В один подих вітру

Тоді почалося 20 сторіччя, виставки собак стали з містечкової розваги німців та англійців міжнародними заходами, і на саму першу виставку в Лондоні привезли двох наших пастухів. Ось бачиш фото? Це копія. Українські вівчарки, з Асканія-Нова, велика золота медаль. У той час багато господарників зацікавилися ними, йшли розмови про те що б створити розплідник в Америці та Австралії, але почалась спочатку перша світова війна, а потім на нашу землю прийшла червона чума…

Це були жахливі часи, через степ шли хвилі завойовників, мародерів і грабіжників, що дезертирували з фронту першої світової. Розкуркулення, створення колгоспів та інша халепа втопили нашу землю у крові. А українські вівчарки були створені щоб боронити майно своїх власників, тож їх знищували в першу чергу, де тільки бачили. Крали вівець, вбивали господарів. І наче цього було мало – у 1932 році, коли червоним конче не вистачало грошей і вони не гидували продавати шкіри котів і собак в Америку на шапки, було видано наказ про заготівлю шкір українських вівчарок – тоді вони все ще були українськими. І за 1932 рік їх було заготовлено півсотні тисяч штук…

- Ого, - Андрій занурив обидві руки і в тепле хутро і уявив собі купу вбитих собак. Аж мороз по шкірі пройшов, настільки це було моторошно. – І скільки ж їх залишилося?

- Мало, дуже мало. Наступного року комуняки схаменулися, заготівлю шкір припинили, а натомість наказали створити розплідник, як вони їх назвали, південноросійських вівчарок в Євпаторії. Собак шукали по всьому півдню і знайшли всього 32 штуки.

- А решту всю вбили?!

- Не знаю напевно. Пам’ятаєш, цих собак дуже цінували, можливо, найкращих ховали від загарбників, але цього було замало для знущання з нашої породи. На рік пізніше розплідник в Евпаторії було розформовано, а собак перевезли у Ленінград, в Червону зірку. І всі -всі укри, що є на світі походять від цих 30 собак, бо потім до нас прийшла друга світова, а коли вона закінчилися почалися репресії. І всіх кримських татар депортували в лічені дні. Люди не могли взяти з собою нічого, а собак, що лишилися, повбивали солдати, мародери і переселенці… Після того укри перестали існувати як аборигенна порода, а перетворилися в заводську, тобто таку, все розведення якої документується і контролюється розплідниками. Це не так і погано, а ось те навіщо взагалі укрів вивезли в Червону зірку набагато гірше. Ти про неї чув?

- Ага, - кивнув Андрійко, гордий своїм знанням. – Там вивели чорного тер’єра і московську сторожеву.

- Молодець, - похвалила його Марійка, - а знаєш, навіщо вони ці породи виводили?

- Для охорони, - вже впевнено відповів хлопець, про це він читав.

- Охорони чого? – тут лишилось тільки очима кліпати. Ну хіба мало чого треба охороняти? Заводи там.

- Все, що було в совку, працювало на війну та табори. Чорний тер’єр, або собака Сталіна – був спробою вивести ідеального охоронця для таборів на півночі, там, де для німецьких вівчарок було занадто холодно – вони відморожували вуха, а часом і хвости. Тому «експериментатори» змішували усі породи, що їм потрапляли під руки – аби більше, кудлатіше, зліше. І укри видавалися їм досконалими охоронцями для в’язниць та катівень – там, де німецькі (чи та їх гілка, яку після другої світової назвали східноєвропейською, бо комуністи не хотіли визнавати що вкрали у німців породу) були безпомічні без підтримки людини поруч, а кавказці чи середньоазійські – занадто некерованим, наші собаки на їх думку поєднували в собі все: набагато легше підлягали дресируванню та могли самостійно охороняти територію, як аборигени. Але нічого в них не вийшло. Це не німці, що дуже короткий час були пастухами, відразу перетворившись на службову породу. Укри були собакою чабана, однієї людини, з якою вони проживали все своє життя. Вони не приймали зміну солдат-короткостроковиків, які мали ними керувати, та й взагалі їх повагу не можна було заробити найулюбленішими советським методом СК-45 (сапог кирзовий, 45 розміру), коли собаку били, поки він не підкорявся. Укри терпіли, ухилялися, слухалися – рівно до того моменту, поки кривдник не зниме намордника, чи не підійде досить близько, щоб його вкусити. Комуняки шаленіли, шукали купу варіантів, щоб зробити їх слухнянішими, навіть пуделів до них домішували, але нічого так і не вийшло.

Укри лишилися украми – злобними, жорсткими і беззастережно відданими тільки своїм людям і своїм власникам, і через деякий час спроби зробити з них справжніх службових собак, якім однаково, кого слухати, а кого кусати, припинились, а розведення віддали в руки приватних розплідників, повернули укрів просто людям. Бо в системі ДОСААФ люди не мали право володіти своєю собакою все життя. Вони отримували або старих, списаних зі служби собак, або брали цуценят, щоб в півтора два роки віддати його в міліцейський розплідник чи армію. А тепер собаки могли все життя жити у своїх господарів.

Але майже півсотні поколінь укрів пройшли через катування радянської системи і вийшли у «вільне розведення» з репутацією повних відморозків. Вони ходили в обратку (тобто якщо не могли достати ворога – кусали власника, що їх тримає), вважались такими, що не піддаються дресируванню (так, система СК45 що пропонувалась і для приватних собак в совку, на них все ще не працювала), вони могли ігнорувати і кусати господарів, якщо ті не змогли знайти з ними спільну мову.

Ну хто буде тримати таку халепу? На совковому жаргоні, власників укрів звали ЮРОдиві (від ЮжноУкраинская Овчарка рос), типу тільки хворий на голову буде тримати таку собаку. Але фанати знаходилися, бо той хто зумів потоваришувати з укром, знайде в ньому такого друга, що ніяка інша порода з ним не порівняється.

Німці, бордер колі, чи доберман будуть виглядати кмітливішими і слухнянішими, але вони слухаються людей, бо без них не можуть існувати. А укри – слухаються, бо визнали саме тебе гідного свого послуху і служіння, хоча цілком можуть з усім на світі владнати самостійно.

Так українські вівчарки втратили своє ім’я, але повернулись до дому. Одеса, Миколаїв, Крим, стали знову центрами їх розведення, нехай вони більше не пасли вівець, але продовжували охороняти власників та свої родини.

А потім розпався советьський союз і рашка вкрала стандарт породи, мовляв, ми правонаступник союзу, тож і усі породи, що були зареєстровані там, мають бути наші. Ми лишилися без права на стандарт укрів, в Туркменістану вкрали стандарт туркменського вовкодава, перетворивши його на безособове САО (середньоазіатська вівчарка), Грузія виявилась розумнішою і перереєструвала тих кавказьких вівчарок, що лишилися в них, під власною назвою.

Укри офіційно для всього світу стали южаками і люди повністю забули, що це наша українська порода. Ось, ти аж обурився.

- Я ж не знав…

- Тепер знатимеш. Ох, часу скільки вже пройшло, а відбою то немає. Може їсти хочеш? Плов є, молоко.

Живіт відгукнувся раніш, ніж Андрій встиг щось сказати, і господарка почала викладати на стіл наїдки.

- Я собі обов’язково заведу такого собаку!

- Ти впевнений? - Марійка підсунула йому ближче тарілку з салатом, і ногою перегородила підхід до нього тому укру, що лежав на першій сходинці, а зараз дуже зацікавився тим що відбувається за столом.

Ліжковий укр лишився на місці, тільки сумно сопів і помахував хвостом, нагадуючи що він теж з радістю з’їсть трошки плову.

- Це ж складна порода.

- Я поладнаю! -впевнено відповів Андрій, між ложками плову – такий смачний, хоч і холодний.

- Може, і поладнаєш. Тільки дивись, ось що ти будеш робити, якщо твій укр зробить ось так? спитала Марійка і прибрала ногу, що заважала білому дістатися столу. Собака миттю опинився поруч і вже піднесений до рота шмат ковбаси зник. Тільки щелепи клацнули.

Андрійко ойкнув і сахнувся. Кудлатий грабіжник присунувся ще більше і замахав хвостом так що, аж вітер піднявся, на стіл він не ліз, хоча просто повернути голову – і вся тарілка буде прямо перед носом, але ікласта посмішка на всю морду ясно давала зрозуміти, що наступний шмат ковбаси він до рота теж не пропустить. Як і ложку з пловом.

- Ра, досить, йди звідси, - спокійно сказала Марічка і собака позадкував назад, тільки ніс продовжував вказувати на хлопчика, а морда посміхатися. Дупою він вмістився на сходинку і всівся, явно вичікуючи мить, щоб знов щось відібрати.

- Стукну! - Хай знає, що так не можна.

- Тоді вона тебе вкусить.

- Це дівчинка? - здивувався Андрій. – Не, ну а що робити? Я в книжках читав, що собака має слухатися, їй не можна дозволяти не коритися власнику.

- Російською читав? - спитала Марічка так, що хлопець відразу почервонів разом і з вухами.

- Не варто, то старі совкові книжки та ті, хто їх переписують, таке пишуть. Краще щось сучасне читати. Наприклад, Карен Прайор. Пошукай в інтернеті. І виховання не найбільша проблема, тут можна навчитися. А ще укрів треба регулярно розчісувати, бо інакше вони перетворяться на шмат брудного фетра.

Андрійко було посміхнувся, бо уявив як це воно, і відразу спохмурнів. Він і своє волосся розчісувати не дуже-то полюбляв, а тут стільки чесати…

- А підстригти?

- Їх не можна стригти. Бо вони виведені для того що бути усередині свого хутра. В середині їх шкіра тонка і вразлива, стрижені вони всяку халепу на зразок дерматитів і виразок ловлять, раняться дуже просто. До того ж шуба потрібна, щоб тримати постійну температуру і не мерзнути взимку, і не перегріватися влітку. І якщо укра раз підстригти – потім розчесати буде набагато важче. Ось дивись, - Марічка підманула пальцем того собаку, що все що лежав на ліжку, і він підійшов до них та вклав голову господарці на коліна.

- Бачиш ось це ость. Вона довга і наче слизька, жорстка. А ось це пух, він власне і перетворюється на фетр, а ость тримає його наче залізо в залізобетоні. І коли треба розчесати не стриженого собаку, то пух що вилиняв просто злізе по ості, наче по рейках зі сковзнув.

Вона провела розчіскою по спині собаки і показала залишки пуху на зубцях.

- Після стрижки пух відростає набагато повільніше ніж ость і збиватиметься у фетр набагато щільніше, бо його нічого не розділятиме.

- Складно, - позіхнув Андрій, а про себе подумав, що все одно хоче отаке біле і кудлате цуценя. Тут ніхто не встоїть. Буде з ним гуляти, всі навколо заздритимуть…

- Складно, - погодилась Марічка. - Це велика відповідальність. Бо якщо ти з ним не владнаєш, то можуть постраждати твої близькі і сусіди. Дуже часто буває з украми, що когось одного він визнає за власника і принаймні більш-менш слухається, а решту кусає і лякає. Вони ж не виводилися жити в кватирі поруч з людиною, їм треба простір і власне спокійне місце, де люди не будуть ходити над головою. Може пес і не часто буде їм користуватися, але змога віддалитися від тих, хто їх дратує, конче потрібна. Для безпеки інших людей.

Андрій ще раз подивився на Ра, що все ще слідкувала за ним своїм чорним носом-радаром і сумно подумав, що мати на це не погодиться. Її укр точно буде кусати, на неї всі собаки у дворі лають. І біла вовна, сліди якої лишилися на ліжку звідки зістрибнув другий пес, їй теж не сподобається. Навіть на підлозі, особливо десь на килимі.

- А скільки укрів зараз? – спитав він.

- Мало. Може, сотня на весь світ. Більшість в Україні живе, трошки в Польщі, Чехії. В рашці теж є пару розплідників. «Зорю» знаєш? Її охороняли теж укри, аж до початку війни. Це складна порода, вони злі, а кому треба зараз проблеми з тим, що когось покусали? Які б не були укри лагідні зі своїми, всіх інших вони розглядають як ворогів, і в більшості реакція на будь що неприємне для них – вкусити. Охорона теж вже таке собі, німці разом з людьми справляються не гірше і чесати їх не треба.

Та й не треба їх більше багато. Мільйонні отари вівець зникли, вівчарство занепало, охоронні системи надійніші за собак – їх не підстрелити і не отруїти. Хай будуть тільки для тих, кому вони насправді треба, а не як примітна і рідкісна іграшка. Популярність – це найгірше що може статися з будь-якою породою.

О, а ось і кінець тривоги. Провести тебе до Олени Іванівни? Поки вона сама сюди не прибігла, тебе від моїх собак рятувати.

Андрійко замотав головою, подякував за їжу та притулок, і за лічені секунди вже махав рукою з вулиці Марійці, що залишилася стояти біля хвіртки, звично перекриваючи ногою вихід білим розбишакам.

- Я буду всім розповідати про українську вівчарку! , гарячково думав хлопець, - І ми переможемо русню, заберемо стандарт і всі дізнаються, яка є в нас незламна порода…

Його обігнав порив сухого жаркого вітра, розтріпав кущі на узбіччях, підняв куряву напівпрозорими хмарами і на мить Андрій побачив в них чубатого козака, що розмовляє з татарином біля юрти, а кудлатий пес уважно стежить за обома, чабана з довгим дрючком та трьох собак, що сидять і лежать поруч, як рветься з ланцюга стрижений кобель, намагаючись дістати невидимого ворога, як біжить наче танцює вичесана до лиску вівчарка поруч з нарядною дівчиною, ще один пес майже сірий від пилу та нечесаний сидить біля військового…

Він кліпнув і мана зникла. Укри були і будуть. Так само як українці, що б не відбувалося. Ось треба тільки бабці моркву прополоти, і спитати, чи не хоче вона часом завести собаку. Бо мало що, часи в нас важкі. Українська вівчарка має стати їй у нагоді.