Нелогічно, гаразд?

—...І все ж таки ви дивні істоти, — висьорбуючи колу носом, пирхнув кассіопеєць. — Взяли, і назвали свою планету Землею. І це при тому, що більш ніж 70% поверхні займає вода.

— Це не я… не ми… Це предки, а вони тоді не мали сучасних знань, — спробував захистити своїх темних земляків Назар. Мотузки боляче врізалися у шкіру, але він все ще сподівався, що зможе непомітно викрутити руки. Недарма ж він міцно затиснув кулаки, коли цей “слоник” його в’язав! Тепер головне — не видати себе занадто різким порухом. Але здається, гість з далеких планет так захопився поїданням краденого фаст-фуду, та ще власним просторікуванням, що може й не зогледіти…

— Гаразд, візьмімо сучасний приклад! Ваш час і твоя країна, гаразд?

“Якщо ще хоча б раз повторить оте своє “гаразд”, я не витримаю — розіб’ю голову… Бажано б його довбешкою об стіл прикласти. Але, мабуть, доведеться власним макогоном по цій неметеній підлозі товкти,” — приречено вирішив хлопець.

— “Ромео і Джульєтта”, є така п’єса. Спочатку її нав’язують у школах восьмикласникам, а як не почитаєш і не похвалиш — двійка. Але потім (коли у тих же восьмикласників діло доходить до практики), система правосуддя їх карає. За те, що так натхненно оспівують вчительки літератури — за любов і шлюбні ігри у 13! Нелогічно ж, гаразд? Або оце висловлювання “краса не в тілі, а в душі”. Це торочить і релігія (домінуюча у твоїй країні), і ті самі підручники. А потім люди виростають, і — активно худнуть, нарощують силіконову пазуху, вколюють якусь бридоту в губи. А нащо, якщо краса не в тілі? А все тому, що ті ж, хто з дитинства чув про “красу душі”, радесенько собі цькують тілесні недоліки… Хоча — чого, кому вони болять?

Назар безсило застогнав.

— А ти добряче підготувався, — навіть попри небезпеку, яка — це ж очевидно, інакше навіщо руки крутити? — нависала над хлопцем, не визнати логіки мислення оцього кассіопейця він не міг.

Слоник задоволено пирхнув.

— А ще ці ваші села! — як він примудрявся одночасно всьорбувати по цілій склянці і говорити? — Спочатку всі масово виїзджають до міст, дружно кленучи “совок” за те, що не видавав людям паспортів, не дозволяючи жити, де заманеться… А потім у Фейсбуках так же дружно плачуть, що в селах порожні хати стоять… Живучи при цьому у містах, гаразд? І сподіваючись, що хтось знову зробить села багатолюдними — тобто, по факту, надіючись, що людей знову примушуватимуть там жити, бо зараз же ніхто не забороняє. Ба, більше того: всі ниють про смачні бабусині пиріжки з печі, найщасливіші роки в калюжі без інтернету, благородство важкої праці на землі… Але залишаються при цьому в містах, на асфальті і перед комп’ютерами.

— Хто це “всі”? Я от не нию, мені і в бучанській багатоповерхівці добре… — ну, навіщо він телепнув? Вже одна рука до половини виповзла з зав’язі. Краще хай капосний Ї-Ті і далі нишпорить очима по стосиках бургерів на столі. Не обертається. А в ідеалі — взагалі забуде що він, Назар, тут сидить.

— А ти й права голосу не маєш, — філософськи відповів його опонент. — І якщо, скажімо, завтра ваші дорослі надумають узгодити черговий нелогічний закон через референдум, ти проти цього ніяк не встанеш… Хоча і не намагатимешся, навіть якщо підсвідомо розумітимеш, що всі вони неправі. Адже ж так? Гаразд?

“Та щоб ти тією картоплиною вдавився,” — похмуро пробурмотів хлопець якоюсь крайньою думкою, а вголос вимовив:

— Гаразд…

***

Зранку в матері знову сталася істерика. Тоні, їхній капосний йорк, якого Назар захотів на свою голову три роки тому, а тепер мусив вигулювати щодня, навіть у дощ, рівно о третій, знову відмовився їсти супер дорогий, замовлений поштою аж з Києва веганський корм. От, дивні вони істоти, ці йорки. Як від Назарових кросівок — дарма, що вже рік як ношених і зо півроку не випраних, — так Тоні не відмовлявся, зжер на тирсу. І від стіни в кутку кухні теж не відмовився — вигриз дірку в штукатурці, аж очі закочував від щастя. А від корму морду верне.

Утім, його можна зрозуміти — собака, а м’яса за життя і не нюхав. Хто хочеш від такого сказився б. Він, Назар, хоч гамбургер міг купити — на те й кафе біля школи відкрили, чи з Остапом обідами махнутися — товариш завжди схвалював смак його нутових фалафелів і радо віддавав за них свою порцію бутерів з ковбасою.

Але це ще не найстрашніше. Під обід мати дізналася, що Тоні під час прогулянки втік від нього, Назара, і знову заскочив у двір до “цього неможливого” дядька Павла. А той почастував його сосискою. І що це вже далеко не перший випадок втечі їхнього хвостика — капосний дядько вже встиг познайомити собаку зі смаком котлет зі свинини, купованих пельменів, навіть з сирим курячим філе. І Тоні все це охоче їв! А тепер фекає, бачачи “Грін Фуд Веггі”, і здоровенними очима вимагає іншої їжі. Їжі, здобутої через смерть нещасних тварин! Мати через це мало не зомліває. Назар вже в душі почав сподіватися, що собаку таки прилаштують у “добрі руки”, але ненька як затялася: почала гуглити інші веганські корми. І нагуглила ж таки, і відіслала горопашного сина аж до Києва.

Втім, Назар і радий — собака собакою, а собі “кормів” він сьогодні накупить. Тому насамперед прихопив у аптечці пачку панкреатину, а то ж від щастя ще живота прихопить перед сном — вже були випадки.

Отже, птахом долетів до столиці, забрав мішок корму, відвайберився матері про страшенні затори, і — хутчій до Макдональдсу. Накупив повну тацю — до біса картоплю, її взяв тільки один пакетик, а от гамбургерів — п’ять штук, та ще нагетсів на всі гроші! Та от біда — в капосній закусочній всі столики зайняті, ще й черга стоїть.

Проблема…

На щастя, на тому боці проспекту побачив одну з недобудов, яких у Києві — як грибів: стіни розмальовані натхненними графітчиками, шибок немає, дах поріс бузиною. Звісно, будова огороджена, але знайти дірку в миршавому зеленому паркані — справа десяти хвилин, їжа навіть не встигла охолонути.

Швидко оглянув перший поверх на наявність безхатьків, залишився задоволеним. Навіть порівняно чисто: пляшки і сміття попід вікнами трохи валяються, а от відвертого паскудства немає. Чому б не пообідати саме тут? Ще й столик з лавкою у кутку знайшлися.

Назар повільно, трохи розтягуючи час перед майбутньою насолодою, витер стільницю вологою серветкою, розстелив кишенькову хустинку, яку носив у рюкзаці спеціально для таких моментів, рядами виклав звабливі башточки гамбургерів, у центрі поставив велику колу. Всівся до столу…

Ззаду почулося човгання. Хлопець невдоволено озирнувся — і одразу очі запекло від струменя якоїсь гидоти, а потім бемкнув удар по голові. А коли дзвони меж вухами стихли, Назар уже сидів на підлозі, а його руки міцно скручували за спиною. Потім проти нього став оцей “слоник”, який відрекомендувався як Ї-Ті, прибулець з Кассіопеї. Негідник заходився діловито знищувати ще теплі харчі, просторікуючи про недосконалість людської раси, а бідолашному хлопцеві тільки й залишилося, що безсило чекати, коли пакунки з макдаку закінчаться і вже сто відсотків уваги цього носатого нещастя перейдуть на нього. А хтозна, що в того прибульця в голові…

— Гніздо тут у мене, — між тим ділився “слоник”. — Зореліт мій тут розбився — добре, в останні секунди зумів скерувати його на міське водосховище, яке ви морем називаєте. Втопив його, то транспорт мій хоч ні в кого не викликатиме запитань… Але ж жити десь треба! От і обладнав отут кімнатку, гаразд? Благо, ринок неподалік, то навіть підхарчуватися можу, вночі тишком…

Назар відчув, що може, таки виживе сьогодні, якщо буде достатньо товариським:

— То тобі треба поремонтувати зореліт? Я можу дядька попрохати, у нього в Ірпені СТО, і майстри дійсно рукаті! Тільки не знаю, як того кораблика з води витягти…

— Ет… — “слоник” зневажливо махнув рукою, відкидаючи паперову обгортку з-під останнього бургера. — Дався мені вже той зореліт. У вас усе одно таких інструментів немає.

— То… Допомогти подати знак вашим, щоб прилетіли і забрали? — з надією пробормотав Назар, не бажаючи думати, що цей носатий зараз із ним робитиме.

Прибулець гірко розсміявся:

— А чи я яке цабе, щоб їм витрачати на таке ресурси? Не прилетять вони… — він піднявся з-за столу і потягнувся, а хлопець з подивом відмітив, що зростом прибулець з нашого другокласника. Нещасний, худий аж заморений, голомозий, весь якийсь зеленавий, окатий... І як тільки такий спромігся подужати його, Назара? — Особини моєї професії — а я збирач рідкісних позакассіопейських птахів і молюсків, щоб ти знав — у космосі повністю доручені самим собі. Тим більше, що космічна конвенція забороняє полювати на планетах, заселених розумними істотами. Тож я сюди поперся на свій страх і ризик, а отже, галактичні рятувальні бригади будуть дружно робити вигляд, що мене тут нема. Єдина радість — ви, люди, страшенно неуважні. Можна накинути на спину старого кожуха і, вивчивши трохи місцевих матюків, порпатися у сміттєвих баках — людоньки не тільки не помітять, а ще й навмисно носи відвертатимуть...

До Назара тільки дійшло:

— Матюки… Вивчив… Ти ж говориш, як я! Невже і в космосі — українська?!

“Слоник” аж присів від його подиву, а потім засміявся-захрюкав, аж у зеленавому носі забулькало:

— Звідки? У кожної планети і нації свій шлях розвитку, щоб ти знав! А з мовою у мене проблем немає, бо всі розумні збирачі ще в перший рік праці вшивають собі самонавчальний мовний чіп, який вже за три дні “кипіння” у новому середовищі повністю опановує місцевий діалект…

— То чого ти від мене хочеш? — Назар з усіх сил старався опанувати тремтіння свого голосу, та все ж тембр раз по раз зрадницьки ламався. Думки сполохано ганяли мозком: “З’їсть, от їй-бо-сейбо з’їсть! Он з яким голодом на бігмаки накинувся… Це ж він хтозна вже скільки тут сидить… Зробить з мене космічні консерви, ма-амо-о…”

— Щоб ти став моєю людиною. Чого б іще? — спокійно відказав “слоник”.

Назар з несподіванки втупився у круглі очі прибульця, навіть не одразу зрозумівши, що ці слова означають для нього життя.

— Ну, моїм землянином! — терпляче пояснив Ї-Ті. — Це ж запорука виживання на нерідній планеті для космічного мандрівника немісцевої зовнішності — знайти свого тубільця. Щоб харчі носив, газети. Теплі речі, коли буде холодно… Гаразд?

— Аж сюди?! — жахнувся хлопець, від такого нахабства забувши навіть про свій ще не до кінця вивітрений з голови страх. — Я, між іншим, аж з бучанських “Пурпурових вітрил” до Києва приїхав! Якщо по заторах, це ж дві години їзди, та ще й кількома видами транспорту! В один бік!

— Ну, а от я казав, що ви, люди, нелогічні? — стенув плечима “слоник”. — Дався мені ваш Київ. Я тобі що — сільський підліток, закоханий в неон замість батьківського городу? Буча мене теж влаштує. Виклич таксі, посади мене в торбу — он, лежить під стіною. Вона йде “в комплекті з прибульцем”, весь мій нехитрий скарб вже туди складено. Повантажите разом із таксистом до багажника… Не бійся, пупів не надірвете — я не так вже й багато з’їв, тож не важкий. Оці ваші дві години в дорозі — і осьдечки я, на волі!

— Мама буде проти… — задумливо протягнув Назар.

— Ну, так і я буду проти сусідства твоєї мами! А тим більше — бути вашим хатнім улюбленцем, як якийсь… морський свин! — з притиском вигукнув малий нахаба. — Але я закладаюся: ти знаєш, де неподалік вашого будинку довгобуд. Такий, щоб років п’ять стояв, щоб уже й сторожа звільнили… Я там любесенько мешкатиму!

Назар оторопіло хитав головою, втрушуючи в мозку отриману інформацію. Після цього зупинився поглядом на лапках Ї-Ті… Так, саме лапках — маленьких і не загрозливих, як у в’юрка або щиглика якогось. Навіть без кігтиків!

— А чого я це маю робити? — процідив він уже без страху в голосі. Можна сказати, що й із зачатками нахабства.

— А ось чого, — кассіопеєць надав обличчю максимально серйозного вигляду… Ну, настільки, наскільки серйозною може бути особа з таким куцим рухливим хоботком, що кумедно посмикується від кожного звуку. — Бо я тобі можу в пригоді стати. Ми, кассіопейці, бачимо майбутнє! І місцеве, що стосується конкретної людини — скажімо, на завтра, — і глобальне.

— І що це мені дасть? — легковажно зморщив лоба Назар.

— Ну, як це — що? — аж підскочив “слоник”. — А якби тобі перед початком епідемії сказали, що маски з аптеки, котрі тоді були по три п’ятдесят, коштуватимуть по 150-300 гривень?

Хвилину помовчали: кассіопеєць чекав, доки хлопець про себе підрахує можливий зиск від продажу масок. І антисептику! Звісно ж, він же теж був ходовим товаром на початку 2020-го. Врешті Назар зробив “страшне обличчя”, сумно зітхнув. Потім глянув на свого опонента і зітхнув уже заздрісно.

— А подорожчання долара? Впевнений, ти чув про це від батьків. От якби хтось надоумив тебе купити хоча б сотню баксів по п’ять гривень, навіть на позичені гроші? Через місяць ти б їх продав по двадцять п’ять! А якщо не сотню?

Очі хлопця розширилися ще більше (виявляється, якщо подив дійсно сильний, їх орбіти стають достоту гумовими).

— Отож! — задоволено похитав головою “слоник”. — А уяви собі: різних катаклізмів, епідемій, соціальних тривог на твій юний вік буде ще дуже багато! Одна тільки перемога чого варта…

— Ми переможемо?! — радо скрикнув Назар. — Чи… Не ми..?

— Ви, ви, не хвилюйся. Але як же ж після цього підскочать ціни на… Та я тобі наперед не казатиму! А то який тобі буде інтерес мене годувати, гаразд? Скажу тільки, що сам ти ні за що не здогадаєшся — от, пом’янеш моє слово...

— Утім, ти можеш і брехати, — знову наморщив лоба Назар.

— Слушно кажеш, — погодився “слоник”. — Тобі потрібна демонстрація, гаразд? Тоді дивися у вікно. Хмари бачиш? Давай я тобі руки розплутаю, щоб міг піднятися. Та тільки стань трохи далі від отвору. Зараз уперіщить, та не дощ — град.

Назав слухняно визирнув на небо, потім підозріло зіщулив око:

— Про дощ могли і синоптики говорити.

“Слоник” ображено розгорнув газету з прогнозом погоди на цей день: “без опадів”. Навіть носом шморгнув від обурення.

Хлопець не повірив папірцю, поліз до мобільного. Гісметео, Синоптик UA — всі погодилися з обіцянкою газетної сторінки: Київ сьогодні мусив танути від спеки і активно пітніти. Навіть хмар не передбачали.

— І град буде розміром з куряче яйце…

Останні слова кассіопейця потонули в гучному грозовому тріскоті — немов гігант-Перун ухопив усеньке небо, та й розірвав його на дві частини, як бабуся колись рвала старі рушники на дрантя. Облизані брилки граду залупалися об асфальт. Одна відштовхнулася від підвіконня і, пролетівши крізь місце, де за ідеєю інженера мусила б красуватися шибка, мало не черканула Назара по щоці.

Прибулець, завбачливо заховавшись у кутку, тріумфально посміхнувся. Побачивши, що в руці хлопця виник мобільний, застережливо підняв “лапки”:

— Тільки ж гляди, не знімай мене, навіть просто “для себе”, не для соцмереж! Таких, як я, знаєш, які люди розшукують? Уряд і великі корпорації регулярно “читають” усі мобілки і комп’ютери… А я не хочу до їх клітки!

“Та що ти, я не такий дурний!” — говорив погляд хлопця. “Не буду ділиться, самому згодиться” — прошелестіло в думках.

Не витрачаючи часу на слова, Назар тицьнув на іконку Юбера.

... Трясучись у багажнику на несподівано гладенькій заміській дорозі, Ї-Ті молився Планетарній Праматері тільки про одне: хоч би дійсно у цій країні не ставалося чогось надзвичайного ще місяців зо три. Протриматися б у нового годувальника до осені, а там задощить, люди поховаються до своїх комірок, можна буде вбратися у старенького напівневидимого скафандра, здатного на 73% зливатися з оточуючим середовищем, і перебігти деінде.

Звісно, в ідеалі — прожити в Бучі до початку зими. Але раптом війна дійсно закінчиться? Газети (які кассіопеєць ночами старанно цупив зі скриньок у сусідньому з його колишнім прихистком будинку) говорили, що армія в Україні постійно доозброюється. Та й від коронавірусу капосні людиська можуть вигадати ліки, а це таки теж подія… Ех, і що тоді робити, черговий дощ годувальникові передбачити?

Ї-Ті гірко зітхнув: і чому його раса тільки погоду ладна відчувати? От, взяти хоча б девосів: їдять пісок, какають алмазами. Трохи боляче, але ж настільки практично, якщо ти космічний знайда отут-о! Земляни для такого гостя ладні не просто котлети і поношені светри в закинутий будиночок носити, а й особняк вибудувати, з басейном. Або згадати мінців з їх здатністю винюхувати родовища корисних копалин! Чи барків, які народжуються хоч і схожими між собою, зате — наче під найкраще людське модне лекало! Останнім на Блакитній Планеті навіть ховатися не доводиться — одразу йдуть у модельний бізнес або Інстаграм, заробляють собі чесно. А їх, кассіопейців, наче сам усесвіт не любить: нагородив такими скромненькими талантами...

Але що поробиш: судилося тобі розбитися на цій дивній Землі, то треба крутитися… Головне, шукати людський наївний “молодняк” і не забувати обіцяти прибутки, та побільше — так, щоб їх надовго засліпило від перспектив озолотитися практично задарма. І постійно читати газети — свіжі новини і трохи статистики допомагають інколи “вгадувати” майбутнє, керуючись звичайною логікою… Ха! Ці нелогічні земляни чомусь свято вірять, що подорожчання яблук у березні викликає не сезонне коливання цін, а “всесвітня змова виробників”, а він, Ї-Ті, має “дар” такі змови вгадувати. Отже, голодним представник його раси на цій планеті ніколи не буде. А там і з землячком перетнеться, на те і пеленгатор у ногу вшитий — взимку хтось обов’язково заскочить за горобцями...

Тільки б цей юний Назар про існування букмекерських контор не згадав! А то знову доведеться серед ночі втікати світ за очі… Як же йому набридло шукати все нових і нових людей! Таки, мабуть, вони не такі й тупі, як було здалося в перші тижні після аварії…