Розплата

Марічка бігла вузькою стежиною, що зміїлася поміж високої зеленої кукурудзи й зникала за селом, де поле змінювалося опаленим жарким світилом степом, сповненим різнотрав’я, яке де-не-де розбавлялося невеличкими ярами, в яких ховалися молоді деревця та кущі, прикриті від палючого сонця лапатими гілками старіших дерев. Сонце вже підіймалося з-за небокраю, розпростуючи своє тепле проміння. Туман боязливо відступав до озерця, у яке впиралася лука з одного боку, залишаючи після себе срібні краплини роси, що діамантами виблискували на траві. А десь вдалині степ підпирав старезний ліс, що зберігав тишу і спокій, ніби ковтаючи звуки своєю темною, страшною пащею. Лише іноді до цього таємничого царства уривався вітер, спричиняючи невдоволення старих сосен, що, розгойдуючись під його натиском, жалібно скрипіли та сипали старим віттям. Саме сюди прямувала дівчина, попри небезпеку, що чатувала на неї звідусіль.

Про це місце у їхньому селі давно закріпилася дурна слава, а деякі старожили його навіть називали «відьминим лісом», бо тут споконвіку жили знахарки, травниці та ворожки, яких прості люди просто називали «відьмами», не вдаючись у подробиці їхнього дару. Саме сюди дівчата бігали за приворотним зіллям у надії на кохання, вдовиці шукали розради від свого горя, а парубки ворожили, чи погодиться дівчина вийти за нього, якщо посвататися.

Ноги самі несли Марічку за село, вона поспішала, щоб встигнути до того часу, поки худобу вигонять на череду, аби не перестріти нікого зі знайомих. Роса намочила низ спідниці, ускладнюючи рух, але це не вплинуло на рішучість, з якою молодиця долала крок за кроком. Вона весь час думала про Миколу, й сльози, наче та срібна роса, що блищала навколо, котилися по її холодних щоках, залишаючи мокрі солоні доріжки. Та це тільки додавало бажання покінчити з цим усім раз і назавжди.

Вона згадувала, як вони познайомилися. Це був такий чарівний вечір - хрущі гули над вишнями у садку, а соловейко виводив свою мрійливу мелодію. Вони з її подругою Оксаною стояли тоді біля Марійчиного двору, збираючись прощатися, коли зграя хлопців заполонила їхню вулицю веселим реготом. Але був один, який не зводив із Марійки своїх чорних палких очей, що у променях вечірнього сонця виблискували, немов жарини, пропалюючи душу дівчини.

З того часу вона геть забула за інших парубків, бо для неї існував лише він один. Вона згадувала, як ніжно обіймав її своїми великими гарячими руками, якими палкими були його поцілунки й солодкими – ночі. А соловейко все виспівував пісню їхнього кохання щоночі, коли Марія лежала без сну, думаючи про наступну зустріч з коханим.

Та не так сталося, як вона собі змалювала. Дні минали за днями, й хлопця ніби підмінили – усе частіше Марічка сиділа біля вікна, тоскно зітхаючи в очікуванні свого милого. У її матері краялося серце, коли вона бачила таку засмучену донечку. Але вона нічого не могла з цим вдіяти. Коли на Купайла Марічка все-таки пішла разом з Оксаною до вогнища, то побачила причину своєї туги.

Здавалося, що й не було тих ночей та цілунків, не було того кохання, яке сповнило серце дівчини. Вона побачила Миколу з дівчиною із заможної родини. Звісно! У неї ж була не тільки врода, як у Марічки, але й велике господарство її батьків.

Вона згадала, як бігла тоді селом до хати, як впала біля тину й довго плакала, аж поки сльози не закінчилися. Ще з тиждень ходила, наче живий мрець, аж поки не згадала про бабусю-віщунку, що жила у «відьмовому лісі».

Темний ліс насувався суцільною громадою, закриваючи собою сонце. Тут не співали пташки, і навіть вітер боявся дихнути. Вузька стежина губилася десь у глибині, але дівчина знала, що вона приведе її до старої самотньої хатини, що заховалася у гущавині.

Постукавши у двері, вона нерішуче штовхнула їх після неголосного «Заходь!», порушивши лісову тишу гучним скрипом.

У напівтемряві хати сиділа літня охайна жінка, перебираючи якісь трави, розкладені на столі. Тут відчувався запах полину, чебрецю, чорнобривців та любистку. У печі потріскував жвавий вогонь, нагріваючи невеликий казан, над яким підіймалася пара.

- Ну, чого стала? Проходь, раз прийшла.

- Доброго ранку! – Марічка невпевнено зробила крок у глиб хати, поставивши на підлозі кошик з хлібом та медом, що принесла як розплату за послуги.

- Знаю, чого ти прийшла, – промовила жінка, пильно глянувши на дівчину, не давши їй і рота розтулити. – Є у мене засіб, допоможу з твоєю бідою. Забудеш своє кохання, наче й не було!

Марічка стояла, здивовано розкривши рота, а тим часом віщунка продовжила:

- Але ти знаєш, що за все треба платити?

Дівчина глянула на кошик, що стояв біля її ніг. Але жінка заперечно похитала головою.

- Я не про це кажу, а про інше. Якщо є у тебе бажання набути щось, що тобі не належить, то маєш щось втратити натомість. Хочеш забути свого коханого, то матимеш розплату перед природою, вона все знає і все бачить.

Марічка ані хвилини не думала, бо не могла більше терпіти свій душевний біль, а про розплату подумала, що то все казки, щоб дівчат налякати, аби менше ходили. Рішуче кивнула в очікуванні дива.

Жінка повільно встала, підійшла до однієї з полиць, на яких рівними рядами стояли малесенькі пляшечки із зіллями, і дістала одну. Марічка обережно прийняла її з рук віщунки та несміливо підняла очі.

- Ти все-таки подумай про те, що можеш втратити щось, або когось, це важливо. А як таки надумаєш – вилий зілля у склянку води й випий перед сном. Вранці й гадки не матимеш про те, що було.

- Дякую! – тихо промовила дівчина.

- Дивись, я тебе попереджала, аби потім не жалкувала за оцю подяку!

Марічка вискочила з цієї темної, пропахлої димом і травами хатини, й гайнула назад до села, міцно тримаючи зілля у руці.

Ввечері, коли мати й батько саме закінчували поратись по господарству, налила склянку води, відкрила пляшечку, вилила туди яскраву рідину й випила відразу, не вагаючись, бо давно все вже вирішила. Не хотіла вона пам’ятати того, що коханий так з нею обійшовся, не хотіла, аби після всього він був з нею, бо, як то кажуть – горбатого могила виправить.

Вранці прокинулася від того, що за вікном шумів рясний дощ, стукаючи у вікна. Відкинула ковдру й закричала. Біль пронизав її усю, не даючи змоги піднятися чи поворухнутися. Її постіль стала червоного кольору.

Мати підскочила до доньки та, побачивши таку напасть, не знала, за що хапатися. Нарешті вона відправила батька до повитухи, що жила неподалік, а сама сіла біля доньки, не знаючи чим зарадити її горю.

Сльози лилися по обличчю дівчини, яка й гадки не мала, що з нею сталося. А дощ за вікном вистукував єдине слово «Розплата».