Почуття

– Ось тут, любі мої, – вкотре за день повторюю я, – нам сюди.

Я веду чергову групу туристів коридорами до наступних картин нашої галереї і розказую їм подробиці створення кожної з них.

– Невже тут не буде нічого цікавого? – чую я з натовпу.

– А що саме вам потрібно? – я чую подібні питання ледь не від кожної групи.

Наша галерея досить популярна у місті, але славиться вона аж ніяк не усіма тими картинами, що розвішані у першій залі. Та зала світла й простора, чудово підходить для неймовірних фото. Там гарне оздоблення й прекрасне світло, що падає на картини крізь вітражні вікна. Та до нас приходять не за цим. Точно не за цим.

Я лукаво усміхаюся, очікуючи відповіді на своє питання.

– Певний, ви знаєте.

– Я знаю, – киваю головою, – але чи точно знаєте ви, чого хочете?

Не чекаючи ствердної відповіді, розвертаюся та крокую далі коридором. До своєї улюбленої кімнатки.

Вона менша й темніша. Замість вітражних вікон, звичайні пластикові, міцно закриті та подекуди прикриті шторами. Тут всього три картини. Вони моторошні, сірі. Головна їхня емоція– відчай. Відсутність усього, що люди звикли бачити у творах мистецтва. Деякі відвідувачі, ділячись емоціями, казали, що у цих картинах захована сама смерть: пуста, холодна, безнадійно близька та невідворотна.

Я чекаю, доки група насолодиться переглядом експонатів, відмічаючи для себе тих, хто найбільш занурений у споглядання. Як мій тато. Я усміхаюся від самої думки про це. Мій батько обожнював дивитися на картини, знаходити у них те, що не бачили інші. Він надавав їм сенс, наповнював життям.

– Нам пора далі.

Група повільно чимчикує за мною крізь наступні двері. У пустій кімнаті, на сірій стіні висить лише одне полотно. Воно підсвічується лампою, манить своїми відтінками, своєю історією. І я починаю свою розповідь.

Розповідь про талановитого митця, засліпленого власною справою настільки, що важко описати словами. Він мріяв написати картину, поглянувши на яку, люди б лили сльози днями й ночами. Він хотів створити роботу, у якій би заховав увесь спектр людських емоцій, кожну краплину відчуттів, що їх коли-небудь відчували люди. Він мріяв про картину, яка б торкнулася душі кожного, хто гляне на неї.

Талант засліплює, породжує жагу, розмиває кордони та межі. Художник працював день і ніч, втілюючи свою мрію в реальність. Навіть, коли його кохана дружина важко занедужала, навіть коли їхній дім наповнювався голодним дитячим плачем, навіть коли крики хворої, вимученої жінки припинилися, він продовжував працювати над полотном. Горе по втраті дружини було настільки пекучим, що нутрощі митця горіли, боліли та перевертались, та чловік не зронив ні сльозинки. Він твердо вирішив перенести свій біль на картину, щоб кожен міг відчути його.

За його дитям, босоногим малим дівчиськом, слідкували чужі люди, небайдужі жінки та чоловіки, сусідські діти. Сезон за сезоном художник лише спостерігав як його донька сміється та плаче, як голод у її очах змінювався на відчай чи відразу до нього, і поспішав перенести усе це на картину.

Він не одразу помітив, коли єдина донька перестала звертатися до нього, перестала говорити. Скоро вона зникла. Це сталося однієї зимової ночі під час хуртовини. Снігом замело будь-які її сліди, будь-яку надію на її повернення. Це сталося за кілька днів до того, коли художник таки закінчив власне творіння. Він озирнувся і нарешті поглянув на світ своїми очима. Будинок був похований під купою сміття та плісняви, селище давно було майже зруйнованим, пуста місцина, тиха й сумна.

Він поглянув на свою картину: усе його життя було там. В полотні можна було потонути. Опуститися на саме дно розчарування та випливсти під глухі удари хвиль об берег. Берег на якому була його сім’я. Здавалося, вони могли рухатись, кликали за собою. Художник обожнював своє творіння: він вклав усю душу, усі свої емоції від щирої радості до всепоглинаючого горя. Чоловік відчайдушно хотів потрапити у власний витвір, вдихнути запах хвиль, намальованих акрилом.

– То ось воно– справжнє життя, – прошепотів художник.

Сльози потекли по його щоках і він узяв пензлик до рук. Говорять, що він додав до картини свої останні емоції: відчуженість, самотність, відчай. Подейкують, він зміг перенести на полотно те, що сам вважав прокляттям– свій талант. Те, що його погубило, привело до самогубства. Це прокляття живе відтоді на полотні разом із душею майстра. Він домігся свого, змусив людей відчувати те, що відчував сам. Те, що захоплювало його в тенета, не відпускало довіку. Те, що постійно потребувало нових людських емоцій та почуттів. Те, що досі цього потребує.

Я точно знала, що не усі вийдуть з цієї кімнати по закінченню історії. Когось поглине прокляття, чиясь душа навіки лишиться тут, разом із душею проклятого митця. Разом із душею мого батька.

– Ти ж цього хотів, тату? – шепочу я, йдучи коридорами за наступною групою.

За моєю спиною лишається темна кімната із картиною та табличка із її назвою «Почуття»