Відьма з Конотопа

— Ось там, — вказала Інна пальцем під кущ дикої малини, — приблизно п’ятдесят метрів, на десяту за годинниковою стрілкою.

— Добре, — промимрив офіцер, відмічаючи щось у себе на планшеті. — ще де?

— Ось тут і тут, — Інна продовжувала показувати місце розташування мін, — ще ось там і там, і…

Нарешті вся територія була відмічена червоними цятками на екрані планшета. Далі за роботу візьмуться сапери. Інна може за той час перепочити. До дівчини підбіг чорний лабрадор і торкнувся носом до її розкритої долоні.

— Бузок, ти гарно попрацював, — погладила вона вірного напарника, відчуваючи на собі здивовані погляди присутніх. — «Вони досі не звикли, але їм доведеться. Військовим потрібна наша допомога, а ми не можемо залишатися осторонь, коли знаємо, що маємо силу підтримати ЗСУ».

Пес рішуче гавкнув та замахав хвостом.

— Тебе провести, — запитав офіцер.

— Ні, дякую. Я сама, — відповіла Інна та пішла за своїм поводирем.

Вона знову відчула на собі спантеличені від нерозуміння та водночас захоплення погляди. Все як завжди. Незряча від народження дівчина спокійно йде, минаючи кожну ямку та горбик, робить дивні рухи руками й говорить сама з собою. Коротко: Конотопська відьма.

***

— Алло, — полковник відірвав почервонілі очі від чергового документа, — Інна? Щось сталося? Така пізня година.

— Вітаю, полковнику, ще ні, але може статися, — її дихання пришвидшилося, — приблизно зранку. Десь у районі Слободи-Кухарської накриють градом. Там наші хлопці. Хай вже звідти забираються. У нас не більше трьох годин.

— Зрозумів. Вже віддаю наказ про передислокацію батальйону.

— Добре, — зітхнула відьма.

— Інно, не перетруджуйся. Це навіть не твоя ділянка спостереження.

— Не я вибираю видіння, а вони мене. Ми не всемогутні, лише посередники.

— Виходить, що зверху вирішили, що батальйон має жити?

— Виходить, що так. Це лише попередження, шанс на рятунок. Поспішіть, полковнику.

По той бік замовкли. Потім військовий тихо сказав:

— Дякую.

Нема за що. Це мій обов’язок. Поспішіть.

У слухавці почулися гудки. Інна відкинула телефон та знову лягла на подушку. В голові досі гуло. Пульс у скронях відбивав шалений ритм. Очі пекли та сльозилися. Вчувалися звуки вибухів із видіння. Серце поступово вгамовувалось.

«Хоча б цих врятую».

***

Чергова відпустка закінчилася. Ментальні сили відновила — час братися за роботу. Поки що справляються без неї. Інші відьми та мольфари допомагають. На її території все спокійно. Тоді краще зайнятися пораненими. Тому Інна і вирішила стати парамедиком.

— Бузок, підведи мене до військового, який у найбільш критичному стані.

Собака відсалютував гавкотом і миттю проскочив між лікарями. За хвилину він вийшов з бліндажа та махнув лапою, мовляв, ходи за мною.

Яскраві вогники душ майоріли перед її очима. Бузок виділявся серед них: блідіший, оточений сяйним контуром і відчувався по-іншому — холодніше. Проте його холод здатен розтопити її серце. Бузок із нею ще з п’яти років. Вона тоді не вміла добре вимовляти слова, тому замість імені Дружок, яким цуценя нарекли батьки, мовляв, буде тобі друг і помічник, дівчинка називала його Бузок. Ось і закріпилось прізвисько. Протягом двох років міцніла їхня дружба, але п’яний водій Мерса обірвав зв’язок. Тоді собака врятував її, відштовхнув в останній момент і сам потрапив під колеса автомобіля. Мама позаду закричала, а той виродок навіть не одразу зупинився.

Довго плакала мала Інна та виплакала душу свого найкращого друга. Саме у ту мить її дар проявився. Зв’язок зміцнів і відтоді ніколи більше не рвався. Бузок став її очима, щоб провести по цьому затемненому світі, а її обов’язок — рятувати осяяні душі інших.

Інна проштовхалася до крайнього ліжка.

— Ні, чекай, — схопив її один із лікарів за рукав халата, — йому вже не допоможеш. Снайпер поцілив у шию. Вертоліт уже летить. Ми спробуємо його доставити, але…

Бузок заскавчав біля безнадійно пораненого воїна.

— Думаю, у мене вистачить сил, відповіла вона колезі та відсмикнула руку.

— Ти допомогла б цим двом. Вони у кращому стані. Більше шансів їх врятувати.

— З ними ви й самі впораєтесь. Там можна обійтись без магії, а тут, — Інна перевела незримий погляд зеленявих очей на бідолаху. Чорна субстанція розтікалася від шиї по всій його душі. Як тільки вона заповнить весь простір — ще одного Героя не стане. — Ви рятуйте тих, кого можете, всіх інших залиште на мене. Я зроблю все, що у моїх силах.

Інна підступила до молодика та здійняла над ним руки. Зосередилася:

«Стільки життєвої енергії. Йому б жити та жити. Бузок, допоможи мені».

Пес підбіг, оперся передніми лапами об край ліжка та навис над хлопцем. Бузок висолопив язика та почав вилизувати місце поранення. Напівпрозорий язик крапля за краплею перетягував чорну субстанцію у пащу фамільяра. Лабрадорові це не шкодило, а раненому явно ставало легше.

«Тепер моя черга», — вирішила, що вже час Інна, закотила рукава та торкнулася кінчиками пальців грудей військового.

Вправними рухами відьма почала збирати рештки субстанції до купи та направляти назад до ділянки поранення. Бузок продовжував підбирати краплі своїм язиком, ретельно обходячи долоні хазяйки. Нарешті пляма зібралася в одному місці. Інна стиснула її до малої грудочки та закрила нею артерію.

— Нарешті, — парамедик витерла спітніле чоло тильною стороною долоні, — до прильоту вертольота магічна затичка має витримати. Поспішіть. Слідкуйте за його життєвими показниками та показниками крові.

Знову ці здивовані погляди, але Інні нема коли. Треба помститися тому снайперові. Тут потрібна допомога відьми, що спеціалізується на захисній магії та прокляттях. Її колежанка з Закарпаття гарно з цим впорається.

— Бузок, відведи мене у наметове містечко, а потім відправляйся до Оксани. Передай їй рештки чорної субстанції, хай покаже тому снайперові, на що здатні українські відьми. Тієї вбивчої сили має вистачити. Хай добряче помучить його лялькою-мотанкою.

***

«Не виходить. Але чому? Ну чому?» — Інна у гніві та відчаї закусила губу. Костя мовчки сидів перед нею та чекав. Очікував чудесного зцілення, але дар відмовлявся діяти. Знову! Щоразу, як таке стається, її накриває безвихідь та безпорадність. Вона відколи себе пам’ятає, все хотіла допомагати іншим. Не зважаючи на упередження та заборони, вступила на медсестру-масажистку у Генічеську, закінчила ВНЗ із відзнакою. Далі Відповідально та наполегливо працювала з клієнтами як масажист. Допомагала знаннями та власним даром, вливаючи у кожен рух дещицю магії. Але тут! Тут вона знову безсила! Як з тими двома близнюками, яким осколки влучили в голови, позбавляючи їх можливості нормально мислити. Як з молодим лейтенантом, якому відірвало руку вибухом гранати та поранило ногу осколками. Регенерувати кінцівки відьма не здатна.

Не для того вона поїхала на фронт, де її дар запримітило начальство та включило у спеціальний відьомський підрозділ. Такі як Інна на вагу золота, та ніяке золото світу не може повернути здоров’я чи життя. Іноді навіть магія безсила.

«Таке враження, що кого я найбільше хочу врятувати, дар навпаки відштовхує, — розмірковувала дівчина, продовжуючи марні спроби допомогти парубку. — Я дуже хочу. Будь ласка. Хочу, хоч щось зробити для нього».

Вже місяць вона допомагає відновлюватись військовим після важких поранень. Працює з групою незрячих. Розповідає про те, що знає з власного досвіду. Не одному Кості Інна не змогла допомогти, бо сила відьми не всемогутня, але він особливий. По її щоках покотилися сльози.

— Ти плачеш?, — Костя обережно прибрав її долоні від своїх очей.

— Ми вже третій раз пробуємо і нічого, — стримуючи сльози, відповіла Інна. — Я стараюся. Чесно.

— Знаю, кохана, — він підвівся та обійняв її. — Ти зцілила всі мої рани, а зір… якось люди живуть і без нього. Ось, наприклад, ти.

— У мене є дар і… — вона подумала, що краще не розповідати про Бузка, бо це дуже важко пояснити звичайній людині: — І я з дитинства незряча, а ти бачив і втратив.

— Але віднайшов ще більше. Тебе, — його рука витерла сльози з її щоки. — Краще навчи мене жити з цим, а дар скеруй на тих, кому можеш допомогти.

Інна схилила голову йому на плече:

— Може й так краще.

Бузок жваво закружляв довкола них, явно радіючи за хазяйку.

— Костя, тобі передзвонили кінологи? Може знайшовся собака для тебе.

— Ні. Ще ні. Класно, що ухвалили законопроєкт щодо собак-поводирів, але що, як нема де їх взяти. Хіба за кордоном.

Інна раптом стрепенулась:

«Я знаю, як йому допомогти!»

***

— Бузок, — Інна пригорнула фантомне тіло улюбленця, відчуваючи під пальцями примарний дотик шерсті. — Якщо ритуал пройде успішно, ми знову будемо разом. Тільки тепер я прошу тебе: потурбуйся про мого Костю. Будь ласка, стань його поводирем.

Лабрадор кивнув на знак згоди та димом просочився всередину хазяйки. Інна взяла зі столу ритуальний ніж. Магічні руни на лезі спалахнули смарагдовим сяйвом.

— Я розриваю контракт, що був складений мною мимоволі. Відпускаю тебе, мій фамільяре. Хай дух твій відродиться в іншій істоті, іншої долі зазнає. Та як на те буде воля твоя та всесвіту сил, то повернися собакою у мій рідний дім. Серце для тебе закрите моє, та іншого серце чекає. Прийди, освіти своїм зором Кості дорогу. Стань його поводирем, якщо така ваша спільна доля.

Вона провела лезом по долоні. Цівка крові заструменіла зі свіжої рани та багряні краплі одна за одною впали у срібну тарілку з водою. Дрібні сяйні брижі розійшлись по сполоханій гладі. Вода змила відбитки чарів із душ, що пов’язували відьму та її фамільяра.

***

— Так, слухаю, — почула Інна з вітальні. — Що, невже знайшли собаку? Зможу з ним познайомитися та почати працювати вже з наступного тижня? Супер! Ага, добре. Чекаю з нетерпінням. До зустрічі.

— Що там, Коханий? — запитала вже заміжня відьма, домиваючи посуд.

— Нарешті знайшли цуцика лабрадора, що відповідає усім критеріям. Тепер у нас буде собака-поводир, — радісно оголосив чоловік, увійшовши на кухню. Його душа сяяла від щастя.

— Це чудово, Костя, — Інна обійняла чоловіка та заплющила очі: — «Я чекала твого повернення, Бузочку. Скоро ми знову будемо разом».