Родинні цінності і не тільки

Родинні цінності і не тільки...

⠀

1

Бабця Марія з дочкою і онукою, які бігли з Бородянки в перші дні війни, могли би себе вважати щасливими людьми.

Вони встигли покинути свій дім вчасно. Не збирали довго речей. А, майже в чому були, вирушили до евакуаційного транспорту. Прихопили лише документи, та ще вологу, після останнього прання, білизну, яка потрапила до очей на той момент.

В Києві бабця з родиною якось умістились в переповнений потяг із іншими, такими саме, переляканими людьми та ще й з переляканими домашніми тваринками. І покурсували на захід країни.

2

Пізніше, через місяць, у тому ж напрямку, з переповненими вагонами переляканих людей і тварин, але з іншого боку країни, з Харкова, теж їхав евакуаційний потяг. В ньому харків'яни і уцілілі мешканці передмістя, при щільно затемнених вікнах, знайомились один з одним, розповідали свої історії та групувались для подальшого шляху.

Так, на деякий час, згуртувались і дві панночки майже одного віку – близько сорока п’яти років. Вони мали в недалекому минулому безпечне життя, мешкання, роботу, яка, навіть, їм подобалась. А тепер разом, під гуркіт вагонів і шипіння локомотиву, повзуть (бо про такі рейси по-іншому не скажеш) у невідомість. То разом плачучи. А то намагаючись знайти якісь новини у своїх ґаджетах. А чи зв'язатись із дорослими синами, які змусили їх покинути місто...

3

Львів

Бабця Марія і дві переселенки з Харкова, навіть з однаковими іменами - дві Оленки, зустрілись в пункті реєстрації біженців у Львові, звідки волонтер всіх перевіз до тимчасового мешкання.

Для мешкання був призначений приватний дитячий садочок. З першого погляду дбайливо доглянутий. І було не зовсім зручно заселятись в нього, щоб не зіпсувати дитяче-навчальної атмосфери, яка там донедавна панувала.

4

Бабця Марія виявилась дуже балакучою, як для свого віку. А вона розповіла при знайомстві, що вже має сімдесят чотири роки.

— Чогось мені хочеться такого, або сиру солоденького, або йогурту. То, мабуть, ностальгія по минулому. — Промовила, сидячи на своєму ліжку, бабця Марія. — Я взагалі нічого не вимагаю. Але зателефоную доньці, щоб передала.

— У Вас є донька? — виказала здивування одна з нових сусідок.

⠀— Так. І донька, і онука. — Збадьорилась бабця, розуміючи, що на неї звернули увагу.

⠀— А де вони? Чому ви не разом? — Продовжували допитуватись по черзі дві харківські подружки.

⠀— Вони зараз у Польщі— Але про мене не забувають. Донечка телефонує час від часу. Навіть онучка телефонує, — дуже радісно і дуже голосно відповіла бабця. — Їм і без мене зараз там важко. Але коли вони трохи обживуться, то заберуть мене до себе.

Харків’янки проявили увагу до старої та до її розповіді. Навіть на той час відклали свої справи.

А директорка дитячого закладу, Пані С., тільки опустила голову. Очі у неї були сумні від таких балачок. Бо то вона, Пані С., мала вже другу зустріч із бабусею Марією.

—Ви поганого не подумайте, — наче виправдовувалась бабуся. — Донька в мене добра і дбайлива, виходила мене після інфаркту. Потім, коли почалась війна, то пам’ятала про мене. Мовила взяти документи і тільки необхідні речі, щоб швидко і не тяжко мені було нести самій наплічник. Бо в неї теж речі були свої. Ми якось дістались вокзалу в Києві, не хочу, навіть, згадувати, як. — Жінка глибоко вдихнула, закрила очі та видихнула. — І приїхали до Львова.

Бабця Марія продовжувала сидіти на незастеленому ліжку. Вона потроху повертала у різні боки голову і роздивлялась новий інтер'єр. Старенька була доволі худа, руки її іноді тремтіли. То, схоже, виявляли себе нещодавні хвороби. Одягнута була дуже охайно, навіть волосся розчісувала і укладала сама в незвично-цікаву гульку. На вигляд — сама що не є українська бабуся.

Так розпочався другий день сумісного тимчасового перебування у садочку. Діти, які, по всім правилам сучасного життя, повинні були набувати знання в учбових закладах, перебували по домівках з батьками, чи з батьками своїх батьків. Натомість в садочках і школах тепер вирувало інше життя. Життя зі сльозами і наплічниками... тобто вимушеними гостями з різних регіонів країни. Та уцілілими залишками їхніх речей.

... Дві Оленки покрокували до продуктового супермаркету. Вибрали собі якісь смаколики, які у довоєнному житті вважались звичайною їжею. Потім прогулялись містом, вирішуючи свої питання з документами і пошуком праці. І, коли почало вже вечоріти, повернулись до свого, так званого, мешкання.

⠀— А я на вас двох чекала. — Почули вони вже знайомий голос бабці Марії. —Де ви так довго були? Заблукали у новому місці? — Майже крізь сльози питалася бабуся.

⠀— Ні, ми стояли в черзі за гуманітарною допомогою. — Із самого порогу вимовила одна з Олен. І дві пані протягнули до цієї самотньої жіночки звичайнісінький прозорий пакет, в якому був сирок, йогурт, якийсь шоколадний батончик та ще трохи солодких дріб’язків.

— А це точно допомога, і мені?

— Так, саме Вам. — продовжувала настоювати та сама Олена.

— Бабця Марія, а Ви сьогодні виходили на двір? Дихали свіжим повітрям? — Втрутилася у розмову друга Олена. — Ми розвідали зовсім поруч гарненький міський парк. Підемо, разом подихаємо природою?

Десь через півгодини вони вже йшли неасфальтованими алеями Стрийського парку.

— Я приїхала сюди на початку війни. І відразу мене поселили до Пані С. Пожила я в садочку може з тиждень. Потім мене перемістили до одного з монастирів, у яких теж розселяли біженців. Я там мешкала майже місяць і втекла. — Почала свою нову розповідь бабця Марія.

⠀— Як-то втекли? Чому? — Дуже з гумором запитала перша Олена.

— Я домовилась, що піду по місту погуляю. Вийшла і не повернулась туди. Пішла до розподільчого центру для біженців. І просила, щоб мене знову повернули до Пані С. — Бабуся дуже серйозно поставилась до питання, і довела до завершення свою відповідь:— І ось, я з вами гуляю, і радію, що ми зустрілись по життю.

— А чого ж Ви не схотіли жити при монастирі? — Вже з цікавістю запитала котрась з Олен.

І бабусечка відчула, що вона вимушена розповісти про свої «мандри»:

— Я не боюсь роботи. Навіть в такому віці. Все життя, починаючи з сімнадцяти років, працювала. Потім вчилась, одначе все ж працювала. Дочку народила, гроші ще більше потрібні стали, то ще більше працювала. Потім дочку треба було вчити. Далі з’явилась онучка. Треба доні допомогти.. Ось так все життя до інфаркту і допрацювалась. Тяжко стало. Але ж пенсії не вистачало, то, потроху, почала знов підробляти.

— Вас що, в монастирі працювати змушували?

— Ні, зовсім ні. Так, щось по саду допомогти. Або ж десь ґудзик пришити. Або ж яблука порізати. Та то були прохання, ніж змушення. Але справа не в праці. Я по життю атеїстка. Не вірила ні во що і ні в кого. Тільки надію мала сама на себе. А в монастирі потрібно було відвідувати молитви, й інші церковні обряди виконувати. Спочатку я ходила, слухала. Але ж не привчена я до такого. Не ходити на ці збори не могла, щоб не образити віруючих. Бо жіночки добрі. Дуже допомагали мені. Ось і придумувати стала різні хвороби, щоб не відвідувати ці заходи. То голова болить, то тиск, то ще щось. Так черниці до мене лікаря привели. Він мені і серце слухав, і легені перевірив. Тиск виміряв. Майже годину свої лікарські дії зі мною проводив.

— І..? — Не витримала дуже допитлива одна з Олен.

— Виписав вітаміни якісь. Служки в монастирі мені вже ввечері принесли їх. — Бабця зняла свого маленького наплічника з документами та ключами від покинутої домівки, які завжди були, так мовити «при собі». І дістала звідти величеньку картонну упаковку на 120 капсул якихось вітамінів. — Я їх вживаю кожного вечора, — продовжуючи розмову вона тепер почала закладати коробку в середину наплічника, різкувато відкриваючи і, відразу, закриваючи верхню змійку. Потім вставила руки у м’які ремені, та закинула наплічник знову за спину.

То був відносно теплий львівський вечір. Три пані з різних напрямків країни, з різними поглядами на життя і різними долями, кружляли по весняному парку.

Ще молоді, світло-зелені листки на деревах хитались від легкого вітру, утворюючи таке собі перешіптування, а чи шурхотіння, яке наче намагалось повернути переселенок у безтурботне минуле. І "дівчата" під ці звуки занурились в свої думки. Кожна з них шукала якісь добрі моменти із спогадів, які вже стали недосяжно-старими. Або навпаки, кожна намагалась якось зменшити свої зовсім свіжі недобрі відчуття. З тими чи іншими думками вони мовчки, довгий час, відкривали для себе нові стежки лабіринтів Стрийського парку.

— Так добре, наче вдихаємо життя, — перервала всім роздуми бабця Марія. І, голосове відлуння, пронеслось над ними: "Вдихаємо життя... жит-тя... жит... тя..."

Раптом, але зовсім не несподівано, почав лунати, посилюючи гучність, сигнал повітряної тривоги. Такий вже знайомий. І такий досі лякаючий.

— Тривога. Треба повертатись і прискоритись.— Трохи знервовано вимовила одна з Олен, і всі троє змінили свій напрямок...

5

Вчителі і вихователі повинні займатися учбовим процесом. Вкладати в голови малечі знання й допомагати адаптуватись у суспільстві. Та то у мирний час. А у ті часи, що настали, адаптувати до сучасних умов життя треба дорослих. І першими, хто намагався це зробити, були саме вихователі дитячих закладів, куди розселяли біженців...

Минали дні, Пані С. Майже весь час знаходилась у своєму закладі. Паперові справи, господарчі справи, спілкування... Чай, кавка з молоком. Обмін контактами у соцмережах.

Ввечері вчителів змінював нічний волонтер – сторож.

Дві Олени по-троху розмотували не дуже туго намотаний клубок життя своєї нової колежанки, з якою продовжували нянькатись.

Мешканці закладу, які прибули разом з бабцею Марією місяцем раніше, і ще не розробили подальших планів трохи співчували старенькій. Трохи — бо у кожного був свій смуток, своє горе.

— … Бабця Марія разом із дочкою та онукою направлялись до кордону. Але чиїсь плани змінились. Донька підвела бабусю до волонтерів погрітись та пригоститись гарячим ромашковим чаєм. Пройшов час. Потім ще час. Люди змінювали один одного, а бабуся все сиділа у наметі і чекала... Волонтери почали непокоїтись, випитали у бабці номер телефону доньки і зателефонували до неї. Жінка підняла слухавку з п'ятого чи шостого разу і була дуже знервована:

— Що ще сталося? Ви волонтери, ось і знайдіть їй місце. А ми тут на холоді вже кілька годин стоїмо. Майже до кордону дійшли. Не відволікайте. Не маємо часу. — І далі багато коротких гудків.

Цю історію розповіла жінка, яка познайомилась з бабцею Марією у тому самому волонтерському наметі. Вони разом попивали гарячий чай і їли шоколадне печиво.

— Далі ви все бачили і знаєте. — Додала жіночка, яка пила такий самий трав’яний напій, але вже за столом їдальні дитячого садочку.

6

Минуло ще кілька днів. Харків’янки так і пригощали бабцю-подружку йогуртами та шоколадними смаколиками. І, одночасно, вирішували свої справи.

…Було дуже рано. До сніданку майже година. Але пані С. вже приїхала на роботу.

Всі мешканці прокинулись, і потроху готувались до приймання вранішньої їжі. Бабця Марія до того часу теж встигла зробити свої туалетні справи, та заправляла ліжко.

До садочку під'їхала автівка, з якої вийшла незнайома до того пані.

Керівниця закладу з цією пані про щось недовго розмовляли на ґанку, потім зайшли всередину і попрямували до куточка бабці Марії.

— Доброго ранку, бабця Маріє. — Першою промовила незнайома пані. — Я директор санаторію. Хочу запропонувати Вам трохи відпочити у нас. Підлікуватись.

— Доброго, доброго, — одізвалась бабця. — Мені треба порадитись із донькою. Я зараз їй зателефоную.

Телефонували до доньки майже всі, хто на той час знаходився у приміщені, по черзі. По черзі до дочки і до онуки. Телефони були у мережі, але на зв'язок ніхто не виходив.

Пройшло кілька годин. Скінчився сніданок. Бабця допивала свій чай. Потім встала, позбирала свою випрану та висушену білизну, склала всі свої речі до наплічника. Підійшла до Олен. Вони завжди тримались поруч. Спочатку розцілувала одну. Потім другу. Наблизилась до пані С., поцілувала її. Взяла у руки телефон. Натиснула на щось, потім ще раз натиснула. Довгі гудки. Голову вона не піднімала. Незнайома пані взяла наплічник, і тримаючи за руку, повела до автівки.

І одна Олена, і її подруга, друга Олена, навіть пані С., не змогли утримати сліз. Вони мовчки дивились крізь скло веранди як дві жінки сідають до автомобілю.

Бабця Марія, виходячи, та тримаючись за руку незнайомої пані, розуміла, що не так вона хотіла дожити своє життя. Не в будинку для людей похилого, чи поважного віку.

Авто вирушило з місця. Потім повернуло та сховалось за рогом.

7

Минали дні, потім місяці... Сподівання на те, що війна швидко закінчиться, спливали... Зменшувалась кількість волонтерських штабів. Одна частина переселенців робила вигляд, що освоюється на новому місті, залишившись в країні. Друга частина, поновивши документи, знищені на початку цього безумства, рушала далі у невідомість. Дитячий садочок знову приготували для дітей.

Харківські Олени, як їх прозвали у Львові, виїжджали в різні дні, в різні боки. Завдяки винаходам двадцять першого сторіччя, підтримують контакт одна з одною. Відразу після розставання спілкувались частіше, потім — менше. Відстань і час беруть своє.

— Вітаю. — Пише одна до другої у якомусь месенжері. — Минув рік. Пам'ятаєш? Не вистачає тільки бабці Марії.

— Вітаю. Звісно ж, пам'ятаю. Цікаво би дізнатись, як вона. — Це вже друга відповіла.

— Але нема як і нема де. Після війни обов'язково знайдемо. — Вони обидві такі впевнені у своїх словах. — Зустрінемось на Перемогу в Харкові. Не забувай про мене.

— Як про тебе можна забути? Це вже надовго...