Зміст

Куди ж я без Ді?

Дощі знову розмивають земляну дорогу до синіх ромашкових воріт. Автобус Рута, наповнений людьми зі строкатими торбами та одною собакою, мчав серед полів соняшнику.

– Зовсім скоро приїдемо, Дінго.

Від її голосу й погляду серце страшенно залопотіло, як краплинки по рудому даху. Ці кострубаті дерев'яні паркани, що від втоми й злив хилилися до клумб із протертих шин, здавалися нестерпно знайомими.

– Ось в цьому будинку жив дід Маркіян. Звідти я тебе й забрала, Ді.

– Я там жив.

З Мамою і двома сестричками. Але мама холодної осені захворіла, моєї першої осені. Віта доглядала за нею, робила уколи, возила таблетки та спеціальний корм із міста, але, на жаль... Після цього моїх сестричок забрали онуки Маркіяна Микитовича, а я потрапив до Віти.

Дивно, що таке слабке хоч і породисте собача комусь потрібно. Але вона раз за разом повторювала : «Куди ж я без Ді ?»

– А куди ж я без неї?

Проживши три тижні в Іванівці, ми переїхали до великого міста. Скільки шуму й людей я з роду не бачив, навіть у базарний день. Вулиці майорять вогнями, безперервний потік машин, музика, гам і я зі своєю другою мамою. Не встиг роздивитися всі іномарки, як ми заселилися у Воробйові гори на 3 поверх.

Харків. Окремий розділ мого життя. Ми гуляли красивими парками, ганяли голубів, пили воду з фонтану та навіть ходили до грумера.

– Скільки емоцій було в перші місяці. Тоді я й став німецькою вівчаркою з пузцем від ваших міських харчів.

Мама Віта влаштувалася ветеринаром у клініку неподалік від центрального ринку. Знайшла собі нових друзів і навіть друга, я теж не відставав і встиг подружитися із бельгійською вівчаркою Лілі, що жила на поверх вище.

– Ми були щасливі.

Були до ночі, коли машини стали занадто голосними, метро зупинилося, а люди перебралися туди спати. Шум, що перекривав лише інший шум, ніби поселився у моїх вухах. Це здавалося нереальним. Перебившись кілька тижнів у метро, ми виїхали до Кременчука.

– Каюсь, з того моменту я поводився як поганий собака. Лихий мене за лапу хапнув, їй богу.

Розмістившись у новій квартирці, що пахла нафталіном зі старою соняшниковою олією, Віта не могла знайти спокою через проблеми, що накрили її градом. Боляче на неї було дивитися, марніла по годинах, а я не знаходив собі місця.

– Все буде добре, налагодиться. Віриш, Ді?

Я дивився в її сірі очі й хотів вірити всьому, але постійна напруга відчувалася.

Я почав гризти хвоста та бильця диванів.

Я почав ковтати неїстівні предмети, зокрема улюблений браслет Віти й частину своєї іграшки.

Мама на мене не злилася. Навпаки, зібралася думками й здавалася бадьорішою. Ми разом ходили по лікарнях, пили ліки, гуляли за містом і шукали безпечного місця під час повітряної тривоги.

– Ми стали звикати до нового ритму життя.

Але після страшної трагедії в Амсторі, Віта втратила двох найкращих подруг, що там працювали, тому ми знову їдемо.

Їдемо до місця звідки й вийшли.

Скільки б не лили дощі та не били гради, завжди знайдемо дорогу до рідного дому, що чекає, прислухаючись до воріт.