«Лисичка й Неслухань»

Історія ця трапилася давно, коли саме, вже й не згадаєш, але повідати її вам дуже хочеться.

В однім казковім лісі, де звірі завзято говорили, а птахи щебетали веселі пісні, жила-була лисичка. Мала вона свою хатинку під старою ялинкою. Затишно було у її домівці. Біля віконця стояли стіл і стільці, а взимку в пічці потріскували дровенята, від яких тепло розливалося по кімнаті.

Та головною окрасою лисиччиного помешкання була бібліотека. Так-так, саме книги полюбляла читати наша лисичка. Усі мешканці цієї чарівної місцини її знали й радо приходили у гості. Лиска кожного зустрічала привітно, пригощала малиновим варенням і гарячим чаєм, читала цікаві історії, казки та вірші. Кожен, хто потрапляв до неї, завжди повертався додому у гарному настрої й з добротою у серці.

Та одного дня, коли наша мудра лисичка ходила до зайчика, аби подивитися, чи все у нього гаразд, книги з її оселі зникли.

— Куди вони поділися? — схвильовано вигукнула лиска.

— Як тепер бути? Де їх шукати? — одне за одним виникали запитання, але відповідей на них не було.

Мешканці лісу, що полюбляли гостювати у лисички, зібралися на нараду. Потрібно було книги розшукати, бо ж як тепер без них?

І тут гострозорий яструб, що літав високо-високо, на одній із галявин побачив книжку — ту, що вчора лисичка читала звірям. Не втрачаючи час, господарка бібліотеки разом з друзями швидко дісталися туди.

— А й справді! Це ж моя збірочка віршиків.

А потім зовсім недалеко друзі угледіли ще одну книжку, а далі — ще і ще... Так, крок за кроком, дісталися вони у глибокі лісові хащі. Страшно й темно було там, але що поробиш? Треба було знайти кривдника. Знала лисичка, що у цій глухомані живе Неслухань — маленький вередун, який нікого не хотів слухати й чути. Може, то він і є крадієм?

Тим часом звірята знайшли ще одну книжку на стежині, яка й привела їх до невеличкого будинку. Саме у ньому проживав Неслухань.

Зайчик постукав у двері:

— Агов! Є тут хто?

— А тобі чого? — сердито відповів господар.

— Вітаю тебе! Ми лише хотіли запитати, чи не бачив ти книг, що зникли з бібліотеки лисички?

— Ні, не бачив! І взагалі не розумію, про що це ви кажете, — пробурмотів Неслухань.

— Але доріжка з книг чомусь привела до твого будинку, — хитро сказала лиска.

Неслухань відчинив двері й, опустивши голову, несміливо вийшов на ґанок та винувато промовив:

— Пробачте, це справді я!.. Мені стало сумно самому, от я і вирішив поцупити книжки. Але я не вмію читати, то ж тільки малюнки розглядав.

Лисичка розуміла, що Неслухань може й не винен. Адже він живе сам і немає кому навчити малюка грамоті та гарних манер, нікому пояснити, що є добре, а що погано. От він і робить шкоду.

То ж, склавши всі книжечки на возика та нетримаючи зла на кривдника, товариство зібралося до дому. Але звірі вирішили, що маленькому Неслуханю вкрай потрібні друзі, хоч він і наробив багато поганих справ.

— Ти приходь до нас, не соромся, — доброзичливо сказала лисичка. — Ми завжди раді тобі допомогти. А я навчу тебе читати.

Неслуху стало соромно за свою поведінку. Уперше в житті він зрозумів, що вчинив зовсім погано. Тому щиро вигукнув услід звірям, що зникали за деревами:

— Я обов’язково прийду до вас!

Минали дні... Лисичка так само гостинно зустрічала у себе звірів і птахів. Частувала їх чаєм і різними смаколиками, читала гарні та повчальні казки. А допомагав їй у цьому Неслухань. Бо тепер він сам прочитав немало книг і напевно знав, що добрі справи робити набагато приємніше.