Одинадцятий Номер

Не завжди в спорті вирішує тяжка монотонна праця. Так само не вистачає одного лише таланту. Моя історія про власний шлях без обох цих якостей.

Я почав займатись баскетболом у шість років. Не грав десь на вулиці, а пішов у спортивну секцію. Але в той час ненавидів цей спорт. В маленькому віці складно протидіяти вибору батьків, та і наявність безплатної спортивної секції майже напроти дому, трошки заважала. Тоді я горів футболом та хотів стати нападником, чи навіть воротарем, розчулений історіями батька - футболіста в минулому, який грав на аматорському рівні декілька років.

Як і у більшості дітей, моє дитинство проходило на спортивних майданчиках з ранку до вечора. Я товаришував з усіма місцевими дітьми парку, в якому грав. Ми постійно конкурували. Тому кожен місяць грали все краще й краще.

У спортивній секції я мав тренування мінімум п’ять разів на тиждень. З роками ми вийшли на новий рівень і у мої дванадцять років почався перший всеукраїнський турнір. Наша команда їздила у різні кутки країни грати виїзні матчі. Саме так я побував у більшості міст України ще юнаком. Тури зазвичай проходили раз на місяць і складались з трьох ігрових днів. В нас була одна вікова категорія, але саме мого року народження було багато сильних команд.

Перший сезон ми зіграли непогано, але зайняли лише шосте місце. Враховуючи кількість команд, яка досягала двадцяти – це не найгірший результат. Наступного року – четверте. Було досить близько до призових місць, але не вистачило… напевно, бажання. Ми грали погано. Наче вже досягли бажаного і програли обидві гри за призові місця без боротьби. Далі рік за роком були п’яте, шосте й сьоме місця.

Моє ставлення до цієї гри змінилось. З початком всеукраїнського турніру мені почало подобатись. Я розумів, що граю добре. Інколи навіть дуже добре. Я ніколи не забивав дюжину очків за гру, але зате я був одним з найнадійніших ресурсів нашої команди.

Проблема моєї команди була в нестабільності. Ми постійно зливали кінцівку гри, а після невдач гравці зривались і робили ще одну, а за нею ще і ще. Я обрав собі одинадцятий номер, коли ми робили першу командну форму. Число 11 асоціювалось мені із блискавкою – неочікуваним, миттєвим, але водночас вродливим і небезпечним явищем. Саме так зародився мій стиль гри. Під час насичених ігор я відчував лише дві емоції – азарт та злість. Але не таку злість, де я бив лиця ворожій команді та сідав на лаву запасних за фоли. Злість за те, що я недостатньо швидко бігав, недостатньо добре зреагував, недостатньо старався. Зараз я сумую за цією емоцією. Вона – то єдине що мотивувало мене до розвитку у цій грі. А азарт проявлявся у пошуку чогось свого, що ніхто більше не робив і навіть не ризикував зробити.

По закінчення невиграного сезону я кожен день ходив до майданчика і вчив нові способи обіграти та закинути м’яч в кошик так, щоб ніхто не зміг мені завадити блокшотом. Я вже був непередбаченим і розвивав це. Якби тільки я забивав більше, використовуючи цю здібність… Але мені занадто подобалось грати на команду! Напевно, це і гальмувало мій прогрес.

Ще однією моєю властивістю була швидка реакція. Я перехоплював м’яча найкраще не тільки у своїй команді, а майже серед усіх гравців чемпіонату. Це могло бути під час захисту віч-на-віч, чи ривка з сірої зони до гравця, де він навіть цього не очікує з подальшим відривом і забитими двома очками.

Ця навичка частенько не працювала проти сильних гравців, за що я отримував фоли. Але одного дня це зіграло зі мною інший злий жарт. Ми грали проти команди-аутсайдера турніру. Захисник ворожої команди підібрав м’яч. В той час я оббігав позаду нього, щоб виконати перехоплення при ведінні. Але замість ривка він повернувся на 180 градусів, з випрямленими ліктями, щоб заховати м’яча. Це було пряме попадання... Удар в районі брови, після якого була моя негайна заміна і поїздка до лікарів з імовірним струсом мозку, чи іншим внутрішнім пораненням голови. На той раз усе обійшлось, але це була перша травма, на якій я ще не розумів ціну помилки під час гри.

У останній рік чемпіонату за три місяці до кінця турніру ми посідали восьме місце у таблиці. До фінального туру завжди виходило рівно вісім команд, де перша грала з останньою, друга з сьомою і так далі. У тому році саме ми обіграли команду Києва, яка посідала перше місце, лише на одне очко, тому ми сподівались витерпіти від них матч-реванш і у фінальному турі. На шляху ми повинні були перемагати торішніх призерів – команду Харкова. Це було тим ще випробуванням, але ми були готові. В тому році усі ігри я починав зі стартовою п’ятіркою. Гра почалася добре, ми забивали, як звичайні кидки, так і триочкові. Для мене це було грою мого життя. Я грав ідеально: зробив мінімум сім перехоплень у перших двох чвертях гри із подальшим попаданням у кошик, не пропускав у захисті свого нападника, віддавав гольові передачі й підбирав. Ми лідирували на два десятки очків і лише збільшували різницю.

Під час паузи перед третьою чвертю, я відчув себе трохи дивно, але не звернув на це уваги, що було великою помилкою. За дві хвилини продовження гри, я в черговий раз зробив різкий ривок перехопити м’яч у нападника. І вдало! Але далі я зупинився через різкий біль у спині й неспроможність дихати. З десяток секунд я не розумів свого положення і думав, що це мине, але біль не проходив. Я попросив заміну.

Мене одразу відвели до спортивного лікаря на обстеження і він трохи привів мене до ладу, але я все ще ледве ходив і дихав. Після повернення на четверту чверть я побачив, як команда посипалась. Не було ніякого відриву. Різниця була у п’ять очків, потім у десять і більше не в нашу користь. Кожна атака моєї команди руйнувалась під натиском ворожої, а я нічого не міг із цим зробити й лише дивився. Я хотів вийти на поле, як в сучасних аніме, де герой ризикує здоров’ям заради перемоги, а в кінці помирає. Але тренер зробив мудре рішення і не дозволив. Навряд чи я багато б зробив у тій ситуації.

Ми програли.

Мене відвезли до лікарів і зробили рентген, щоб виявити причину різкого болю і наслідки травми. Лікар, подивившись на знімки, сказав свій вердикт: діагноз був серйозний для мого віку, із повною забороною займатись професійним спортом. Я завжди ризикував, коли потім виходив на наступні ігри, викладаючись на той рівень, який міг.

Наступні два тури були проти середнячків, чи слабких опонентів, і закінчились виграшами. Попри це, ми посіли дев’яте місце перед фінальним туром. Тієї однієї перемоги нам не вистачило. Ми вилетіли з турніру, позаймались останній місяць і отримали спортивні атестати, чи як їх там називають.

А далі був новий етап життя: вступ до академії й можлива гра в університетській лізі, та я вже не цікавився цією ідеєю. Прийняв лише участь у декількох локальних вуличних турнірах 3х3, на одному з яких зайняв друге місце. Так я повністю залишив цей спорт з професійного погляду, лише іноді виходячи на вже звичний майданчик покидати м’яча, чи згадати минулі рухи. Зараз я розумію, що мені не вистачає того суперництва. Я вже не зможу конкурувати в повну силу на перспективу, але я все ще живу цією грою і не хочу забувати це відчуття. Я полюбляю казати собі:

Якщо в тебе є бажання і ти загоряєшся від однієї лиш згадки про нього – ти це зробиш, навіть якщо весь світ проти. Головне вірити й мати трошечки вдачі.

Я думаю, може, колись одинадцятий номер з Одеси ще покаже новим вболівальникам усю небезпеку «блискавки».