Звідки?

Я прокинувся зарано. На годиннику висвічувалось 7:15. Можна ще поспати. В принаймні, повалятись трохи. Видихнувши, заплющив очі. Не пройшло і двох хвилин, як телефон булькнув повідомленням. Цікаво, хто там такий розумний, писати у сьомій ранку?!

Узявши мобільний, я вдивився в екран. Там світились два рядки: «Привіт. На 9:00, як домовлялись». Я гучно видихнув. Звісно! Як я міг забути? На сьогодні ж домовлялись зустрітися із моєю, так би мовити, бетою. Вона якраз дочитала мою «Кольорову Шизофренію», тому почути враження бети віч – на – віч крутіше, ніж вчитуватись потім у відгук.

Випивши каву та поснідавши нашвидкоруч, я поїхав на зустріч. Як і завжди, приїхавши за десять хвилин до, я встиг викурити цигарку, допоки вона прийшла. Невеликого зросту, десь півтора метри, худорлява, але струнка, але з яскраво вираженими формами. Насправді, Анна виглядала молодшою, ніж була. Якби не оті зморшки в кутках рота та очах, можна було б сказати, що вона студентка першого курсу.

– Привіт, ти спізнилась! – я посміхнувся та привітав її.

– А ось і ні. – дівчина подивилась на годинник. – Ще хвилина. Привіт.

– Ти невиправна! Що там, є що сказати? – я закурив та махнув рукою в напрямку парку.

– Звісно, є, інакше я б не перлась зранку на вулицю. – пирхнула Анна. – Мені й вдома гарно сиділось, під кандьором.

– То розповідай.

– Спочатку в мене до тебе буде питання особистого характеру. – дівчина хитро посміхнулась краєм губ. Побачивши мій вираз обличчя, додала. – Як письменник до письменника.

– А, ну добре. Давай.

– Скажи мені, як в тебе виходить вигадувати такі сюжети? – Вона дуже уважно подивилась на мене своїми сріблястими очима. – Ну, ось справді! Я читаю вже третій твій твір, і всюди абсолютно різні не те, що сюжети, а навіть жанри! Перша книга – фентезі. Я не люблю фентезі, але гаразд, нехай. Друга – щось на кшталт звичайної мелодрами, або щось таке. Два оповідання взагалі містика й жахи. А цей роман – якась суміш хронофантастики, трилеру та медичного детективу. Як в тебе виходить вигадувати все це?

– Оце так питаннячко. – я навіть отетерів. – Я якось не замислювався про це. Ну, добре, давай поміркуємо. Самі ідеї мені приходять в дуже різні часи. Я можу пити каву, їхати потягом, або на машині. Я можу сидіти вдома, читати книгу, або в кінотеатрі, за переглядом фільму. Ідеї, а іноді навіть сюжети, приходять до мене навіть, коли я вийшов на прогулянку.

– Тобто, будь коли? – Анна зупинилась, її обличчя виблискувало здивуванням.

– Ага. Я більш скажу – навіть зараз ти вигадала цим питанням мені невеличкий епізод, який можна використати у майбутньому творі. – я посміхнувся й доторкнувся до її ліктя. – Не гальмуй, снікерсуй!

– Ой, да ну тебе, Юр! – Анна видихнула, але розсміялась. – Дідько, я тепер буду тобі заздрити! Мені, щоб написати мій перший роман, треба було зламати собі мізки три рази, а потім ще трошки! А ти ось так раз – і готово.

– Ну, раз, да не зовсім, Ан. – я похитнув плечима. – Ти ж пам'ятаєш, скільки в мене ідей, а скільки готових творів?

– Так, але це нічого не означає! – жінка тряхнула головою. – Ти можеш дістати стару ідею і працювати над нею. А я знов повинна ламати собі мізки. Як в тебе це виходить?!

Я дивився на неї і не розумів. Невже це вона, та, хто розповідала мені, як краще писати, як потроху додавати інформацію про героїв, щоб читачу було цікавіше? Невже вона дійсно не може ось так узяти й вигадати сюжет, або ідею твору? Що тут такого? Її очі дивились уважно, наче я повинен розповісти таємницю життя.

– Добре, давай міркувати далі, красуне. – Я підпалив цигарку й замислився. – По–перше, в мене є така особливість, яка дуже заважає дивитись кіно. Ну, знаєш, коли дивишся фільм, а потім розумієш, що вже десь хвилин зо п'ять обмірковуєш останню сцену. Що там можна було змінити, чому вона така? Розумієш? Наприклад, ось із «КШ» був прикол із часом. Коли я писав часові пастки, я брав за основу хід часу із «Доктора Стренжа». Там це показано дуже круто. Так, звісно, я переробив це, але потік часу та його реверс я залишив. Розумієш? Ось приклад, коли ідея епізоду, або елементу твору прийшла із перегляду кінострічки. І такого багацько.

– Блін, це круто, Юрко, дійсно круто! – Анна схопила мене за руку й вдивилась у вічі. – Ти ще не розумієш, як це круто, мати таку здібність. Не всі так можуть, ох не всі.

– Та заспокойся, Анно! – мені було якось ніяково, бачити свою бету такою… приголомшеною. – Ти якась дивна сьогодні.

– Та, облиш, давай краще розповідай далі. – Анна відійшла на крок, але уважно спостерігала за мною.

– Ну, добре. – я зітхнув та замислився. Якась цікава виходить трансформація. Дивно, але колись я задивлявся на її твір. Тоді я писав перший твір, фентезі, дуже поганої якості, й мені здавалось, що її роман про кохання підлітків, такий собі «Янк Адалт», виглядає дуже своєрідно й гарно. Аж тут, диви як вийшло. – Як відбувається сама справа вигадування ідей, або сюжетів – я тобі не скажу. Але як я розгортаю маленьку частину цього далі, це можна.

Коли народжувалась «КШ», спочатку все було інакше. Епізод, який, до речі, придумав Олег, був про дівчину–студентку, яка прийшла у обласну бібліотеку. Щойно вона прийшла, всередині почали відбуватись дивні речі: стіни змінились на якесь середньовіччя із смолоскипами, а люди на якесь створіння. Наче час та реальність відкрутились далеко–далеко назад, у якесь стародавнє минуле, ще й із магічними властивостями.

Ми із Олегом тоді не змогли написати це, бо головним героєм повинна була стати дівчина. А в нас не було такого багажу знань про жіночу поведінку, так як тоді ніхто не мав досвіду про спільне проживання чоловіка та жінки. Нам тоді було по двадцять, й відсутність розуміння жіночої поведінки зупинило написання цього твору. Тому, коли я згадав цю ідею, я зацікавився нею. І спитав: а що буде, якщо змінити саму сутність, залишивши лише жіночого персонажа та ігри із часом? Так, потроху, з'явилась ідея, яка трансформувалась, практично, в медичний трилер. Хоча, я вважаю, все ж, що це більш хронофантастика.

– Це дивовижно, Юр! – Анна дивилась на мене великими срібними очима. – А ваша із Олегом робота, як співавторів, взагалі інше питання. Писати текст вдвох, не намагаючись вбити одне одного, коли хтось не хоче поступатись. Це також заслуговує поваги. А те, що після того випадку ти продовжив писати… вибач, я не хотіла.

– Та ну, кажеш таке! – я похитав головою, але у грудях щось кольнуло. – Все добре. Ходімо, вип'ємо кави, Ан!

Ми йшли по парку, в напрямку кав'ярні, а в голові моїй вирієм кружляли думки. Треба буде викинути їх із голови та зайнятись редакцією твору, який «пробетила» Анна. Її зміни треба вичитувати дуже уважно, бо вона іноді прагне переробити все.

Прохолодний вітер погнав перед нами листя, наче відганяючи спогади й думки, яким я був не радий. Попереду ще багато роботи й декілька конкурсів. А ось й кав'ярня, дуже вчасно!