3. Мовчазні кістки
Незважаючи на рекомендації Клайка і мої умовляння, дотримуватися постільного режиму Брайн відмовлявся, мотивуючи це тим, що йому нудно весь день лежати в ліжку та плювати в стелю. Коли ж я нагадала принцу про свій власний недавній лікарняний, пов'язаний з переломом ноги, хлопець відмахнувся і, демонструючи еталонні подвійні стандарти, зібрався було провідати Малого. На щастя, мені вдалося вмовити його якщо не лежати в ліжку весь день, то хоча б нікуди не ходити і присвятити час навчанню. Хоч на останнє принц, побурчавши, погодився – мабуть згадав, що в нього якийсь тест на носі. Тож решта дня минула спокійно.
Коли ж наступного ранку за нами зайшов Клайк, Брайн буквально кулею вилетів з апартаментів і помчав до ангару за своїм кракеном.
– Якою ж він іноді буває дитиною, – тяжко зітхнула я, неквапно рушивши слідом за принцом.
– І не кажи, – якось дивно посміхнувся чарівник. А потім ще підозріліше додав: – Ох і непросто тобі з ним буде!..
Здивовано гикнувши, я хотіла було поцікавитися в Клайка, що ж він мав на увазі, але якось не зважилася. Тільки прискорила крок, поспішаючи скоріше опинитися поза стінами палацу.
Зустрівшись з вартовими, які повинні були нас супроводжувати, ми з Брайном осідлали Малого. В той час як чарівник вирішив їхати в невеликій закритій кареті обтічної форми, закинувши в неї цілу валізу різноманітних предметів, які могли знадобитися йому на місці.
Пам'ятаючи, що зараз ми більш ніж не одні, я намагалася зобразити максимальну байдужість, обіймаючи Брайна зі спини. Ось тільки підозрюю, що це в мене не дуже-то добре виходило. І можливо мені просто здалося, але я помітила зацікавлені погляди вартових, які тільки посилювали цю підозру. Дідько, такими темпами про нас тепер поповзуть чутки...
Втім, я швидко втішила себе тим, що чутки про нас поповзли практично з першого дня нашого знайомства. Тож наразі накручувати себе зайвий раз було все одно безглуздо.
– Дуже добре. Не можу дочекатися! – радісно вигукнув Клайк, виринаючи з карети, коли наша невеличка група нарешті дісталася місця. І можливо за інерцією, а може просто з незграбності, але чарівник ледь не потрапив прямо в чорний стовп вулкана-курця, до якого кракен, що віз його карету, поспіхом підплив, шукаючи чим би поласувати.
Побурчавши собі під носа, чарівник змив з рукава мантії сажу і, підганяючи, попрямував з нами до печери. Одного з охоронців ми залишили на майданчику біля вулканів – вартувати кракенів. Решта ж пішли за нами.
Поки ми не увійшли всередину, залишивши солдатів вартувати біля входу, ніхто з нас не промовив жодного слова. Але варто було нашій трійці трохи заглибитися, і Клайка нарешті прорвав словесний понос, який він так довго стримував.
– Не можу повірити! Ви хоч уявляєте, яке це буде відкриття? – збуджено щебетав чарівник.
– Ем-м-м... взагалі-то ніт, – зізналась я.
– А ось саме ти повинна була б, – підморгнув Клайк. А побачивши розгублений вираз на моєму обличчі, додав: – Судячи з того, що тобі наснилося, Зайла – темна чародійка, що вкрала твоє тіло, – стала жертвою прокляття, яке активізувалося, коли вона вбила свого вчителя. Але після цього не тільки вижила, а ще й продовжила свою «блискучу кар'єру», буквально залякавши все сьоме море. Тому зараз мені просто до божевілля хочеться дізнатися, що ж це було за прокляття. І знаєте, що тут найкраще? – задоволено захихотів Клайк, в передчутті потираючи долоні. – Те, що завдяки твоїм снам ми знаємо не тільки про те, що Зайла була проклята, а й про точне місце активації цього прокляття, його епіцентр. Саме епіцентр – точка, на якій темного чарівника позбавили життя, – є тим єдиним місцем, де прокляття можна прочитати, навіть через багато років.
– Тобто, опинившись в епіцентрі, ви зможете визначити, що ж за прокляття зловила Зайла? – зацікавлено перепитала я.
– Саме так, – кивнув Клайк. – Хто знає, можливо це дасть нам хоч на півкроку наблизитися до відповіді на наші запитання. І раптом саме вони допоможуть повернути тебе назад в твоє тіло?
– До речі, про це... – зам'ялась я, припустивши: краще зараз повідомити чарівникові про те, що мене і на дні, в принципі, все влаштовує. Точніше, звичайно, не все! Але заради однієї причини я готова потерпіти багато іншого. – Розумієте, Клайку, тут така справа...
Аж раптом світло вудильників пролилося на старі кістки, що лежали під стінкою невеликої печерної зали. І в ту ж мить чародій обірвав мою несміливу спробу почати серйозну розмову, радісно вигукнувши:
– А ось і скарб!
Незважаючи на всю значимість цього моменту, про обережність Клайк якимось дивом не забув, тому перш ніж йти далі, перевірив, чи безпечно взагалі туди входити. А потім близько години ще й ретельно досліджував печеру, використовуючи дивні дрібнички зі своєї валізи.
Пощастило – ніяких проклять, встановлених в залі, немов розтяжки з гранатами, не виявилося, тож чародій наблизився до скелету, який так його цікавив. Минуло всього кілька секунд, і ось він завмер, зосереджено заплющивши очі.
Його пальці рухалися дуже напружено – так, немов перебирали павутиння. А губи раз по раз щось шепотіли, ніби намагалися випитати в старих кісток їхні секрети. Так минуло кілька хвилин, і ось чарівник розплющив очі.
– Знаєш, Брайне, я не експертка, але мені це не подобається, – насторожено прошепотіла я, дивлячись на шокований, відчужений погляд Клайка.
– Мені теж, – кивнув принц, і важко втягнувши зябрами воду, обережно наблизився до чарівника, щоб легенько потрусити його за плече. – Гей, Клайку, ти взагалі тут?
– Ні, – прохрипів страшний, сповнений щирої злоби голос. – Клайка більше тут немає! Я Еврідікус – зло, породжене морської безоднею! І зараз ви, мерзенні тварюки, помрете страшною смертю від моїх темних чарів!
– А-А-А-А-А! – заверещала я на все горло, і тієї ж миті ганебно знепритомніла, повиснувши на руках Брайна. Щоправда не пощастило – майже відразу й отямилася, тож тепер швидка та безболісна смерть в несвідомому стані мені не світила.
– Клайку! Що ти, мать твою за креветку, твориш? – роздратовано прошипів Брайн, намагаючись привести мене до тями, легко поплескуючи по щокам.
– Вже й пожартувати не можна, – ображено надувся чарівник.
– Жартівник, трясця! І ти ще мене тоді вичитував за те, що я в нашу першу зустріч з Ірою її Малим налякав? – видихнув принц крізь зціплені зуби. – Знайшовся тут злий дух Еврідікус, дідько медузовий!
– Гаразд-гаразд, винен, – зітхнув чародій, і діставши з кишені пляшечку, розчинив кілька крапель з неї у воді навколо мене. Тієї ж миті я відчула вже знайомий різкий запах, який швидко привів мене до тями.
– Ох, Іро, ти як? – поцікавився Брайн, дбайливо мене обіймаючи... і при цьому, схоже, анітрохи не соромлячись Клайка.
– Наче в нормі, – кивнула я, досі відчуваючи легке запаморочення. Розуміючи, що я ще погано стою на ногах, принц вирішив поки що не випускати мене з обіймів.
– От і добре, – посміхнувся він, і скориставшись моментом, поки чарівник вельми вчасно почав ритися в своїй валізі, швиденько чмокнув мене в ніс. – Отже, Клайку, а тепер розкажи, що ти там прочитав.
– Та нічого хорошого, – напружено видихнув чарівник. – Тому й вирішив розрядити обстановку жартом.
– Що там таке? – наполегливо промовив принц, трохи занервувавши.
– Мені не вдалося до кінця розшифрувати це прокляття, але схоже що воно неначе встановило зв'язок між Зайлою і чимось незрозумілим. Тим, що спало в найглибших океанічних западинах. І коли це сталося, вона отримала доступ до сили цієї істоти.
– Тобто… – наморщив лоба Брайн. – Та сила, якою Зайла залякала все морське дно, належала не їй?
– Певною мірою. Ні, звичайно, її власна сила також була дуже і дуже великою. Десь половина цієї власної сили і залишилася в тілі, яке зараз належить Ірі. Але ось другу половину, разом з силою, отриманою в результаті прокляття, Зайла забрала з собою на суходіл. І саме вона просто до біса неймовірна! Схоже, з цим прокляттям спрацювало бажання Рібері зробити Зайлу найсильнішою темною чародійкою на морському дні. Але що найгірше... набагато більше мене лякає та істота, з якою вона уклала контакт. Що це взагалі за тварюка, де знаходиться, чи володіє інтелектом, як збирається діяти, і головне – чи знала Зайла про те, що насправді є джерелом її могутності? Скоріш за все, звичайно ж, знала. Можливо навіть входила в контакт з цією істотою...
– І ймовірно саме за її наказом вирушила на суходіл, – припустила я з катастрофічно поганим передчуттям. – Але що мене турбує найбільше... якщо Зайла володіла такою силою, невже її було недостатньо для крадіжки мого тіла, раз вона потребувала Співочої перлині? – прошепотіла я, майже фізично відчуваючи чарівну коштовність, що спочивала в підвіску-мушлі на моїй шиї.
– Теж правда, – задумався Клайк. – Можливо для цього сила, яку вона мала, була просто непридатна? Не підходила, тому що не могла дати потрібної магічною реакції?
– Тобто? – заплуталась я.
– Як ти напевно здогадуєшся, чарівна сила відрізняється за своєю природою енергетики. І може бути, що для заклинання обміну тілами та енергетика, яку Зайла отримувала від свого «патрона», просто не годилася. А ось стороннє джерело, на кшталт сили Співочої перлини, підходило. Звичайно, якби ми знали більше про ритуал, який вона провела, я міг би сказати щось конкретніше. Але...
Аж раптом чарівник замовк. Хитнувшись, він ледь не впав з ніг, і тепер спирався на стіну печери, тримаючись рукою за голову.
– Клайку, ти в нормі? – стрепенувся Брайн.
– Певною мірою, – натягнуто посміхнувся чародій. От чорт, і як це ми раніше не помітили, що він так сильно збліднув? – Просто зчитування прокляття виснажило мене трохи більше, ніж я розраховував. Але головне що справу ми зробили. А щодо решти... – на кілька секунд Клайк замовк, задумливо суплячи брови, а потім продовжив. – Напевно зараз ми з вами вирушимо назад до міста. Охорона залишиться тут, вартових періодично змінюватимуть інші. Ви ж повернетеся сюди вже завтра, з самого ранку, і гарненько обшукайте печеру, а те, що знайдете, принесете мені. Нічого небезпечного я тут не помітив, тож проблем бути не повинно. Впораєтеся?
– Так, звичайно, – коротко кивнув Брайн.
Мене все ще хитало, а Клайк поготів був немов переварена водорість, тож на плечі принца буквально ліг весь тягар зворотного шляху: з одного його плеча тепер звисала я, з іншого – Клайк, на спині ж бовталася важка валіза чародія.
Коли ми вибралися з печери, Брайн передав Клайка і його валізу вартовим, залишивши собі тільки мене. На той час відчуття легкої нудоти минуло.
Обернувшись на мить, я востаннє за сьогодні кинула погляд на вхід до печери... і почула з неї віддалений, і від того дуже тихий, але не менш грізний рев – такий страхітливий і такий знайомий.
– Іро, що трапилося? – стурбовано запитав Брайн.
Але я не відповіла. Просто вирішила помовчати, поки ми знову не опинимося наодинці.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!