Уроки від Всесвіту, або чому не варто обманювати

— А Ви знаєте, що Вас з татом вважають безвідповідальними батьками, які не стежать як слід за своєю дитиною? — злегка хихикаю.

— Що?! — у маминих очах абсолютне нерозуміння.

* * *

Коли я була малою, то мала неприємність, яка мене ну дуже засмучувала — батьки не дозволяли мені ходити гуляти до подружок. Насправді їх можна зрозуміти. Наше містечко хоч і невеличке, але часом може бути небезпечним, особливо для дитини. Чудовий аргумент для дорослого, та не для маленької дівчинки, в якої псується дружба через «дурні» заборони. Втім, хто дуже чогось хоче, тому Всесвіт посилає можливість. Питання тільки в тому, чи дійсно воно тобі потрібне...

Це сталося, коли я навчалася чи то у другому, чи то у третьому класі. Мабуть, багато хто зможе пригадати пришкільні табори, до яких зазвичай ходили перші два тижні після закінчення навчального року. Тоді мені таке дуже подобалося, тому я не пропустила жодного дня. Ми перебували у школі десь години до чотирнадцятої. То було суцільне задоволення (хто б міг подумати, що храм граніту науки може так тішити, особливо коли тебе там не змушують гризти той самий граніт). Та було одне "але". Більшість дітей після табору йшли в гості одне до одного, чи просто кудись разом гуляти, а я...

— Мене мама не пускає, — мусила відмовляти своїм подружкам, коли ті вкотре кликали мене до себе.

Насправді тоді я дуже хвилювалася за цю нашу дружбу. Оля, Настя й Люба — назвімо їх так — якось одразу знайшли спільну мову, щойно познайомилися, а я виявилася доказом, що зайвою може бути не лише третя, а й четверта дівчинка в компанії. Тому те, що я мусила відмовлятися від їхніх запрошень, мені дуже муляло.

Якось в один із перших днів шкільного табору нас відпустили додому трішки раніше.

— Ходімо до мене сходимо, — отримала я раптом запрошення від Лесі, однокласниці, з якою ми доволі непогано спілкувалися.

— Мені не дозволяють батьки кудись ходити...

— Та вони й не дізнаються. Нас же раніше відпустили. Швиденько сходимо на годинку і все.

Я задумалася. Звісно, я б краще навідалася до своїх подружок, але за ними вже й слід прохолов.

— А ти далеко живеш?

— Та ні...

— За скільки дійдемо?

— Ну, — Леся ненадовго замислилася, — хвилин за двадцять маємо дійти. — Потім ще трішки подумала і додала: — Максимум за пів години.

— Хм, ну гаразд, — було боязко йти всупереч забороні батьків, але бажання бодай один раз побути як всі та сходити в гості до однокласниці виявилося сильнішим.

Ми пішли в протилежному від мого звичайного маршруту напрямку. Все чимчикували й чимчикували, Леся віталася по дорозі з різними людьми, а я потроху починала хвилюватися. Ми повертали то вліво, то вправо так часто, що здавалося, ніби вона мене колами водить.

— Ти ж запам'ятовуєш дорогу? — Леся висмикнула мене з океану тривоги, що стрімко наростала.

— Ну... — чомусь було соромно зізнатися, що я заплуталася ще поворотів три тому. — Так, більш-менш. А що?

— Тобі ще назад йти.

— Але ти ж мене проведеш? — вся ця витівка з кожним кроком лише більше віддавала ароматом неприємностей.

— Так, проведу, — голос її прозвучав якось дуже невпевнено. Я таким самим тоном мамі говорила, що вже зробила всю домашню роботу, коли з усього у мене готовий був лише список завдань в чернетці з порожніми місцями для галочок.

— Точно? Бо я наче поки орієнтуюся, — відверто збрехала, — але було б спокійніше, аби ти мене провела назад.

— Угу.

Ми пішли далі. Леся щось розповідала, а я кидала короткі відповіді, вдаючи, що жваво підтримую розмову, хоча сама подумки в паніці гасала з кутка в куток і билася головою об стіну. Запам'ятати дорогу я вже й не намагалася — це було просто неможливо.

— Вже близько? — спитала я, коли минуло хвилин п'ятнадцять.

— Та-а-к, ще трохи... — знову цей тон.

— Лесю, може краще ти проведеш мене назад, поки ми до твого дому не дійшли? — нарешті проблиск розуму.

— Та ти чого? Нам вже ближче до мого дому, ніж до школи.

— І ти точно тоді мене проведеш назад?

— Так, проведу. Може не до самого кінця, але так...

— Пішли тоді, — розум склав свої повноваження.

Не знаю, скільки ми ще йшли, але за відчуттями я встигла постаріти за цей час.

Та нарешті ми зайшли до багатоповерхівки й піднялися до квартири, в якій жила Леся.

— Правда ж не далеко, — видала однокласниця, коли ми опинилися всередині.

— Ну... Йшли ми довше, ніж я собі уявляла.

— А я звикла, то мені наче недалеко.

Питання про те, серйозно вона це каже, чи насміхається, я лишила при собі.

Леся показала мені своє помешкання, а потім ми сіли гратися її іграшками. Однокласниця намагалася залучати мене до різних ігор, але мені було геть не до того. Я постійно кидала погляди на годинник і гарячково вигадувала, що скажу батькам, бо вчасне повернення додому мало б відбутися понад годину тому. Ще й муляла підозра, що Леся насправді не піде мене проводжати.

Я не раз починала підводити до того, що мені вже час йти додому, але вона постійно прохала побути ще трішки.

— Та що поміняється, якщо ти підеш на годину пізніше? Вже все одно запізнилася. А так хоч погуляємо довше.

Я подумала, що мені зараз геть не до ігор, але вголос погодилася з Лесею.

Минуло ще трішки часу і вона сказала, що скоро має прийти її мама. Нарешті зайшла мова про моє повернення додому.

— Я вже тебе проводжати не буду, — повідомила мені однокласниця. — Ти ж дорогу пам'ятаєш.

— Так, приблизно, — після того, як кілька разів брехала, що все чудово запам'ятовую, не змогла зізнатися у протилежному.

Я вийшла з будинку та озирнулася навколо. Куди йти — не зрозуміло. Серце гупало від страху. Ну все, тепер я буду жити на вулиці. Розумних ідей не з'явилося, тому мені лишилося просто піти куди очі дивляться, та сподіватися, що в решті решт я таки вибреду до знайомих місць.

Йшла довго, але лише сильніше заблукала. З кожною хвилиною ставало страшніше. В якийсь момент від хвилювання аж вуха палати почали. Було зрозуміло, що потрібно просити про допомогу. Тому почала придивлятися до перехожих. Зайшла я в такі місця, де вони зустрічалися не часто, тому кожна пропущена через сором'язливість людина ставала вагомою втратою.

Однак, десь через пів години блукань й внутрішніх вмовлянь взяти себе в руки й зробити це, я нарешті зупинила якусь жінку років п'ятдесяти на вигляд. Вона була в компанії кількох чоловіків, але звертатися саме до неї було дещо комфортніше.

— Добрий день!.. В-в-вибачте, а Ви не можете мені допомогти?

— Добрий день. А що в тебе сталося?

Трішки затинаючись, я таки змогла запитати, чи не знає вона, де знаходиться мій провулок.

— То ти заблукала?

— Так...

— Ой, а я не знаю такої вулиці, — жінка перепитала у чоловіків, які так і стояли поруч, але ті теж не змогли допомогти. — Можливо, згадаєш, що там є поруч?

— Там... Хм... О! Там вокзал недалеко.

— Ого! Оце ти забрела! Але як до вокзалу дістатися я знаю. Як же це в тебе таке вийшло?

— До подружки ходила.

— Тю, то чого вона тебе не провела, якщо ти дороги не знаєш?

— Я думала, що сама дійду, — ну що за допит?..

Вона поцікавилася іменами моїх батьків та ким вони працюють, але, мабуть, зрозуміла, що не знає таких, і відрізала:

— Це ви приїжджі, так?

— Угу, — погодилася, бо не мала жодного бажання розповідати все, як є. Довго пояснювати, їй воно ні до чого, до того ж соромно.

— Ото ще мені! Молодь! Взагалі клепки в голові немає. Відпускають дітей гуляти самих чужим містом, а ті потім губляться, — сердито буркнула вона вже більше до чоловіків, ніж до мене. Ті ствердно закивали головами. — Добре, ходімо, я тебе відведу до вокзалу.

Я поплелася за своєю рятівницею. Йшла жінка швидко та впевнено. Я зрозуміла, що мені таки не доведеться жити на вулиці та нарешті трішки заспокоїлася.

Ми дісталися швидше, ніж я сподівалася. Хоча, можливо, так здалося, бо поруч була надійна доросла людина.

— Ну ось, прийшли, — сказала вона, але то було зайве, бо тут мені вже все було знайоме.

— Дякую! Звідси я вже дійду додому.

— Ти впевнена, що знаєш дорогу?

— Так.

— Ти пам'ятаєш номер когось із батьків? Давай, може, я зателефоную і вони тебе заберуть?

— Ні, не пам'ятаю. Та й не треба, я сама дійду, — повторила, стараючись вкласти весь максимум впевненості у свій тон.

— Ну дивись. Можемо піти до міліції, тут не далеко. Вони допоможуть.

Все це мені починало дуже не подобатися. Тому я ще раз запевнила її в тому, що знаю куди йти.

— Звідси хвилин десять-п'ятнадцять до мого дому.

Нарешті вона заспокоїлася. Ми попрощалися і я впевнено пішла знайомим шляхом. Через деякий час я озирнулася, аби впевнитися, що вона за мною не стежить, але побачила лише її спину, яка поволі віддалялася.

Рідний провулок потішив як ніколи раніше, але до свого помешкання я заходила з острахом, морально готуючись до прочуханки.

— Привіт, — тихо озвалася, відкривши двері.

— Привіт, — відповіла мама тоном абсолютно протилежним до того, який я очікувала.

Вона цілком спокійно займалася приготуванням вечері, а тато саме мив голову. Явно не схожі на людей, в яких дитина зникла.

Я з абсолютним нерозумінням попрямувала до своєї кімнати. Ніхто не пішов за мною. Якби мова йшла про чиїхось інших батьків, то я подумала б, що вони просто вичікують, коли я сама зізнаюся, і чи зроблю це взагалі. Однак, мої ніколи не грали в подібні ігри. Завжди говорили й говорять все прямо та одразу. Ситуація склалася напружена, тому лишалося сподіватися, що хтось з батьків першим щось скаже з приводу неї. Бо хай там як, а добровільно кидатися в полум’я прочуханки — це точно не про мене.

— Там твій серіал починається, — гукнув невдовзі тато, — і справді, на годиннику близько шостої вечора. А я з переляку й забула про нього…

Нарешті виявилося, що батьки не помітили нічого дивного, подумали, що то я в таборі була. Я мусила все розповісти, але так і не наважилася. До кінця того дня я насолоджувалася тим, що перебуваю вдома, в безпеці, а не сплю десь під деревом, чи в картонній коробці під мостом, а вже на ранок прокинулася з новеньким геніальним задумом, бо, як виявилося, одного уроку від Всесвіту мені мало. Треба, щоб ще й по голові луснуло.

— Мама дозволила мені на кілька годин заходити до вас, — радісно повідомила Олі, Насті та Любі. — Головне, щоб я поверталася не пізніше шостої вечора.

Півтора тижня, що нам лишалися у шкільному таборі минули для мене в рази веселіше, ніж я могла очікувати. Я щодня ходила в гості до подружок, які жили дійсно близько, а не як Леся. Вона, до слова, запитала у мене наступного дня, чи дійшла я додому, та запропонувала ще колись сходити до неї. Я на те угукнула, але собі подумки знала, що мені вистачило й одного разу.

Йдучи зі своїми подружками, я пильно стежила, чи ще пам'ятаю шлях назад, не зважаючи на те, що вони обіцяли провести мене назад значно переконливіше, ніж Леся. Та насправді половина дороги додому у нас була спільною, а далі — пройти ще менше як десять хвилин, аби дістатися до їхніх домівок, між якими було всього по пару сотень метрів. Тож, часу на спільні ігри вистачало, а додому я завжди поверталася "вчасно". Було дещо соромно перед батьками за обман, але тоді мені здавалося, що ніхто не постраждає від того, що я викраду для себе трішки часу на гостину у подружок.

Схема працювала ідеально. До останнього дня.

Батьки запланували поїздку до села на вихідних, тому надумали дзвонити вчительці, просити, щоб вона мене раніше відпустила, бо не встигнемо на поїзд. Я поспішила їх заспокоїти, мовляв, останній день у таборі й так буде скороченим, про що мені навіть не довелося брехати.

У моїх планах на ту п'ятницю не було походу до подруг, бо хотілося спокійно зібратися, а не кидати все до сумок в останній момент. Втім, відпустили нас дійсно раніше, а вони почали вмовляти, тому я подумала, що зможу не надовго заскочити — прийду раніше на пару годин, ніж зазвичай, і все одно це виглядатиме як скорочений день.

У подруг я трішки забула про час, тому коли схаменулася, вже мусила швиденько бігти.

Та могла вже не поспішати.

— Привіт, я прийшла, — сказала абсолютно спокійно.

— З'явилася нарешті! — з кімнати вийшла мама. В руках вона тримала мій блокнотик. Перше, про що я подумала: "О ні, вона прочитала мої віршики й оповідання… Яка ганьба! Добре, що хоча б нещодавно позамазувала коректором свої відвертості про хлопчиків, що мені в садочку подобалися". Але не за те я хвилювалася... — Вікторіє, а скажи-но мені, де ти швендяла?!

— У таборі... — відповіла я, хоча вже розуміла, що десь моя конспірація дала тріщину.

— Що ти мені розказуєш! Я дзвонила до твоєї вчительки й вона сказала, що вже давно всі розійшлися по домівках, — її тон був багатообіцяльним і жодна з тих обіцянок не віщувала нічого доброго.

Далі почався апокаліпсис, в ході якого з'ясувалося, що вона також знає про те, що я й у попередні дні мала повертатися додому раніше.

Прочуханку я тоді отримала добрячу. Втім, коли здавалося, що нарешті все закінчилося, і настав оманливий спокій, різко почався новий раунд:

— А, ледь не забула, — мама винесла з кімнати дещо таке, що ніколи вже не повинно було побачити денне світло. — Як ти мені поясниш оце?

Ох! «Оце» виявилося величезною каменюкою, яка моментально потягла мене на дно, ганебний компромат, від якого я забула позбавитися, а якщо конкретизувати — зошит з англійської мови, в якому красувалася величезна двійка на одній сторінці, та ще й напис про відсутність домашнього завдання на іншій. Свого часу він таємничим чином "зник". Вчителька навіть попросила вибачення, що загубила його, коли після кількох днів старанних пошуків так і не змогла знайти.

Словом, дві геніальні схеми прогоріли в один день.

Втім, поїзд нас би не чекав, тому мамі довелося завчасно завершити виховну роботу, а в бабусі цю тему, ясна річ, не зачіпали, тому мені вдалося обійтися порівняно малою кров'ю. Так, часом мені таки щастить дещо більше, ніж я заслуговую!

* * *

— А Ви знаєте, що Вас з татом вважають безвідповідальними батьками, які не стежать як слід за своєю дитиною? — злегка хихикаю.

— Що?! — у маминих очах абсолютне нерозуміння.

Минуло багато років. В якісь телепередачі мова зайшла про проблемних дітей, психологію, виховання та все таке подібне і мені згадалася ця давня історія.

— А пам'ятаєте, як я після табору до подружок тікала?

— Таке забудеш.

— Та жіночка, яка мене вивела, коли я заблукала, — мамі я звісно зізналася про ту мою пригоду, щоправда, лише через кілька років, — нарікала на безвідповідальних молодих батьків, які відпускають малу дитину саму бродити.

— Отак живеш і не знаєш, чого гикається, — посміхається. — А то, виявляється, Віка про нас всякого нарозповідала.

— Зате не нудно.

— Та з тобою рідко бувало нудно...