Доба, коли ти відірвана від світу

Нас вишикували в довжелезну чергу. Виявилося, що, окрім перевірки перед входом на перон, яку проводили представники поліції, треба ще пройти перевірку тут. Нам нічого не казали, та я уявила, що службовці в окремий список вносять чоловіків призовного віку. Всі ж знають, що за кордон випускають тільки тих, кому за шістдесят, багатодітних батьків, і ніби-то інвалідів. Правда, мій чоловік не наважився їхати, не довіряє цьому пункту закону. Якщо чесно, то я теж.

На щастя, черга просувалася швидко. Переді мною стояли ті ж люди, що і в черзі перед входом на перон. Сім'я, в якої четверо дітей. Чоловік точно збирався за кордон з ними, і був впевнений, що пройде митницю. Я щиро бажала йому відсутності проблем з цим.

Я майже не випускала з рук сумку з речами, не було необхідності ставити її на землю. Розстібнула куртку. В Запоріжжі світило сонце і було вже дуже тепло, як для початку квітня. я їхала в кросівках. 

Нарешті підійшла моя черга, провідниця показала на вагон, куди можна зайти та вже розміщатися. Мені дістався плацкартний. 

Кума, яка поїхала тиждень тому, говорила, що їм дістався купейний вагон. Ну що ж, не пощастило. В принципі, у свідомому віці я їздила потягом лише один раз, восени в Київ. Поїзд був нічним, тож майже весь шлях я проспала не верхній полиці, правда навіть уві сні боялася впасти. Тож зараз роздумувала над тим, що буду займати нижню. Доведеться, то поб'юся за неї. 

Жартую, звісно. Я не настільки агресивна. 

Вдруге їду на поїзді, і вдруге вражена вузькими коридорами. Тут навіть худій людині треба йти напівбоком, що вже казати про повненьку. Я не худенька, маю нормальні жіночі пропорції, та з сумкою та рюкзаком розвернутися було складно. 

В середині вагона була вільна кабінка на чотири полички, я й приземлилася в ній. Добре, що ні з ким не доведеться сперечатися через нижнє місце, по праву першої заберу його собі. 

Люди прибували, а я думала про чоловіка та батьків, чи доречно зателефонувати зараз. Не зарано? Врешті решт вирішила, що їм явно цікаво дізнатися, чи зайняла я місце, в якому вагоні їду, і т.д. Тим паче в дорозі може не бути зв'язку, що вже показала наглядно поїздка Юлі. 

- Ало, - слухавку взяла мама, - Ну як ти там?

- Добре. Вже сіла в вагон.

- Який вам дістався?

- Плацкартний. Ти не знаєш, чому я не змогла додзвонитися до Ігоря?

- Не знаю. Він майже одразу додому поїхав. 

В маминому тоні чувся легкий холодок. Без мене поруч в них майже немає точок дотику. По факту мої батьки та мій чоловік чужі люди один одному, поєднані лише мною. Нехай я не змушую Ігоря грати в соціальне прикидання, але поваги до мами з татом вимагаю. 

- Добре. Спробую пізніше зателефонувати. Ви там що?

- На Анголенко вже, чекаємо на маршрутку.

- Ну ладно, мам, тут вже люди прийшли, незручно буде розмовляти.

- Телефонуй.

- Добре.

Мама пристойно трималася, принаймні не показувала мені, наскільки важко відпустити. Навпаки, вона проявляла цікавість до деталей поїздки в тому плані, що вже в понеділок їй самій доведеться пройти той же шлях. Моя братова також вирішила їхати якомога далі від Запоріжжя, її гнала потреба врятувати трьох донечок. Від того, як молодша, якій всього два рочки, блідне і тривожно кричить лєна, що на її дитячому означає сирена, рвалося серце у всіх. Жодна дитина у світі не заслуговує переживати такий страх. 

Вони всі живуть неподалік від аеропорту.

Я переживала через те, що батько тут залишиться зовсім один. Були я, брат, його жінка та онучки, і раптом настане тиша. Чи витримає? Сумніваюся.

От в купе зайшли перші супутники. Двоє дітей, добре, що вже підлітки, не будуть репетувати серед ночі, жінка похилого віку і молода жінка. Здогадатися хто є хто в родині не важко. Але ж виявилося, що я не впізнала майже колегу.

- Лєна? - запитала жінка, дивлячись на мене дуже гарними блакитними очима, темне волосся заплетене у хвіст так, щоб не заважало, - Привіт. 

- Ем, добридень, - неловко потисла її руку, - А ми знайомі?

- Ти що, не впізнала? Я Таня з відділу кадрів. Секретар Михайла Юрійовича. 

Я згадала мініатюрну брюнетку в окулярах, яка була завжди охайно одягнута. Особливо сильну увагу я тоді звернула на чорну блузку, точно таку ж, яка є і в моєму гардеробі. Правда, носити її не носила, тому що дуже вже обтягувала та виділяла жирок на моєму животі. 

- Вибач, не звикла бачити тебе в джинсах, футболці, і без окулярів.

- Я зараз з лінзами. А де твої?

- Я сама їду.

Її обличчя витяглося.

- Нічого собі. Оце ти смілива! Як наважилася?

Я знизала плечима. В моєму житті завжди присутні моменти, коли я поводжуся нерозумно, навіть не задумуючись, що це саме так. Майбутнє було дуже туманним, жодного розуміння того, що буде тої миті, коли покинемо поїзд, не було. 

Зараз я згодна з Танею, їхати самій то жесть. Дуже небезпечно. 

Всього нас набилося дев'ять людей на чотири місця.

Я (1).

 Таня з мамою і двома дітьми. Сину було п'ятнадцять років, дуже сором'язливий хлопець, від якого за добу не було чутно ні слова. Доньці дванадцять, і самовпевненості їй вистачило б на двох. (4)

Віка з донькою. Дівчинці фізично було років дванадцять, але розумово вона була на рівні одного рочку. Дуже сумно розуміти, що без батьків це сонечко не зможе жити повноцінно. (2)

Інна з сином, Глєбу було шість років, і, як і всі діти, хлопчик любив сидіти в планшеті. (2)

1+4+2+2=9

Я сиділа на нижній поличці біля вікна, сумку та рюкзак поставила собі в ногах, а барсетку тримала поруч. Вийняла в'язання, щоб не було нудно, методично вив'язувала шарф.

Спойлер: його ніхто жодного разу не одягнув. 

Віка з донькою, а також і Таня час від часу, сиділи на цій же поличці. 

Навпроти засів син Тані, весь час втикав в телефон, а біля нього сиділа бабуся. Молодша дівчинка одразу полізла на другу поличку, і там лежала, наче королева. Коли ти дитина, застрибувати на висоту легко. Глєба мама також всадила на поличку над нами, а сама сиділа поруч з мамою Тані. 

Тісно? Так, було не дуже зручно, але ж і не так погано, судячи з розповідей інших. Кажуть, що в кінці лютого на початку березня люди їхали стоячи в проході. 

Майже через рік я впевнилася, що так і було, коли знайома дівчинка розповіла, як їхала стоячи з місячним сином на руках. Мені й досі страшно просто уявляти те пекло, тому що добре розумію, як важко забезпечити догляд малюку навіть вдома, де є всі умови для цього. 

Та зараз не про то. Я не можу розповідати чужі історії хоча б тому, що не в курсі всіх подробиць, а от свою розповісти - запросто.

- Ми з містечка під Запоріжжям, - розповідала Таня, - У нас прямо під вікнами завод, де ремонтують танки. Самі розумієте, що це перша ціль отих. Якщо вдарять по ньому, то все. Довелося їхати. Залишили квартиру, і господарство також.

- А що у вас? Город був? - питала Віка.

- Кролі. Шкода, але сусіди доглянуть, якщо що. 

Я згадала своїх котів. Вони, звісно, не кролі, але ж наскільки мені простіше їхати з впевненістю, що чоловік їх не покине, нікуди не викине. Та він скоріше з ними безхатькувати піде, бо ж айлурофілія диктує свої правила. До речі, вона заразна, ніхто не знає?

- Ми теж залишили господарство, - зітхнула Віка, - Там не тільки кролі, там все. Дбали роками, а тікати довелося за одну ніч. Хіба встигнеш подбати про те, щоб хтось придивився за отим всім?

- А чому так швидко збиралися? - запитала Інна.

- В мене ж чоловік воює, до того ж двічі був на Донбасі. Добровольцем. І зараз сам пішов, хоча по закону його не могли призвати, про що й сказав командир. Мій матом на нього попер, мовляв, на мою країну напали, а я вдома сидітиму? Такий вже він.

- Справжній чоловік, - схвалила Інна.

- Отож чоловік мені зателефонував, сказав, щоб спалила його форму. Все, що може навести на думку, що тут жив такий, як він, хто служив. Сказав, щоб зранку нас вже й духу вдома не було. І от тепер їдемо. 

- В яку країну збираєтесь?

- Ні в яку. Залишимося у Львові, там моя подруга живе. 

Вона єдина в нашій компанії не збиралася за кордон. 

Я мовчки в'язала. З 2014 року маю звичку не влізати в розмови про політику, бо ніколи не знаєш, що за людина перед тобою. А раптом хтось непримиримий? Можна сказати щось таке, на що й не звернеш увагу, а та людина вже запише тебе в сепаратисти. Є досвід, більше не хочу.

В той жахливий рік, коли померла мирна Україна, друг дитинства побажав мені смерті за співчуття до дітей, які опинилися в горнилі війни. 

Я мовчала, але уважно слухала, плекаючи думку, що одного разу зможу написати про це книгу. Правдиву книгу, без героїчних лозунгів та персонажів, які не матимуть слабких сторін. Мені здається, що лицарів без страху та докору вже давно не існує, часи не ті. Але є віддані своїм родинам та рідній землі чоловіки, які взяли до рук зброю та пішли захищати те, що дороге. 

Жінки виклали на стіл купу наїдків, і я вкотре за життя відчула себе недолугою. В моїй сумці не було нічого такого, лише пакетики з вівсяною кашею, яка швидко запарюється, пара пляшок води, чашка та ліки. 

Нічого страшного, якщо я буду їсти скромну вівсяну кашу, коли всі їдять таку смакоту. 

Але дівчата поводилися, наче заполошні домогосподарки, постійно пропонували смачненьке і мені. Я не відмовлялася. 

На ті короткі години, майже на добу, ми стали окремим світом зі своїми законами. Вимушені співіснувати в одному просторі, ми намагалися зробити все, щоб кожному з нас було якомога комфортніше. Наприклад, я терпіла стільки, скільки могла, перед походами в туалет, аби не турбувати постійно Віку з малою. Сиділа собі в куточку, в'язала шарф. Іноді вмикала інтернет та геолокацію, щоб зрозуміти, де саме ми знаходимося.

Штори не дозволяли відкривати. Ми час від часу виглядали в щілинку. Скло вікон було щільно обклеєне скотчем, що викривляло картинку за ними. Але мусило вберегти нас всіх від поранення осколками, раптом потрапимо в перепліт. 

Такі шанси були завжди, в перші місяці евакуації найчастіше гинули провідники. 

Через все це було тривожно. Ми постійно опинялися в зонах, де не було мобільного зв'язку, але на станціях ми чули завивання сирени. Вона тримала в напрузі. Я найбільше боялася саме зупинок, чомусь здавалося, що, якщо битимуть, то саме по станціям, а не по поїзду в полі. 

Думаю, що боялися всі.

Троє дітей втикали в телефони та планшет, в кого що було. 

Мама Тані з цікавістю прислухалася до всіх розмов, але ж я бачила, що жінка стомилася. Здається, в неї був хворий шлунок, вже не пам'ятаю точно. Може й нирки. Знаю лише, що спартанські умови поїздки їй давалися дуже важко. 

Інна час від часу питала у свого сина, чи не зголоднів той, все намагалася нагодувати. Можливо так проявлялася її тривожність? Турбота про дитину була чимось з минулого стабільного життя. На відміну від інших, вона не ділилася історією своєї втечі з рідного міста, лише натякнула, що там було дуже страшно. Ніхто допитуватися не збирався. Не тому, що нецікаво. Ще й як цікаво! Просто лізти в душу було некомільфо. 

Віка постійно ходила покурити, як і Таня, у вільний від цього заняття час вона спілкувалася з нашими сусідами. На нижній боковій полиці їхала молода циганська сім'я. Більша частина циган розташувалася в кінці вагону, а ці тут. 

Хлопець не був схожим на цигана, а от дівчина типова циганка, хоча шкіра світліша, ніж у більшості. В пари був дуже гарний синочок, блакитні очі під темними, наче намальованими, бровами, були дуже виразними. 

Всі ми маємо упередження проти циган, і я не виключення. Та цього разу, керуючись словами однієї жіночки, з якою довелося лежати в лікарні в одній палаті, я вірила, що вони не стануть красти тут нічого і ні в кого. Типу, мають власний кодекс честі.

Через кілька годин дороги ми вже трішечки притерпілися, перезнайомилися. У вагоні з кожною хвилиною ставало все більше душно, особливо тут, в середині. Стіл заставлений яствами, діти ліниво гралися в ґаджетах. Таня постійно з кимось переписувалась, або бігала в тамбур поговорити по телефону. Мала Віки намагалась відвоювати собі місце для гри, і ми б раді були його надати, але тісно й так. Таніна мама потихеньку кидала занепокоєні погляди на старшого онука.

- Таня, налий мені напіток, - мала протягнула матері пластиковий стаканчик.

В мене очі на лоба полізли.

- А чому по імені?

- Ми вже так звикли, - колега знизала плечима, - Їй лише дванадцять, та ми майже кращі подруги. 

- Якось це неправильно. 

Більше я нічого не сказала, але згадала, як багато зусиль інші мами прикладають для того, щоб зберегти невидиму демаркаційну лінію між собою та дітьми, щоб ті слухалися беззаперечно, покладаючись на батьківський авторитет. Але то чужа сім'я, а в чужий монастир зі своїми правилами не лізуть.

Принамйні, не завжди.

Циганська родина виявилася товариською. Правда, жінка не лізла поперед чоловіка, і деякої миті вирішила піти в кінець вагону до своїх. Мене вразило, наскільки вона слухалась чоловіка, слова поперек не казала. Навіть в тому плані, що майже в рік дитина не бачила прикорму, бо батько боявся, аби малий не вдавився твердою їжею. Майнула думка, що якби Бог дав мені свою дитину, то такі речі вирішувала б лише я, аж ніяк не чоловік. 

Духота ставала нестерпною. Вже й ті, хто не курив, бігали в тамбур, аби остудитися. Я теж декілька разів сходила. Вперше коли знадобилося зарядити телефон. 

В принципі, я думала, що зможу підзарядити його у Львові на вокзалі, та Віка сказала, що провідниця ставить телефони на зарядку там в себе, якщо попросити. Мені стало неловко, бо я вже бачила ту провідницю й одразу зрозуміла, що ніякого взаємопорозуміння не буде. Вона з тих жінок, які на глибинному рівні починають зневажати мене, лише глянувши. Це не можна пояснити простими словами так, щоб не влити в них отруту негативу, просто зроблю акцент на відчутті. 

Взявши зарядний пристрій та телефон, пішла шукати провідницю. 

Вона дійсно гарна, не дивлячись на те, що форми далеко не модельні. В моїх очах це навпаки плюс. От якби не вираз обличчя... Коротше, через припідняту презирливо брову та пару слів про те, що треба павербанки мати, провідниця поставила мій телефон на зарядку, а я пішла в тамбур між вагонами. Одразу повіяло прохолодою і стало легше. 

В тамбурі вже була Таня, розмовляла з кимось по телефону, відвернувшись до віконця в дверях. Я встала навпроти іншого віконця, стала дивитися на поля та посадки, що пропливали мимо. Іноді виднілися чужі села. Чим далі ми просувалися в сторону заходу України, тим більш не такими вони здавалися. Замість звичних хат під шифером з фарбованими в блакитний або синій кутами стояли двоповерхові будинки з маленькими вікнами, криті металочерепицею, і в дворах пустка. Жодної клумби з квітами. А в нас домогосподарки змагаються, в кого найбільше квітів в садку зацвіте, насаджують все нові й нові сорти тюльпанів.

Через таку несхожість не було ніякого відчуття, що це все ще моя країна. 

Хвилин через п'ятнадцять я повернулася у вагон. 

Людей було багато. Одразу біля входу сиділа молода матір з малюсіньким немовлям, і всіма силами намагалася створити дитинці комфортні умови. Не дуже вдале місце, тут протяги. Але що краще для немовляти, духота середини вагону чи протяги на його початку? Не знаю. 

Також на бокових полицях їхали жіночки зі старим лисим котом в переносці. Тварина вела себе напрочуд спокійно. Я ще подумала, як це він не рветься нікуди? Жоден з моїх котів не зміг би всидіти в переносці добу, тут би вже такий дикий котячий крик стояв, що капець. Люди б викинули мене через вікно разом з котами, і були б праві. 

За перестінком від нас на верхній поличці сиділи двійко дітей, та голосно перемовлялися. Навіть мати чулися в їхній розмові. Такі бурхливі емоції викликала якась гра в телефонах, а дорослі не реагували. Може звикли? Або діють по принципу, що не треба звертати уваги на такі слова в мові дітей, і ті самі про них забудуть. Цікаво, діє?

Коли я прийшла, Інна вкотре годувала сина, а мале циганча з задоволенням їв печиво.

- Дитина в такому віці вже давно має їсти все, - говорила Віка, - Він тому і капризує постійно, що одної суміші хлопчику не вистачає.

- А я досі боюся, що вдавиться, - казав Руслан.

Але він все ж здався під натиском дорослих жінок, а його дружина лише всміхалася. 

Я спокійно пролізла на своє місце, знову взялася за в'язання, та роздумувала над цим феноменом. 

В дитинстві я десь почула фразу: "Немає пророка в своєму королівстві". Довго не могла зрозуміти, про що саме вона говорить. Сенс дійшов після того, як вийшла заміж. Чомусь моя думка для мого чоловіка не авторитетна, її обов'язково повинен підтвердити якийсь друг Ігоря. Навіть спір в питанні, купувати на весілля золоті чи срібні обручки, я виграла за допомогою Євменівни, бригадира Зелених. Так на заводі називали тих, хто відповідає за благоустрій території.

Друг, який на той час був вдруге одружений, а зараз вже втретє, порадив зекономити і купити срібні обручки. Я наполягала на традиційності, бо золото ж недарма обрано для такої справи. Це чистий і м'який метал, який символізує багато речей. Та й з практичної точки зору золото краще, його можна розкатати, коли пальці стануть товстими від старості. Але переконати нареченого не вдавалося, поки він не поділився ідеєю придбати срібні обручки з Євменівною. Як пряма проста жінка, вона швидко розповіла, чому ця ідея дурня. 

Отак і тут, Руслан послухав чужих жінок, а не власну.

Під час поїздки час від часу телефонувала і батькам, і Ігорю. Виявилося, що він одразу ліг спати, коли приїхав додому. Стрес проявився головним болем, а від нього найкраще допомагає міцний сон. 

Маячок на карті показував, що ми все далі від дому. Кривий Ріг, Вінниця, Хмельницький... 

Духота вже давно почала розморювати людей, я відчувала, що перегрілася дуже сильно. Віка вийняла з сумки сарафан та пішла в туалет, переодяглася. Я глянула на це діло з погано прихованою заздрістю. 

- В тебе є сарафан? - запитала вона в мене.

- Ні. Просто не думала, що буде спекотно, кума говорила, що там холодніше. 

- Давай я дам тобі сарафан, в мене ще є.

Я не стала відмовлятися, не дивлячись на те, що Віка була більшої комплекції, і її сукня висіла на мені. Головне, що стало прохолодніше. 

З'явилося бажання влягтися та відпочити, та в такій тісняві неможливо було навіть всістися зручно. Всі терпіли, і в мене вибору не було. Чесне слово, на фоні загального тотального страждання від некомфортних умов поїздки, я забула навіть про те, що через інвалідність не можна так себе навантажувати.

- Кірюша, ти може поїси? - Таніна мама вмовляла онука перекусити, той відмовлявся, - Оце вже дитина. При чужих ніколи не буде їсти.

- То може ми підемо кудись прогуляємося, а ви його погодуйте? - запропонувала Віка.

Мені не дуже хотілося тинятися вагоном, але відмовитися змоги не було. Хлопцю й правда треба поїсти, бо молодому організму, який активно росте, потрібні жири, білки та вуглеводи. Ну й все інше, що там отримує організм з їжею. Знову пішла в тамбур, по дорозі забрала телефон і зарядний пристрій. 

Все відбувалося за звичним сценарієм. Люди навколо мене якось примудрялися розуміти один одного без слів, конектитися, не прикладаючи до цього зусиль, а я залишалася за бортом того, що вони знали по замовчуванню. Коли майже всі мої сусідки встигли обійти вагони, перезнайомитися з купою людей, майже подружитися з провідницею, ще й завести майже романтичні знайомства, я сиділа в своєму куті та в'язала. Провідниця продовжувала дивитися на мене вовком, ніби я наговорила їй образливих слів чи щось вкрала. А я лише ввічливо запитувала те, що цікавило. Напевне, цю інформацію кожен повинен знати по замовчуванню. 

Я вийшла в тамбур, там вже була Таня. Вона знову розмовляла по телефону, відвернувшись до вікна в дверях. Мені дісталася інша частина краєвиду. 

Сонце вже клонилося до горизонту, його світло тепер лилося збоку, висвітлюючи дерева з однієї сторони, і перетворюючи листя та стовбури майже в тінь, з іншої. Українська природа лісо-степової зони відкликалася в душі струнами пісні про дім. Невже там, де я виросла, танки назавжди знищать сувору красу краю мого дитинства? Ґрунтовки будуть перериті траками, а дерева вирубають на будівництво окопів. Жах. 

Таня вже давно пішла, а я все стояла, дивилася у вікно. 

Все ж Україна багатогранна. Села вже не схожі на ті, до яких я звикла, замість низеньких хат все частіше з'являються двоповерхові будинки, вкриті шубою, а в дворах всі сліди ремонту. Жаль, що не встигла відвідати Львів до того, як почалося все це. 

Зітхнувши, я  повернулася до вагону. Перед заходом сонця стало ще більш душно, якщо хто й мав гарний макіяж, то зараз вся краса щезла. Мовчки сіла на своє місце, але в'язати не стала. Навпаки, сховала нитки в сумку, відкрила на телефоні гру, яка працює без інтернету. Спеціально скачала таку перед поїздкою, щоб не нудьгувати, раптом що. 

Мама Тані лежала на верхній полиці, бліда, наче смерть. Очі закриті, значить дрімає. Коли смертельно стомишся, ніякий шум навколо не заважатиме. 

Всі навколо ще більше роззнайомилися, Руслан вже повноцінно сидів за столом з нашими, пили каву разом. 

- Ми й тобі зробили каву 3-в-1. Будеш? - Віка протягнула мені чашку.

- Дякую, - я щиро посміхнулася.

Цілком можливо, що те, що не вписуюся, я знову придумала. Наперед вилізла моя відлюдькуватість, породжена підлітковими комплексами. Не знаю, коли навчуся з ними справлятися, аби не мішали з людьми спілкуватися.

Через декілька годин почали вкладатися спати. Благо, в вагоні вже було не так спекотно, навіть сморід від кошачих справ вивітрився. Добре, що ніхто не кричав на господарів, коли котик сходив по великому на пелюшку, і все це розсмерділося на весь вагон. Все ж вміємо ми бути розуміючими та ввічливими, коли захочемо.

Мама Тані вже спала на верхній полиці. По задумці її онука мала б лягти там же, якось би вмістилися, але дівчинка сіла біля брата з телефоном в руках.

- Я вдень виспалася, - пояснила вона.

Таня десь колобродила. Якимось дивним для мене чином вона вже встигла познайомитися з гарним провідником чи то з сусіднього вагону, чи з того, що аж за ним. Ніколи не вміла так легко знайомитися з чоловіками, і люто заздрила тим, в кого так вдається.

Сусіди-цигани поки що пішли до старших, здається, в них там була родинна вечеря.

Віка з донькою влаштувалася в тому куті, в якому я просиділа цілий день. Дитина, яка виглядала старшою за доньку Тані, розвитком була наче немовля, звісно ж, без матері спати не стала б. Не скажу, що їм було дуже зручно, але хоча б лежали. Я сиділа в ногах у них, чекала на Таню, щоб вирішити, хто як спатиме. Інна вже давно лягла біля сина, благо, жіночка дуже худенька.

Мене порадувало, що перед сном вона сходила змила макіяж. 

Майнула думка, що дарма я не взяла свої доглядові засоби, сиджу тут невмита, таке відчуття, що тона бруду на обличчі.

Таня все не приходила, а я дедалі сильніше відчувала втому. Почала потроху боліти грудина. Врешті решт я звернулася до її доньки.

- Твого брата з того кутку не виковиряєш, це ясно. А ти лягати збираєшся?

- Ні. 

- То може пересядеш сюди? А я приляжу хоча б ненадовго. 

- Добре.

Ми помінялися місцями, і я заснула. Перед цим витягла халат, який мені подарувала бабуся чоловіка на восьме березня, вкрилася ним. Як не крути, кров сповільнюється, коли спиш, обов'язково стане прохолодно. Думала, що Таня розбудить, коли прийде, та все переживала про те, щоб ненароком не вдарити ногою Кирила. 

Крізь сон відчула, як поїзд набрав швидкість, нас мотиляло туди-сюди, але, в принципі, терпимо. Сонно огледілася, Таню не знайшла. Де зникла?

Зранку виявилося, що ця шалена жінка полізла спати на саму верхню полицю, ту, куди зазвичай складають багаж. Всі дивувалася, як вона змогла туди влізти, поки не дізналися, що Руслан підсадив. Задоволена Таня казала:

- Зате виспалась добре. Там дійсно зручно. 

Звісно ж, перевіряти не хотілося. Мені на другу полицю лізти лячно, що вже говорити про третю.

Всі були сонні та пом'яті, але почали потихеньку готуватися до прибуття на станцію. Інна вкотре погодувала Глєба, потім пішла вмилася. Після цього нафарбувалася. Круто, коли жодні життєві обставини не можуть змусити жінку перервати свою б'юті-рутину, мені б таким похвалитися. та не можу. Мене вистачило на те, щоб вмитися холодною водою з крану, почистити зуби, і все.

Попили чай. Я випила таблетки. Поступово в голови почало приходити розуміння, що через декілька годин висадка. Ще вчора вагон поїзду був наче захисною кулею, середовищем нашого існування, в якому ні з ким не може статися нічого поганого. 

Вчора ми всі почувалися захищеними від минулого, де в кожного залишилася своя драма, і в безпеці від невідомості майбутнього. Тут все було зрозумілим. Ось стіл з наїдками. В кінці вагону туалет. Перед кімнаткою провідниці великий бак з кип'ятком, можна набирати, скільки хочеться. Є компанія людей, яких ще вчора не знала, а тепер вони стали майже рідними. Яка-не-яка, а зона комфорту. 

Нам доведеться її покинути через декілька годин.

Я переодяглася та повернула сарафан Вікі. Гарнюня циганка збирала по всьому вагону одяг малюка, який всю дорогу то біля тата був, то біля дідусів з бабусями.

- Ви за кордон? - спитала в Руслана Таня.

- Ні. Ми до своїх в Закарпаття. Там вже все підготовано, одразу з поїзду нас заберуть і поїдемо до рідні.

Ми переглянулися. Цигани, які століттями не мали батьківщини, тим не менш завжди були дуже згуртованими, один за одного горою стояли і стоять досі. Закритий від всіх інших світ зі своїми правилами, законами та традиціями, які нам здаються дикими. 

Інна почала пакувати іграшки Глєба. Віка з Танею прибрали стіл, бо наїдки в основному виставляли вони. Казали, що то вміст їхнього холодильника, який вигребли, коли втікали з дому. Мовляв, могло б пропасти, а так хоч поїли.

Всі мої вівсяні каші залишилися цілими. 

- Лєна, а ти кудись конкретно їдеш? - запитала Інна.

- Так. В Германію. А що?

- Просто я ще не визначилася.

- А давайте згуртуємося, - запропонувала Таня, - Разом не так страшно буде. 

- Я не проти, - я знизала плечима.

- І я не проти. Тільки давайте домовимося так, що будемо радитися і приймати рішення, тільки коли всі згодні.

Ось тут я трішки напряглася. Досвід каже мені, що ті люди, які вимагають радитися і враховувати думку всіх, насправді мають на увазі, щоб враховували тільки їхню думку. Нав'язують її агресивно. Ображаються, якщо більшість проти їхнього рішення. 

Та я промовчала. 

Зараз головне розібратися, що робити, як встанеш з поїзда.

У Львів ми прибули о 16:11. Точний час не пам'ятаю, але приблизно так. Нехай буде. 

На пероні ледь вдалося попрощатися з Вікою. Ледве покинувши вагон, вона вже не звертала уваги на нас. Маленьке суспільство, згуртоване та дружнє, яке цілу добу проіснувало в вагоні в мирі та злагоді, розпалося. Далі наши шляхи розійшлися, в кожного була своя дорога. 

Доба в евакуаціному поїзді дійшла свого логічного завершення.