами, її екіпаж, - розповідав Марк дотримуючись жестів етикету, - роботі екіпажу не заважати, та дурних запитань не ставити. Я, зрозуміло виразився?

    Стояла мертва тиша.

    Марк підійшов до лобових вікон гондоли управління, став за місток, на якому було безліч приборів та органів керування і гучно оголосив:

    - ПО МІСЦЯХ!

    Екіпаж хаотично розбігся по гондолах, окрім пʼятнадцяти льотчиків та декількох звʼязківців.

    Марк натиснув на червону кнопку, яка була на містку. Замерехтіла червона лампа із відповідним звуковим сигналом. Двері дерижабля почали закриватись, а згодом з‘явивились перші звуки запуску двигунів. Це було щось схоже більше на стогін, який в один момент перетворорився у ритмічний звук потужних дизельних двигунів. Лопаті гвинтів, які були розташовані на крилах - закрутились. За ними закрутились і гвинти, розташовані під гондолами та на хвостовій частині дерижаблю.

    Постоявши у такому положенні декілька хвилин, адмірал дав команду на взліт і «Принцеса Анна» відірвалась від землі. Судно плавно піднялось до гори, віддаляючись все далі від землі. А згодом, разом із набором висоти, ринув у перед.

    Всі учні без виключень були у захваті. Навіть Вільям, якого не сильно цікавила авіація, був зачарований тим, що відбувалось, так як ніколи раніше не літав.

    Коли місто стало видно немов на долоні, адмірал Стівенсон почав розповідати принцип роботи двигунів, та принцип польоту даного дирижабля. Розповідав про кількість палива, яке необхідно для взльоту та посадки, а також про кожне із відділень аеростату.

    Після не величкої інструкції по техніці безпеки, він наказав одному із стюардів провести Дастена до вбиральні та видати йому інвентар. Решту студентів, він провів до своєї каюти. Це було світле, невелике приміщення, суворо дотримане червоного стилю. Стіни були оббиті червоним, м‘яким матеріалом та оздоблені дерев‘яним декором. На підлозі був квадратний, червоний килим. Біля стіни було не величке ліжко із старим матрацом. По середині, стояв стіл, на якому було дуже багато різних документів, паперів та щонайменше пʼять телефонів різного кольору. Також, можна було побачити фотокартку самого Марка Першого із своїм сином Марком Другим.

    - Прошу вибачення за не відповідний колір каюти, - мовив адмірал,- каюта не моя особиста , я не являюсь постійним капітаном. Мені доручили управління данних судном лише на момент практичних занять, а також командувати судном під час свята миру. - додав він, та провів студентів далі по гондолам.

    Наступна гондола була механічна. Звідти і лунав звук дизельних двигунів великої потужності.

    Зайшовши в середину, можна було побачити десять великих двигунів, які розприділяли свої оберти на зовнішні гвинти. Біля них працювали машиністи та механіки. В приміщенні був надзвичайний сморід машинного масла та дизельного палива.

    Адмірал почав розповідати про типи двигунів, їх будову, розхід палива та їхнє обслуговування.

    Наступна гондола, була стабілізаційна і розташовувалась вона позаду механічної. Там були різні механізми рульового управління та багацько стабілізаторів.

    Трохи розповівши про принципи роботи рулів висоти та напрямку, адмірал провів їх до дверей, які вели на місток.

    На містку був сильний вітер, та гучний звук гвинтів. Землі вже не було видно, так як все навколо затягнуло хмарами. Кожен газовий згусток хмар розбивався об корпус дерижабля наче ніжна вата, розтягуючись уздовж всього корпусу. Пройшовши по містку, адмірал з учнями потрапив у технічну гондолу. Там була невеличка кухня, де кухарі щось готували. Позаду кухні були двері у складське приміщення, комбіноване із вантажним відсіком.

    ***

    Після ознайомленням із кожною гондолою та каютою на дирижаблі, адмірал дозволив учням трохи відпочити від перепаду тиску та роздав підручники із теорії, а сам подався до капітанської каюти.

    Юнаки зайняли місця у пасажирській гондолі, а стюарди-провідники люб‘язно почали пропонувати напої та закуски.

    Вільям трохи зголоднів, тому замовив собі декілька канапок та травʼяний чай.

    Прочитавши декілька сторінок підручника, Вільям помітив, що хмарність за бортом зникла, тому він почав дивитись у вікна, на яких були червоні написи «НЕ СПИРАТИСЬ».

    Його очам відкрився неймовірний краєвид на Кілію. Знизу виднілись скелі, які здавались дуже маленькими. Та маленькі вітряки із будиночками. Також він бачив на горизонті Амбію, що розтягнулась великою рівниною із квадратиків різних відтінків жовтого та блідо-зеленого. Десь далеко, горизонт був вкритий густими хмарами та сизим туманом. Там починалась земля зниклих.

    Дирижабль рухався повільно, тому і картинка знизу майже стояла на місці. Тим часом, Габріель, проігнорувавши напис на вікні, сперся руками на вікно та дивився у низ розкривши рота.

    Через деякий час, на горизонті знову почав виднітись Кантер, та поволі наростати у розмірах. Дирижабль знижував висоту. Із сірої маси вже можна було чітко розгледіти окремі будівлі, споруди, та маленькі автомобілі, що рухались немов мурахи у мурашнику. Стало чітко видно аеропорт, який із невеликого квадратику збільшувався у велику площу із літальними апаратами.

    У гондолу зайшов Марк, та оголосив про посадку.

    Дирижабль завис у повітрі, та почав повільно спускатись вертикально до землі, доки не торкнувся поверхні. Студентів здригнуло.

    Двері гондоли відкрились, а адмірал суворо попросив юнаків покинути борт:

    - Не забудьте за свого колегу, який працює зараз у вбиральнях. – промовив адмірал із химерною насмішкою на обличчі, - ви ж тепер одна команда, чи не так? – додав він.

    За Дастеном побіг один із юнаків, та невдовзі повернуся із ним. Обличчя Дастена було блідим, переповнене втомою та огидою. Адмірал посміхнувся, подякував учням за присутність та рушив назад на борт аеростату.

    Біля «Принцеси Анни» вже стояв шкільний автобус. Водій сидів в середині та махав рукою, даючи знати, що потрібно йти. Студенти гуртом пішли до автобуса, а водій мовчки рушив по маршруту розвезення кожного із них.

    В салоні був звуковий хаос. Кожен із юнаків розповідав враження та думки стосовно польоту. Габріель був особливо емоційним. Він розповідав Вільяму про професіоналізм адмірала Стівенсона, та про свої мрії стати за штурвал якогось із дирижабля у майбутньому, розмахуючи емоційно руками. Але Вільям його майже не чув. Він дивився у вікно, де була метушня міста. Знову згадував про свою розсаду та обмірковував вирішення проблем від катаклізму.

    РОЗДІЛ IV «МИРНИЙ МИР»

    Минум,

    відривок Мосілія,

    Сиптус

    Неділя, 6:15

    Адмірал дивився на метушню пілотів, та ледь стримував себе, щоб не вистрілити у повітря. Для нього подібна метушня, здавалась грубим порушенням його особистих правил дисципліни. Подивившись ще хвилину на те, як пілоти хаотично бігають по злітній смузі, врешті решт він не зміг себе стримати і закричав щосили:

    - НА МІСЦЕ ШИКУВАННЯ СТАВАЙ!

    Льотчики ще більше заметушилися, але швидко зрозуміли команду, тому за декілька секунд із хаотичної біганини утворилась рівна лінія із військових.

    Адмірал подивився на шеренгу та почувши мертву тишу - знайшов нарешті мить, яка його заспокоїла. Пройшовши декілька кроків, стукаючи своїми черевиками по бетону злітної смуги, видав нарешті промову:

    - Шановні офіцери, сержанти та рядові…льотчики, пілоти, та інші члени екіпажів…я стою тут, не для того, щоб спостерігати вашу метушню! Ви потрібні країні! На вас очікує вся планета! Ви приклад! Ви надія! Ви і є майбутнє богом забутого Ароксу….

    Біля обличчя адмірала засвітився вогник та з‘явився дим від сигарети. Зробивши затяжку, та сховавши праву руку за спину він продовжив:

    - Я надіюсь, що цього року, на святкуванні, ми покажемо всю силу та майстерність Минуму! Хіба ви не народились у Минумі?

    - Так Сер!, - гуртом викрикнули військові.

    - Ви хочете показати приклад? – запитав Адмірал пройшовши в праву сторону строю.

    - Так Сер!, - гуртом викрикнули військові.

    - Ви готові показати вищий пілотаж?,- запитав адмірал, пройшовши у ліву сторону строю.

    - Так Сер!, - гуртом викрикнули військові.

    - Я теж на це надіюсь! Тому, у вас рівно дві години, щоб знайти себе у цьому клятому місці, зібрати себе до купи, та нарешті доповісти мені про готовність до вибуття у Арокс! Я, зрозуміло виразився?

    - Так Сер! – крикнули гуртом військові

    - Вільно! - подав команду адмірал.

    Допаливши цигарку, він кинув її на злітну смугу та подався до сірого, надзвичайно вишуканого автомобіля. Авто було із захованим двигуном під капотом, білими дисками, та чорними, як ніч, вікнами.

    Він сів у середину, завів автомобіль та рушив по злітній смузі до одноповерхового будинку, який виднівся за 500 метрів. Біля будинку були підняті прапори всіх відривків Ароксу та відривків Минуму.

    Коли адмірал зупинився і вийшов із авто, він побачив свою сім’ю, яка чекала біля цього будиночку. Сім‘я Стівенсонів.

    Дружина, Хоуп Стівенсон, стояла у білій сукні, яка розвіювалась у ліву сторону від впливу вітру. Її коротке русяве волосся було дуже естетично закладене, що додавало краси її низькому зросту.

    Син, названий Марком Другим, стояв як типовий курсант із академії. Русяве та дуже коротке волосся, мускулисте тіло, слухняний та порожній погляд. На ньому був суворий парадний костюм. Начищені до блиску туфлі. Він був випускником академії сухопутних військ, молодим майбутнім офіцером. Побачивши батька, він приклав руку перед чолом та голосно доповів:

    - Адмірал Марк Стівенсон, сім‘я у повному складі вишикувана!

    Юнак подивився батьку у вічі та голосно засміявся. У Марка Другого, були явні проблеми із сміхом. Він був не контрольований, та не передбачений. Хлопець міг засміятись навіть у самих сумних чи недоречних ситуаціях, але для батька, це не викликало дискомфорту, так як він був єдиним сином і любов давала про себе знати.

    - І так, Хоуп, в нас є рівно дві години до маршу. Ти взяла все необхідне?

    - Так… - тихо промовила жінка.

    - Ти фотоапарат завантажила?

    - І не тільки його…ще ящик фотоплівки. – відповіла жінка тихим голосом.

    - Чудово! Я хочу найкращі фото! Найкраще відео! Я буду на борту «Принцеси Анни» і хочу, щоб дане судно виглядало в центрі кадру. Це момент історії нашої родини!. – сказав Марк Перший, посміхаючись від самозакоханості.

    - Не хвилюйся Марк, я зроблю все на вищому рівні! – відповіла дружина, та взяла за талію сина.

    - Тату… - з надією запитав хлопець, - а Петерсони будуть біля нас?

    - Так! Ви будете у перших рядах, на лоджії. Не забувай сину, що Петерсони зробили великий вклад у нашу армію. Їхні запчастини, це основа наших машин! Тому Роджер із своєю сім‘єю мають бути на рівні представників влади чи командування армії. Не хвилюйся. У вас будуть найкращі місця на параді! – відповів батько.

    - А що на рахунок Глена? Заступника Роджера? – запитався син

    - Цей тип хоч мені і не приємний, через свої мерзенні зв‘язки, але він також бути біля вас…. Тому, попрошу йому не грубити, та не заплямувати ім‘я нашої сім‘ї. – відповів батько прискіпливо дивлячись на сина.

    Пролунав нестримний сміх Марка Другого.

    Батько поправив свій кашкет та мовив далі:

    - Після параду, мені потрібно терміново назначити зустріч із Фарситами.

    Хоуп подивилась здивовано на чоловіка і запиталась:

    - Навіщо?

    - Здається мені, щось не добре відбувається. – відповів із затримкою чоловік.

    - Що ти маєш на увазі? – запитала Хоуп.

    - Коли я пролітав над Кілією, минулої практики…я бачив, як велика колона рухалась із Кантеру до Смітника…, хтось щось вивозить із міста або щось перевозить бандитам, які там мешкають. – задумливо відповів адмірал дивлячись на бетонне покриття злітної смуги.

    Хоуп задумалась на хвилинку та відповіла:

    - А якщо Фарсити знають про це? Ти комусь це розповідав?

    - Я надіслав листа Роджеру, думаю йому варто знати. – відповів адмірал.

    Сім‘я Стівенсонів ще трохи обговорила майбутній парад Миру, та план дій після нього. Згодом, батько сів у сіре авто та подався до борту «Принцеси Анни». Двигуни загуділи.

    ***

    Арокс,

    Відривок Сталія

    Кантер

    Неділя, 8:10

    - Роджере! Ти вже готовий? – прокричала Нані одягаючи туфельку на ліву ногу.

    - Нані, зачекай! Одну хвилину! Краватка! Допоможи зав‘зати краватку! – відповів Роджер, швидко накидаючи піджак

    - Давай я! – крикнув Вільям спускаючись сходами з кімнати.

    - Максе чорт забирай, в тебе нічого не було кращого за шкіряний тренч? – запитався батько,подивившись на старшого сина та хаотично намагався зав‘зати краватку.

    - Та яка до біса різниця, тату! Всі будуть дивитись явно не на нас, а на солдатів! – крикнув Макс, який сидів на кухні та допивав чай.

    - Так, все, готово! Всі готові? Можемо рушати? – запиталась Нані взявши до рук сумочку.

    - Так! – крикнув Вільям зав‘язавши останній вузел краватки батька.

    - Все рушаємо! Ми мусимо встигнути до девʼятої! – сказала Нані, відкривши двері будинку.

    На подвір‘ї будинку, стояв чоловік. В чорному елегантному костюмі. Під піджаком виднілась чорна сорочка із білою краваткою. Поверх костюму, на плечах, звисав чорний замшевий плащ, а туфлі болистіли не менше його лисої голови. Химерна посмішка на все обличчя із золотими зубами, виглядала не надто доброю, бо віддавала нотками фальшу.

    Це був містер Глен, заступник Роджера. Він стояв біля автомобіля, відкривши двері, та простягнув руку до салону.

    Петерсони хутко вибігли із будинку, закривши двері на ключ та сіли у авто.

    Глен зайняв місце водія, одягнув свої білі рукавички, та завів авто.

    - Нані! Фотоапарат! – зауважив із хвилюванням Роджер, потираючи чоло хустинкою.

    - Є! Глен його залишив у багажнику.

    - Це дуже добре…сьогодні сам Містер Стівенсон буде на борту «Принцеси Анни», потрібно декілька фото! – промовив Роджер, намагаючись сховати хвилювання.

    - Все буде, шеф! – відповів Глен із примарною посмішкою.

    - Тоді рушаймо, у нас обмаль часу! – сказав Роджер, повернувши голову до вікна.

    - Тату! Штани! – із панікою викрикнув Вільям

    - Що? Штани? Що штани? – батько знову почав хвилюватись перепитуючи в сина.

    - Мої штани, вони тріснули по шву! – зауважив Вільям дивлячись між свої ноги.

    - Прокляття! – занервувався батько. - Глен, скільки займе часу дорога із ринку до центру?

    - Не більше 15 хвилин шеф! – відповів заступник чухаючи свою лисину.

    - Тоді хутко, до ринку! – мовив батько Глену, - зараз ти біжиш до Боба, шиєш штани та повертаєшся. В тебе є 20 хвилин Вільяме! Якщо ми не встигнемо за 20 хвилин, ми поїдемо без тебе Вільяме, без образ, - додав батько дивлячись на сина.

    Вільяму було дуже соромно. Він відчував почуття вини, та найбільшого розчарування сім‘ї.

    Авто приїхало під самий ринок. Вільям швидко вибіг із машини та зник у натовпі. Він біг настільки швидко, наскільки це було можливо, ухиляючись від напливу людей, які йшли на зустріч. Мало не пробігши прохід між двома прилавками, він нарешті помітив містера Боба, який чистив взуття якомусь чоловікові.

    - Містере Боб? Містере Боб! – викрикнув Вільям.

    Старий кравець дочистив черевик чоловіку, забрав монету, та посміхнувся йому у слід.

    - Містере Боб! Доброго дня! В мене термінова справа! – викрикнув Вільям підбігши до кравця.

    Сивий дід посміхнувся, поглянув на нього своїм механічним оком, та відповів:

    - І тобі вітання містере Петерсон! Що за справа така термінова, що змусила тебе прийти до мене о пів девʼятої ранку?

    - Штани! Містере Боб! Штани! Потрібно зашити штани! Терміново! – відповів Вільям, в паніці показуючи на дірку між ногами.

    Містер Боб не квапливо піднявся з подушки, на якій сидів, взяв палицю в руки, та пішов між прилавки, кивнувши рукою Вільяму.

    Вільям пішов за ним, намагаючись не замастити свій коричневий костюм.

    Не величкі вузькі дверцята відкрились із скрипом. Перед очима хлопця була кімната, де був повний безлад.

    Велика кількість черевиків які лежали на купі, у кутку кімнати. Декілька рулонів тканини лежали поруч із черевиками. Різні цвяшки, обрізки шкіри та ґудзики валялись на підлозі, а павутина звисала зі стелі. Біля дверей було невеличке віконце, звідки падало сонячне світло прямісінько на стіл із швейною машинкою.

    Містер Боб підійшов до стіни, спритно запалив гасову лампу, та подався до швейної машинки.

    Від світла гасової лампи, на стіні стало видно дуже багато різних малюнків, фото, вирізок із газет, а також з десяток різних мап, які висіли на деревʼяній дошці. На поличках були невеличкі шматки металу невідомого походження і дивний металевий предмет.

    Вільям зняв штани, поклав на стіл. Містер Боб, відкривши шухляду, дістав котушку нитки, та почав вставляти її на швейну машинку.

    Тим часом хлопця зацікавили мапи із малюнками та фото на стіні. Він підійшов ближче що б це роздивитись.

    - Що це таке?,- запитався здивовано Вільям дивлячись на одну із мап.

    В кімнаті стояв стукіт швейної машинки. Старий Боб на хвильку зупинився, подивився на Вільяма, який стояв біля стіни та продовжив шити.

    - Хехехе…моя колекція,- промовив Боб хриплячим голосом.

    - Що за колекція?, - запитав Вільям, - це що, територія зниклих? -запитав хлопець дивлячись на одну із мап.

    На мапі були відмітки, саме на території зниклих. Вільям взяв в руки шмат металу, розміром з бейсбольний м‘яч, та почав розглядати.

    - Навіщо юному Петерсену колекція із легенд від божевільного?- запитався Боб закінчуючи шити.

    Звук швейної машинки затих. Кравець вставши із-за столу, підняв штани, разок тріпнув та подався до хлопця.

    - Божевільного? Містере Боб…я не знаю, що кажуть люди, але я не вважаю вас божевільним, - сказав Вільям, та взяв штани в руки. – по правді кажучи, ви єдиний кого я зустрічав, хто хоть щось знає про зниклих.

    - Юному Петерсону вже час!,- сказав кравець та подався до виходу.

    - Але скажіть хоть щось! Прошу! -, перебив Вільям хаотично одягаючи штани. – я хочу знати хоча б щось!

    Дід зупинився, замовчав на мить, та відповів не повертаючись:

    - Хлопче, це лише легенди, збірки згадок старих людей та мої, власні вигадки…. – сказав кравець подивившись на Вільяма своїм механічним оком.

    Вільям підійшов до кравця, поклав йому руку на плече та мовив:

    - Прошу, скажіть що знаєте. Мені дуже цікаво.

    Містер Боб присів на стілець, дістав хустинку та протер механічне око.

    - Кхе-кхе…я скажу не більше і не меньше ніж потрібно знати для тебе…хе хе. Мовив Боб кашляючи.

    - А ви що, так багато знаєте? Звідки? – здивовано запитав Вільям.

    - Щось чув, щось знаю, щось вигадав. – відповів Боб із посмішкою.

    Після чого склав руки, подивився на хлопця і хриплячим голосом почав розповідати:

    - Є легенда, що зниклі, це і є ми. Точніше ми, які були у минулому. Земля їх, це лише ділянка тереторії, яка є наслідком нашого минулого. Кажуть диваки, що там є уламки невідомих машин, різних апаратів та навіть закинуте місто… багато чого, що приховує наша влада.

    Кравець потягнувся за склянкою, налив туди води із покритого корозією чайника, зробив ковток і продовжив:

    - Я зібрав декілька мап, які показують наше існування в минулому. Також, є фото, зроблені тими самими диваками-мандрівниками, які бачили краєм ока, як виглядає земля зниклих. Як бачиш, земля понівечена, скрізь гази та дим. Але ось тут, -кравець показуючи на фото пальцем, - на мою думку, силует закинутого міста….сказати важко, це лише мої фантазії.

    Вільям розкрив рота та не міг повірити власним вухам. Ця легенда здавалась йому правдивіше ніж будь що. Він подивився здивовано на старого кравця, який продовжував пити воду, і поклав на стіл шмат металу.

    - Це! Що це таке? – запитав Вільям показуючи пальцем на металеве щось, прямо перед обличчям кравця.

    Око містера боба почало звужуватись та розширюватись. Він взяв в руки шмат металу, та поглянув на Вільяма.

    - А це, юначе, ймовірно частинка від чогось із нашого минулого…навіть не пам‘ятаю звідки він у мене ,- відповів Боб.

    Цей шматок металу не був схожий на будь-який метал, який був у їхньому світі. Він був фіолетовим та переливався сріблом, із ідеально вирізьбленим візерунком фіолетового кольору. По вазі, він був надзвичайно легким, але на вигляд масивним та надійним.

    Вільям на хвилинку задумався, та продовжив допит старого кравця:

    - Це все що ви знаєте? Але ж, чому наші предки з ваших слів, називаються зниклими? Що ж сталось такого, що там такі наслідки? І хто з влади це приховує?

    - Є одна теорія, точніше думка… що причиною цього стала якась матерія, щось таке, за що і розпочалась війна…війна за ресурс.

    - Війна? Де? На землі зниклих? – шоковано перепитав Вільям.

    - По всій планеті юначе…Так розповідали мандрівники-диваки, які бачили землю зниклих. Казали, що земля ця, всипана стражданням та наслідками війни, а світ наш, лише відголоски на тлі минулих епох. – загадково відповів Боб.

    - Але ж як??? Хто ті мандрівники? Як вони могли щось бачити, якщо всі хто туди ходив – зникали! – з підозрою заперечив хлопець.

    - Розповідали це, чоловіки у плащах та з залізними частинами тіла…а на рахунок зниклих…Отже так говорять ті, кому є що приховувати юначе. – відповів Боб, та встав із за стільця.

    - Чоловіки із залізними частинами тіла? Це ви про кого містере Боб? Хто? Хто це говорить? – дедалі нервово запитував Вільям.

    - А хто у нас має силу, владу, та армію? – запитав кравець та відкрив двері, - тобі вже час хлопче…не гоже тобі слухати байки від бідняка, який не може зв‘язати кінці з кінцями…

    Для Вільяма, картинка стала прояснятись, він почав знаходити логіку тих чи інших речей. Але йому досі не вкладалось в голові, навіщо владі Минуму, приховувати історію планети, якщо ці легенди та байки виявляться правдою.

    Хлопець не мав часу на більш детальні розмови, тому поклав мідну монету тера кравцю на стіл, та швидко подався назад до виходу із ринку.

    Пробігаючи повз людей, Вільям не міг зрозуміти, звідки старий Боб знає стільки легенд. Також йому не зрозумілим стало те, якщо це являються легенди, то навіщо їх колекціонувати в себе вдома? Це викликало бурю емоцій та запитань в голові у юнака.

    В решті решт, хлопець все таки добіг до машини, де з нетерплячими обличчями його очікувала його сім‘я та заступник Глен.

    - Ти запізнився на 3 хвилини. – суворо зауважив батько та хлопнув Глена по плечу що б той рушав.

    Вільяму не було що на це відповісти. Він думав про інше. Про старого Боба. Про легенди. Про зниклих.

    ***

    Машина зупинилась біля багатоповерхової будівлі. Люди вже почали збиратись на площі, а із далека лунала музика, та не розбірливий говір у мікрофон.

    Сім‘я Петерсонів вийшла із авто та подалась в середину будівлі, де було багато незнайомих та гарно одягнутих людей. Тим часом Глен, припаркував автомобіль, закрив його на ключ, та наздогнав свого сімʼю.

    Батько впевненим кроком був попереду всіх, він йшов прямо до ліфту. За ним швидко крокував Глен і решта членів сім‘ї. Ліфт був доволі великим, із червоним килимом та дзеркальними стінками, тому всі пʼять чоловік помістились в середині із легкістю. Ліфт рушив на 22 поверх. Двері відкрились.

    Роджер розмовляючи із Гленом, вів свою сім‘ю до сходів, що були розташовані зліва від ліфта і вели на гору.

    Чоловік в окулярах та капелюсі, що стояв зверху сходів, побачивши сім’ю Петерсонів - чітким рухом відкрив двері горища. Одразу з‘явився шум та галас.

    Спочатку вийшов Роджер з Гленом. Потім матір і за нею Макс. Вільям вийшов останнім. Те, що він побачив здивувало його дуже сильно та посміхнуло.

    В очі світило проміння ранішнього сонця, які покривали лоджію на даху будівлі. По кутках лоджії, були горщики із якимись сухими рослинами. По середині стояв столик, вкритий білою скатертиною. На ньому були різні фрукти, бокали для алкоголю, та букет красивих квітів. Навколо столу стояло кільканадцять пустих стільців оздоблених золотим декором. По всій лоджії були розташовані дивні чоловіки, схожі на агентів в довгих чорних плащах, темних окулярах та капелюхах. Також були і інші столики, за якими сиділи якісь дуже важливі пани.

    Знизу лоджії відкривався вид на велику площу, яка була заповнена людьми. По праву сторону від людей, стояв цілий духовий оркестр та грав якусь веселу мелодію. Люди розмовляли. Літали гелеві кульки. Небо було блакитне та вкрите білими пухнастими хмарами.

    Зліва від стола, стояла Хоуп Стівенсон із квітами та Марк Другий, її син. Шум із низу перервав панічно-раптовий сміх Марка Другого.

    - Ахахахахах! Мааксеее! – з радістю закричав Марк Другий, та підбіг до свого товариша.

    - О, Вітаю Марк! Я не думав що ти прибудеш раніше нас! – з посмішкою відповів Макс, хлопаючи товариша своєю механізованою кінцівкою.

    - Ми прибули декілька хвилин тому перед вами, я бачив зверху, як ви підʼїхали. – відповів Марк другий.

    Стівенсон Молодший кинув погляд на Роджера. Одразу пожав йому руку.

    - Вітаю Містере Петерсон, це велика честь бачити Вас присутнім на святі миру. – сказав Марк, кидаючи періодичні погляди на Глена. – і вас вітаю, Містере….

    - Глен…просто Глен… моя сім‘я, не була відомою, щоб звертатись до мене на прізвище. – відповів Глен химерно посміхаючись.

    Хоуп піднесла квіти для Нані, та тричі поцілувала повітря із різних сторін обличчя жінки.

    Вільям відчував себе зайвим.

    - Попрошу вас присісти за стіл, свято починається. – грубо промовив до Петерсонів один із чоловіків в окулярах.

    Сім‘ї присіли на стільці, та почали дивитись в низ, на площу. Кожному налили у бокал якийсь прозорий алкоголь, що віддавав солодким ароматом.

    Музика оркестру різко обірвалась барабанним стуком та змінилась на урочистий мотив.

    Диктор всіх вітав зі святом у мікрофон, та здавалось коментував всі свої думки:

    - Леееедіііі, та Джентельмениии! Аристократи та робочі! Цивільні та військові! Жителі Ароксу та Минуму! Вітаю Вас, на урочистому відкритті параду з нагоди свята миру! На площі, урочисто відкривають свято – Фарсити із Минуму!

    На площу виїхав білий кабріолет, в якому сиділа сім‘я Фарситів. Вусатий високий чоловік із циліндром на голові - це був Ной Фарсит, батько сімʼї та глава держави. Поруч сиділа його дружина - Ава, одягнена у чорно-білу сукню із білим мереживом, тримаючи в руках парасольку. Позаду сиділо два сина. Старший - Чарлі із аналогічним як у батька циліндром, та маленький син Генрі. Сім’я Фарситів була єдиною владою у Минумі. Виглядали вони немов шляхтичі, одягнені у роскішний та мінімалістичний одяг, який віддавав нотками імперіалізму. Сиділи вони незворушливо і дивились прямо.

    Оркестр заграв максимально епічну композицію, а над площею пролетіли конфеті.

    - Далі, за владою Минуму, Вас вітає влада Ароксу, демократична партія «Рух» та її лідер – Кееевііін Олдмааааан! (Мовив диктор)

    За білим кабріолетом Фарситів, зяʼвився довгий кабріолет чорного кольору, в якому сиділо 8 людей. Серед них був і сам Кевін Олдман – тимчасово виконуючий обов‘язки президента. Він стоячки аплодував та усміхнено дивився на натовп людей.

    - Ну і власне, наші спонсори параду! Власник компанії «ПетМеханікс» - Роджер Петерсон із своїм заступником Гленом Гуїчом та своєю сімʼєю! Вже понад 20 років, Петерсон поставляє найкращі запчастини для ваших авто, механізмів та деталі для армії Минуму! Також, дякуємо директорам «АрокСталі», «МілЕйр», «ДизБенз» та «КарАвто» (Представляв диктор)

    На лоджію будинку направили два яскравих прожектори.

    Роджер встав синхронно із Гленом та своєю сім’єю , та почали махати руками в низ до натовпу. Разом із сімʼєю Петерсонів встали і поважні пани, які сиділи поруч – директори найбільших промислових зон.

    - Поруч із ними сім‘я Стівенсон! Дружина та син самого адмірала Марка Стівенсона, який невдовзі з‘явиться перед нами у небі!

    (Продовжив представляти диктор)

    Хоуп та Марк Другий також підняли руки до гори. Диктор продовжив представлення у мікрофон:

    - І…шановні жителі всього Аксиду! До вашої уваги! Піхота! Саме вона, захищає вас від постійних рейдів бандитизму! Саме вона стоїть на охороні нашої безпеки! Солдати Минуму виконують всі військові задачі на планеті! Сухопутні війська обʼєднаних сил Минуму!

    Під звук урочистого маршу, на площі з‘явились солдати. Вони чітко крокували своїми ногами та синхронно стукали, блискуче зачищеними черевиками. Вони були одягнені у чорну форму із чорними касками на голові. На обличчях були одягнені протигази, а в руках кожен тримав гвинтівку. Така армія нагнітала більше страху, аніж почуття захисту.

    - Далі, за піхотою, завжди йде техніка! І до вашої уваги! Механізовано-об’єднані, збройні сили Минуму! Танки, броньовики та бойові ходуни! Вони мчаться на захист громадян від будь яких загроз!

    Мелодія оркестру змінилась із урочистої - на страшну із нотками загрози. На площі загуділи сотні двигунів. Звук був такий, що оркестр було майже не чути. В повітрі стало відчуватись запах вихлопних газів.

    Одразу за піхотою, по площі їхали великі, гусеничні, броньовані машини із подвійними гарматами. За ними, їхали новітні танки. Після танків виїхали вантажівки із причепленими гарматами. Невдовзі почали крокували великі, близько десяти метрів машини на двох ногах. Із круглого корпусу, точився чорний, густий дим дизельних двигунів, а попереду блистіли кулемети.

    Одразу за двоногими залізними монстрами, зʼявились павукоподібні машини. Вони синхронно перебирали ногами, а із спини також точився чорний дим. Дві передні кінцівки звисали із круглого корпусу, та були оснащені кулеметами та гострими інструментами. Попереду корпусу виднівся червоний ліхтар.

    Макса кинуло в холодний піт. Це вони! Це ті самі машини! Одна із цих машин вбила його дівчину у Амбії та лишила його руки!

    Макс піднявся панічно зі столу та відкрив рота, дивлячись на механічні військові машини.

    - А ну сядь на місце юначе, на нас дивиться все місто! – хамовито зауважив Глен, сціпивши зуби, та потягнув Макса за рукав тренчу.

    Макс поглянув на Глена, та не задоволено сів на місце.

    - Вашій увазі! Новітні моделі сухопутних всюдиходів! (Лунав голос диктора)

    На площі почали з‘являтись великі, круглі машини, схожі на яйце. По середині була велика гусениця, що рухала машину вперед. Із двох труб позаду виднівся чорний дим від двигунів, а по переду було встановлено декілька крупнокаліберних кулеметів. Машини немов яйця котились вслід за павукоподібними.

    - Ну і куди без авіації! Саме зараз, над нашими головами, видніється авіаційний корпус винищувальних сил Минуму! Ви можете бачити винищувачі різної класифікації, бомбардувальники із двома та до восьми двигунами! Важкі штурмовики, вони немов літаючі фортеці, готові виконати будь які штурмові дії! (Кричав диктор)

    В небі стало чути потужний і моторошний гул літаків. Над містом пролітали легкі винищувачі із подвійними гвинтами.

    Одразу за винищувачами, неквапливо з‘явились бомбардувальники. Вони були оснащені 8 двигунами, та подвійним хвостовим оперенням. Вони були настільки великі, що їх тінь закривала площу. За бомбардувальниками пролетіли і штурмовики, маючи величезний арсенал озброєння.

    Диктор на хвилинку замовк, та згодом почав промову під шалені аплодисменти жителів:

    - До вашої уваги! Транспортна та цивільна авіація Ароксу! Дерижаблі! Ох, ці велетні, можуть нести неймовірну кількість вантажу та пасажирів! Великі, малі! Металеві та газові!

    У небі серед білих хмар, немов примари почали виднітись силуети гігантських дерижаблів. Вони закривали все небо до горизонту. Повільно, немов пір‘їнки пролітали над містом. Одні з них були пасажирські із скляними гондолами. Інші були вантажні, із двійною газовою камерою та підвісними гондолами.

    - Ну і власне, вашим очам представляються фрегати! Найбільші літаючі монстри нашої планети! Першим, ви можете бачити військовий фрегат «Апостол Мітчел»! Бортом командує Адмірал збройної авіації - Джонсон Айві із своєю командою!

    Площу із жителями закрила тінь від велетенського аеростата. Над ними пролітав справжнісінький монстр, із десятками дуигунів. Підвішеними бомбами, незліченною кількістю кулеметів та гармат. З десятками турелями та броньованими скляними гондолами. Знизу аеростата був флагшток із чорним прапором Минуму. По різні боки аеростату, летіли солдати в одиночних капсулах із гвинтом позаду.

    Люди просто кричали від захвату. Вони не знали, що на параді були представленні всі літальні апарати Минуму. Лунала весела музика оркестру та гучні аплодисменти.

    - За ним, диво інженерії! Повітряний цивільний повелитель «Принцеса Анна»! Цей аеростат, може перевозити близько 500 пасажирів на борту! А веде дане судно – Адмірал Стівенсон із своєю командою!

    Хоуп радісно піднялась та почала махати рукою до дирижабля. Марк Другий, із посмішкою підвівся та почав аплодувати, поглядаючи на Макса та Роджера.

    Знизу лунала радісна музика. Летіли конфеті. Люди раділи та аплодували. Над ними пролітав найбільший літальний апарат, придназначений для пасажирських перевезень із прапором Ароксу.

    Радості не було меж. Конфеті. Музика. Аплодисменти.

    ***

    Пролунав потужний вибух.

    Із борту «Принцеси Анни» вивільнилась гігантська хмара полум‘я та чорного, як смола диму.

    Пролунав другий вибух.

    Із вюзеляжу вивільнилось полум‘я а скло гондоли посипалось до низу.

    Пролунав третій, найгучніший вибух.

    Із великим полум‘ям розкололась хвостова частина, та судно дало крен.

    Радісні крики людей на площі, перетворились у крики жаху та паніки.

    - МАРК! – крикнула Хоуп підбігши до краю лоджії та схопившись руками об перило.

    На її обличчі з‘явилось потрясіння із нотками агонії, що супроводилися сльозами.

    - Ахахахах, -нестримано та панічно засміявся Марк другий.

    Посмішка із обличчя Марка, немов через силу перетворилась у шоковий стан.

    Вільям з Максом почали тікати із лоджії, взявши за руку свою матір.

    Глен накрив себе та Роджера частиною плаща, від шматочків скла, які летіли з неба.

    Чоловіки в капелюхах різко почали виводити сім‘ю Стівенсонів та Петерсонів до виходу. За ними вибігли і поважні джентльмени.

    Судно падало просто на площу, на якій хаотично розбігались люди. Оркестру вже не було чути. Пролунав гуркіт неймовірної сили, а з площі піднімались глиби пилу вперемішку із чорним димом та яскраво помаранчевим полум‘ям. Із цього гуркоту, можна було відрізнити крики жаху і прохання допомоги людей, на яких впало судно із уламками.

    Всі почали кричати. Ніхто не розумів, що відбувається, але було одне, єдине правило – вижити.

    Невдовзі за гуркотом падіння аеростату, пролунало ще декілька потужних вибухів, та червоне полум‘я піднялось до неба. Блакить неба та яскраве світло сонця закрила пітьма із диму та попелу. Вікна будівель навколо обсипалася наче кришталь. Хвостова частина, яка впала на один із будинків – повністю завалила його. Знизу вже не було видно людей на яких впав літальний апарат. Було лише чутно крики страждань, агонії та болю.

    Хоуп спускалась сходами ридаючи. Вона намагалась повернутись на дах, але їй не давали цього зробити чоловіки в капелюхах. Марк був повністю без емоційним. В його очах був шок, та здавалось, наче на повторі, вибухи на «Принцесі Анні» у зіницях. Він біг сходами до низу та час від часу нестримано реготів. Але посмішки на його устах не було.

    Стівенсони та Петерсони надзвичайно швидко вибігли із будівлі та побігли на парковку. На вулиці був суцільний хаос.

    Запах нафтопродуктів заповнив простір між будинками. Люди із криками бігли у сторони. Хтось ридав сидячи на колінах та викрикував заперечення. А хтось просто кричав у небо стоячи на місці. Деякі люди та їх кінцівки лежали під завалами та обломками, а дехто качався на асфальті, намагаючись потушити полумʼя. За сусіднім кварталом, було чути завивання сирен пожежних машин, поліції та швидких.

    По сусідній вулиці, їхав кортеж влади Минуму та Ароксу. Це буди суцільно броньовані машини чорного кольору, із сиренами на даху. Вони мчали зі всієї швидкості та збивали людей, смітники, вуличні стовпи. Все що траплялось на дорозі. Невдовзі, кортеж зник десь у вулицях між будинками.

    Сім‘ю Стівенсон оточили солдати та чоловіки в капелюхах. Підʼїхав броньований автомобіль і їх хутко посадили в середину. Авто рушило у вулицю покриту димом.

    Петерсони розсілися у своєму авто, та подались у вулицю, яка ще не заповнилась масою тікаючих людей.

    Глен сигналив, та віртуозно об‘їзжав одиночних людей, що бігли по вулиці. В салоні авто була мертва тиша, та було чутно лише звук роботи двигуна на високих оборотах. Чоло Роджера було повністю покрите потом, а у очах виднівся страх. Макс сидів та крутився по сторонах, намагаючись розгледіти деталі за вікнами. Вільям сидів нерухомо та дивився пустими очима на переднє сидіння. Нані оглядала будинки, які вони проїжджали мимо. З деяких будинків виднілось полум‘я.

    Авто їхало дуже швидко, та невдовзі зникло десь за проспектом.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.