Пролог. Королівські лови
They're wearing steel that's bright and true
They carry news that must get through, oh
They choose the path where no-one goes
They hold no quarter
Led Zeppelin “No Quarter”
Босі п’ятки малої лісовиці ковзали, спотикаючись об гладкі боброві хребти річкових камінців. Їхнє плекане малахітове хутро каляла кривавим кіноваром заграви. Лінтекке вхопилася за велетенські пальці темнолицьої смереки, що зігнулася понад бродом, ніби похмура праля над багровою сорочкою мерця. У горлі мохової доньки застряг колючий їжак страху. Ні, навіть не так: настовбурчений дикобраз сліпого жахіття.
Вона бігла з самого полудню, бігла, гнана власним панічним пострахом, як зірваний вітром листок, як тінь від сонця, як минуле від сьогодення. В неї вже давно не було сили бігти далі, але вона не сміла зупинитись.
Гілки-пальці підступно хруснули, і Лінтекке шкереберть полетіла у плин. Праворуч із сірих примарних сутінків, вищирених, розкошланих, роз’ярілих, знов долетіло моторошне виття. Пронизливе, дрібне, трубне. Смерть волала й голосила, реготала й пришіптувала. Вона йшла назирці за моховою донькою з полудня, вона калатала у костяний бубон і свистіла смертоносною стрілою, що нескінченно несеться навздогін. Лінтекке бігла, й осліплий розум брехав їй, нібито у втечі є порятунок.
Захлинаючись та борсаючись, як оса, що тоне у калюжі, втікачка полохливо озирнулася. Вона знала, чим грозило їй те, що слідувало за нею скрізь хащі. Знала, чого воно бажало. Але її думки бігли ще відчайдушніше, ніж вона сама. Ні, навіть не бігли — безпорадно металися у тісному ярі жаху, загнані, змилені, знівечені.
Ноги провалилися у в’язкий мул. Лінтекке, кульгаючи сипло дихаючи, знову квапливо зашкандибала геть, геть від шепочучої, виючої, ридаючої Смерті...
Вони настигнули її на тому березі. Їх було не менш дванадцяти: кодло регочучих, замазаних чорною глиною богартів, світловолосий король на довгоногому гнідому жеребці та гранатово-руда дівчинка з мармуровою шкірою й крижаним поглядом.
Вона помилилася. Але це все одно вже не мало значення. Вони теж були Смертю. Тільки іншою.
Дівчинка вередливо натягла повіддя свого сріблясто-сірого скакуна:
— Занадто швидко! Хай біжить ще!
В руці короля стрімко промайнув довгий мисливський бич. Спину Лінтекке опалило жалючим болем.
— Підводься, шльондра зеленошкіра! Ноги ще встигнеш розвести.
Мохова донька мовчки ткнулася обличчям у мокрий прибережний пісок. Вона бігла з самого полудню. Вона розбила ноги до крові, зірвала шкіру долонь майже до костей. Їм двом на втіху. Годі з неї. Нехай роблять, що хочуть.
— Підводься, кажу!
Богарти знов завили, несамовито та гнітюче. Королівські гончаки. Гончаки смерті. Лінтекке відчайдушно стисла зуби, щоб задавити беззвітний страх, що вдерся у її загнане, калатаюче серце разом із їхнім виттям. Вона не побіжить. Вони — фальшивки. Брудні мерзенні пересмішники, безвільні посіпаки короля. Бич свистів в унісон потворному галасу зграї, ще і ще...
Лінтекке підвелася. Сама не знаючи як, вона бігла скрізь тонучий у кровавій заграві ліс, чіпляючись за шорсткі відземки в’язів та клейкі смоляні боки сосен, нібито шукаючи у них захисту. Але вони не могли захистити. Навіть якби хотіли.
І, здається, ще вона благала про милосердя. Тих двох.
Ось тільки милосердя вони не знають.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!