Якби собаки вміли розмовляти

1

⠀Автівка їхала на невеликій швидкості. Транспорту мало, але ніхто не поспішав. Десь далеко чутно вибухи. В автівці тиша.

— Блііііін, фуууу, Рееекс, і ти, новий пес, це ж чужа машина. Мені на пару годин дали, вас перевезти. — обізвався водій.

— Не свари собак, їм теж зараз погано. — Відповів жіночий голос. — Завеземо і швидко відмиємо.

⠀Водій поглянув у дзеркало заднього виду, і ще більше уповільнив рух, під'їжджаючи до чергового блокпосту.

⠀

2

Мені соромно, соромно. Соромно перед хазяїном. Соромно перед Мамою. Врешті-решт соромно перед тим новим друзякою.

⠀Я ніколи такого не робив. Відтоді, як хазяїн підібрав мене на проїзній частині. Старі володарі викинули з машини, в надії, що не зможу переповзти таку жваву трасу. Якесь колесо наїхало на мене, але швидко здало назад. Цей галас і скрегіт гальм! Звуки які я запам’ятав. Потім стало дуже боляче. Нестерпно боляче. Світлофор. Перехід. Якісь руки потягнулись до мене. "Врятований" – майже по літерах билось моє серце. Перші хвилинки радості. Ті руки невміло замотали мене в светр. На лавці в парку почали промивати шипучою і замазувати зеленою рідиною.

⠀— Тримайся. Так швидше загоїться. — Погладжуючи мою голову, говорив хлопець, потім вилаявся й запитав свого приятеля:

— Цю рідину взагалі відіпрати можна? Новий светр. Мама буде не в захваті.

— А цуценям, якого принесеш вона буде задоволена?

⠀"Таааак, виходить це ще не спасіння для мене? Існує ще якась Мама?" – почав я знову тремтіти, думаючи про своє майбутнє.

⠀З Мамою довелось проводити довгі розмови. І, врешті, вона погодилась залишити мене, поки рани загоються. Я тремтів. Думки ламали мій мозок. Але ті самі руки бавились зі мною. А той самий голос заспокоював:

— Не переймайся, поки все загоїться, Мама звикне до тебе, і все буде гаразд.

⠀Мене поклали на м'який килимок, поставили миску з теплим молоком.

⠀— Які в нього добрі чорні очі, — сказала Мама. І я остаточно перестав тремтіти.

⠀Наступного дня мені принесли собачий біотуалет. Але ми жили в одноповерховому будинку, ще й з малим садочком. Для чого туалет мені в домі?

⠀Я майже перестав лякатись. Тільки з прогулянок швидко вертався, коли чув звук гальм. І мене перестали водити вздовж автомобільної траси.

⠀Я підростав. Зранку я мав прогулянки. А ввечері, якось хаотично, без всіляких планів, я йшов на пробіжку з Мамою. Життя моє видавалось собачим раєм...

⠀

3

Більш як шість з половиною років раю...

Ввечері була чергова пробіжка. Потім – прогулянка перед сном. Мама завела свої будильники, на які реагували всі, окрім неї, і в квартирі погасили світло. Так було завжди...

⠀Якісь дивні звуки серед ночі. Всі підскочили. Але ж будильник ще не голосив. Знов ті звуки. То поруч, то десь там. До них додається дивне і, мабуть, страшне слово. "Війна". Що то таке? Мама плаче. Хазяїн швидко перевдягнувся і десь пішов. Фіранки, чи то жалюзі ніхто не піднімає. Напівтемрява. Мама пакує якусь тривожну валізку. Про вранішню прогулянку зі мною всі забули.

⠀Знов гуркотіння. Якось дуже близько. Мама підскочила, схопила телефон, щось натиснула:

— Де ти?

⠀Потім поглянула на мене:

⠀— Пес, мені дуже лячно. Лячно за все і за всіх. Зараз вийдемо на ганок, ти швиденько все зробиш і повертаємо. Не переймайся. Можеш щось зробити в домі. Все заметемо, ніхто сварити не буде.

⠀І ми вийшли на ганок. Стало моторошно. Навіть мені, дорослому великому собаці. В повітрі пливли якісь частинки, більше схожі на попіл, але великого розміру. Все було сірого кольору. Знов ті звуки. Здається, зовсім поруч.

Я перший забіг у відчинені двері. Потім вскочила Мама. Звуки вибухів не стихали. О, собачі боги!!! Затремтіли шиби. Так ось чому не звільняли вікна від темряви! Сонячні промінчики та лютневий мороз увірвались в оселю. Задув вітер. Стало дуже холодно. Зникло світло. Холодно і темно. Мене накрили курткою.

Швидко настав вечір.

⠀— Послухай, — звернувся до мене хазяїн. — Ми з Мамою на ніч підемо до метро. Подивимось, як там. Зранку повернемось. Ось їжа. Ось пісок для туалету. Не соромся. Обійняли по черзі мене, поцілували, і зі сльозами пішли. Я теж плакав, але моїх сліз вони не бачили.

⠀Так пройшов тиждень. Вранці приходили вдвох. Накладали їжу, гуляли зі мною, а ввечері цілували, обіймали і шли.

⠀Остання ніч виявилась дуже гучною. Гримало по колу поруч. Я, переляканий, ховався, де зміг втиснутись. Той день, коли почав боятись рипіння гальм, здався не таким вже страшним в порівнянні з цією ніччю.

⠀Під ранок гуркіт не стихав. Але я розчув звуки автомобіля. Потім шаркіт ключа в замку. Вхідні двері відкрились. І я вилетів з квартири. Досі не розумію, чому так вчинив.

⠀Вже не пам'ятаю скільки біг. Гнітили звуки вибухів. Нарешті зупинився. Де я? Не можу зорієнтувати. Не можу знайти дорогу . Підняв голову догори. Все темно-сіро-чорне. Тільки стовпи диму, пилу та гару. Я заблукав. Панічна атака. Що зі мною буде? Де знайду їжу? Я повільно йшов, шукаючи дорогу додому. Зламані дерева, якісь дуже великі вибоїни в асфальті і землі. Рідко зустрічались люди. Ще рідше — автівки. Я не розумів, чи то день, чи вже вечір. Бо навколишня сірість не давала розпізнати це.

⠀— Реееекс! — Раптом такий довгий засмучено-заплаканий голос Мами. Я стрибнув з міста, хазяїн біг на зустріч. Які ж то були обійми!!! Я почував себе знову в раю.

⠀Майже годину розповідали як мене всі шукали. Навіть сусідка, стара бабця, що, повертаючись з пошуків, привела на довгім повідці, того другого пса. Бо він десь сидів сам, скулив і дуже жалісно на неї дивився.

Я все це слухав, та вже не соромився сліз. Вони витікали з моїх очей, а Мама їх висушувала паперовою хустинкою.

⠀Перервала сцену зустрічі сусідка. Вона принесла дві повні собачі миски супу. Слідом винесла великий слоїк того ж супу, сказавши:

⠀— Як приїдете, то ще псів нагодуєте, бо з дороги зголодніють, і нервуватимуть, все ж нове місто.

⠀Нове місто? Нас кудись везуть? Я схвильовано підвів голову, мої очі подивились в очі хазяїна. Той пояснив:

⠀— Ми знайшли тимчасове місце, де тобі і твоєму новому товаришу буде добре.

⠀"Притулок", — закрутилось в голові. Мене зрадив хазяїн? Зараз їм важко, та ще я.

⠀— Не переймайся, — схилився хазяїн, — мої друзі будуть піклуватись про тебе, поки я повернусь. Бо я теж вдома не залишаюсь, йду воювати. Повернусь, знову разом будемо.

—Ці слова наче заспокоїли. І мені ставало легше.

⠀— Їдьте вже, бо вечоріє, буде складною дорога. Та обстріли знову можуть посилитись. — Почала підганяти сусідка. Вона зібрала пусті миски, поставила на ганок. Допомогла завантажити автівку. Обійняла мене, другого пса. Потім обійнялася з Мамою та хазяїном.

Гучно гримнули двері машини і ми рушили.

4

Березневий день подавав сигнал на закінчення . Сірий колір нескореного війною міста швидко перетворився в чорний. Ліхтарі не світили...

⠀— Все, пси. Приїхали.

⠀В будинку увімкнули світло. Потім вибігли два малих розбишаки, які впізнали Рекса і почали до нього гукати.

— О, то їх двоє, — почувся чужий, але колись знайомий голос.

⠀— Це щоб веселіше було і вам, і їм, — пожартував хазяїн.

⠀