БЕЗУМОВНА ЛЮБОВ

Розділ 1

ПОШУКИ СЕБЕ

 Денис вже другий тиждень жив в якомусь автоматичному режимі. Ні, це не творча криза. Зранку, поснідавши, він ішов на набережну, поки не так спекотно, та малював портрети відпочивальників. Добре, що таких вистачало, адже хлопцю потрібно їсти, одягатися, а найголовніше, купувати: фарби, папір, та багато чого, що просто необхідно художнику. А це, ой як не дешево!

 Інколи він по дорозі заходив у кафе. Сідав на відкритій веранді, ласував свіжою випічкою, запиваючи ароматним чаєм.

 Сьогодні він не втерпів, дістав свій блокнот і зробив замальовки маленької дівчинки, що так смачно пила какао, обхопивши велику чашку обома руками.

 Провівши кілька годин за малюванням, коли спека ставала нестерпною, молодий художник повертався додому, на швидку руку готував обід, падав у ліжко, та в думках перебирав своє коротке життя. Лежав і згадував...

 Малював він завжди. Як тільки зміг тримати олівець в руках, починав щось черкати. Та з часом з хаотичних ліній почали з'являтися малюнки. У три роки Денис вподобав кольорові олівці, змальовував їх швидко і майже всі одночасно.

 Мама розповідала, що коли святкували рік з дня його народження, хрещені батьки розклали навколо Дениса купу речей. Найперше, що він обрав — були пензлі, фарби, папір (то був зошит), та кольорові олівці. Трішки подумавши, потягся до грошей, та поклав їх зверху на олівці.

— Хоч одне радує, — промовив кум Петро. — Бідувати не буде.

 В чотири роки батьки запросили репетитора, та глянувши на малюнки хлопчика той відмовився:

— Мені б самому повчитися у цієї дитини так володіти кольором.

 Пізніше він залюбки відвідував гуртки, закінчив Одеське художнє училище, а тепер, у свої двадцять сім років, навчався у Художній Академії.

 Денис всюди дивував педагогів своїм баченням, поєднанням кольорів, та увагою до найдрібніших деталей. Його портрети, та пейзажі наче оживали. А натюрморти були наскільки реалістичними, що глядач відчував смак намальованих овочів чи фруктів.

 Абстракціонізм, експресіонізм, кубізм не захоплював молодого художника зовсім. Та все одно, цими техніками він володів пречудово. Хлопець годинами вдивлявся у полотна старих митців, яких міг скопіювати зі сто процентною точністю. Але Денису було цього замало. Він хотів знайти свою манеру, родзинку, за якою кожен, хто дивитиметься на картину міг сказати: «Це ДенисШерстюк*...»

 Тому він годинами змішував фарби, додавав мінерали, рослинні екстракти, навіть спеції. Шукав якийсь новий відтінок, що додаватиме його картинам таємничості, навіть містики.

 Нарешті хлопцю вдалося знайти такий. Тілесний колір, з якимось фосфоричним відтінком, що мінявся в залежності від того, під яким кутом на полотно падало світло.

Останніх пів року Денис шукав модель для своєї картини. На набережній, де малював жінок, чоловіків, дітей. Та це були бронзові від загару, або обпечені на сонці тіла. Молодий художник годинами бродив по місту, вдивляючись у лиця перехожих, в надії зустріти саме ту, або того, що надихне, занурить у творчий процес, накриє надхненням, наче морська хвиля...

Розділ 2

МАРФА

 Одного літнього вечора, блукаючи по морському березі Одеси, Денис побачив дівчину, що ніжилася в променях призахідного сонця. Вона сиділа на великому камені. Кучеряве руде волосся хвилями спадало по спині, вкриваючи навіть частину каменю. Шкіра була блідою, навіть анемічною, без жодного натяку на загар.

 Тисячу молоточків одночасно вистукували в його мозку лише кілька слів :

— Вона? Вона!? Та це ж Суламіф!

Денис пригадав, як ще в училищі хотів намалювати кохану царя Соломона. Та не зміг знайти дівчину, що відповідала б усім його вимогам. Так ця мрія і залишилася не реалізованою. Та на підсвідомому рівні, хлопець продовжував шукати свою ідеальну модель.

 І раптом така удача! Все, від маківки, до кінчиків пальців на ногах збіглося з його уявою. Саме такою він бачив цю красуню. Денис вихопив свій скретч-бук, та швидко став робити безліч замальовок олівцем.

Дівчина здається навіть не здивувалася, лише тихо промовила:

— Моя шкіра згорає під прямим сонячним промінням. Тому я засмагаю рано вранці, та під вечір. Два в одному — я проводжаю, та зустрічаю сонце.

 На Дениса глянули зелені, з золотими вкрапленнями очі, обрамлені пухнастими віями. Повні, гарно окреслені уста, були якогось дивовижного відтінку. Та їх колір прискорював серцебиття, що відлунювало десь у скронях. Її тіло мало ідеальні пропорції, хоча здається ледь видовженим, що надавало особливого шарму. А от шкіра!

Бліда, з фосфоричним світінням!

— Ти погодишся бути моєю моделлю? — Запитав художник, та аж подих затамував, чекаючи на відповідь.

— Так, — просто, без натяку на кокетство, та манірність відповіла дівчина. — Мене звати Марфа.

— Вона що, читає мої думки!? — промайнуло у голові Дениса. Саме про її ім'я він хотів запитати у незнайомки.

 На нього знову глянули зелені очі. Та цього разу наче вітер сколихнув морську поверхню, здійнявши легеньку хвилю. Раптом її очі потемніли, аж до чорноти. По блідому обличчю пройшли судоми:

— Я відчуваю чужий біль, — Марфа знову наперед відповіла на його запитання. — Мені пора. Завтра, на сході сонця я буду у твоїй студії. Я знаю її адресу.

 Дівчина накинула легке, прозоре парео димчастого відтінку і через кілька хвилин наче розтанула у сутінках.

 Денис підтюпцем біг до своєї трикімнатної квартири, яка дісталася від бабуні у спадок. Ця квартира була і його житлом, і майстернею. В найбільшій кімнаті, хоч вона і була величезною, не залишилося вільного місця. Весь простір завалений підрамниками, та етюдниками й мольбертами. Полиці та стелажі завалені фарбами. Банки та вазони напхані пензлями й акварельними, та пастельними олівцями. До самої стелі полиці завалені художнім мотлохом. Вся підлога вкрита розірваними, невдалими малюнками, та начерками, вперемішку з ганчірками, якими витиралися пензлі...

— Жах, як сюди можна хоч когось запросити!? А Марфа особлива.

 Молодий чоловік почав прибирання у своїй студії. Сміттям набивав пакунки. Готові картини, та ті, що відкладені на невизначений термін, склав у контейнери, та виніс на утеплений балкон. Туди ж виніс зайві мольберти, та пусті підрамники. Витер пилюку на полицях і підвіконні.

 Коли Денис виніс пакети зі сміттям, та до блиску вимив підлогу, зрозумів, що втомився. До світанку година-півтори, ще є час хоч трішки відпочити. Задоволений, він заснув без сновидіння.

 Хлопець прокинувся від запаху кави, що лоскотав ніздрі. На кухні хтось був. Він чітко згадав, що зачинив двері після того, як виніс сміття. Денис підхопився, заглянув на кухню. Там Марфа варила каву у срібній бабусиній турці.

 Заскочивши у ванну, освіжився під холодним душем, надів свіжий одяг, та знову повернувся на кухню.

— Я хочу запитати у тебе, чому ти не зачиняєш двері своєї квартири. Добре, що я рання гостя. Бачу, ти прибрався!? Це тобі, — дівчина налила каву у чашку.

Сьорбнувши для годиться, Денис аж підскочив від несподіванки. Він випив усю до останньої краплі каву та майже з'їв гущу.

— Такої смачної кави, я не пив ніколи у своєму житті! Що ти туди додаєш?

— Це наш сімейний, давній рецепт. Тому не вмовляй, не поділюся.

 Через кілька хвилин він уже стояв з пензлями біля мольберта. Сонця ще не було видно з-за високих будівель. Але дивно, додаткового освітлення не знадобилося. Чи то волосся так переливалося, чи шкіра світилася, та Денис бачив все чітко.

— Я наче той кіт у темряві, — хлопець усміхнувся своїм думкам. Працював десь з годину. І знову очі Марфи змінили колір, вона заспішила.

— Проводжати мене не треба, я знаю дорогу.

Денис чекав, що вона вискочить із під'їзду, та ні..

— Невже вийшла чорним ходом?!

 Жодного разу Денис не бачив таксі, чи інший транспорт. Марфа з'являлася нізвідки, та зникала, наче розчинялася у повітрі. А найцікавішим було те, що у хлопця не виникало бажання прослідкувати за дивною гостею. Він знав, що прийде час і все стане на свої місця.

 Вже другий місяць, як тривала ця загадкова співпраця. Інколи дівчина варила свою каву. Кожного разу смак був іншим, він ніколи не повторювався.

 Ще тижнів зо два, й картина буде завершена. Денис, все так само, ходив на набережну, малював портрети розпашілих на сонці людей. Адже фізичних потреб ніхто не скасовував.Та останню неділю художник там не з'являвся. Він завершував портрет своєї Суламіф-Марфи. Промальовував кожну деталь її прозорого одягу, кожну волосинку. Портрет був настільки вдалим та реалістичним, що здавалося, ніби дівчина от-от підхопиться і побіжить у справах.

 Телефон не вщухав, та художник відмовляв у замовленнях. А вже під вечір він не підіймав трубку.

 Цього вечора Марфа не прийшла, що було вперше, майже за два місяці. З голови наче хтось вийняв фільтр. Посипалися запитання, які раніше хлопець собі не задавав:

— Хто вона, звідки? Чому така дивна? Чому так загадково проходила й так само загадково зникала? Що робити, якщо власниця картини так і не з'явиться?

Одне він знав напевно, що ніколи не зможе продати картину, скільки б йому грошей за неї не запропонували. Цю картину мають бачити всі, або взагалі ніхто. В приватній колекції їй не місце.

Розділ 3.

ЗАМОВЛЕННЯ

 З цими думками він впав на своє ліжко і почав згадувати їхню першу зустріч на морському березі... Вона була дивною. Сльози безсилля стікали на подушку. Денис не знав, що буде робити, чи буде взагалі те примарливе «далі».

 Та після тієї зустрічі він змінився. Про це говорили його рідні та друзі. Він і сам відчував зміни, та тільки не розумів, що з цим робити.

 Сльози висохли, обважнілі повіки закрилися, і художник опинився у царстві Морфея...

 Прокинувся хлопець, аж під вечір наступного дня. Прийнявши душ, зварив собі каву. Та вона не смакувала — пересмажена гірка субстанція. Без Марфи все втратило сенс і смак. Денис підійшов до картини. На мить йому здалося, що волосся легенько ворушилося, наче ним грається вітер. Хлопець накинув легку полотнину, щоб не з'їхати з глузду від ревнощів.

 Ніч запалила перші зорі, а Марфа знову не прийшла. Якщо вона не з'явиться до опівночі, він просто припинить своє існування. Впавши на ліжко, Денис просто чекав невідомо чого.

 Десь близько опівночі з кутка відділилася темна постать в довгому плащі з капюшоном. Постать рухалася беззвучно. Наблизившись до Дениса, втомленим порухом вона скинула каптур і хлопець зрозумів, що це Смерть. Проте, він зовсім не злякався, навпаки, йому було цікаво, як саме він помре.

— Не впізнав? Я не Марфа, я Мара. Саме так я зараз виглядаю. Подивись, не страшно?

Колись чорне волосся, стало сріблясто-білим, але виглядало охайним, розчесаним, а не так, як його малювали деякі умільці. А от колись бліда, фосфорична шкіра набула землистого, з зеленим, відтінку. М'язи всохли, наче від тривалої хвороби. Шкіра зморщилась, обтягла череп. Колись зелені, мінливі очі запали, здавалося, що замість них виникли два чорних провалля. Лише десь в глибині спалахували зелені вогники.

— Не страшно, я бачу стомлену від страждання жінку!

Плащ упав до ніг. Мара була боса, у колись квітчастому платті, яке давно вилиняло. Руки худі та кістляві...

— Що, здаюся немічною? А так?

Мара однією рукою ухопила Дениса за комір, та рвучко підняла над ліжком. А потім так же легко повернула назад. Сіла поруч і тихим, глухим голосом промовила:

— Я так втомилась від людей. Не буду займатися переліком їх вад. Ти й так все знаєш. Я читала твою притчу про коваля, до якого я завітала, щоб наклепати косу. Ти її написав на першому курсі художнього училища, коли проходили міфологію. Правдива історія. Смерть прочитала вголос:

У двері стукіт, на порозі гостя,

Накидка чорна, капюшон, коса.

Коваль трудився. Відгомін же гостро,

Росою, з дзенькотом між трав лягав.

Просила Смерть їй наклепати знову

В щербинах лезо, бо напала ржа.

Поки ладнав, вона вела розмову,

Розлита втома в вицвілих очах.

— Була, ти знай, я не завжди старою,

Та з часом люди, ви обрали гріх.

Стрічала душі всіх тоді з любов'ю

Вбивати стали ви з яких причин?

Квітчаста сукня, вже суцільний морок,

Спочатку кров вся запеклась від сліз.

Причина бід не я, шукай крізь сором,

На місці серця в мене шрам, повір.

Чи знав, як брат тепер пішов на брата,

Як мати просто убива дітей?

Старіла, біль мій виростав стократний,

Ярлик убивці до людей приклей!

Від горя зболене її обличчя,

Кістлява жінка, мов стара мара,

В очах лиш біль, який навряд чи стихне:

— Прийду впізнаєш, не тепер, чекай...

Коса потрібна, щоб пробить дорогу,

Бур'ян до раю лиш росте, будяк,

Ти маєш час, щоби змінитись. Зможеш?

Душа нетлінна, твоє ж тіло — прах!..

— Згадав? Ми не випадково зустрілися. Ти є у моєму списку.

Та твоє прізвище написане не чітко. Періодично воно зовсім зникає, або переміщається в кінець списку. Твоя доля ще не дописана...

 Денис не міг відвести погляд від темної постаті, яка постійно якось невловимо змінювалася. На її сухому обличчі з'являлися, та зникали емоції, від презирства до любові. Смерть не лякала, навпаки, він захоплювався нею. Важко навіть уявити, скільки ж вона бачила за століття свого безсмертя...

Мара здивовано глянула проваллями очей, продовжила:

— Я давно шукаю художника, який би намалював мене теперішню. Без прикрас, реалістично, але з розумінням. Художники такі ж смертні, як і звичайні люди. Обирати було з кого. Кожному я з'являлася в образі, який він мріяв створити. Більшість відсіялася відразу, бо то були лиш виправдання своїй ліні. Іншим не вистачило таланту.

 Тобі я з'явилася в образі Суламіф, адже це твоя давня мрія, ти завжди шукав свою ідеальну модель. На теперішній час вас залишилося двоє. Вчора я була в Парижі. Та Емануель не впорався. Його Коко прісна, як соус без спецій... Пішли подивимося на твою роботу!

 Денис пішов у майстерню, обережно відкинув полотно, яким накрив картину, та мовчки чекав на оцінку, мов школяр після екзамену.

 На кілька секунд Мара зависла непорушно, а потім хриплим голосом промовила:

— Нарешті! Неймовірно, я не помилилася у своєму виборі! Марфа мов жива, а цей колір шкіри! Ти не схибив ні на йоту! Твою Суламіф мають бачити всі! Віддай картину до музею, і будь певен, її ніколи не продадуть у приватну колекцію. Та і копією не замінять, бо навряд чи хтось зможе відтворити твою фарбу.

 Денис з полегшенням зітхнув. Складається все саме так, як він бажав. Але що буде далі?

— Я роблю тобі замовлення! — смерть дивилася проваллями очей, та він бачив ті, зелені, мінливі...

— У тебе є лише три доби! Мені потрібен правдивий портрет. Без прикрас. Але я не монстр, яким ви мене уявляєте. Я лише безсмертна, втомлена жінка, провідник до інших світів.

 Мара зварила Денису каву. Як завжди вона була неповторною, та цього разу переважали гіркі нотки.

— Три дні!

Смерть розчинилася, залишивши по собі запах квітів.

 Залишившись на самоті, Денис з задоволенням допив каву, підійшов до мольберта. Він почав з зелених, дивовижних очей. До дев'ятої ранку хлопець намагався досягти ефекту глибоко запалих очей.

Коли це вдалося, він запакував портрет Суламіф та відніс її до музею. 

 Вражений експерт і мистецтвознавець пообіцяв, що завтра ця картина займе місце на дуже вдалій позиції.

— Можливо вам захочеться її продати? У мене безліч контактів. Не ображайтесь, та я мав поставити це питання! Якщо з'являться інші картини, ми влаштуємо іменну експозицію...

Розділ 4.

ВИБІР

 Денис забув про час, про їжу — його тримала лише кава. Дивно, але її смак був схожий на той, що варила Мара. Вона була смачною, та поживною. Малювалося легко, мазки виходили прозорими, а при нашаруванні давали саме той ефект, якого домагався художник.

 Коли ноги не тримали та трусилися від виснаження, він лягав тут же, біля картини, засинав глибоким сном. Через пів години підхоплювався, і з новими силами продовжував творити. Саме творити, бо те, що виходило — вражало. Мара виходила дивовижною: водночас старою, та якщо придивитися, з глибини проступали риси Марфи.

Зморшки, та глибоко запалі очі, не заважали розгледіти внутрішню красу, та світіння, яке йшло десь з глибини картини. Крізь кістлявість, та сухість, вгадувалось тіло молодої, стрункої жінки. Волосся срібно-біле. Але іноді, наче вітер граючись, закидав на лице кілька чорних до синяви волосин.

 Вражала і сукня Мари. Вона наче мала кілька шарів. Верхній вибілений слізьми, та часом, майже безбарвний. А далі проступали квіти й зелень, мов на галявині в лісі.

 Мара босими ногами топтала скошені будяки, не зважаючи на колючки. І відразу виникала думка, що вона з надією, та вірою протоптує стежку до Раю... Для людей.

 Зробивши останні правки, Денис звалився без сил, і міцно заснув. Цього разу хлопцю приснився сон, де Доля доплітала його шлях.

 Прокинувся він від чиєїсь присутності. Смерть стояла, та уважно розглядала свій портрет. Рвучко повернулася і промовила, коли Денис підвівся:

— Уважив! Зумів донести, що я хотіла. Щоб в мені бачили перш за все жінку, а не монстра та вбивцю. Що ти хочеш?

— Я бачив сон. Доля доплела мій шлях. Мені лише залишилося зробити вибір, самому. Щоб не порушувати космічні закони. Я обираю бути з тобою! Все змінилося після зустрічі на березі. Без тебе я не зроблю жодного мазка чи замальовки. Зроби мені подарунок. І цю картину, і всі інші, що я напишу поряд з тобою, повинні бачити люди. Для всіх я вирушу в мандрівку світом. От з тих мандрівок я і надсилатиму свої картини, що будуть підписані «Мандрівник у часі»

 Виявляється здивувати можна навіть Смерть. Мара змінилася, перед Денисом стояла вродлива дівчина у барвистій сукні.

— Чому? 

Вона знову стала старою, наблизивши до обличчя хлопця, чорні провалля очей.

— Я закохався в Суламіф! Та вона, це ти! Значить я кохаю Смерть!?

Мара розпалася на тисячу барвистих метеликів й зникла у рожевому світанку...

 Зійшло сонце, Денис прибрав у квартирі. Обережно загорнув картину, та відніс її до музею. Директору повідомив, що вирушає у мандрівку, на невизначений термін. Та він буде надсилати звідти свої картини під псевдонімом, з єдиною умовою. Жодна картина не буде продана.

 Обдзвонивши рідних, знайомих та друзів, він залишив батькам паперового листа, в якому пообіцяв писати, та часто дзвонити.

— Все Маро, я готовий. 

Хлопець відчув дотик холодних рук. В голові запаморочилося. Коли зупинилося серце, на спині виросли крила. З вікна Денисової квартири вилетіли два птахи. Чорний та білий.

 З часом колекція стала поповнюватися новими картинами. Складалося враження, що автор дійсно мандрує у часі, та має можливість відтворювати дивовижні сюжети. Міфи та біблійні історії оживали.

 Було кілька пейзажів з невідомих планет, що дивували незвичними кольорами, та відтінками.

 Одного разу нічний охоронець розповів, кореспондентам місцевого телебачення, що бачив, як рудоволоса жінка виходить із картини, та танцює з самим автором. Він впізнав його по фото, під біографією...

Та мало що може привидітися спросонку!