Вікопомний ліс

Тяжкий запах забивається в ніс, розплескуючись, подає сигнали мозку. Нарешті. Я тиждень ходив довкола селища, принюхуючись до кожної доріжки, що веде в ліс. Нарешті вдалося почути господаря.

Алкоголь та її парфуми. Чоловік горював. Багато пив після того, як вона зникла. Пшикав з флакону, нагадуючи собі, як пахла жінка перед зникненням, а потім зірвався на її пошуки. Ваніль та тютюн. Як знайдеш, цей аромат вже не загубити.

Я вловив нотки ванілі на траві, на півночі села. Поселення з трьох боків обступали величезні зарослі вікових сосен. Ми переїхали сюди з Семеном минулого року. Після великого міста тут відчувалося більше свободи. Семен відпускав мене побігати околицями. Я проводив на вулиці майже весь день, дихаючи на повні груди.

Тепер вже мене ніхто не тримав вдома. Перші дні я не хвилювався. Семен попросив сусідку, щоб годувала мене, тож проблем не було. Думав він поїхав до міста, вирішити якісь справи. Потім згадалося, що бубонів чоловік, перед зникненням. «Треба її знайти, це ж лише ліс, візьму компас і піду. Треба знайти її», – повторював господар декілька годин підряд. А потім вийшов зранку з невеличкою торбою і пропав.

Семен мав взяти мене з собою, але затуманений алкоголем та горем розум важко зрозуміти. «У болоті втопла», – шепотілися бабки, заганяючи господаря глибше у смуток. Глибина того смутку підштовхнула його на самотні пошуки. Але нічого, тепер я допоможу, тепер я виведу його.

Ніс заводив мене глибше у хащі, поки захід сонця виблискував на верхівках дерев. Пахощі лісових трав звабливо збивали нюх. Виявилося, важко не відволікатися, але ціль здавалася надто важливою, тож я стримувався.

Я біг вглиб, де кущі загороджували дорогу. «Навіщо звертати з дороги?», – спливало в голові. Але запах посилювався, аж поки я не почув людські голоси.

— Семене, Семене, — загавкав я і понісся в бік звуку.

Там, де я почув розмови, не було нічого. Лише вітер свистів крізь порожнину поваленого дерева. Легкий гул заворожував, нагадуючи шепіт. Дива природи не наближали до господаря, тож я дременув далі.

Трави ставали вищими, кущі занедбанішими, а сонце вже давно втратило владу над лісом. Я не здавався і вперто йшов за господарем.

Раптово все довкола стало неживим. Неначе невидимий бар’єр розділив ліс на дві частини. «Нелюдські землі», відбивалося луною попередження сільських бабок. Тієї частини з них, що змушували сумувати господаря, не через болото, а через місцеві вірування. Тепер вірування здавалися не безпідставними. У ніс вдарив запах стоячої води та ряски, але земля навколо видавалася сухою. Ліс неначе знущався. Або ж ці запахи були тут віддавна і повітря простояло в такому стані сотні років.

Тіні зловісно виблискували в місячному сяйві, розбурхуючи уяву химерним виглядом. «Господар. Я тут за ним. Не відволікатися», – нагадував я собі. Запах алкоголю де-не-де пробивався. Підсилений запахом ванілі той здавався об’ємнішим. Він близько.

Знову людський голос. У такій глушині, ще й в таку пізню годину. Ні, це не може бути він. Я продовжував йти на запах. Голос когось кликав. Чи все ж збивав мене з дороги? Чи чув мій господар такі ж голоси?

Пахощі привели мене до чагарника. Колюче гілля спліталося під неймовірними кутами, загортаючись всередину себе. На одній з колючок висів шматок джинсової тканини. Я знав ці джинси. Не раз, прибігаючи з прогулянки з брудними лапами, мені доводилося привітно стрибати Семенові на руки. Ох і натерпілися ті штани від безкінечного прання та виведення відбитків бруднючих лап.

Довелося лізти в кущі. З невеликим зростом, місцями пригинаючись, робити то було не важко. А от Семен певно настраждався від колючок. Сказати напевно, можна було по черговим шматкам джинсів і вирваній кишені сорочки.

Я обережно збирав сліди перебування господаря. Запах з одягу допомагав краще зрозуміти куди рухатися. Кожне принюхування неначе малювало стрілочку в повітрі, що наближала мене до мети. Ось він вже не далеко. Сидить, певно, бідненький десь під деревом, голодний і загублений. Нічого, я його виведу, я знайду шлях до села. Колись Семен з вдячністю буде розповідати сусідським дітям, як я його врятував. А я тим часом мирно гризтиму якусь кісточку, чи може пискавку в формі кісточки.

Знову хтось кличе. І вітер піднявся. Пориви загрозливо гойдають верхівки сосен, так, що ті аж почали скрипіти. Як добре, що тут знизу дерева захищають від вітру. Вітер може розмити сліди мого Семена.

Ніс вів мене засохлою травою. Гілля та голочки неприємно впивалися в лапи. Здавалося ліс намагався відвадити мене, показуючи приклади жахливої гостинності. Тіні дерев зловісно насміхалися, хитаючись зі сторони в сторону.

Голоси наближалися. Я інстинктивно загавкав, попереджуючи, що можу напасти. Проте, все ж вирішив пришвидшитися. Тим паче, запах ставав сильнішим.

Ваніль та алкоголь вивели мене на узлісся. І раптом все обірвалося. Запахи закінчувалися тут, розтікаючись поляною і плутаючись в малочисельних деревах. Ось він Семен, має бути десь тут, серед цих в’язів. Я бігав у пошуках господаря, але марно.

Я вперся носом в сумку, що самотньо висіла на одному з молоденьких в’язів. Це кінець! Його ніде немає і шлях обірвався. Хотілося плакати і вити від відчаю.

Раптом дерево зарипіло і з нього впала гілка, що ледь не вбила мене. Вчасно відскочивши, захотілося задерти морду і обгавкати бісову рослину. Та серед стовбура вгорі я побачив людські очі. Задерев’янілі губи розкривалися в несамовитому крикові. Це Семен, я впізнав, я відчув, що це був він.

Зуби прогризалися в кору. Хотілося вирвати усе дерево з корінням. Хотілося звільнити чоловіка. «Він живий, він вийде» – повторював я собі, щоб заспокоїти.

Я гриз і гриз, розкидуючи шматки дерева вусібіч, але людина за ними не з’являлася. Голоси навколо ставали голосніше, а ліс незадоволено гудів. Я продирався вглиб дерева. Я не зважав на скалки, що боляче кололи язик. Лиш би він був вільним. Лиш би ми пішли додому.

Голоси наблизилися небезпечно близько, але поряд нікого не було. Ліс зрадницьки шепотів прямо на вухо. Пропозиція віковічних лісів видалася дуже заманливою. Тож я погодився.

Востаннє мені дали облизнути неголене обличчя Семена. Воно якраз продиралося крізь кору в’язу, вивільняючись. Ось-ось чоловік вдихне. Вже завтра зранку господар буде вільним і зможе піти додому. Але вже без мене.

«Йди, Семене, і дівчину свою забирай. Але ніколи не повертайся в цю частину лісу, бо не згадаю тебе і станеться біда» – лунало в моїй голові. А потім небувала тиша і лише думки про безпеку вікопомного лісу. Лише спокій, та вічне полювання на порушників.