«Вареннячко»

Такі думки 💭 прилинули й написалися ці рядочки)

Неподалік лісу розкинулося мальовниче містечко. Його величні будиночки у поєднанні з не менш величними деревами виглядали просто неймовірно. На широких вулицях снували туди-сюди автівки, а тротуарами поспішали перехожі, у кожного були свої справи. Хмари пропливаючи небом на мить зупинялися, щоб помилуватися квітами, які майоріли у кожнім куточку, скільки їх росло на клумбах і не злічити. Літо було у самому розпалі, сонечко добряче припікало, вітерець бавився з вітрячками, то раптом хвацько линув до прапорців, що прикрашали площу. У цьому місті жила Марійка, рудоволоса дівчинка з блакитними оченятами. Вона нетерпляче чекала літню пору, бо це був час для пригод і відпочинку. Батьки завжди відправляли її до бабусі, у село Любці. Назва говорить сама за себе, дійсно, там жили чудові люди, які мали добрі серця, любили землю і природу, завжди готові були прийти на допомогу, підтримували й словом, і ділом усіх. Дівчинка зібрала речі у валізу, взяла свого улюбленого котика Маркіза й разом із татком попрямували на вокзал. Там на них чекав потяг.

Наступного ранку, вони вже крокували знайомою вулицею села до бабуні Орисі, яка стояла біля хвіртки й виглядала своїх гостей.

— Привіт, бабусю! — з посмішкою вигукнула онучка.

— Привіт, моя люба! Я так на тебе чекала.

Татко побув ще трохи та й подався додому, а Марічка, так кликала бабуся її, лишилася господарювати.

— Що трапилося нового? Чи все добре з кроликами? Як песик Бім?

Купу питань ставила Марійка бабусі, усе було їй цікаво, за всіма вона сумувала.

— А от зараз допʼємо чай і все сама побачиш.

— Давай скоріш! Ох і не терпиться!

Прибравши зі столу, помивши посуд, господині попрямували поратися на подвірʼя.

— Ось і Бім, і кролики, і курчата.

— Які вони малі, маленькі такі, жовтенькі! — ніжно мовила Марійця.

— А це я квіти посадила, твої улюблені ромашки! — радісно сказала бабуся.

— А це що? — запитала онука.

— Це чорниця. Смачна й корисна. Бери, куштуй.

Марічка ще довго бавилася зі своїм котиком під старою яблунею, розглядаючи все навколо.

Бабуня тим часом готувала пиріг, щоб почастувати на обід свою маленьку онуку.

— Марічко, ходи до хати!

— Біжу! Що трапилося?

— Маю до тебе справу!

— Яку? — зацікавлено сказала онука.

— Хочеш навчитися варити варення? Ото буде смаколик взимку, який ти сама приготуєш.

— Авжеж! Це ж ціла магія.

— Домовились! Завтра зранку й розпочнемо.

Прогомонівши до пізнього вечора про все на світі, Марійка з бабусею пішли спати, щоб завтра з новими силами розпочати день.

Як тільки сонечко показало перший промінець, а півник Когутик заспівав свою пісеньку, Марійця вже не спала, вона все чекала миті, щоб вчитися готувати, адже вона мріяла стати знаменною кулінаркою.

— Доброго ранку! — з веселими вогниками в очах промовила онучка.

Доброго ранку, моя зірочко! — ніжно відповіла бабуня й обняла дівчинку.

— Ну що до справи?

— Так-так. Маємо спершу зібрати врожай. Ходімо у садок.

— А що будемо збирати?

— Зараз усе побачиш.

По вузенькій стежці бабуся й онука підійшли до полуниці, яка саме гріла свої бочки на сонці.

— Ось! Наша солодка полуничка.

— Нумо до роботи! — енергійно сказала Марійка.

Десь через хвилин пʼятнадцять кошик був заповнений ягідками. Натхненні своєю працею господині попрямували до хати.

— А що тепер?

— Маємо помити й очистити від бруду наші плоди.

Жваво поралися рученята Марійки, кожну ягідку обережно перекладали у чисту миску.

— Молодець, онучко! Усе добре зробила., — підбадьорювала бабуся Орися.

— А зараз підсушимо полуницю, присипмо її цукром і нехай собі знайомляться, треба зачекати, а вже потім будемо варити на невеличкому вогні, тут головне пильнувати, щоб нічого не зіпсувати.

Щоб чекання було не нудним, Марійка зустрілася зі своєю подругою Настунею. Час промайнув швидко й дівчатка розпрощалися.

Не встигла Марійця переступити поріг, як одразу запитала:

— Я нічого не попустила?

— Ні! Саме вчасно!

Одягнувши запаску, яку пошила для неї бабуня, дівчинка знову поринула у світ кулінарії.

— Ще трішки й буде готове наше солоденьке вареннячко!

Так дві вправні господині поралися до самого вечора на кухні.

Підготували банки, все як слід щільно закрили, а ще прикрасили місткості гарненькими квіточками й метеликами, наклеївши їх, щоб було приємно отримати такий дарунок.

— Як було цікаво! — щасливим голосом щебетала Марічка, мов та пташечка.

— От і добре, онучко! От і добре! Ми зробили гарну справу!

Так минали дні за днями, літо сповільнювало свою ходу, усе більше підбиралася осінь. Мала Марійка повертатися у місто. Склавши всі речі до купи, не забула покласти й ласощі, які так і кортіло зараз відкрити.

Промайнуло ще трохи часу й по шибах застукотіли сріблясті краплі дощу, вітрисько зривав листя з дерев і жбурляв його під ноги. Від такої погоди Марійка почувалася погано, сумувала за літом, за теплими днями, аж раптом вона згадала, що є цілющий нектар, який швидко покращить настрій і поверне сонечко у серце. Діставши з полички яскраву банку, вона відкрила її, аромат одразу заполонив кімнату, поманивши за собою тата й маму.

— А що ти робиш? — спитав татусь.

— Повертаюся у літо.

— Як апетитно виглядає.

— Який аромат.

— Пригощайтесь! — як справжня господиня промовила Марійка.

Так уся родина зібравшись за столом, ласувала варенням і слухала цікаві історії один одного. Хоч за вікном дріботів дощ, але вдома у Марійки було сонячно.

ⓒ Тетяна Прокофʼєва