Чорнобай

Чорнобай

— Я й не думав, що переміщуватись у просторі так добре! – Чорнобай дивився на рожеву смужку на сході. От-от станеться найбільше диво на цій землі – народження. Народження сонця. Він тому перший свідок. Розім’яв руки-ноги. А ніч сьогодні вийшла добра…

— Здається, вони там кіно знімають, чи то комедійне, чи то пригодницьке, може бойовик, - усміхнувся він, прокручуючи у голові всі події минулої ночі, а подій було таки багато. Із новими здібностями, до яких колишній козак Чорнобров-Чорнобай так і не зміг звикнути, світ сприймався гостріше, а тіло дозволяло швидко переміщуватись із одного місця у інше. Будучи простим козаком, він міг тільки мріяти про це… А отримав же таки… і більше ніж характерницькі знання. Чорнобай подумав, що добре було б зв’язатися із кимось із хлопців. Все ж таки, його з полку ледве не одного відправили сюди на завдання. А що…. Він своє діло знає, крім того це ж його рідна земля, та, де він татарів із турками перемагав. Та й задача проста… Он, уже вдев’яте там залишають вороги техніку, яка має бути знищена, випалена до тла. І він точно зробив. Уже вкотре робить… А ворогам все одо мало. Проте, Чорнобай справлявся не зовсім сам. Він мав лиш засікти момент, коли на цю землю із залізним гуркотом опуститься ворожа техніка, потім скорегувати вогонь… Допомагав він як міг. І влучно ж…

Сам нарадітися не міг із свого успіху… Ех, якби козакам таку техніку… Якби могли так знищувати ворогів! Як би вони повеселилися!

Кілька мавок працювали з ним у парі. Так би мовити загін, точніше, робота група південь. Дівчата таки були хороші… уміли завести, закрутити голову снами-мареннями-фантазіями… а там уже і Чорнобай свою роботу знає. Ось всі тут. Скорегував вогонь, навів зброю хлопцям так щоб дуже чітко було… і знищили. Все просто. Все в цьому світі дуже просто. Останні триста років, відтоді як потрапив у полк, тільки те й знав, що воювати і тренуватися. Тільки ці дві речі були завжди у його полі зору. Кому ж із чоловіків не хочеться відточити свою майстерність? Та й Соломія не спиняє його… Не затримує вдома, не намагається вберегти від чергового походу… А де ж тепер його Соля, його Солечка, його Соломійка?Відтоді, як Чорнобай став одним із легендарного полку, багатенько вже минуло часу. Ті триста років він і не помітив… Потрапив у свою козацьку сотню, де проблем у взаєморозумінні із хлопцями не виникало. Так і воювали, так і жили.

Щоранку виходив дивитися сонце. Це таємне, сакральне народження ніколи не пропускав. Його серце билося, здається для того, щоб побачити вранці це гаряче весняне сонце. Сонце, воїна як і вони всі…

Поволеньки з-за горизонту виходило, розквітало рожевою квіткою… Все вище і вище. І Чорнобай милувався. Його серце пришвидшено билося. Ось вона та мить… заради якої воював, заради якої витерпів страшні холодні ночі, заради якої тренувався і воював у Перуновому полку вже триста з гаком літ.

Сонце… таке ж як і багато років тому з Соломією, із доньками… здається, він не перемінився з тих часів…

А вже й Соломії нема, вже й донечок давно нема, лишився тільки він, щоб захищати свою землю, де заснував колись поселення, де жив колись і разом із Степаном воював ворогів, де разом з козаками бився… здається, насолода його життя тільки битва і Соломія. І тепер… лишилась битва. Вдев’яте розбили техніку. Чорнобай знав, що мавки його не підведуть… заманять-заведуть знов сюди техніку. Він прислухався до ранкових звуків: до золотого дрижання сонця, до холодної небесної блакиті, що бринькала, повіваючи весняним холодком, до віддалених вибухів і відгомону артилерії… Треба зв’язатися із хлопцями з полку. Він має звітувати про успішне виконання завдання. Радів як дитина. Лелійно дивився на сонце. Що ж… дев’ять разів це ще не все. Не все, на що він здатний.

Чорнобай витяг вперед руки, намагаючись обійняти сонце.

— ну як тут? Дев’яту серію успішно зняли? – спитав Ярило, ступаючи на землю на те місце, де тримав розгорнуті обійми Чорнобай.

— Так. Успішно

— Ну що ж… Прийшла весна, нарешті я можу розім’ятися, - Ярило усміхнувся спочатку м’яко, а потім усмішка на його губах зробилась гострою і хижою.

— Ти… А як розім’ятися? Ти ж за сонце відповідаєш… Без тебе не може воно гріти нас… - ошелешено спитав Чорнобай.

— Я можу. Можу сонцем, - Ярило все ще усміхався.

Не встиг Чорнобай і оком змигнути, як із правиці Ярила вийшов величезний сонячний промінь. Він був наче тонке джерельце розплавленого золота. Промінчик поковзав простором наче радар, шукаючи ціль.

— От. І все. Тепер ворогам все, - мовив Ярило, коли промінчик зачепився за щось і потовщився трошки.

— І все… Чорнобай стояв приголомшений. Над ним переливався і мінився блакитний екран неба.

— Сонечко може не лише гріти, не лише являти вам таємницю народження, котре щоранку усвідомлюється все більше і більше… Сонечко може також і розплавити знищити… ворогів, - Ярило стиснув долоню. В цю мить світло навколо нього завібрувало, посилилось і здається, могло вибухнути, відкинувши час і простір.

Чорнобай верше стикався із такою силою. Таким сонце він бачив вперше.

— де дев’ята, там буде й тисячна серія, молодець, так тримати! – почув він у себе в голові голос, що був одночасно і магнетичним і страшним. І за кілька секунд після серії вибухів і звідкись здалеку серії миготливих промінчиків схожих на язики полум’я:

— А це я добив блискавками те, що лишилося від них. Смерть ворогам. Нищіть їх усюди, де зустрінете, - додав Перун по хвилі мовчання, коли світ вже повернувся на місце після вибухів, а полум’я пожежі рівно стабільно горіло, допалюючи ворожу техніку разом з орками.

Чорнобай вдивлявся у могутнє сонце на сході. Перед очима пливло все його життя. Згадав Соломію… великий небесний обшир як її бездонні очі. Все в ньому народжувалось наново. Був такий як вперше, але вічний…

Серце билося, співало золотими ритмами… Надія, відчуття могутності і сили переповнювали його. Заради цього слід жити і жити, воювати, палити ворожу техніку, знімати комедію, а для ворога трагедію у тисячу і тисячу серій…

— 24.03.2022