ТРУТИЗНА

ТРУТИЗНА

(есе)

Есе було представлене на літературний конкурс, присвячений творчості письменника Івана Чендея.(Примітка Автора).

Коли з жіночої цікавості я вирішила переглянути щось про Івана Чендея, то знайшла тільки скупі два-три речення про цілий шлях життя радянської людини. А це — 83 роки. Звісно, остані 14 років українця Чендея припали саме на часи “вільної” країни. Батьківщини. Івану Михайловичу пощастило, він вже отримував за віком пенсію, окрім того мав і досвід та свій власний розсуд, можливість писати “кумедії” або трагедії.

Чи так потрібна біографія письменника ? Сухі факти, суб´єктивні дані... Все про чоловіка розповідають його власні твори. Отож, відкривайте та вчитуйтесь.

Перша сторінка повісті “Іван”, а я вже приголомшена. Що кругами ходити ? Відчувається відразу радянська “московська школа”, такою правдою провіювати наївних та довірливих. І я, читач, вже в задумах. Сама себе розпитую, а чи можна змінити те, що віками не змінюється. Оскільки все воно потаєне, приховане, тихеньке. Міцним корінням тримається традиційне, допоки одним — вигода, а іншим — збиток та невдячність. Довгі роки ходило за мною одне питання-велетень. Чому людина прибирається з життя ? Який гріх, які вчинки викреслюють її з реєстру живих ? Коли трісне покидькам та непокараним злочинцям та сама Кощєєва голка ? Тільки відвертий, з особливим таланом Іван Чендей мені дотепно натякнув. Слухай-но, мала, та обміркуй собі моє — життєве. Реалістичне ! Скоїв смертний гріх чоловік, а померла через рік, від сухоти, його тендітна молодиця дружина. Не витримала вона зради та чорної брехні, бач, ніжна яка.

Не тільки на відносинах чоловіка та жінки світ тримається. Цікаво було мені та трошечки смішно досліджувати отой менталітет українських злидарів. Найліпший уривок повісті “Іван” (на мій власний настрій) саме в спогадах головного персонажа твору Івана Каламаря про найщасливіший день свого дитинства. Розповів учень Петрик цьому десятирічному Іванові що при дорозі знайшов золотий камінь, а тому Каламару вже скоріше потрібно прихопити золотий камінь в торбу й принести додому. Батько “благословляє” сина принести камінь хутко, “коли його ніхто ще не прибрав собі”.

— Будемо багаті !

І з отроком-підлітком коїться вже негаразд, отим золотим камінням потрібно буде з оцим хлопцем поділитися, бо він захоче собі половину золота.

Насправді було все не так, як описує це дійство письменник Чендей. Уважний читач може втямити, що вся суперечка, гвалт “дитячий”, бійка Чендеєм викинуті з твору. Вже відчувається, що відбулось щось ганебне, подле з боку учня третього (четвертого) класу Івана Каламаря, та оскільки повість в цій частині автобіографічна, то Іван Чендей вже не хоче вдаватись у подробиці. Сором. Неприємні поштовхи пам´яті. Страх, що читач вгадає з кого змальовує письменник малого Івана Каламаря. Отже, золотий камінчик весь дістався хлопчику Івану. Він вже наперед думав, які вони з батьком будуть багаті, коли золото продадуть панам. Завдав синок батькові розчарування, бо “ця плита коло золота і близько не лежала !”. “Не біда !” — додав батько, Каламар, — “Буде на чому ножі гострити ! Вдатний камінчик !”.

І ось видатна фраза, що виривається з рота усіх злиднів:

— На золоті ножі точити ?

Більше мені не потрібно вдаватись у розбирання повісті “Іван”, твір невеличкий, декілька сторінок. Можна ще перечитати, якщо є бажання щось розтлумачити собі. Цим вони і цінні коротенькі твори. Бо кожен з нас має право вибору. І хіба не показує письменник Іван Чендей що робить при владі отой обраний людьми злидень. Він не зростав у доброму будинку при заможних батьках, йому все чуже майно заздрістне та костьми у печінку. Якщо молоденька дівчина, селянка, заробила важкою працею собі швейну машинку та привезла її додому, в хату власну, то ніякі крики, сльози, благання її матері не допоможуть, не розчулять отого мерзотника Івана Каламаря. Бо на його пику ненажерливу односельці намордника вже не натягнуть. За його доводами, переконанням, машина швейна “Зінгер”, виробництва Німеччини, а все німецьке повинно бути конфісковано. А про що недоказує Чендей ? Про те що дівчина цнотлива та обличчям вродлива, і оцей голова сільської Ради, а потім голова есесте своїм свинячим, брудним рилом тикається до неї свіженької, незайманої. Чому ?.. Попередні злочини не були покарані, нема знання в тих селян як притягти до відповідальності провладного односельця, як приглушити його нахабність та примусити хоча б вигляд робити, що він порядна, законослушна людина, і сам за справедливість та порядок. В Каламаря “житуха” — конфіскат. Саме реквізовані бики та кабанчики, з яких куховарка Регіна “по-ангельскому” готувала, годувала смачними гуляшами і котлетами. А якщо є непохітний український менталітет, затверджений змалку, “нічого не знаю, моя хата з краю”, то Каламар вже ходить селом, чухає, поглажує своє пузо, чіпляється до всіх хто нижче і примушує звертатись до себе тільки “Іван Іванович”, і оці дорослі люди, що мають свій хліб та купку грошей, незалежні ! від нього, лагідно промовляють до Каламаря та все намагаються викрутитись “розумненько” з цієї неприємної для них бесіди.

Незабаром Іван Каламар з неробства власного, без діла, так занудився, що аж помер, та все рівно хата де “Іван Іванович” лежав у довгій труні з білих ялинових дошок пахла канупером, м´ятою та чабриком. Все село прийшло проводжати в останню путь, і отой самий церковник Стах, читає над ним псалтир, промовляє молитви, бризкає з кадки водицею. Похороний марш колихається на габах весняних зелених хвиль...

То в мене питання до громади:

— Хто гірший ? Каламар чи всі ви, поодинці ?

04.02.2019 року