Чорні біля рота

– М-м-можна й-я це змию? – вирвалося благальним тоном з мене. – Мені с-страшно.

Я мало не крикнув, а тоді згадав, у якій ситуації ми знаходимося. Я дивився на простягнуті перед собою руки, вкриті чорною масою. А з них на мене дивилися дві пари, по одній на кожній руці, кольорових овальних точок, схожих на намальовані маркером, які стискали мої пальці. “Очі?” лише подумалося мені. Від хвилі відрази, я мимоволі стряхнув руки і частина густої чорної маси впала вниз, на якісь металеві верстати, крізь діру в підлозі.

– Що це таке? – Ґері шепотів, але було чутно нотки збентеження в його голосі.

Я глянув в бік коридору (чи того, що після нього залишилося) і побачив знак жіночої вбиральні трохи далі. Хоч Ґері й не відповів на моє питання, ми рушили туди, так наче все й так було зрозуміло.

– С-стій…! – Ґері голосно прошепотів після миттєвого зойку, він продовжив: – Дивись. – він ткнув пальцем кудись далі, іншою рукою тиркнувши мене в спину.

Там стояла постать, вбрана в куртку оливкового кольору та джинси. Вона була згорблена і наче покручена.

– Це т-ті, Навіжені, – я видав шепотом, якомога тихше, і навіть це здалося за гучно.

І справді, переді мною стояла не просто людина. “Насправді навіть людиною це вже важко назвати”, – виправив себе подумки. Це був один з тих, кого ми звали Навіженими. Хворі на якусь невідому хворобу, вони кидалися на здорових людей і їли їх, наче майже карикатурні зомбі.

“Чорні біля рота”, – зауважив я про себе.

Ми рушили повільним кроком, уважно спостерігаючи за рухами Навіженого. Крок, ще крок.

– Ми заблизько, в-він помітить, – Ґері випалив пошепки.

– Я дещо придумав, дивися, – я запевнив.

Навіжений дивився зараз туди ж, куди й ми. Це має спрацювати, так? Я все ще тримав брудні руки перед собою, тому звів праву догори, а тоді махнув, кидком струхнувши чорної маси в той бік, повз Навіженого. За мить той наче ожив і рвонув вперед, а я вказав до вбиральні й ми рушили повз і за мить були перед входом до жіночої вбиральні.

– Тут п-поліцейський, – Ґері вказав на постать в уніформі, яка рухалася до виходу.

То певно був охоронець, а не поліціянт, але це мало що міняло: він також був Навіженим. Напевно, той рухався за іншим? Вони часто демонстрували загострені стадні інстинкти, наскільки я чув.

Я зробив знак рукою відійти та повторив “трюк” з чорною масою, цього разу з лівою рукою. Навіжений охоронець рвонув за нею і вхід до вбиральні звільнився. Впевнившись, що там більше нікого, я увійшов, а Ґері став на варті біля входу. Він попередить мене, якщо стане небезпечно, надіюсь.

З крана вирвалася холодна вода і змила з моїх рук чорноту. Вбиральня була розділена на дві кімнатки: прихожа з умивальниками й внутрішня, де були кабінки з унітазами. Перед умивальником було брудне скло дзеркала. Я підняв руку і провів нею по дзеркалу, оголивши своє обличчя. Воно було брудним, у тій самій чорній масі. Чомусь мимоволі, я вирішив лизнути щоку. Солона… Смачна…

***

Ми з Ґері тихо і повільно рушили назад до сходів. Починало темнішати. “Цікаво, скільки ще стоятиме гелікоптер?”. І справді, прийшли ми сюди, бо побачили гелікоптер на даху. Саме тоді я й зустрів Ґері. Він був наляканим, але не настільки, щоб проігнорувати можливість евакуюватися. Таким був і я сам, тому ми вирішили рухатися разом. В будівлях було небезпечніше, через вузькість стін могло доводитися протискатися мало не впритул до Навіжених, а втікати довелося б тими ж вузькими коридорами. Проте, на дах цього заводу приземлився гелікоптер, звідки його було видно з околиць, тому вибору у нас не було.

Ми знову проходили повз діру в підлозі, крізь яку проглядалися верстати. Я завмер. Мене вразила жахлива картина, яку я там побачив: на верстатах, як гірлянди, висіли тельбухи, а на одному лежало око, здається каре. Від розуміння цього, мене кинуло в холодний піт, а в животі все скрутило.

– Що таке? Пішли! – гучний шепіт Ґері вивів мене зі ступору.

– Нічого…

Я кинув ще один погляд вниз, але там були лише брудні верстати вкриті чорною масою, такі ж, якими ми їх залишили.

Ми рушили далі та вже за мить були на сходах. Несподівано здійнявся шум, наче вітер завив. Я глянув на вуличні сутінки, але нічого не виказало руху повітря.

– Гелікоптер! – зойкнув Ґері.

І справді, тепер і я почув характерні звуки лопатей.

– Не встигнемо, – я випалив, зупинивши Ґері, який вже зібрався бігти вгору.

Евакуаційні гелікоптери злітали й сідали дуже швидко, намагаючись якомога менше привертати увагу Навіжених, щоб не наражати на небезпеку своїх пасажирів, або ж людей, які потенційно могли бути в будівлі, як от ми. Навіжені сильно на них реагували, схоже, про що ми швидко переконалися, позаду стали чутні кроки та вже знайомі уніформа й оливкова куртка з джинсами вимелькнули з поміж інших постатей, які рухалися в наш бік.

– Вниз! Швидко! – я крикнув, забувши про режим тиші й сіпнув Ґері за собою.

Той хоч був наляканий і готовий ціпеніти від страху, повалив за мною. Власне я тягнув його за куртку.

Ми пробігли поверх за поверхом, всюди були такі ж групи Навіжених, які рухалися в наш бік. З кожним поверхом, нові групи були все ближче, поки на першому ми розминулися мало не впритул, повернувши увагу усієї зграї.

Я відчував, як моя рука втрачає силу, доки тягнув все ще повільнішого за себе Ґері. Думка про те, щоб відпустити його, викликала в мені суміш страху за нього і передчуття полегшення для себе, яке лише зростало з кожною миттю.

– П-п-попереду! – Ґері крикнув.

Спереду справа я побачив лише руки, простягнуті з віконця охорони, які махнули в мій бік і… промахнулися на волосину!

Проте не довго я зітхав з полегшенням…

За мить я відчув, як тягнути Ґері різко стало нестерпно важко. Я мимоволі розвернувся з бігу. Ґері стояв там увесь поблідлий. Оглянувши його швидким поглядом, я зрозумів причину: його руку вхопили ті самі руки з віконця і вже тягнули ближче й ближче до себе.

Я відпустив куртку Ґері, доки той дивився на мене з поглядом щеняти, якщо так можна було описати дорослого чоловіка середнього віку.

Я все біг і біг. Вулиці змінилися полем. День згас, замінившись чорнотою ночі, такою ж, як чорнота біля ротів Навіжених.

Я не озирався, але знав: в Ґері всередині була та сама чорна маса.