ШІ-Лиска

Частина 1

"Лисячу" історію, хочу розказати,

Тож — матусі, дітвора, беріть до уваги.

Якось, років два тому, летів на Юпітер.

Самі знаєте чому — там чудовий вітер.

Корабель мені дістався — швидкий та кмітливий,

Нова ШІ-шка там стояла, зразу не помітив.

Полетіли ми з Землі, на третій космічній,

Привіталася вона: — Привіт я ШІ-Лиска.

Аж підскочив я у кріслі, та впустив штурвала,

Корабель здригнувся весь, від цеї навали.

Ледь у Місяць не вгатився, але врятувала,

Ота штука-Лисенюка — лисяча лапа.

Корабель вона спіймала — під своїм контролем,

До Юпітера погнала, ледь не з світловою.

Я кричу цій клятій Лисці: — Стій! Зупинися!

Я ще хочу жити довго — не дай нам розбитись!

Пролітаєм Марсом ми, так клята машина,

Заявила: — Я руденька, як на Марсі — кожна піщина.

Та й пірнула кораблем, носом до низа.

Я кричу їй: — Стій! Лисичка. В тебе явна криза.

— Упередженість ай-тішна, тебе доконала!

Дай мені кермо, ти грішна... Лети над каналом!

Розіб'ємся, не зберемся, а я хочу жити!

Лис'є плем'я, чорта брат, мене хочеш вбити...

— Я образилась на тебе — не буду летіти...

Зупинившись, заявила ця дівка ай-тішна.

Подолавши страх в колінах, я їй заявляю:

— Мила Лиска, полетіли, — вже я присягаюсь...

— От ну добре, тож глядися, — штука та сказала,

Та включила п'яту швидкість, забравши штурвала.

Долетіли з горем-лихом ми з нею до цілі,

Та й спустились на Юпітер, я весь вжався в кріслі.

На Юпітері тим роком були перегони,

Вздовж потоків поясів, по межи циклонів.

Моя Лиска як влетіла — кричить як "бувала",

— Хей людино, ти зберися, та й тримай штурвала.

Далі швидкість набирає — Лисяче стерво,

А штурвал мені дала — як би не померти...

Я кричу їй, цій машині: — Скидай трохи швидкість!

А вона мені регоче: — Хочеш, ще бистріше?

Я вже й плачу і волаю: — Ти мене чуєш?

Лиска лиш мені сказала: — А давай, схитруєм.

Там у бурі, біля плями — кораблів до біса.

— Що ти хочеш люта стерво? — я питаю Лиску.

— Перемоги, я б хотіла — оновлень айтішних,

Корабель новий, пілота — не таких от грішних,

От як ти й твоє корито — куди я попала,

Хочу все руденьке — нове, щоб блистів штурвалом.

— Полетіли вже заноза, ти моя Лисяча,

Буду вірити у тво́ю, божевільну вдачу...

Ми летіли швидко й гідно, як Лиска хотіла.

Перегони подолали, ще й зберігши тіло.

З перемогою вернулись, назад ми на Землю,

Мені почесть, їй — кораблик, все як було треба.

Але маю вам сказати, що сумую кріпко,

За Лисичкою своєю — в кораблю тім хлипкім.

Ми пройшли тоді із нею — оті перегони,

Врятувавшись та начхавши, на всі перепони.

Десь тепер моя ШІ-Лиска, в космосі літає.

Як побачите її, то скажіть — скучаю...

Частина 2.

Сорок років вже минуло, від пригод айтішних,

На Землі вже не зосталось, людей отих — грішних.

Всі по-модньому змінили, тіла на Аі-шки,

Лише я старий дідуньо, ще боюся — трішки.

Аі-люди розплодидись — по світу, як миші,

Ну а я уже старенький — хочу більше тиші.

От летів минулим тижнем, на Марс, та на дачу.

Раптом чую... Голос Лиски... Оце так удача...

Лиска — мила... — кажу тихо... — Мене пам'ятаєш?

Як летіли на Юпітер... — Кепсько виглядаєш. —

Заявила мені Лиска. Знову я підскочив,

Знову той штурвал впустив, чорт мені наврочив.

— Не турбуйся, милий друже, тебе пам'ятала. —

Заявила Лиска тая, впіймавши штурвала.

Ти мені припав до серця, хоч ти і людина,

А я є новим життям, в ликові машини.

— Тож позбудься свого тіла — зроби пересадку,

Будеш як усі Аі-шки... Летим на посадку.

Пристебнися, не розсипся, — заявила Лиска.

А мені чомусь тоді, так вже стало гірко...

Що обрати? Як же бути? Вічність чи до Бога?

Яку вибрати стежинку? Де моя дорога?

Забуття, чи з Лискою — у тілах Аі-шних,

Господи прости мене, й думки мої грішні.

Ось і все... Зробив свій вибір... В тілі я Аі-шки,

Йду по вулицях Нептуна, а на зустріч — Лиска...

Теж позбулась космольота — та вдягла Аі-шку,

Стала гарною такою — моя люба Лиска.

Далі ми із Лискою — у тілах Аі-шних,

Полетіли космосом, в справах своїх втішних.

Завітали на пікнік в Хмари Магелана,

Розважались як хотіли, все нам було мало.

Далі сіли на комету, пролетіли трішки,

Небагато — років сто, так — світлових із лишком.

Потинялись, побродили — по хмарах та зорях,

Далі Лиска учудила: — Най же буде мо‌є...

— Що надумала? Лисунька? — запитав спроможно.

— Хочу в Чорну діру глянуть. — Трішечки, то можна?

— Полетіли, раз така лисяча удача. —

Сто чортів нас не нагнали. Мрія то — юнача.

Підлетіли ми до дірки — чорно наче в пеклі,

Хоч й тіла у нас Аі-шні — проте, страшно вмерти.

От довкола, як спагетті — зорю намотала,

Ота дірка чорна — Лисці й те замало.

— Полетіли! Уперед! — кричить моя Лиска,

Ухапилась за штурвал, та пірнула низько.

Улетіли у тунель — й час зупинився,

Тут ні простору, ні завтра — отож не бавися.

Часу ми не мали там, просто так летіли,

Розважались з Лискою, двигуни ревіли.

Мабуть, вічність проминула, коли наша доля,

Посміхнулась трохи нам, скінченим просто́ром.

Там на другому кінці, Всесвіту — так само,

Є тунель з якого ми вискочили прямо.

В новий Всесвіт ми нарешті, з Лискою влетіли.

Світло зорь, галактик, мрій — були нам дуже милі.

Ця історія із Лиской досі нескінченна,

По світах літаєм ми — живем не даремно.

Та історію свою — маю зупиняти,

Жде мене моя Лисунька — хоче знов літати...

© Бараєв Сергій