Демокон: Полювання на відьом.

Хтось не боїться ночі? Я донька ночі. Той, хто плазує вдень, має бодай остерігатися мене вночі.

«Нон блатум» книга 1. За авторства відьми Ніксії – доньки ночі.

З її приходом у навколишнє середовище в’їлась мертвотна тиша. Не було чутно, щоб вітер розгойдував листя, хоча хвильку тому мав свою зону активності. На деревах всі нічні птахи позамовкали і всі інші маленькі тварини заховалися по своїх норах. Бо відьма Ніксія – Донька ночі і її аура впливала на всіх поблизу. Що викликало неусвідомлений жах, навіть у природи. Саме через цей страх тиша була – мертвотною.

Оглянувшись навколо вона сіла на галявину в позу лотоса, концентруючи свою магію та ректи під ніс давньою мовою, що не дуже тішило слух, а навпаки проникаючи у вухо — викликало огиду і настороженість. Її дивовижно рівне чорне волосся, що ледь спадало на плечі, було настільки темним, що його легко можна сплутати із каптуром. Ніс був ледь помітним, проте яскраво-червоні очі палали в пітьмі, наче вогонь.

Коли закінчила промовляти, вона дістала короткий гострий ніж. Порізала долоню й іншою рукою – стала писати своєю відьминою кров’ю, на траві, символи давньої мови. Проте, вони не торкались трави, а зависали в повітрі. Піднявшись вона відступила назад і криваві символи яскраво запалали.

— Запам’ятай цей день і день прийдешніх ночей, — звернула Ніксія ці слова, радше до себе й вже сучасною відьомською мовою, — потвора з глибин Тонукрізу*, я запрошую тебе з людського світу — сюди в Летанію — світу відьом.

Потвора повстала із кривавих символів тримаючи в руках коричневу торбину з шкіри. На дні торбинки просочувалась кров та скрапувала на землю роблячи із коричневої торбини червонувато-коричневу. Тепер не тільки була мертва тиша, а тхнуло мертвечиною.

— Ти… відьма… як ти смієш…. ХОЧЕШ… ПОМЕРТИ? — Заявила потвора переводячи останні слова в оглушливий крик. Якщо в радіусі цієї поляни в лісі і було щось живе, що не сховалось від приходу доньки ночі, то від цього крику точно померло від страху.

Відьма, що відступила на декілька кроків під час кінцевої стадії виклику, стояла із закритими очима. Вона ніяк не зреагувала на його погрозу і була спокійною, так наче перед нею не стояла могутня істота, так ніби вона цілком контролювала ситуацію в якій знаходилась.

Ніксія повільно та показово розплющила очі та її вії наче розправили крила. Направила свій погляд на нього. І він пролетів крізь нього. ЇЇ полум’яно-червоні очі дивились в ніч позаду потвори, чи збоку. Головне, що пара очей дивилась в далеч і щойно викликана потвора не була її центром уваги. Істота розізлилась через таке нахабство і вже було хотіла напасти на відьму, проте його людиноподібні руки лише впялись в магічний бар’єр.

— Ха… ха-ха-ха. За це… я вас і нена…виджу. Я лише одного… не розумію, – його потворний голос ще досі не звик до відьомського мовлення, через що і виникали паузи в словах, — навіщо… ти викликала мене, я б все одно… до вас дібрався. Ваша відьма… що жила не в Летанії… порушила контракт. — Демонстративно підняв торбу і вийняв звідти відрублену голову відьми, нащо Ніксія навіть не смикнулась і не скривилась, хоч їй це обличчя було добре знайоме. — Тепер ви будете покарані… моєю руко… рукою Тонукрізу! Іжи я є… демон Демокону.

— Я лише прагну пришвидшити процес, — озвалася вона шепочучи, проте цей шепіт був настільки ж голосним, як і звичний тон голосу, — …процес знищення Летанії. Пропоную простий договір. Ти не втручаєшся в моє знищення Летанії – я не втручаюся в твоє. Коли все піде під три чорти… я дам тобі мене вбити.

— Нахаба… з чого ти взяла, що я погоджуюсь на це? Що мені… заважає… вибратись з твого бар’єру і вбити тебе першою, — його голос звучав повільно, бо він весь час наче схилявся до слів і підбирав їх.

— Мій бар’єр маленький, але він автономний, — Ніксія глянула собі під ноги, – навіть якщо я помру, він не зникне і не втратить сили, бо живиться не моєю магією, а атмосферою ночі. Проте, щойно зійде сонце він зникне сам. Але до того часу, я триста разів встигну зникнути з твоїх очей туди, де навіть твоє особливе чуття відьом не дістане мене. Але також це не єдиний спосіб, тому я теж задам тобі питання, — Ніксія задумливо та переможно поглянула на нього, — що заважає мені відправити тебе назад в світ людей, де потім ти будеш непомічено пробиратись крізь бар’єр Летанії, як мінімум цілий місяць?

— Гм… - гидотно зазвучало з його горла.

— Тому, давай укладемо угоду вигідну нам обом.

— Ця відьма… порушила контракт, — знову нагадав їй про відрублену голову, — відтепер, я не вкладатиму контрактів із відьмами. Наша угода буде…. лише словесною. Якщо ти… зрадиш своїм словам… то помреш жорстокою смертю. І повір… я здатен… заставити тебе… жалкувати про зраду.

Вона тріумфально посміхнулась, та схилилась до бар’єру, думаючи – «це може бути пасткою і я не впевнена чи виграю прямого бою з цим… демоном. Хоч, я і вмію ховатись краще ніж будь-хто в Летанії і являюсь донькою ночі, він все ще є небезпечним для мене і має достатній інтелект, щоб брехати і зраджувати. Особливо тоді, коли гнівається за порушений контракт».

— Я б могла просто залишити тебе під бар’єром тут до ранку. Я не боюся смерті, — подумки додала («пережила достатньо щоб її не боятись»), — на знак нашої угоди, я відміню бар’єр.

— Ти брешеш… сама собі, — демон зарикав люттю та направив свою огидну блідо-зелену руку на Ніксію, що зруйнувала бар’єр і досі сидячки дивилась на нього спідлоба. Вона очікувала, що він нападе, проте цей крик зміг посіяти в її чаші страх. Вона різким рухом ногами відштовхнулась від землі та крутнулась в тінь ночі, — я немертвий… ти ні. Всі ви… боїтесь смерті. Ха…ха…ха. Сподіваюсь, коли прийде час… твоєї смерті від моєї руки… в тебе не буде такої ж реакції.

Ніксія було вже подумала, що він її зрадив, але коли він засміявся вона ніяк не відреагувала на його повчання, але лише прикусила губу від роздратування. Вона підняла руку показуючи непристойний відьомський жест двома пальцями: середній і безіменний палець розправити, напівзігнути і знову розправити. Що він означав, демон достеменно не знав, але в цей момент відчув дивну спорідненість із Ніксією, природу якої і сам не до кінця усвідомлював.

Після цього жесту, відьма розвернулась і розчинилась в лапах ночі.

Демон підійшов до найближчого дерева, та одним помахом руки – зрубав його. Дерево зі скрипом та шурхотом листя, похилилось і впало на землю. Він задоволено присів на пень, що щойно створив сам і став прислухатися до звуків лісу та милуватися своєю торбою.

— Правда… лю…ба… Мелана. Ти… порушила… контракт, — дістав із сумки відрублену голову, яка досі ніби виказувала ознаки життя, рухала очима та повіками. Іноді кліпала та видавала викривленні від болю гримаси. Та частіше за все її погляд був порожнім, мирним та беземоційним. Як і належить мерцю.

— Ех… навіть… не заговориш… я вб’ю всіх… твою расу. Через… твою помилку. Хочу бачити твоє… обличчя в цей момент. — голос ставав чіткішим і не втрачав своєї охриплості, та потойбічного відлуння. Почав пристосовуватись до відьомського мовлення. — І ніхто не завадить мені.

Хтось. Демон, що пробрався крізь бар’єр, про існування якого знає лише одна відьма. Потвора з глибин «Тонукрізу», проникла в Летанію — країну відьом. Покликаний з єдиною метою — знищити всіх відьом. З’їсти їхню плоть, та надії. Знищити їхнє майбутнє. За порушений контракт він тепер ненавидить їх всім своїм єством. Хоче пити їхню кров, та насолоджуватись їхніми стражданнями. Чути як вони кричать — це справжня насолода для його демонічної сутности.

Місяць освітлював ліс. Де-не-де, із темних закутків лісу, доносились гукання сов. Та віддалений приглушений тупіт ніг і емоційні вигуки. Кров миттю закипіла від люті. Демонічні очі швидко налились кров’ю. Мав неймовірно гострі відчуття присутності відьом, де б та не сховалась, неодмінно знайде, навіть, за тарометри із точністю в один мікротарометр.

— Чую… чую… відьмин шабаш! – швидко закинув торбу із головою за пояс, та побіг стрімголов на звуки. Оминаючи дерева та перестрибуючи чагарники. Жодних задишок чи перерв, майже безшумно та з нелюдською швидкістю.

Прибережжя Мереживного моря

Відьми обсіли на двох паралельно один до одного колодах дерева біля вогнище. Найстарша сиділа з третьої сторони на пеньку з поважним обличчям та уважно слідкувала за казанком, що висів над вогнищем, час від часу кидаючи туди все нових інгредієнтів. Молоді відьми розповідали свої історії та обговорювали свою подорож до моря. Вони не були місцевими, проте мали право відсвяткувати свій шабаш будь-де. А все тому, що відьми об’єднали свої землі під одне крило – Летанію. Країну Темних відьом.

Дві подруги-відьми сиділи поодаль так, що світло вогню майже не досягало їх, а обличчя були приховані нічною ковдрою. Вони простяглися своїми тілами прямо на піску.

— Я стала Твілітом*, ХА, хоча це було лише питанням часу. Я настільки неперевершена, що мені одразу мали дати статус Маґеуса*, не менше! Нарешті я закінчила цю кляту академію! — зухвало заявила Тіміят. Зробила паузу, ймовірно чекаючи на відповідь Леліят, проте та мовчала опустивши голову, наче щось розглядала серед піску. — Ти плануєш досягати наступного рангу? Маґеуса? Чи так і будеш пасти задніх? — додала Тіміят, намагаючись привернути до себе увагу. І в неї це вийшло, бо Леліят відірвалась від піску і на мить перекинула на неї свій погляд.

— Я ще не думала про це. Та й не віриться мені, що можу стати сильнішою відьмою, ніж я є зараз. — відповіла Леліят знову втопивши свій погляд у піску.

— Ох, я зовсім забула, ти ж не така впевнена як я. Ти як завжди понура. Проте саме це мені в тобі і подобається: ідеально доповнюєш мою неперевершену натуру своєю нікчемною вірою в себе. Якби не я, з тобою б взагалі ніхто не спілкувався. Ну ж бо! Хвали мене! З мене би вийшли чудовий Маґеус чи не так?

— Ми ще не встигли стати Твілітами. Як каже наша наставниця Аврелія: «Хоч ви і отримали свій атрибут, але по-справжньому станете Твілітами, тільки після свого першого відьомського шабашу». — Намагалась відтворити серйозний тон наставниці. Вийшло не надто вдало, але гордість Тіміят встигла зачепити, — а ти вже думаєш про Маґеусів.

— Ха-ха. Аякже мені не думати! Я не збираюсь вічно ходити з цією дурною приставкою “т” в моєму прекрасному імені! Це мене бісить і ганьбить. Хай вітром здує того, хто придумав це знущання для учнів без рангу в академії, – Тіміят проторочила так швидко, що Леліят не встигала все слухати. Тіміят глибоко вдихнула і продовжила в сповільненому тоні:

— Не будь такою занудою. Я не кажу, що хочу вже того Маґеуса, але було б чудово, якби мені його дали за те, що дозволяю їм вчити прекрасну себе. Хоча, вони мали б вчитись в мене, як бути кращою версією себе. Я просто питаю тебе, чи ти хочеш бути однією з тих нікчем з приставкою “т” до кінця свого… життя? – посерйознішала на останньому слові та зовсім принишкла.

Леліят лише глянула на неї спідлоба нічого не мовлячи. Було занадто темно, щоб Тіміят змогла зловити її погляд та їй було вже зовсім не до цього. Вона стала прислухатись до вітру. А Леліят не зрозумівши, що сталось, знову прикипіла поглядом у пісок.

Потоки вітру обвили над табором лиховісні тенета наче павук завив свою жертву в кокон. Проте, сам вітер не був тим павуком, а радше інструментом чи тривожним передвісником лиха. Заручником темної атмосфери, що насувається на цей пляж незмірною та жахливою вагою, яку вже не так легко помітити.

— Стривай-но, ти це відчула? Хоча звідки ти можеш…

— Що саме? – різко перебила Леліят.

— Вітер перемінився. Мені якось не по собі. Якось… не зовсім затишно.

— Я нічого не відчула. А що в цьому поганого? Вітер завжди змінюється, хіба ні? Хоча, в тебе виявили атрибут вітру. Напевно, тобі краще знати, — поверхнево додала Леліят не до кінця розуміючи свою подругу. Не встигла пройнятись тривогою Тіміят, як наставниця Аврелія покликала їх ближче до вогню.

Тривожна відьма стурбовано зігнула плечі й переплела руки намагаючись швидко відкинути цей раптовий напад тривоги з обличчя та натягти на себе свою звичну гримасу, перш ніж постане перед усіма і її обличчя освітить вогнище. Леліят тим часом вже приєдналась до юрмища. Тіміят занепокоєно кинула останній погляд у ліс та приєдналась до інших.

— Отже, слухайте всі уважно. Я чекала поки довариться зілля й тепер можна розпочинати шабаш, — Тут поважна Аврелія зробила паузу і закрила очі наче зазираючи всередину себе, — В різних областях Летанії ритуали відрізняються, але суть одна: вшанувати своїх предків та ввести нове покоління в культ відьомства. Коли я договорю, ви будете пити зілля. Коли трунок подіє, ви почнете хаотично танцювати. Проте, ваша задача злитись в єдиний ритм тупотіння ногами. Злити свої потоки чар воєдино. Слухайте уважно мій голос, коли прокричу чотири рази «Рифтот» ви скидає по одній речі зі свого тіла, та пришвидшується, допоки нічого на вас не залишиться.

— Прямо таки нічого-нічого? Без одягу? Зовсім голі? Не думаю, що ви готові побачити моє прекрасне тіло, а то ще почнете мені надокучати, щоб я ще раз його показала, — виголосила Тіміят почервонівши, чи то від своїх слів, чи то від того, що була близько до вогнища.

— Не переживай так, нікому не треба твоєї краси, — глянула переможно на ТІміят наставниця, розпливаючись в легкій посмішці, — свою маємо.

Присутні відьми грубо та зі всією зневагою засміялись кидаючи свої погляди на Тіміят. Вона ж не втрачала самовладання, їй було байдуже на те, що з неї сміються, адже була глибоко впевнена в тому, що як побачать її без одягу, то сміху не буде — роти в них по-відпадають. Лише одна Леліят не сміялась, а навпаки захоплено та заздрісно дивилася на її чудову стійкість.

Коли сміх припинився Аврелія продовжила пояснювати:

— Необхідно бути голим, щоб задовольнити погляди наших предків, така вже традиція. Під час дії зілля, ви все одно будете в трансі й мало що згадаєте потім з цієї ночі, — холодно відповіла Аврелія, наче її це зовсім не хвилювало. Вона проводила шабаш вже далеко не вперше, — а танцювати будете доти, доки на цьому потоку магії не почнете підніматись над землею. Ваша втома буди вити як вовк, та ви продовжуватимете, доки не відкриються вам крізь світи, аж самі примари Мифіладу*. Чаші наших предків. В цьому і є сенс шабашу — дати предкам глянути нашу природну форму і впевнити їх, що ми продовжуємо їхню справу.

Ще неповноцінні відьми-твіліти зустріли слова наставниці — мовчанкою. Одні очікували від Аврелії наступного кроку, який потрібно зробити для шабашу, а інші кидали погляди на казанок із зіллям. Аврелія пробіглася по своїх знаннях, але швидко зрозуміла, що все що треба знати вже розповіла. Вона дістала з вогнища казанок голими руками, всі на неї вирячились зі здивованими великими очима, очікуючи, що наставниця закричить, чи бодай скривиться. Але замість цього, вона поклала казанок собі на коліна (від чого у Твілітів, ще більше розширились повіки та роти), а сама Аврелія зробила вигляд ніби риється в кишенях мантії (хоча насправді знала де шукати потрібний предмет) тим самим задоволено та непомітно дивилась спідлоба на їх реакцію. Це була її одна із найулюбленіших частин в шабаші, які вона щорічно проводила для випускників Академії.

Справа була в тому, що коли в казанок додавали останній секретний інгредієнт, то він різко остивав, навіть будучи під жаром вогню.

Аврелія дістала посудини для пиття зілля і промовила до них давньою відьомською мовою. Дванадцять посудин зависли в повітрі і вона спокійно по черзі налила в кожну з них чудодійного трунку, а тоді, за допомогою тієї ж сили слова, розіслала чарки до кожної відьми. Але ніхто не пив, наче чекаючи дозволу. Лише підозріло нюхали та намагались розгледіти його колір.

— Кажуть, що смак водночас, і солодкий, і гіркий.

— Наставнице Аврелія, — несподівано для всіх звернулась Леліят, адже завше мала вигляд незацікавленої ні в чому учениці, — ви не будете пити?

— Ні. Мені не можна. Я тут лише, щоб вас наставляти. Якщо випити зілля вдруге, то примари Мифіладу побачивши одну й ту саму фігуру вдруге, з’їдять її мозок і відьма зійде з розуму, або ще гірше, — Аврелія зробила грізне обличчя, — заберуть до себе у Мифілад і роздеруть тіло на шмаття.

Леліят зробила свою звичну реакцію – опустила голову донизу, ховаючи за волоссям своє обличчя. Тільки тепер вона дивилась не на пісок, а на келих із зіллям. Тіміят, в свою чергу різко встала та промовила:

— Що ж, я вип’ю за те, що стала Твілітом, – і перехилила весь вміст келиха одним махом. Інші повторили за нею, так ніби лишень очікували, коли хтось з них наважиться зробити це першим.

Аврелія посміхнулась, подумавши: «Нові випускники, нові обличчя, але все так само бояться зробити перший крок і випити. Я теж… була такою. Серед тих, хто боявся».

Леліят не одразу помітила, що всі встали, тому пропустила момент коли треба було встати з усіма. Бачила, як дехто випив і стояв, а дехто ще пив. Вона встала тримаючи келих перед вустами, зволікаючи. Вона стояла так, що її праве вухо було обернене до лісу і в цей момент почула різке шурхотіння в кущах.

Демон швидко вибіг із кущів й одразу відірвав двом відьмам голови та жбурнув їх тіла у багаття. Це сталось так, швидко, що тіла досі тримали келихи. Безмовно застигли всі. Після декількох секунд усвідомлення ситуації, Тіміят довго не думаючи схопила за руку Леліят і вони пірнули разом в ліс, ще двоє відьом одразу чкурнули за ними. Решта або кричали, або здивовано дивились на нього не розуміючи, що трапилось. Не вірячи своїм власним очам. Він підняв ті голови над собою та почав пити їхню кров, яка продовжувала скрапувати та змащувати його обличчя.

Аврелія була шокована не менше за Твілітів, але швидко опанувала себе, прокричавши:

— Тікайте, в ліс… хутко.

Ще дві відьми що стояли зовсім близько, впали на пісок від страху, та почали недбало задкувати, але ноги і руки їх зовсім не слухались. Вони наче не чули наставницю Аврелію.

— Ха… ха… — пробрало на сміх демона. Кинув у багаття ті голови, та легкою ходою пішов за ними. Був впевнений, вони вперше бачать, щоб хтось вбивав відьму.

За спиною почув як Аврелія, стала бурмотіти собі під ніс чаклуючи. демон подумав: «Весь кайф обломала… старе стерво». Швидко перерізав самими нігтями горлянки, тим двом, що на піску робили калюжі від страху. Підібрався до Аврелії за спину. Вона закінчила чаклувати, вийшла із концентрації і побачила, що потвора вже вбила її учениць. Він хотів був вдарити її, але вона уникнула удару і відскочила в сторону.

— Мене називають Аврелією золотим пір’ям.

— То… викликаєш на дуель? Але… я тобі не противник. Зазвичай… я не говорю із їжею.

Обличчя Аврелії налилося кров’ю, проте вона мовчки активувала золотий покрив пір’ям всього свого тіла. Раніше це закляття виглядало дуже ефектно та гарно, проте зараз наче позолочене пір’я вкривало стару курку. Тим не менш, це її основне закляття завдяки якому вона стала відомою у вузьких колах, адже воно виконує функцію як нападу так і захисту.

Аврелія підняла своє крило готуючись до нападу.

— Старатись… марно. Тобі… мене… не зачепиш. Спробуй… тільки, – вона швидко жбурнула рій свого золотого пір’я. Пір’я торкнувшись його тіла лише розлетілось у боки наче від надзвичайно твердого металу, — бачиш… ні подряпини.

Аврелія різко стала похмурою, на її обличчі виступив піт. Демон не гаючи часу та з неймовірною швидкістю вдарив її в тулуб, вона відлетіла, зіщулившись проте змогла втриматись на ногах. Вона тримала себе за живіт, наче намагалася стримати нутрощі, що могли вилізти назовні від цього удару. Пом’яте кроваве пір’я спадало на землю. Він пробив її захист лиш однією фізичною силою.

«Як він посмів пробити мій захист. Як же мені не щастить, це був мій останній випуск перед звільненням. Я мала б піти на заслужений відпочинок. Хто він такий… вищий демон? БУТИ НЕ МОЖЕ. Як він сюди взагалі потрапив, я думала, що навіть Верховні Відьми не здатні призивати вищих демонів із Тонукрізу. Яка в нього взагалі мета? Але зараз не час для цього. Потрібно якось здолати його, навіть, якщо доведеться розкрити всі тузи в рукаві. Мої пір’їни його навіть не подряпали, а це страховидло із легкістю розбило мій захист, більше того, його тепер марно використовувати».

Аврелія зімкнула свої золоті крила-руки утворивши форму яйця, накопичуючи магію та одягаючись в другу міцнішу форму її атрибуту пір’я. Яйце потемніло набираючись сірих блідо-металевих кольорів.

— Цю мою форму, ще ніхто не бачив, а все тому, що вона протирічить моєму титулу «Аврелія золоте пір’я», позбавляючи мене золотого блиску. Мало хто знає, але срібло твердіше за золото, хоч і є менш цінним та менш прекрасним.

Демон вишкірився. Його очі засвітилися блідим мертвотно-зеленим кольором та поглядом, що наче пожирав її новостворену броню, перевіряючи її на міцність.

— Це ще не все, – виголосила Аврелія, готуючи чергову магію.

«Прийдеться застосувати його. Відьми з Рифту зганьбили б мене за таке… але я не маю іншого вибору, якщо хочу бодай якось захистити себе».

Аврелія простягла свої руки вгору наче торкаючись неба. Її рухи були легкими та педантичними, так наче втратили відблиск старості. Той зв’язок із старістю різко побляк на фоні виконання її граційних рухів руками. Демокон завмер. Він міг її вбити в цей момент, але наче був заворожений цими рухами і йому кортіло дізнатись, що викине ця відьма.

Вона мовила древні слова і вони заіржавіли своїм звучанням. Ніби приглушено померли в роті не встигши народитись, від цього хотілося блювати. Прикро було чути їх, після такого танцю руками, зверненого до неба.

Аврелія прикликала істоту з іншого світу, застосовуючи фамільярну магію. Апокрифа*. Застосування такої магія в Рифті є зневажливою, адже вони горді відьми, що покладаються тільки на високе вдосконалення магії атрибуту та буденне використання древньої магію. Сповідують чистоту магії, що не споріднена з іншими світами. Хоч офіційно в Рифті це ніде не заборонено, відьми, що її використовують стикаються зі зневагою, презирством та приниженням з боку рифтян.

Щойно викликаний Апокриф мав пухнасте сіре тільце, що весь заплутувало уяву про його форму своїм мерехтінням. Він розплющив очі, мовивши:

— Як рідко ти мене викликаєш. Я вже навіть встиг забути про наш контракт.

— Мені потрібно, щоб ти створив туман.

— Ось так от, швидко до роботи, навіть не… — Апокриф, завмер коли побачив демона. Намір поглузувати зник на зміну нього, його пройняв страх. Він не знав хто перед ним стоїть і закляк від несподіванки. Він відчував загрозу, що ніби просочувалась через будь-які бар’єри та світи. Хоч Апокриф знав, що не може померти в цьому світі поки діє контракт, він все одно його боявся.

— То де туман Мутик? Сам бачиш, мені не до твоїх ігор, – заскавчала лиха стара відьма.

Апокриф* напустив туману зі свого рота. Демокон терпляче чекав, коли почнеться дія, йому не було куди спішити. Він і так знав, що її доля та доля всього відьомського світу була вирішена, це лише питання часу, коли він їх знищить. Тому, щоб Аврелія не робила далі, її трюки будуть марними та безнадійними.

Аврелія зливалась із туманом, в неї були око Мутика, яке він по контракту їй віддав, щоб вона могла так само добре бачити в тумані, як він. Вона тішилась, що нарешті може застосувати це вміння, їй було вже далеко плювати на засудження зі сторони рифтян, вона вже і так стара, щоб дотримуватись цих ненаголошених правил.

Куди більше її турбувало викластись на повну, влити в себе цю силу, насолодитись забороненим плодом. А також її долали сумніви, чи зможуть її тепер срібне пір’я пробити шкіру цього чудовиська? Коли золоте із тріском провалилося.

Проте, яка різниця, варто лише спробувати. Вона вважає, що перевага на її боці, адже із цим туманом він нічого не побачить. Лише пробити його вкрай міцну шкіру і перемога на її стороні.

Потвора з Тонукрізу стояла у густому тумані, простягла руки, ніби перевіряючи наскільки він густий, мацаючи його своїми лиховісними руками. Проте туман лише обтікав його тіло, наче боявся його торкатись. «Сміховинна техніка, я не бачу далі своєї руки, але мені цього цілком достатньо, щоб ухилитись від її повільних атак. Її пір’я занадто масивні, щоб вона могла їх розігнати до небаченої для мене швидкості. Я думав, що вона вигадає щось краще. Хоча, чого я очікував від відьом… вони слабкі. Я сильний».

— Я рангу Восрет, це тобі не Твілітів убивати, — промимрила пихато та самозадоволено відьма, кидаючи град срібних пір’їн. Її слова лише розчаровано кинули демона у нудьгу.

Він тільки цього і чекав, щоб по траєкторії бачити звідки вони летять та де прорізають туман. Ще більше було сміховинно з її боку говорити під час бою, тим самим ще більше підказувати де саме вона стоїть.

Аврелія не могла повірити оку Мутика. Потвора так швидко розірвала між ними дистанцію, що вона подумала, що це якась ілюзія. Ось він був там біля лежачих трупів її учениць, а ось вже прямо перед її носом.

— Через тебе… всі розбіглись.

Аврелія мимоволі хотіла відсахнутись, але її міцно вхопила рука демона, вона перевела погляд на своє тіло і побачила гидливу руку, що пробило її грудну клітку в районі серця (срібна броня зовсім не завдала йому перешкод). По всьому тіло пройшлися дрижаки. Її мозок проштрикнуло розуміння, а лице легка, незакінчена, дурнувата посмішка: «Я… не мала шансів із самого початку… я стара дурепа, що так і не навчилась бачити різницю в силі. Пустословка. Жалюгідно…як жалюгідно».

— Не переживай… я відчуваю присутність кожної відьми… ніхто не виживе. Я дожену, — вибрав із грудної клітки та розчавив її серце як яйце. Відьма мертво впала на пісок, — старе м’ясо… не цікавить.

Демокон думав, що якщо він скаже, що легко відшукає Твілітів, то це ще більше зажине Аврелію у відчай. Але помираючи вона зовсім не думала про безпеку своїх учениць, а навпаки шкодувала лише про дві речі пов’язаних між собою: що більше ніколи не зможе піти у відставку і що не покаже більше того трюку із гарячим казанком.

Доки Леліят не могла прийти в себе від побаченого, Тіміят тягнула її за собою.

— Біжимо… просто біжи, не озирайся, — намагалась достукатись Тіміят до шокованої Леліят. Вона спочатку лише плуталась під ногами та весь час оглядалась чи хтось за нею не біжить. Та врешті-решт намагаючись не обтяжувати свою подругу, опанувала себе та бігла на рівні із Тімією не даючи себе тягнути.

— Що воно… взагалі було?

— Не думай, просто біжи. Я маю вижити… ти теж, — Тіміят боялась говорити і промовляла слова тремтливим захеканим голосом. Вона змушувала себе вичавлювати слова, хоч цей клубок у горлі від розпачу заважає дихати. Намагалась заспокоїтись, але серце шалено билось.

«Треба тікати, ховатися десь. Бігти якнайшвидше, інакше зілля почне діяти... а тоді, я навіть не знаю чи зможу бігти. Скажіть мені хтось, що це просто якийсь сон. Що то за потвора така? Чому вона вбиває відьом і як воно взагалі на таке здатна. Як він може! Нас! Відьом! Убивати. Ми відьми чорт забирай! Чому він так легко…», — думала Тіміят вперше відчуваючи себе настільки розгубленою.

Через деякий час безперервного бігу крізь хащі, коріння дерев, ухиляння від гілок, у Тіміят почали підкошуватися ноги. Зілля нагадало про себе. Вона намагалася бігти, але ноги не тримали та тряслись. Це не було ознакою втоми, вона добре знала своє тіло, адже могла пробігти і три таких же дистанції безперестанку. Вона любить активно проводити життя, як і любить за собою доглядати. Але зараз була вимощена в грязюці і це їй неабияк дошкуляло. Й так само знала, що зараз не час думати про це, зараз треба думати як спасти своє життя.

— Я не можу вже бігти… краще сховаємось, — задихано говорила до Леліят сперши руки на коліна, намагаючись угамувати тремор, — я відчуваю як зілля починає тиснути на мене. Ти ж його теж випила?

— Ні. Я не встигла. Я напевно єдина, хто не встиг випити… — знітилась Леліят. Тіміят підняла брови глянувши на неї з-під лоба не розгинаючи спину. Цей погляд був наповнений заздрістю. Але в той же час на її чашу впала тінь надії. Стільки всього сталось, що не могла розібратись в своїх почуттях. Не розуміла, чому їй було приємно це чути.

— Ти маєш бігти без мене. Розказати все Верховним Відьмам.

В якійсь мірі, їй було байдуже на Леліят і подбати про її життя вона захотіла вперше. Їй було приємно з нею спілкуватись під час навчання в академії, адже саме з нею їй було комфортно бути собою. Адже Леліят ніколи не сміялась з її слів, а навпаки завжди сприймає серйозно. Хоч вона і була мовчазною більшість часу, але принаймні вона слухала її балачки та дослухалась до слів. Тіміят в свою чергу, не сприймала Леліят серйозно. Вважала її однією із тих простачок, що ніколи нічого не доб’ються в своєму житті. Ті, хто залишиться Твілітом, з цією приставкою “т”, назавжди. Ті, хто не любить себе, так само як Тіміят.

— Але я… ти ж знаєш мене. Я з таким не впораюсь. Ти краще за всіх, кого я знаю. Ти потрібна мені… я не хочу розділятися. Ти маєш бути тою, хто всім розкаже. Маєш бути…

«Я потрібна тільки сама собі», — подумки сказала Тіміят.

— Слухай Леліят… — промовила її ім’я, яким дуже рідко зверталась. Вона взагалі рідко до кого зверталась на ім’я. Тіміят намагалась підібрати слова, проте нічого іншого як збрехати їй, не спадало на думку, — …я сховаюсь там, де навіть вітру не дістати. Перечекаю бурю і наздожену тебе. Тоді, ми разом підемо і розкажемо все Верховним відьмам. Гаразд?

Леліят за звичкою подивилася вниз, опускаючи голову. Нахнюпилась. Їй не вистачало твердості, щоб чітко сказати: «ні, я залишусь з тобою до кінця». Їй було страшно. Хоч всього лише мить, але вона його бачила цю людиноподібну потвору із зеленими очима та бридотним запахом… і те як вона вмить відірвала голови її одноліткам. А також, вона знала, адже добре слухала коли наставниця Аврелія пояснювала, що робить це зілля. Тіміят не зможе спокійно сидіти на місці і перечекати коли ефект спаде, адже це зілля змушувало до танцю, нагонило галюцинації, відкривало неконтрольований виток магії з чаші відьми. Наскільки б те чудовисько не було дурне чи розумне, воно побачить її, відчує чи то по звуку, чи по магії. В такому стані не сховатись.

Від розуміння цього їй ставало млосно. Вона не хотіла прощатись із Тіміят, але це лиховісне передчуття роз'їдає тепер її. Тільки зараз вона зрозуміла, що відчуває Тіміят, коли змінились подихи вітру. Але нині цей вітер був не ззовні на пляжі, а всередині неї самої і вона не знала чим його заспокоїти, адже вперше таке відчувала. Чаша, всередині якої мала б зберігатись магія відьми, наповнювалася вітром важких емоцій. Вона чудова розуміла, що для Тіміят ця маленька хвилька — ймовірно остання. Що ймовірно зараз, як вона розвернеться і побіжить, то більше не побачить її…

Такою, як зараз. На руках і ногах порвана одежа, біля ліктів і колін вимазана болотом. Яскраво-світле волосся, веснянки на обличчі, задертий, малий, гострий ніс і впевнений, наче намальований, сталевий, глянцевий погляд.

З лісу донісся розпачливий, ріжучи вуха, відьомський крик, що врізався у свідомість. Голос не припиняв кричати лише змінював тональність та інтенсивність. Демокон наче грав на відьомських тілах, як на музичному інструменті. Нагонив страх. Від такого крику життя розділялось на до і після. Його неможливо забути чи стерти. Він лише нагадав їм, що загроза нікуди не зникла, а навпаки тільки посилилась. Від чого Леліят і ТІміят прищулились від жаху. Тіміят перша порушила тишу:

— Не чекай, я сама сховаюсь. Біжи вперед.

Леліят хотіла щось сказати, але слова наче застрягли у горлі. На нерухомих вустах. Замерзли. Змертвіли від жаху і тепер не вистачало духу їх розтулити.

Вона мовчки розвернулась й побігла геть.

Тіміят тужливо глянула на неї і їй ніби защемило у грудях. Вона не вірила, що колись їй буде важко з кимось розійтись. Це наче зовсім вибивалось з її життя. Вона звикла бути самою… всі відьми звикли бути самі. Якщо спілкуєшся з відьмами щиро, то проявляєш їм свою слабкість, а вони потім це використовують та керують тобою. Проте, не Леліят, вона такого ніколи не робила, ніби не хотіла, або не була здатною на таке.

У Тіміят пришвидшилось серцебиття, настільки, що вона відчула не тільки розташування серця, а й пульсацію кожної судини в своєму тілі. Найбільше застугоніли скроні, доводячи мозок відьми до точки кипіння. Божевілля. Всі відчуття, запахи, звуки набули своїх власних кольорів. Тіміят опустила руки спершись на землю і різко сахнулась. На шкірі наче з’явились рецептори смаку і смак землі їй не сподобався, настільки, що швидко захотіла підлетіти над нею. Вона підвелась придивляючись до своїх рук. Кров в перемішку із магією шалено бісилась, так, що можна було бачити як шкіра підсвічується із середини. Вона почала бачити як магія витає навколо неї, білими цяточками, як світляки. Покрутила голову навколо проглядаючи все, навіть крізь дерева. Побачила де магії витає найбільше і те місце засліпило її.

Для шабашу потрібно як мінімум троє. ЇЇ мозок почав шукати тих, хто випив зілля для шабашу так само, як і вона. Тіміят відчула ще двох відьом зовсім поряд і досі живих. Її тіло наповнилось силою, а страх наче вітром здуло. Відчувала, що з цією силою їй ніякі монстри не страшні. Настрій змінився на піднесений, все спроможний. Вона звикла до пульсації і прискореного серцебиття. Відчувала легкість у м’язах. Стояти на землі було неприємно, навіть будучи у взутті. Та будь-яка одіж смерділа для неї, що не хотілося носити.

Вона відчула коливання магії та тривогу у чашах напів-твілітів й помчала до них.

Дві згорблені особи відьомського роду прикуті страхом, тіснились в одних кущах. Їхні обличчя виражали біль від вступу в першу стадію дії зілля. Намагалися не шуміти і тримати себе в руках. Вони не знали, що Демокону абсолютно на це плювати. Він їх знайде навіть якщо вони будуть незворушними маленькими кам’яними статуями.

Тіміят підійшла до них простягаючи долоні. Проте, вони через свої внутрішні метаморфози, побачили її не одразу, а коли побачили, то нерішуче, то вражено глипали спідлоба.

— Щоб там не трапилось, а ми маємо спробувати пройти шабаш, — Лагідно промовила Тіміят й сама здивувалась ніжності свого голосу. Вона хотіла провести шабаш попри все і її очі від цього блимали жовтим від насичення магією і від її емоційного стану. Вона хотіла летіти. Вона хотіла скоріше офіційно отримати Твіліта і перейти до наступного рангу Маґеуса, чого їй б це не коштувало.

Вони продовжували нерішуче дивитись на неї і боялися заговорити. Шукали в її діях якийсь прихований обман. Але, який може буде обман? Вони разом вчились в академії, були в одній групі цілих 4 роки. На уроках їм розповідали про шабаш і зілля яке приймають під час нього. Їм говорили, що зілля по-різному впливає на відьму. Але спільні риси є у всіх в залежності від стадії його дії: прискорене серцебиття, безконтрольний вхід і витік магії з тіла, бажання літати, галюцинації як шлях до примар Мифіладу і ознайомлення зі своїми предками. Але зараз була така жахлива ситуація, що зовсім було не до шабашу. А тут приходить Тіміят і… лагідно посміхається?Так, наче з’їхала з глузду.

Їх губи в унісон тряслись та посиніли від страху. Проте, Тіміят випромінювала впевненість та незворушність. В такій ситуації, це було дивно для них двох.

— Керіят, Саріят, — промовила їх імена, не збентежившись. І взагалі дивувалась собі, що взагалі їх промовляє. Їй хотілося завше казати, лиш своє ім’я, чисте, та без всіляких глузливих приставок, — торкніться моїх долонь і ви забудете, що таке страх чи стогін у скронях, — впевнено мовила до них із такою силою в словах наче у Верховної відьми.

Ця аура різко вплинула на них та заспокоїла Керіят та Саріят, ще не до кінця сформованих Твілітів. Вони заразилися впевненістю Тіміят і жадібно схопили її за руки.

— Ох, — задоволено зойкнула Тіміят, наче її схопили за надчутливі місця. Хоч вона і видала такий звук, насправді їй було неприємно тримати їх за руки, відчуваючи запах шкіри інших відьом. Їй було неприємно від думки, що її шкіра може пахнути так само.

Вона піднялась і вони повторили за нею.

— Рифтот. – сказала Тіміят скинувши верхню одежу і вони повторили за нею.

Рухи були легкими та вільними. Твіліти ні разу не бувши на шабаші, наче знала що робити. Наче прихована сила зілля, сама вказувала їм. Направляла їхні рухи, вивільняючи на потоки магії, піднімаючи ввись над землею. Як птахів. Як надістот, що перетнули межі та побороли закони світу.

Нестримне джерело енергії, що виливалось зсередини і вливалось назад ззовні, допомагало їм відриватись від землі. Наслідки для відьми такого дійства — не спроможність чаклувати цілий тиждень опісля. Це повністю виснажує чашу відьми та потребує час на відновлення та повернення до звичної циркуляції магії в тілі. На початку часів шабашів, таке зілля мало згубні наслідки, де 50% відьом, не могли вже повернутися до норми та весь час витрачали магію. Таке життя вело до безумства і втрати контролю над магією, а згодом коли тіло не витримувало постійних навантажень — доводило відьму до смерті. Та з часом, мистецтво зіллєваріння покращилось, до того рівня, що цей відсоток впав до 0,05.

Оголені три відьми піднімались вверх до верхівок найвисоких дерев у Посатирському лісі. Саріят і Керіят були розслаблені та задоволені. Їх розуми пройняли тривке хвилювання. Вони вже не боялись монстра, лише очікували появу примар Мифіладу, щоб віддати їм шану. Тіміят не хвилювалась, а скоріше була незадоволеною. Вона не хотіла бачити своїх предків, а тим паче давати розглядати якимсь мертвякам своє прекрасне тіло. Була зла на себе, що взагалі запропонувала продовжити шабаш.

Їй не терпиться зробити щось більше. Використати цю силу на свій розсуд, а не на якийсь застарілий ритуал. Тим паче, що зараз було на кому застосувати це зілля на повну.

— Рифтот. Рифтот. Рифтот, — кричали в унісон Твіліти.

Чаші, тіла, голоси сплелися в один непробивний відгомін, що кликав з того світу примар. Встановлюючи з ними зв’язок, примари винирнули із хмар цілим когортом, по зміїному петляючи в небі. Хмари потемніли, та стали справжніми воротами між буттям та небуттям. Та хмари не могли у повній мірі зобразити темні підвалини Мифіладу своїми візерунками, їм бракувало глибших потойбічних кольорів. Чи то самим відьмам бракувало на те гостроти зору, щоб осягнути його похмурість. Так само, як і не вистачало проникливого слуху, щоб почути як ревли, стогнали, сперечались їхні предки, доки спускалися до них.

Твіліти в свою чергу, зачаровано, із скамянілим острахом, спостерігали за померлими.

Не зважаючи на їх кількість, що безладно кружляла та верещала, лише троє постатей з них спустились до Твілітів. Вони розпластались перед ними вільно літаючи, навічно позбавлені ґрунту та тягот живих відьом світу сущого. Приближалися впритул, розглядали риси тіла, проходили крізь них заставляючи дрижати.

Одна із примар зупинилась прямо перед грудьми Тіміят. Вона напружилась, проте не стала нічого ховати, лише схвально «гмикнула» на знак того, що цей її предок таки не позбавлений смаку. Що незмірно набивало їй ціну, яка і без того була на висоті. А за мить, показово відкинула своє волосся на спину, що раніше висіло на шиї та грудях. Всім своїм виглядом ніби кажучи, що такої краси ви ніколи не побачите, скільки б років не жили у Мифіладі.

Примари в такт схвально покивали блідими головами та розвернулися пливучи по повітрю. Вертаючись до зграї.

Твіліти витали в повітрі трикутником. Де Саріят і Керіят розташувались ближче один до одного, а Тіміят навпроти них.

— Оце й усе? — промовила розчаровано Саріят, наче озвучивши думки Твілітів.

— Це ж мертві, що з них візьмеш, — зверхньо кинула Тіміят, — вони не гово…

Не встигла закінчити фразу, як кров її ровесниць хлиснула швидким фонтаном їй на тіло й обличчя. Вона не тямлячи себе, вирячилась на голі продірявлені тіла, що звисали на блідо-зелених громіздких руках, б’ючись у конвульсіях та передсмертному чавканні. Тіло Саріят безнадійно зжимало чужорідну руку в намаганнях витягнути її як зброю з піхов. Вона востаннє заплакано та розгублено глянула на Тіміят надіючись віднайти допомогу, глибоко розуміючи, що таку рану ніхто не залічить. Демокон кинув її вниз до землі, витягуючи смугу кишок з її тіла, а тоді перейшов до Керіят; звільнивши руку від кишок, він запхав другу руку в тіло Керіят, а тоді переломив надвоє, відділяючи ребра від хребта. Шматки відьомського тіла відразу полетіли вниз, а за тим викинув хребет з головою, як ганчірку.

Цей хрускіт хребта розбудив ТІміят від заціпеніння. Вона відчайдушно підняла верхню губу, божевільно оскаливши зуби. Їхній ментальний зв’язок, чаші, дихання, голоси були єдиними і їхню смерть, вона цілком пережила на собі. Цей зв’язок, що вони створили для того аби літати, аби провести свій шабаш – був обірваний перед її очима.

Вона різко відчула, як земля починає тягнути її до себе, а дія зілля вичерпуватися. Якщо впаде вниз — то загине, як не від падіння, то від рук цієї почвари. У Тіміят підступило до горла гірке бажання жити. Але як? Як їй врятуватись? Що зробити? Хто її може спасти? Вона не знала як відповісти на ці запитання. Швидко здалось, що не подужає віднайти відповідь.

Здалась. Горизонтально перехиляючись на спину із вертикального положення, полетіла вниз. Вітер почав пестити її шкіру, обтікаючи її з усіх сторін. Якби не ця ситуація, то вона із радістю померла б в обіймах вітру. Але ця почвара повторюючи її рух, полетіла вниз за нею.

Він не міг літати, але вмів контролювати свою магію із Тонукрізу, настільки добре, що зависнути в повітрі на декілька секунд, не було проблемою. Він добряче розігнався із землі, шалено стрибаючи по деревах, щоб одним стрибком дістатися Твілітів.

Небо було таке обширне, що Демокон був лише набридливою комашкою на його тлі. Ця думка принесла Тіміят легке задоволення. Хмари досі сіріли знаками Мифіладу, а померлі відьми неквапно повертались у свій світ.

«Вони досі тут? Дивно…», — думала Тіміят. Переживши дві смерті, дивувалась наскільки мізерно мало часу пройшло.

Лише мить тому, вона готова була здатись. І навіть зробила це не відкинувши своє тіло у вільне падіння, піддавшись приреченості та невідворотній смерті. Вона мимоволі прийшла до думки, наче це остання мить в її житті і вона справді вже була готова змиритись з нею і померти в обіймах вітру… якби не цей мимовільний погляд на небо.

В їй голові зародилась безглузда думка, нікчемна по своїй формі, бо їй була огидно бути настільки відчайдушною, нещасною, щоб звернутись до неї, але в той же час дуже жадана, принадна – надія на порятунок. Єдине, що вона могла зробити – це підкорити собі вітер, свій природний атрибут. Навіть попри те, що вона лишень стала Твілітом, лишень отримала свій атрибут в кінці екзаменів, вона не вміла його контролювати. Їй надавали знання в академії, але відьомська система навчання є дуже теоретичною (із відсутністю практики) і по суті своїй такою: «ось тобі знання, ось як ми наставники це робимо, але ви так не зможете доки не отримаєте атрибут, а там вже розберетесь самі». Наповнена зневагою до початківців...

Тому, вона не встигла познайомитись із вітром та посмакувати ним. Зілля вже вичерпало себе і єдине, нащо вона може розраховувати – власні сили та вдачу на те, що вітер пристане на її службу та допоможе не вмерти.

— Леліят! Я лише вихвалялась, вихвалялась, вихвалялась і лише вихвалялась! Досить з мене цього лайна. Або ти мені зараз допоможеш вітре, або ніколи більше не побачиш таку ж красиву володарку атрибуту як я! Слухай мене, ось мій перший наказ: зупини моє падіння. Інакше ніколи не дізнаєшся нащо я здатна з твоїми силами. Підкорись мені і я підкорюсь тобі. Навіть, дозволю бачити себе голою часті…

Під нею зашумів потік повітря, спиняючи її падіння. У Тіміят почервоніли щоки. Вона знітилась не тільки від своїх слів, а й з того що це дійсно спрацювало. Цього разу, вітер не був наповнений тривогою, а спокійний та серйозний.

Спинити спинилась, але її чаша магії від першого підкорення вітру одразу наполовину спорожніла. Крім того, їй млоїло все тіло після зілля, а чашу наче розбили і знову склеїли. А ще на неї летіло страшне чудовисько, хоче і без крил, але не менш спрагле до крові. Вона чудова розуміла, що якщо наставниця Аврелія не могла з ним дати раду, то вона і поготів, ніщо йому не зробить. Вихід один – тікати. Головне питання як і куди? Магія вичерпається швидше ніж вона мине Посатирський ліс і спуститись там не варіант, бо потім потвора по землі вистежить її дожене і вб’є. Бігати він вміє, стрибати високо теж, а от літати ні. Інакше він би підлетів і вбив би їх усіх.

Їй прийшла в голову божевільна ідея. Вона почала набирати висоту, поки він буде змушений приземлитись і знову відштовхнутись від землі чи дерев, щоб її дістати, вона вже буде досить далеко у небі.

Вони швидко розминулись і на мить вона побачила його жахливу посмішку. Їй стало не по собі, але знав би він, що вона зараз утне… то не сміявся б. Тіміят собі посміхнулась і направила свій погляд уверх. До похмурих хмар. Її ціль була чітко визначена, вона лише дуже сильно надіялась, що їй вистачить сил та часу долетіти до… самих воріт Мифіладу, де досі останні фігури некваплячись заходили у ворота. Вона вирішила, що це єдиний спосіб вижити – потрапити у світ мертвих. Вона не знала, що з нею після цього буде і намагалася про це не думати.

Демон приземлився на землю. Хотів знову стрибнути вверх, щоб дістати ту відьму, але коли глянув у небо, то побачив малу цятку на фоні місячного сяйва яка, все більше летіла ввись віддаляючись від нього, та прямуючи до воріт Мифіладу. Не хотів це визнавати, але вона була недосяжно для нього, як і сам Мифілад. Він стряхнув головою, своїм сивим волоссям, ніби викинувши її з голови. «Вона там помре, а як передумає, то я відчую її на землі», — думав собі вбивця відьом. А тоді став принюхуватись до запаху страху, що видавала його остання жива відьма із шабашу.

Ззаду почувся хрускіт гілок та крики. Леліят всім серцем боялась розпізнати в тому крику голос своєї подруги. Їй було зле. Хотілось бути просто глухою, як відьми звуку. Відчувала ненависть до себе, безпорадність. Бо єдине, що вона змогла робити в такій ситуації – це бігти. Бути боягузом. Спасати своє нікчемне життя. А Тіміят мусить помирати, просто тому, що була сміливішою, коли це було не зовсім вигідно.

Крики припинились. Леліят облилась хвилями неспокою. Це означало, що Тіміят вже мертва! А вона наступна. ЇЇ доженуть. Абсолютно точно доженуть і зжеруть! Яка тепер користь з того, що Тіміят дала їй важливе завдання, розказати все Верховним відьмам? Та ніяка. Вона приречена. Як і наставниця Аврелія і весь її випуск.

Вона почула шурхіт. У Леліят виникла думка: «не міг же він… так швидко дібратись до мене». Завмерла, прислухаючись до шурхотіння. Було шкода, але не приверзлось. Тепер було страшно оглянутись. Було страшно побачити його знову. Через мить сховалась за деревом, в надії, що він просто шалено пробіжить повз. Сльози текли не припиняючись. Серце розривало груди, а руки охолонули від страху. Холодно та страшно. Він зовсім поряд.

Ноги так трусилися, що й не сила була стояти. Тихо присіла намагаючись не видати жодного звуку. Благо дерево та земля навколо були вкриті мохом. Мохом? Мохом! Це мох прибережжя Тифо! Вони це вчили в академії. Він відлякує більшість тутешніх хижаків. Запах цього моху дуже відразливий, хижаки сприймають цей запах, як власне лайно, тому обмазавшись ним можна випасти із зони сприйняття хижака. Леліят не думаючи обмазується ним молячись всьому Мифіладу, своїм предкам, в надії, що це спрацює.

Шурхіт врізався їй в мозок наче нанизуючи кілками з усіх сторін, а вона невпинно прислухалась тамуючи подих, а тоді почула лопотіння крил. Вона подумала, що то може бути кажан і серце заспокоїлась. Розслаблено видихнула і кажан запищав…

— Лелю… ти ж не думала… що це спрацює, — почувся страхітливий, охриплий голос на дереві зверху неї. Він просякнутий липкий слизом спускався на неї униз головою. Кожна клітинка відьминого тіла почала вити про тривогу та небезпеку, трясучись так від страху, як ніколи не трусилось.

— Я бачу тебе наскрізь. Цей сморід мені не завада, — без зупинок промовило чудовисько, — всі мертві… остання кричала Леліят, Леліят. Я тут подумав… чого ти не прийшла врятувати коли… їжа кричала твоє ім’я? Чи ти просто боягузка.

Леліят із жахом позадкувала від дерева, а він не кваплячись спустився з нього на чотирьох лапах, як справжній хижак, а тоді став на ноги увесь зріст. На обличчі та одежі були сліди як свіжої, так уже і засохлої крові.

— Звідки… знаєш мо.. мо…

— Що? Я тебе не чую, – глузливо мовив він насолоджуючись її страхом.

— Звідки… знаєш моє… моє ім’я.

— Твоя подруга… це було останнє її слово… перед тим як я її вбив, — задоволено вишкірився Демокон, брешучи в обличчя. Хоча частково було правдою. Вибратись зі світу мертвих і вижити — звучить як нереальне досягнення.

Через страх вона навіть не встигла усвідомити, що він вже це сказав. Наче заперечувала сам факт того, що Тіміят померла. Намагалась відгородитись від цього і гірко заперечувала. «Не може така відьма як вона… бути мертвою. Вона говорила, що ми підемо разом до Верховних відьом. Невже… збрехала», — думалось їй.

Він прочистив горло і сплюнув кров, що накопилась за весь час ласування відьмами разом з кров’ю кажана. Лелія зблідла і ледь не зомліла від думки, що серед цих капель крові, є кров Тіміят. Демокон змахнув рукою, викинувши кажана у кущі.

— Я покараю тебе за боягузтво. Ти вільна… я тебе не вбиватиму… покииищо. Чого… чекаєш? Біжи… але знай, я тебе знайду будь-коли і будь-де, та вб’ю коли захочу це зробити. Закарбуй у собі цей страх переді мною, тепер він буде переслідувати тебе навіть якщо мене немає поряд.

Так безглуздо. Вона очікувала, що її роздеруть чи пошматують. Але їй знову наказують бігти цей вже безкінечний марафон. Її серце повільно оповив неконтрольований страх. Що як їй тепер доведеться втікати завжди? Де б вона не була.

Леліят не могла підвестись. Демокон допоміг їй, вона ледь не закричала, але не насмілилась цього зробити. Від його доторку стало ще більше зле. Її шкіру неначе зґвалтували сотні різного роду слизьких тварин. Відчуття були такі огидні й ще більше від безглуздя ситуації. Монстр, що вбив наставницю Аврелію, 12 Твілітів серед яких була її подруга Тіміят. Допомагав їй встати. Щоб якась істота, а не відьма, так нагло себе ввела, вона бачила вперше. Леліят почала тікати з усіх сил, що лишилось, ледь не божеволіючи. Ладна була продати душу примарам Мифіладу, аби тільки він зараз не наздогнав і не вбив.

«Прекрасно хай іде, а я прослідкую за нею», — подумки промовив собі Демокон. Її запах страху добре запам’ятав, тому зможе розрізнити серед тисячі і вбити в підхожий час.

___________

Тарометр* — дорівнює одному кілометру.

Мікротарометр* — дорівнює одному метру.

Тонукріз* — світ міфологічних істот та фамільярів, що живе паралельно зі світом Відьом.

Мифілад* — потойбічний відьомський світ, куди потрапляють Темні Відьми після своєї смерті.

Апокриф* — відьомський фамільяр. Демон із Тонукрізу, що уклав контракт із відьмою.