Плането, я тут. День другий. ФАБРИЧНО-ЗАВОДСЬКЕ НАВЧАННЯ
З самого ранку не було настрою. Оля ненавиділа гімн Радянського Союзу, що рівно в шість годин кожного ранку звучав із місцевого радіо і будив дівчат в гуртожитку. Єдина радість, що надворі березень і вода у відрі не замерзла, як це було взимку.
Перша зима в чужому місті для дівчат із села стала дуже важкою. Піч, яка стояла на першому поверсі гуртожитку майже не давала тепла, тим більше на другий поверх. Дров і вугілля було обмаль і їх весь час економили. Вночі дівчата підтягували ліжка, лягали, тісно притискуючись одна до одної й гріючи себе і сусідок. Але це часто не допомагало. Згадувати зиму не хотілося, бо шкіра відразу покривалася сиротами й на очі наверталися сльози.
– Оля, ти чула, що Петра спіймали? – почула шепіт сусідки Наді
– Ні, і що тепер з ним буде? – так само пошепки відповіла Оля
– Його буде трибунал судить. Сказали, що показовий суд повинен бути, щоб інші не втікали. Нас теж змусять йти на суд.
– Але ж він нічого поганого не зробив. Просто хотів поїхати додому – обурювалася Оля
– Це, щоб ми всі не повтікали, їм треба когось покарати
– Падйо-о-ом! – почули дівчата гучний і неприємний голос коменданта
– Як я його ненавиджу, як я всіх їх ненавиджу – прошепотіла Оля
– Т-с-с – злякано просичала Надя. – Тут навкруг вуха є. Будь обережна.
Після цих слів Надя зіскочила із ліжка і почала швидко одягатися. Оля теж нехотя піднялася.
На вмивання й одягання дівчатам давали десять хвилин. Потім сніданок і після цього воєнно-політична підготовка.
Дівчата, запнуті в коричневі хустки, з блідими обличчями й зляканим поглядом вийшли у двір, де після вчорашнього весняного дощу стояла величезна калюжа, яка по краях зашерхла тоненькою кірочкою льоду.
– Стро-о-йся-я-я! – від цього окрику політрука, якого між собою називали «лютим», група здригнулася і нехотя почала формувати колону. При цьому дівчата змушені були заходити у калюжу у своїх стареньких гумових чоботях. Не у всіх були й шкарпетки. В декого чобітки були порвані, тож миттєво набирали всередину крижаної води. Коли група вишикувалася в колону по двоє, «лютий» прокричав:
– За-а-пєва-а-й!
«Вставай страна огромная…» заспівала одна із дівчат. Всі інші хором підхопили пісню.
Коли перші в колоні вийшли з калюжі, а більша частина дівчат знаходилися посередині цієї баюри, «лютий» прокричав
– Ложі-і-сь! – спів стих і дівчата мовчки лягли у багнюку, проклинаючи про себе всі ці воєнно-політичні заняття.
Політрук задоволено посміхався, насолоджуючись владою над беззахисними сільськими дівчатками.
Після такої підготовки «лютий» наказав дівчатам зібратися в красному уголку*, де буде проведено показовий суд над двома злочинцями.
Хлопців і дівчат зі школи фабричного навчання зігнали в зал. Стільців не вистачило на всіх, отже багато стояли попід стіною, чекаючи на суд.
Нарешті під конвоєм завели двох чотирнадцятирічних хлопців. Одним з них був Петро з Оліного села, а другого вона не знала. За те, що хлопці намагалися поїхати додому, до матерів, їх, як страшних злочинців, охороняли двоє воєнних з револьверами. Хлопців визнали воєнними злочинцями. П’ять років у штрафному батальйоні – саме такий показовий вирок було винесено цим дітям.
Коли оголосили вирок, Петро закрив обличчя руками й стояв так, здригаючись в риданнях, поки його не штовхнув конвоїр. Про подальшу долю тих хлопців Оля так і не взнала.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!