То не дощ, а сльози...

Великі краплі дощу голосно гуркотіли по склу і, сповзаючи тоненькою цівкою, утворювали мокрі доріжки. Спостерігаючи за візерунками, які малював дощ, Віктор боровся зі сном. Картина була майже закінчена, не вистачало кілька штрихів – кілька великих крапель дощу. Художник зачаровано дивився на дівчину. Багато разів вона приходила в його сни… Потім він довго блукав містом і вдивлявся в прохожих красунь, в надії зустріти саме її. Довге хвилясте руде волосся, виразні мигдалевидні зелені очі з загнутими наверх віями, тонкі темно-коричневі брови. В ній немає нічого зайвого. Все гармонійно поєднано і бездоганно...

Його роздуми перервав дзвінок у двері. На порозі стояв Андрій.

– Привіт, друже! Як успіхи? Бачу ти знову не спав цілу ніч. Це дівчисько зведе тебе з розуму. Коли ти вже закінчиш картину? – чоловік попрямував до мольберту. – О-о-о! Та вона справжня красуня!

Андрій не міг відвести погляду від картини. Дівчина була настільки реальною, що здавалася живою. У місячному сяйві її волосся іскрилося, а легка граційна хода говорила про впевненість та врівноваженість. Справжня повелителька стихій, яка щойно спустилася з неба і перетворилася на ніжне прекрасне створіння.

– Чому вона плаче? – здивовано запитав чоловік .

– Це – не сльози, а дощ... – мрійливо відповів художник.

Кілька хвилин обоє мовчали, не зводячи очей з картини. Віктор запропонував випити кави. Вони спустилися у французьку пекарню і довго обговорювали останні події в країні. Мимо вікна пройшла рудоволоса дівчина. Віктор різко піднявся і побіг на вулицю. Схопивши її за руку, він, ніяковіючи, вибачився і повернувся назад у пекарню.

– Ну, друже, в тебе геть "дах зірвало", – сказав Андрій. – Піди, відіспися. Це – перевтома.

– Мабуть, ти правий, – погодився художник, встаючи з-за столу і прямуючи на вихід. Раптом він зупинився, ніби щось пригадуючи.

– Мені потрібно їхати, – рішуче заявив він.

– Зараз? По дощу? І в такому стані? Це не може почекати до завтра? – слова Андрія зависли у повітрі. Він був спантеличений і стурбований не зовсім адекватною поведінкою друга. Але Віктор уже стрімголов мчав у напрямку стоянки авто.

Сівши у машину, художник пристебнув ремінь, що робив майже завжди, і обережно виїхав на дорогу. Вжух! Вжух! Вжух!... Двірники згортали воду з лобового скла, а вона потоком лилася по дорозі. Ось і "Долина Мрій". Про неї розповідають багато легенд. Саме тут він бачив уві сні красуню. Чоловік вийшов з машини і попрямував до води. Дощ майже закінчився, але море все ще було неспокійне. Віктор вдивлявся у хвилі, що набігали на берег, і згадував сьогоднішній сон... Незнайомка повільно йде по доріжці, посипаній гравієм. Раптом у неї виростають крила, вона здіймається над бурхливим морем і летить високо в небо...

Неподалік на пісок сіла чайка. Чоловік опустився на камінь і глибоко вдихав свіже морське повітря. Чайка підійшла ближче і ніби навмисне його дратувала. Віктор понишпорив у кармані. Знайшовши трохи зернят соняшника, кинув птиці. Вона з цікавістю обстежила насіння, видала кілька незрозумілих звуків і пішла геть у напрямку густих кущів. Його долав сон. Чиїсь лагідні руки опустилися на плечі. Він підняв голову і побачив її. Художник здивовано дивився на дівчину, а потім встав з каменя, поцілував її і хотів щось запитати. Але рудоволоса красуня піднесла до його губ вказівний палець, змушуючи мовчати...

– Шановний, як ви себе почуваєте? – тряс чоловіка за плечі двірник. – "Швидку" викликати?

– Ні, дякую, – підіймаючись, відповів художник. Він озирався навколо, когось шукаючи.

– Ви загубили собаку? – знову запитав двірник.

– Чому собаку? – здивувався чоловік.

– Бігає он якась з нашийником, – кивнув у бік дитячого майданчика двірник. – Я й подумав, що то ваша.

Віктор пішов до собаки. Побачивши чоловіка, золотистий ретривер помчав назустріч. Художник потріпав його за вуха, взяв за нашийника і повів до машини. Крім двірника, навколо не було ні душі.

– Чия ж ти? – запитав у собаки Віктор. Та ретривер радісно облизував чоловіка і мовчав. – Що ж мені з тобою робити?

Віктор посадив собаку на заднє сидіння і поїхав у напрямку найближчого супермаркету. Купивши трохи корму, художник повернувся до машини. Собака вдячно загавкала, почувши специфічний запах хрустких смаколиків. Зайшовши в інтернет, чоловік спробував знайти господаря. На очі потрапили пара відповідних оголошень. По першому телефону повідомили, що собаку вже знайшли , а по іншому – приємний жіночий голос з радістю погодився зустрітися. Віктор поїхав за вказаною адресою. Це виявився приватний будиночок.

Чоловік кілька разів натиснув на дзвінок – двері відчинилися. Собака голосно загавкала, побачивши господиню. Художник не повірив своїм очам. На порозі стояла дівчина з його картини.

– Добрий день! Дякую, що повернули Оллі! – збуджено сказала вона. – Зайдіть, будь ласка, я пригощу вас кавою.

Серце Віктора шалено калатало. Вони пройшли у велику світлу гостьову кімнату. Оллі зі швидкістю блискавки стрибнула на канапу.

– Мене звати Софія, – подала руку дівчина.

– Дуже приємно. Віктор, – взявши її за руку, чоловік зніяковів.

– Посидьте з Оллі, я приготую каву, – з чарівною усмішкою запропонувала господиня і вийшла.

На стінах висіло багато картин. Художник обійшов кімнату і з великим подивом виявив, що серед репродукцій відомих митців, таких як Сандро Ботічеллі, Моне, Пабло Пікассо, Вінсента ван Гога, знаходяться і його картини. Ось "Ніч у Парижі", "Соняшники", "Вересневий ранок", "Дівчина з парасолькою", "Квіти за вікном", "Сільські мотиви", "Лебеді"...

– Вам подобається живопис? – зайшовши у кімнату, запитала Софія.

Вона поставила на стіл турку і підійшла до Віктора, який розглядав картину "Поцілунок". Він вважав її найкращою своєю роботою.

– Так, дуже, – усміхнувшись, відповів чоловік.

– Це моя улюблена, – зізналася дівчина, – в ній стільки пристрасті!

– Не можу не погодитись, – радіючи, сказав Віктор. – У вас дуже багато картин цього художника.

– Він надзвичайно талановитий, – захоплено відповіла Софія. – Хотілося б з ним познайомитися. До речі, його теж звати Віктор. Впевнена, він дуже яскрава особистість. Можливо, він напише мій портрет...

– Можливо, вже й написав, – знову усміхнувшись, відповів художник.

– Що ви маєте на увазі? – спантеличено запитала Софія.

– В житті трапляються різні несподіванки, – загадково сказав Віктор. – За нього не впевнений, а ви – справді яскрава особистість.

– Дякую, – трохи почервонівши, відповіла дівчина.

Вони пили каву і розмовляли на різні теми: філософія, музика, історія... Вже стоячи в передпокої, Віктор несміливо запитав:

– Можна я якось зателефоную вам?

– Так, звичайно, – зразу ж погодилася Софія. – Буду рада з вами поспілкуватися. Ви дуже цікавий співбесідник.

Сівши в машину, Віктор картав себе за те, що не сказав Софії правду. Та йому так не хотілося її розчаровувати. Яскрава особистість... Якби ж то…

Біля дверей його чекав Андрій.

– Друже, куди ти подівся? Я телефонував тобі разів вісім – думав, щось трапилося, ти так несподівано пішов, – з докором в голосі сказав він.

– Трапилося, – відповів Віктор, відчиняючи двері, – я знайшов її.

– Знайшов кого? – не второпав Андрій.

– Дівчину з картини!

– Та годі, – не повірив друг.

– Це правда. Її звати Софія і вона така ж красуня, як на картині.

– Ти ж взяв у неї "телефончик"? – змовницьким тоном запитав Андрій.

– Не тільки "телефончик", я навіть вдома у неї був, – приголомшив друга Віктор.

– Нічого собі, – від цікавості Андрія розпирало. – То ви з нею вже і "того"...?

– Який же ти вульгарний! – засміявся Віктор. – Нічого ми не "того". Вона молода, красива, самодостатня…

– І це заважає вам "того"? – не вгавав друг.

– Ну, звичайно, заважає, – наполягав Віктор. – Я старший за неї років на двадцять. Навіщо я такий старий їй потрібен?

– Вона ж суп з тебе не варитиме, – кепкував Андрій, – а в ліжку всі рівні.

– Та відчепися ти від мене! – сердився художник. – Яке ще ліжко?

– Велике, м'яке, зручне і з будуаром, – не вгавав Андрій.

– Де ти, змій-спокусник, на мою голову взявся?! – упавши на диван, сказав Віктор. – Звари краще каву, буде хоч якась з тебе користь.

– Але ти хоча б поцілував її? – все тим же театральним тоном з надією в голосі говорив Андрій. – Ну на прощання, ну хоча б у щічку?

– Ні, не цілував! – розсердившись, крикнув Віктор. – Ми просто спілкувалися.

– Про що? – вже безнадійно запитав друг.

– Абсолютно про все, – з запалом відповів художник. – Вона викладає філософію в університеті. Дуже розумна, начитана, ерудована, щира...

– Ви ж мої інтелектуали! Горе від розуму! – все з більшим розчаруванням говорив Андрій. – Але ти ж так просто не відступиш? Ти стільки марив нею! Невже ти не збираєшся нічого робити?

– Збираюся. Подарувати їй картину, – серйозним тоном відповів Віктор. – Вона хоче, щоб я написав її портрет. Точніше не я, а той художник, чиїми картинами завішена її вітальня. Ну, тобто я, але вона не знає, що це я.

– Стривай. Ти мене геть заплутав. Я правильно зрозумів – вона твоя "фанатка", а ти їй не сказав, що це твої картини? – спантеличено запитав Андрій.

– Саме так. Ти все правильно зрозумів, – спокійно відповів Віктор.

– Чому?! – Андрій поставив на стіл турку і безпомічно розвів руками.

– Не знаю, – збентежено відповів художник. – Мені було якось... не зручно.

– Що "не зручно"? - не зрозумів друг. – Зізнатися, що ти саме той талановитий художник? Та ти ідіот!

– Можливо, – зітхнув Віктор. – Просто вона така гарна, а я такий...

– Який "такий"? Жінка і має бути гарною, а чоловік повинен бути трохи кращим за мавпу, – пожартував Андрій. – А ти значно кращий!

– Дякую, – голосно сміючись, сказав художник, – ти мене втішив! І щоб я робив без твоєї підтримки?

– Навіть не уявляю, – поблажливо сказав Андрій. – Мабуть, ні однієї картини не намалював би.

– Еге ж! – засміявся Віктор і кинув у друга подушку.

– Я думаю, що ти просто злякався, – констатував Андрій, повертаючи подушку.

– Чого саме?

– Можливих відносин. Ти – зашкарублий холостяк і дуже боїшся змін. Тому зараз намагаєшся вигадати цілий список причин, чому ви не можете зустрічатися. Хоча ти ще й пальцем не поворухнув і не знаєш, що думає вона. А якщо ти їй сподобався?

– Малоймовірно… – з сумом в голосі відповів художник.

– "Малоймовірно", – передражнив друга Андрій. – Та ти прямо надієшся, що не сподобався! Одного не можу зрозуміти: навіщо ти намалював собі красуню? Щоб тепер страждати і переконувати себе, що ти її не вартий? То візьми та намалюй якусь "квазимоду", щоб бути красивішим за неї. Можливо, тоді ти звільнишся від своїх комплексів!

– Квазимодо – це чоловік, – спробував спинити словесний потік Віктор.

– Та яка різниця! – сердито сказав Андрій. – Ти добре розумієш, про що я.

– Мабуть, розумію, – неохоче погодився художник.

Цілу ніч він не спав. Слова Андрія засіли у нього в голові. Він ловив себе на думці, що дійсно боїться. Боїться, що не сподобався, і боїться, що сподобався. Боїться, що вона зайнята і боїться, що вільна. То чого ж він боїться більше? Він ніколи не був одружений, і ніколи не мав серйозних стосунків. Лише короткочасні "романчики", в основному з натурницями. Він навіть ніколи по-справжньому не закохувався, бо чекав її – свій рудоволосий ідеал. А зараз опинився на роздоріжжі. Що він може їй запропонувати? І що вона мала на увазі, коли сказала "яскрава особистість"?

Вранці він запакував картину, написав адресу і поїхав на пошту.

– Оцінювати будете? – запитала дівчина-оператор, у якої на бейджику було написано "Марія".

– Оцінювати? – розгублено запитав Віктор. – Навіть не знаю. Розумієте, Маріє, вона – безцінна. А можна з нею якось дуже обережно поводитися.

– Звичайно, напишемо "скло", – широко усміхнувшись, відповіла дівчина. – Хто оплачує відправлення?

– Я, – дістаючи гаманець, відповів Віктор.

– Вісімдесят гривень, – сказала оператор і взяла гроші. – Поставте підпис, будь ласка.

Віктор сів у машину і проїхав пару кварталів. Його не залишало відчуття, що він усе робить неправильно. Для нього картина дійсно була безцінна. А раптом з нею щось трапиться? Чи варто так ризикувати? Та й чому врешті він не може подарувати її особисто? Невже він справді такий боягуз?

– Я дуже вибачаюся, Маріє, – ніяковіючи сказав художник, повернувшись до поштового відділення, – я б хотів забрати пакунок назад.

– Передумали відправляти?

– Хочу відвезти сам.

Під'їхавши до будинку Софії, Віктор трохи посидів у машині, вгамовуючи свої страхи, потім вийшов і попрямував до дверей. Він кілька разів натиснув на дзвінок, але ніхто не відповідав. У нього навіть від серця відлягло – отже, не судилося… Художник вже хотів іти, та раптом помітив, що двері відчинені. Він заглянув всередину і голосно погукав:

– Софіє, ви вдома?

Відповіді не було. Але якщо двері відчинені, значить господарі вдома. Позаду нього загавкала собака. Чоловік озирнувся і побачив Оллі, яка радісно крутила хвостом. Він потріпав її за вуха, запитуючи, де господиня. Собака повела його за будинок. Софія у спортивному костюмі фарбувала паркан.

– Ви вирішили зайнятися живописом? – пожартував художник.

– О, Вікторе! Добрий день! – усміхнулася дівчина. – Рада вас бачити.

– Приємно це чути. Я привіз вам невеличкий подарунок.

– Мені? Подарунок? – здивувалася Софія. Вона зняла рукавички і підійшла до чоловіка.

– Саме так, – відповів художник, подаючи їй пакунок. – Я хотів вислати поштою, та потім вирішив, що так буде безпечніше.

– Що це?

– А ви відкрийте і побачите.

– Давайте пройдемо в будинок, – запропонувала Софія. – Я хоча б руки помию.

Від хвилювання у Віктора пересохло в горлі.

– Можна попити води? – попросив чоловік, коли вони зайшли всередину.

– Звичайно, – відповіла Софія, подаючи йому стакан з водою.

Вона розпакувала картину і від здивування крикнула:

– Але як? Звідки ви це взяли?

Віктор не встиг нічого сказати, як її осінила здогадка:

– Ви – Віктор Ясляр! Як же я відразу не зрозуміла? А чому ви вчора не зізналися?

– Не знаю, – пробурмотів художник, – чомусь не наважився.

– Ви намалювали цю картину за одну ніч? – продовжувала дивуватися дівчина.

– Насправді, не так швидко. Це – довга історія.

– То розкажіть, – наполягала Софія, – мені дуже цікаво.

– Не тут. Я запрошую вас у ресторан, – на одному подиху випалив чоловік. А потім додав: – Це – побачення.

Художник був готовий до слова "ні" і покірно його чекав. Яким же було його здивування, коли дівчина сказала:

– Я піду з вами на побачення.

Віктору здалося, що в нього виросли крила. Він так замріявся, повертаючись додому, що не помітив авто, яке на швидкості їхало на "червоний". Один удар – і він опритомнів уже в лікарні. Хтось тримав його за руку. Відкривши очі, чоловік побачив Софію. Вона плакала. Поряд стояв Андрій.

– Ну, Слава Богу! Друже, як же ти нас налякав! – радісно сказав він. – Говорити можеш?

– Так, – відповів Віктор, злегка стискаючи руку Софії. – Ти був правий, то – не дощ, а сльози…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.