Не на часі

Не на часі

Йод. Стетоскопи. Червоні хрести.

Очікування. Голоси.

Годинник стукає в запалі. Вже відкрито? Руки відбивають дрижаки.

Вдих. Видих.

Вдих —

Повільно.

Я вкотре подивився на годинник – 06:26:05. Відстаю. Ні, ні!

Затяжні хвилини наповнювали коридор перед дверима лікаря-продуктолога.

Скільки часу минуло з початку післявоєнної Великої Відбудови. Стільки змін, а лікарні все не втратили ту саму гнітючу атмосферу очікування.

Механізм ритмічно стукотів, немов глузуючи з мене. Колись він належав моєму дідусеві. Дивно, та згадується, як дід завжди казав, що його годинники йдуть швидше, ніж треба. І сміявся. А зараз стрілки-батоги насміхаються наді мною і підганяють рух вперед.

Пальці напружено пестять годинник. Марні хвилини. Втрачений час.

Двері нарешті відчинились, випустивши попереднього пацієнта. Тік-так. Швидко біжу у кабінет.

– …скарги? – протягнув лікар.

– Мінус продуктність. – пальці стискаються. Вдих. Видих.

– Конкретика: дратівливість, сон, когнітивна деградація, фізична неспроможність..? – ледве підняв очі від екрану доктор.

Холодок по спині. Звісно. Конкретика. Деталі. Усе й одразу.

– Сон. Когніт. Дратливість – вдих-видих.

Лікар. Блідий. Півмісяці знизу очей.

Екран. Погляд на мене.

Моргає. Ще раз. І ще.

– Що саме… – пауза, – …з вашим сном? – погляд. Повільно. Екран.

– Безсоння. Немає норм починку. – чекаю. Пауза. Мовчання.

– З вашого файлу не видно особливих аномалій, (так–так, швидше давай) наявні показники у межах (вже пора бігти) норми. Щоб зрозуміти, що з вами, потрібно (працювати) буде зробити низку додаткових аналізів. Я пропишу вам (...ліки!) про аналізи детальніше у системі.

– Док не на часі – вирвалось. Різко. – Мені тре плюс ліки й годі. Робота жде.

Мовчить. Пауза. Час не чекає. Швидше! (а може він рацію має?)

Док. Дії зайві. Ліки-ліки.

– …ок.

Лікар завмер. Зітхнув. Погляд ковзнув по кімнаті. Вікно. Самотнє дерево за склом. Птахи. Вітер ворушить листя, та гілки здригає. Крутить повітря – тепло та холод міняє.

Пауза.

Вітру більше немає.

– Я пропишу вам “Оптизас Ультра Плюс” замість поточного снодійного. Приймайте як завжди, після вечірньої робочої сесії. Ще додамо “Дедратин”... – погляд. Оцінка. Співчуття. – …краще, “Дедратин Екстра”. Зранку можна почати “СтимулПро Максі” по одній капсулі. І, я б порадив… – пауза. Сумнів. – Прогулянку на свіжому повітрі перед сном… звісно, якщо це можна додати у ваш графік без шкоди для роботи.

– Ок. – Вже на “Стимулі”. 6 тижнів як.

Балачки-балачки. Не час гаяти час.

Скрип стільця. Стукіт дверей. Годинник б’є тривогу: 06:33:06. Відстаю.

Коридор. Поворот.

Сходи.

Двері. Коридор.

Двері.

Свіже повітря!

Біг. Темп насильно швидший.

Новини вмикаю паралельно. Підвищення ВВП. Економіка незламно зростає. Оптимізації. Покращення. Потужність. Перемоги. Робота. Вперед–вперед.

Моя робота теж чекає.

Станція. Потяг двері зачиняє. Не встиг… Не встиг!

Стрілки годинника безжально відсікли мою надію повернутись назад у графік. Магніпотяг зачинив двері і почав відʼїжджати від платформи.

Захекуючись, я витер спітнілий лоб. Після завершення повної автоматизації транспорту ще не було відхилень. Що, на жаль, складно сказати про лікарів.

Очі мимоволі зенькнули вгору. Химерні обриси хмар на сірому небі подекуди нагадували звіряток і птахів. Ось голуб. А ось чи то соловей, чи то ворон. А он отам як ніби сніп колосся. Хмари повільно летя…

Рука здригнулась від отриманого на браслет повідомлення. Пальці миттєво кинулись заспокоювати роздратований годинник на іншій руці. Так, працювати можна тут. Час зануритись в роботу. Я швидко дістав ГолоПад та розчинився в праці.

Потяг. Станція. Зупинка. Біг.

Сходи. Двері. Ліфт.

Двері. Коридор.

Стілець. Робота.

Ефективність. Графік.

Робота. Праця. Дія. Труд.

Ефективність. Ефектинівсть. Ефеткинівсть. Ефекинівсть. (фіктивність?)

Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь

Час! Кінець. Амінь.

Коридор. Двері.

Ліфт. Двері. Сходи.

Вʼяле крокування. (біг? не можу) Зупинка. Потяг.

Дорога. Сходи. Двері. Ліфт.

Піднімаюсь догори. (дайте впасти вниз)

Антракт. Пауза та німе зітхання.

Дім, спалмісце, звичний вид з вікна. Кактус з підвіконня дружньо надсилає привітання.

Вдих-видих. Повільно. Ще раз. Ще. І ще разок.

Скинувши взуття та дезінфікувавши руки, я почув звичний дзинь сповіщення від їстівного процесора. Вечірня НутріСуміш готова до споживання. Все за графіком. Я взяв склянку і відсьорбнув. Смак ефективності. Шлунок радісно буркнув новій порції поживного пального.

Так, і саме час подивитись своє компліментарне навантаження на єРоботі. Потрібно взяти щось суттєве, щоб компенсувати зруйнований зранку день. Я закапав очі, намагаючись втамувати пекучий свербіж. Роздратована голова не хотіла вгамуватись.

Робоча станція загуділа в унісон свідомості, розкриваючи браму у світ продуктивності. Стілець скрипнув, привітавши вагу мого тіла. (ні, не хочу)

Доступна була одна позиція – збій на сайті?

Закривши повіки, я повільно видихнув: раз, два, три, чотири. (може збитись нам як сайт?)

Руки свербіли від бездіяльності. Годинник неприємно вдавив ребром у запʼястя.

Нічого, є можливість поки виконати інші справи.

Ретельно почистивши зуби, я повернувся до свого терміналу. Все так же висіла одна позиція. Я затарабанив пальцями по столу та відкрив доступну мені роботу.

“Відпочинок?..” – Слова вилетіли самі собою. Що за святотатство? Після вічної миті ступору я кинувся викликати підтримку порталу. Пальці неслухняно рухались, дедалі віддаляючи настання моєї ефективності.

– В роботі лише “Відпочинок”. Помилка! Дії? – голос знову безконтрольно набував різкості і гучності, як вранці.

– Так, хвилинку... – відповів приємний жіночий голос. Слова вилітали м’яко, повільно та трішки невпевнено. У голосі лунали відгуки якоїсь давно забутої мелодії. Що ж мені це нагадує..? – Ой! Гхм… Обробка. – голос набув сурової впевненості, мелодія змінилась на скрегіт металу. – Таск ще нуль-оптим. Пілотний проект. Дійте по інструкціям. Ок?

– …Ок. – з затримкою промовив я.

– На все д… гхм, ОК.

Що це? Навіщо? Та хто я такий, щоб сумніватись.

Завдання: “🧪Відпочинок🧪, 25 годин, +125 Дія.Балів; Не виконуйте роботу 24:54:53. Соц плюс дії = ☠️. Ви – 🧑‍✈️✈️ від 🏥.”

У сонячному сплетінні пробивалось неприємне тягнуче відчуття. Невже моя робота – нічого не робити? Не робити… Це порушує усі засади Ефективності. (єФіктивність)

Очі метнулись до плакату над робочим місцем.

Так, я буду повинен порушувати усі 10! Нутро стиснулось. Дихати стало важко. Очі знову сором’язливо ковзнули догори, благаючи змін та помилування. Ні, змін на плакаті не було. Повітря у кімнаті відмовлялось заходити в легені.

Спокійно. Вдих. Видих.

Ні.

Ніяка біда нас не зупинить, ні! Потрібно – зроблю. Робота є робота.

Так, підійду до цього настільки ефективно, наскільки можу. Стану найкращим учасником програми. Кулаки стиснулись та наповнились вібруючою рішучістю.

З наростаючою гордістю за себе я вилетів зі стільця.

Так, так. Енергія бурлила в мені. Надам їм стільки інформації, покажу їм стільки покращень своїх параметрів, скільки зможу!

За спиною ніби розкрились крила.

Так, так! Відправлю детального листа по експерименту до міністерства!

Мене підхопив стрімкий вітер, крила наповнились потужністю.

Так-так! Досконально опишу. Всі відчуття. Всі думки. Всі впровадження.

Допоможу! Зроблю!

Так-так, так-так!

Блискавично. ГолоПад. Нотатки.

Пояснення. Оптимізація. Оператор та комунікація.

Думка. Пауза. Ще що?

Стіна. Плакат. Осяяння!

Тут можна…

Вібрує, “📢терміново⚠️”! Вириває повідомлення.

єРобота.єОновлення:

🔄по ✈️ 🧪 = ⛔; 📈➕= ⛔ ☠️!”

Дихання сперло. Пауза. Пауза. Пауза.

Ніби магніпотяг вʼїхав у мене, вибивши усе повітря. Як це я не можу впроваджувати покращення з експерименту?! Як це я не можу робити нічого продуктивного?!!

Шлунок підкатував до горла. Руки тремтіли як листя на вітрі. Долоні покривались холодним потом.

Світло у кімнаті звузилось. Воно як прорублена крізь суцільні Амазонські хащі доріжка, вело мій погляд яскраво-блідими променями до постулатів Ефективності на вершині мого храму праці та оптимізації. Кожна літера пульсувала, як відкрита рана, вказуючи на втрачену можливість. Кожен пункт тиснув на свідомість тягарем змарнованого часу, наче камені недобудованої піраміди. Та сьогодні моя кров, мої хвилини, не будуть живити цей вівтар. Я став відступником у власному храмі, єретиком продуктивності. Завтра сонце зійде без моєї допомоги.

Я відвернувся, витираючи руки о штані. Тіло, звикле до невпинного ритму праці, тепер здригалося від кожного удару серця, кожен з яких відлічував секунди вимушеного спокою.

Я заплющив очі, але слова Ефективності продовжували сяяти під повіками, немов сонце опівдні — невблаганне, всюдисуще, випалююче будь-яку тінь спокою.

“Дихання. Дихання.” – вдарили мене батоги свідомості. Перш за все потрібно втримати глузд. Прийти до тями. І з новим поглядом підійти до роботи.

Я здригнувся і глянув на годинник – марно, марно! Стільки часу витратив на свої емоції. Потрібно вже щось починати робити, а не гаяти час.

Пакунок з ліками послужливо винирнув у свідомості.

Так, дійсно. Розпочну зі сну. Якщо вже не можу працювати, то порушу квоту сну.

Так-так, я можу перевиконати свій план по сну, і у наступні дні трішки зрізати його. Тремор потроху почав відступати, прибаюканий звичним почуттям виконання роботи.

Так, так. Віддам сьогоднішню ефективність у кредит. А вже завтра можна буде отримувати відсотки. Трішки потерпіти. Скрегіт шестерень наповнювався плавністю і змінювався на впевнене муркотіння діючого механізму.

Так. Так. Більше насплюсь, а потім відіб’ю свої інвестиції. Сповна

“Оптизас” почав відносити мене у світ непродуктивності. Я просунувся у ліжко. Так. Вулична пітьма пронизувала моє спалмісце, приховуючи пронизливий докір постулатів зі стіни. Так. Моя ефективність підвищиться, і усе буде як раніше. Ні, навіть краще.

Так. Пітьма обійняла та прихистила мене. Підвищиться…

Так…

* * *

05:57:33 – я з незвичним почуттям дивився на годинник. Не пам'ятаю, коли востаннє сам прокидався до будильника.

Я подивився на химерний світ до початку розкладу. Світанок відганяв залишки вчорашньої пітьми з кімнати. У цій невимушеній тиші я раптом почув, як б'ється моє серце. Тихе, рівномірне 'тук–тук' здавалося єдиним звуком у всесвіті.

Світло, боязливо пробиваюче залишки темряви, змінювало свої відтінки, перетворюючи кімнату на живе полотно. Блідо–блакитне, ніжно–рожеве, воно набувало теплого золотистого відтінку, огортаючи все навколо м'яким сяйвом.

Світ ніби завмер у своєму русі. Лише лагідні коливання промінців та несподівано чарівні пилинки завдавали ритм цієї паузи.

Цей момент нагадав мені дитинство, коли час здавався безмежним, і ранок був сповнений можливостей, а не обов'язків. Здавалося, що час зупинився, даруючи мені дорогоцінну мить спокою та роздумів.

Ранкові промені грайливо охоплювали моє спалмісце, вихоплюючи наче прожектором на сцені танок пилинок.

Але раптом... одна пилинка затрималась у повітрі довше, ніж мала б. Її танець став надто знайомим, болісно знайомим. Вона кружляла, як спогад, якому не місце в цьому ранковому спокої.

Промені-прожектори яскравішали з кожною секундою.

Танок жвавішав під паличкою невидимого диригента.

Пилинки прудко доєднувались до сцени. Більше і більше пилинок. Більше і більше.

Серце танцювало диявольську сальсу. Тук-тукі-тук, тук-тукі-тук, туктукітук.

Струси. Попіл. У вухах дзвін. Крики. Крики! Стіна пилинок.

Вибух. Земля здіймається.

Вибух. Нічого не видно. Кашель. Очі печуть. Не можу дихати.

Вибух…

ЮЮЮЕЕЕЕЕУУУУ!!!

Гучний звук та вібрація вирвали мене зі спогадів. Автоматичне штучне світло пробило очі до самих мізків.

Я вистрибнув з ліжка, намагаючись струсити з себе залишки жаху.

Руки тремтіли. Серце вистукувало шалений ритм, відлунюючи у скронях.

Я спробував глибоко вдихнути, але легені, здавалося, забули як це робиться. Кожен ковток повітря був неповним, ніби щось всередині все ще чекало на наступний вибух.

Склянка води на столику втік від тріпотливих рук та вилився на підлогу. Годинник радісно висвітив: 06:00:06. Не час піддаватись спогадам та емоціям. Не час.

Нумо! Робота чекає. Ну, як робота, “робота”. (працюй, працюй!)

Наступні години перетворились на суцільні муки. То була не робота, а пекло. Я ходив по кімнаті, рахуючи кроки. Зупинявся біля вікна, вдивляючись у рух міста внизу. Хвилини тяглися, як густа смола.

Мої руки самі тягнулися до ГолоПаду, але я змушував себе відсмикувати їх. Пальці мимоволі торкались шраму на зап'ясті – німого свідка тих днів, коли ефективність вимірювалася по-іншому. Тиша в кімнаті дзвеніла у вухах, і я почав насвистувати свою улюблену пісню – “Пʼяного моряка”, просто щоб почути якийсь звук.

Відкрив записник. Робочі записи, нотатки, чернові діаграми… У дитинстві мені подобалось вигадувати фантазійні світи та заносити їх на папір. Олівець декілька разів ковзнув по паперу – так, це схоже на будівлю офісу. Або на мій спальний блок. Олівець заметушив далі. А ось координатна вісь. Я звично домалював хокейну клюшку – схоже на наш прибуток на роботі. Прибуток – це 😀. Я намалював смайлик. Посмішка вийшла кривою, більше схожою на гримасу. Виправити тут, і ось тут. Олівець падає на стіл від втоми. А колись я міг годинами працювати над одним лише виразом обличчя, шукаючи правильні лінії для передачі найтонших емоцій. Тепер же ця проста схематична посмішка здавалася верхом моїх художніх здібностей. І та крива.

Це осмислення вибухнуло злостю. Я кинув записник об стіну. Хотілось щось крикнути, але назовні вийшло лише невпевнене скиглення. Не шуміти. Люди можуть спати після нічної зміни. Зруйную ефективність усім.

Бездіяльність буквально зводила з розуму. Голі стіни кімнати зсувались навколо мене. Скрижалі Ефективності підбирались ближче і ближче, лагідно притискаючи до себе. "Ефективність лікує, бездія нівечить" – повторював я про себе мантру, яку нам втовкмачували на кожному кроці.

І це було правдою. Допоки я рахував, планував, оптимізував – я не думав про те, що втратив. Про близьких, яких більше немає. Про руїни дому. Про життя, яке могло би бути. Про те, що зробив, і що міг би зробити.

Та неефективно витрачати час на привидів. Цього вже немає.

Я стиснув кулаки. Руки тремтіли більше, ніж звичайно.

Потрібно працювати! А я тут гаю час. Час – це гроші. Гроші – наше майбутнє. Не можна повернути час назад, але можна не допустити його марнування.

Здобувати, заробляти, будувати!

Не хочу відчувати пусте бездіяння. Сон скоротить час.

Подвійна доза “Оптизасу” швидко відправила мене у завтрашній день.

* * *

Сон був наповнений видіннями моєї продуктивної праці. Діаграми та графіки крутились у нерозбірливому хороводі. Числа навколо зростали і зростали. Я все набував і набував ефективності, зростаючи над усіма. Потужний, зростом майже з титана я практично дотягнувся до палаючого сонця Ефективності. Та воно все віддалялось і віддалялось. Це було моторошно.

ЮЮЮЕЕЕЕЕУУУУ!!!

Гучний звук та яскраві лампи вирвали мене з жаху. Годинник – 06:00:00. Так, нарешті час розпочинати роботу! Інше не на часі. Я піднявся і побіг у свій новий, нарешті продуктивний, день.

Напрацьованим рухом пігулка “Стимула” була відправлена по звичному маршруту.

І ще одна – компенсація за цей “відпочинок”. Приємне відчуття енергії почало розливатись тілом.

Так, робота чекає. Так, саме так. Про непродуктивне і жахаюче-бездіяльне вчора нагадувало тільки перекручене лице-смайлик у дзеркалі.

Сповнений ентузіазму, я помчав на роботу. Нарешті я знову можу бути корисним, продуктивним, справжнім громадянином Нової України!

Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь Е Ф Е К Т И В Н І С Т Ь………….

Час розчиняється. Години перетворюються на секунди. Секунди перетворюються на години. Я працюю з надлюдською ефективністю, потужно пожираючи завдання одне за одним. Так-так-так! ТАК-ТАК-ТАК! ТАК!!!

Підходить керівник, його очі сяють від захвату. "Неймовірно", – видихає він, оглядаючи мої результати. "Плюсплюсплюсдобре. Не знаю, де ти в біса був учора, але сьогодні ти перевищив не просто усі норми, а усі норми перевищення норм! Весь світ дивиться на нас." – Погляд. Вікно. Пауза. Видих. – "Вони чекають, що ми станемо новим економічним дивом. І з такими надлюдьми, як ти, ми це зробимо!"

ТАК!!! (ефективність)

Його слова вибухають у в моїй голові, змішуючись із гулом офісної техніки; перетворюючи симфонію тріумфу на какофонію окремих звуків. Намагаюсь посміхнутися, та наполірована поверхня гудзиків керівника відзеркалює знайомою гримасою.

Раптом перед очима промайнув образ: зруйновані будинки, виття реактивних двигунів, струс землі, чорний густий дим.

Трушу головою, повертаючись до реальності тріумфу. Серце гуркоче, як зійшовший з глузду годинник. "Це може стати новою нормою. Ми всі можемо працювати ще краще! Швидше! Ефективніше!"

Думка закручується у голові шаленою центрифугою.

Підлога вискакує з-під ніг.

Світ навколо мене перетворюється на калейдоскоп форм та кольорів.

Повітря наповнюється запахом гарі. (палаюча ефективність!)

Спотикаючись, вибираюся на балкон. Холодний вітер б'є в обличчя, але не приносить полегшення.

Небо над головою кружляє, зорі зливаються у вихор світла.

Внизу місто витанцьовує в ритмі божевільних барабанів ефективності.

Всі атоми всесвіту невпинно працюють, створюючи потужну симфонію вічної продуктивності.

Невпинно. Безперервно. Ідеально.

Вікна будинків палають яскравим світлом. Жодної темної плями. Всі зайняті ділом.

Лише моє власне світло кудись тікало.

Ноги перетворюються на желе, і я розтікаюся по підлозі балкона.

Годинник на руці оживає, стаючи прадавньою змією.

Вона душить, душить мене, намагаючись забрати моє серцебиття. Цокіт язика невблаганно відколює з мене піщинку за піщинкою. Тсік–тсікі–тссссак! Тссік–тссікі–цссак!

Браслет вібрує. Відбиває повідомлення – працюй, працюй! Кайданами кує та волю відбирає.

Тінь ковзнула по очах, принісши з собою шелест крил і невагому присутність. На межі світів – тонкому поручні балкона – матеріалізувався силует, чужий цьому царству бетону і неону.

Його оперення – то райдужний серпанок, то уламок космічної ночі – вбирало і відбивало світло, граючи з реальністю. Непорушний, він був уособленням руху; мовчазний, розповідав історії давніші за людство.

Механічний пульс міста затих, поступаючись ритму, древнішому за всі наші годинники – ритму дихання, биття серця, тріпотіння крил.

У його присутності час втратив свою владу. Секундна стрілка пожираючого мене годинника, завмерла, наче вражена цим крилатим дивом.

Птах повернув голову, і в його очах я побачив відображення іншого себе – того, хто вміє цінувати момент, а не рахувати секунди; того, хто бачить обличчя замість смайликів; того, хто не боїться пам’яті. Того, хто дійсно живе.

Останнім зусиллям зриваю з себе годинник-змію, і відчуваю, як моє серце, що давно танцювало під барабан корпоративного ритму, почало битись в унісон з пульсацією всесвіту. І… затихло.

* * *

Ритмічна симфонія лікарняних приладів повернула мене з миттєвого небуття. Люди навколо рухались, як злагоджений механізм – кроки медсестер, писк приладів... Годинник! Де мій годинник?!

– Ага, відійшов. – Лікар щось тикав у своєму ГолоПаді. – 40 хвиль капаємо і виписуємо. Оптимізуй своє вантаження.

– Го… Годин… – горло скреготіло та нагадувало незлагоджену сукупність іржавих залізяк.

– А, годинник. Зроз. На. – доктор протягнув мені звичний інструмент.

Я вчепився в стертий часом ремінець, повіки важко опустились. Очі різало від світла та лікарняного гамору. Але всередині мене запанувала тиша, глибока й бездонна.

Я зупинився в лабіринті власних марень, де кожен крок відлунював відволіканням. Ілюзія розпалась нерухомим вихром рухів. Танок завмерлих миттєвостей у безчасі.

Майнув момент – і вічність плинула безмежним океаном. Метаморфозою в безодню обернулась гора без верховини.

Спогади прийшли не потоком, а окремими краплями. Усмішка батька. Запах свіжоскошеної трави у дворі. Сміх друзів за святковим столом. Ніжне сонце на небокраї. Вечірнє морозиво під кіно. Пронизливий запах фарб та рівномірний звук пензля по холсту. Довгі дні у городі з бабусею під палючим сонцем. Запах вогнища та магічні зоряні ночі. Далекий гуркіт ще не лякаючого грому. Старі фотографії у потертому альбомі. Легкий дотик морської хвилі на нерухливому піску. Перший сніг, який видніється крізь вікна з парти. Цвірінькання під відблиски місяця на воді. Дерева хвойні у місцях, яких у світі більш немає.

“Не на часі”, – прошепотів я, і ці слова раптом здалися мені абсурдними. Хіба може бути “не на часі” для життя? Для почуттів? Для пам'яті?

Кожен спогад був гострим, як уламок дзеркала, але я більше не боявся порізатися.

Вага годинника тепер здавалась іншою – не тягарем обов'язку, а чимось більш... особистим. Я провів пальцем по тріщині на склі, відчуваючи кожну нерівність. Ця тріщина була частиною історії годинника. Частиною моєї історії.

Я заплющив очі і вперше за довгий час дозволив собі просто бути. Не планувати наступний крок, не рахувати хвилини, не намагатися бути продуктивним. Просто бути. По щоках покотились сльози.

“Тепер на часі”, – прошепотів я. – “Тепер все на часі”.

І ці слова прозвучали як початок нової історії.