Ехо твого голосу

Два роки потому.

Сьогодні мій світ мав перевернутися. Вісімнадцять. Цифра, що звучала так доросло і водночас лякала до глибини душі. Я стояв перед дзеркалом, розглядаючи себе в останній раз перед важливим вечором. Хлопець, який ще вчора хвилювався про свої дрібниці, сьогодні мав стати супутником випускниці. Невже таке і справді можливо?

Насправді марно було дивитися у дзеркало, бо чим довше я дивився на себе, тим більше починав вважати, що виглядаю як виродок. Це норма, але я не хотів бути таким у очах Ясмін. Вона просто не заслуговує такого.

Кожен раз коли я зітхав, зі мною зітхала уся квартира. Я відчув як стіни морально давлять на мене, і в мене ледве лишилось повітря в легенях. Ще трохи і я зійду з розуму.

Раптом двері до моєї кімнати відчинилися і я помітив свого яскраво-розумного сусіда та найкращого друга.

- Ну що ти, сикло – він зайшов до кімнати та підійшов до мене, оцінюючи поглядом мій вигляд. – готовий?

Я зітхаючи сів на невеличкий диванчик, який ми зробили по приколу, коли я тільки переїхав до Юліана.

- Я не знаю, мені досі важко знаходитися в приміщенні, де багато людей.

- Несс, з цим все одно треба боротися, бо так життя не проживеш.

Юля зітхнув та лагідно посміхнувся.

- Знаєш що? Я навчу тебе життю, - він бехнувся поруч зі мною. - І ти знову житимеш нормально та щасливо.

-Але я ніколи не був щасливим..

Натомість Юлік тільки перебив мене.

- Тобі треба вже виходити, де квіти?

Їхав я жах як повільно, воно і зрозуміло чому. Запалюючи сигарету, я обережно висовую руку з нею у вікно, бо Юля мене вб’є нахрін, якщо побачить тут хоч трохи попелу від цигарки. В той самий час Юліан сидів поруч та косо на мене дивиться. Якого біса він їде на випускний Ясмін? Та вони ледве не найкращі друзі, вона просто запросила нас обох.

-Несс?

Я натиснув на газ та краєм ока глянув на Юліана.

- Так?

- Життя – це подорож, а не пункт призначення. Запам’ятай це.

Я трохи заторможено глянув на свого друга, нічого не розуміючи.

- Твій пункт призначення - дім Ясмін, згодом і випускний, а твоє життя це подорож, яку ти повинен прожити з кайфом, розумієш? Ти не повинен так жорстоко ставитися до життя і тікати від усіх проблем, а я знаю що їх у тебе не мало.

Після цього ми їхали мовчки, але не всю дорогу. Не знаю чому, але мені подобалося саме з Юліаном розмовляти на теми життя та філософствувати про все і ні про що. Мабуть тому що він розумний? Або ж просто найближча людина в моєму житті.

- Юль, а ти коли небудь замислювався, куди нас веде життя? Ось ми їдемо на випускний, а в голові крутяться такі різні думки. Про минуле, про майбутнє, про те, ким ми станемо.

Юліан завжди знайде відповідь на мої запитання, і мені це не тільки подобалося, а й тішило. Він не такий, як інші. Він був найособливішим хлопцем та другом, якого я знав.

У відповідь на моє питання він посміхнувся та глянув на мене.

- ..Іноді здається, що все це – просто сон. Ми ще зовсім недавно гралися у дворі, а тепер вже дорослі. Час летить так швидко, що не встигаєш озирнутися, а ти вже зовсім інша людина.

І настав момент у моєму житті, коли я побачив Юліана якимось не таким. Щось у ньому змінилося після його відповіді. Я його добре знаю, він не якась погана чи зла людина. Раніше він був занадто наївним, але на жаль життя його швидко переконало в цьому.

- Поглянь на небо, яке воно безмежне і прекрасне. А ми тут, в цій машині, їдемо кудись. Але чи справді ми живемо? Чи не проносимося ми повз життя, як цей потяг повз станції? Можливо, нам варто частіше зупинятися і насолоджуватися моментом...Раптом завтра не настане..

«Раптом завтра не настане?»

…

«Раптом завтра не настане.»

Ми під’їхали до будинку Ясмін. Юліан вирішив почекати нас у автівці, а я вийшов та попрямував до будинку сім’ї Ковальськи.

Було страшно, так, але завдяки Юлі, коли я підійшов з букетом квітів до дверей, страх ніби рукою зняло.

- Давай, ти зможеш! – Юліан посигналив у автівці і я зітхнувши постукав у двері.

Відчинив мені пан Ковальськи, чи містер, хрін його знає, я не розбирався у цих термінах.

- Несторе, вітаю, - батько Ясмін потиснув мені руку та пропустив до будинку.- Як ти? Як Юліан? Він сьогодні з вами?

- Так дядьку Яким, він в автівці, щось засумував трохи.

Пан Ковальськи стурбовано глянув у вікно на авто, але потім перевів погляд на свого сина, який спускався з другого поверху. Його я бачив в перший раз.

- Нестор, це мій син Юстим.

Я дивився на нього, не зводячи погляду. Переді мною стояв хлопець трохи нижчий за мене, з гарними карими очима та каштановим волоссям, в якому був рудуватий відтінок, мабуть від тітки Жанни дістався колір.

- Приємно познайомитися, багато чув про тебе. – Юстим посміхнувся та простягнув мені руку, але я ніби застиг. Чомусь він до болю здавався якимось знайомим та рідним. – Усе добре?

- ..Так, мені теж приємно познайомитися. – я потиснув руку та глянув на дядька Якима.

Раптом запала тиша у вітальні. Ми мовчки стояли та просто дивилися один на одного. Це було так дивно.

А потім я побачив її. Прекрасну, мов лілія, Ясмін. Вона була у гарній зеленуватій сукні, яка прекрасно їй підходила. Вона посміхалася мені, а потім підійшла та обійняла мене.

- Я думала ти не прийдеш. – вона глянула мені в очі, все так само посміхаючись. Я засоромився та нарешті простягнув їй букет гортензій, вони буле такими ж ніжними та гарними, як і вона.

Юстим посміхнувся, закотив очі та пішов мовчки до автівки. Він теж був вдягнутий парадно, а ще у нього був зав’язаний маленький низький хвостик, ніби заячий. Це змусило мене посміхнутися, і коли Ясмін поставила букет у вазон, ми теж пішли до автівки. Як тільки ми вийшли з будинку, ми почули як з автівки голосно грає пісня AC\DC – Back in Black. Ясмін розсміялася, а коли я побачив що відбувається в автівці, то почав сміятися і я. Ці два дурні скакали по всій автівці і співали у все горло, навіть не співали,а кричали. Я відкрив дверцята та прикрутив музику.

- Ви смішні чи що? Нам так штраф випишуть.

- Ми повинні ефектно з’явитися на випускний до тих невдах! – Ясмін була дуже рада, а коли вона сіла в автівку, то почала пропонувати пісні, під які можна епічно з’явитися там. Я зітхнув з посмішкою та сів за кермо, перед цим зачинивши двері зі сторони Ясмін.

- Давайте пісню Queen!

- Ні, Mother Mother!

- Та замовкніть вже.

В кінець кінців я увімкнув своє, і весь шлях грали пісні radiohead. Всі тихо сиділи та косо дивилися на мене.

- Треба було автівку не перекидати своїми суперечками.

Я глянув на них. Вони все так само дулися на мене. Зітхнувши, я зміг сказати тільки одне слово.

- Вмикайте.

Автівка знову ледве не робила сальто то вперед, то назад.

Коли ми приїхали, я відчинив дверцята автівки та подав руку Ясмін.На її обличчі виднілася помітна хитра посмішка, що трохи мене насторожило.

Ми зайшли до школи та пішли за Ясмін, бо тільки вона знала і пам’ятала, де знаходиться актовий зал. На нас озиралися дівчата, через що я почав почуватися трохи ніяково. Але Юстим та Юліан ніби користувалися цим. Йшли так гордо, що я не міг стримати насмішки.

-Корони не жмуть, красені?

- Та ніби ні, все добре. – Юстим широко посміхнувся та глянув на Юліана.

Натомість його посмішки ми побачили його замислене обличчя, яке переростало у страх.

- Юліан, тобі погано? – я підійшов до нього та поклав руку на його плече. Не знаю чому, але я страшенно перелякався. Чи то перенервував за ситуацію, чи то хвилювався за друга, цього я точно не знаю.

Ясмін як завжди дивилася на нас загадковим та хитрим поглядом, не перестаючи посміхатися. Мене це ще більш насторожило.

- Все добре, просто побачилося страшне дещо, таке буває

- Що саме ти побачив?

- Та неважливо, ходімо швидше.

Коли ми сіла на свої місця, директор та вчителі почали видавати атестати та дипломи випускникам. Як я помітив, кожен учень вибрав собі пісню, під яку вони вийдуть на сцену та заберуть свої документи.

Ясмін дуже відрізнялася своєю піснею. Ну бляха, Eminem-The real slim shady? Це не занадто? Добре, нехай, я чомусь не вражений, як і Юстим. Він від сорому прикрив очі.

А от Юліану сподобалося, як він казав тоді,це виглядало епічно.

Ясмін мабуть була найгарнішою дівчиною у школі, і хоч вона й не була відмінницею, за те була дуже толковита.

Але мене досі хвилювала її хитра посмішка, ніби вона щось задумала. І не тільки мене це нервувало. Ми втрьох , як якісь дурні сиділи та нервово переглядалися. Коли ця церемонія закінчилася, всі пройшли до іншої сторони актового залу та почали там веселитися.

- Дивний в тебе був вибір пісні звісно, - Юстим дивився на Ясмін, зітхаючи.

- То ви просто капризні, мені особисто зайшло, хоч я й не слухаю його, - Юліан, тривожно посміхаючись глянув на мене.-А от Нестор ніби слухає Емінема, чи не так?

Я трохи засоромився, але кивнув головою.

- Слухаю.

Ясмін ніби ожила.

- Справді? Яка твоя улюблена пісня? А альтер-его?

- Нуу..ее.. – Я трохи розгубився, і навіть не знав що сказати, бо у мене немає чогось одного улюбленого, я всі пісні люблю і всі альтер-его.

- Дорогі гості та випускники, запрошуємо вас на вальс!

Юстим глянув на Юліана.

- Ми тікаємо, будемо вас знімати з ооооон того кутка. – він вказав пальцем на кут біля вхідних дверей.

- Успіхів.- Юліан посміхнувся та швидко втік разом з Юстимом.

Я мовчки простягнув руку Ясмін.

— Дозволь мені запросити тебе на вальс, — промовив я з ледь помітним тремтінням у голосі.

Ясмін усміхнулася, і я відчув, як у серці розлилося тепло. Вона взяла мене за руку, і ми разом вирушили на середину зали. Її рука була така тепла, м’яка і тендітна..Скільки бачив людей, скільки тиснув руки, але саме її руки були особливі. Та й не тільки руки, але і вона сама. В мені ніби з’явилося якесь нове почуття.

Під м’яким світлом шкільного актового залу, яке теплими променями обіймало святково вдягнених випускників, лунала мелодія вальсу. Музика пливла, торкаючись кожної частинки залу, і, здавалося, повітря ставало густішим, наповненим очікуванням та трепетом.

Кожен крок, кожне обертання здавалися досконалими, і я відчував, як моє серце билося в такт з мелодією. Я боявся випустити її, боявся, що цей момент зникне, як тільки ми зупинимося. У цій миті все було ідеальним, і я знав, що цей танець залишиться в моїй пам'яті назавжди.

Не розуміючи того, я почав посміхатися, танцюючи з неймовірною дівчиною, яка змінила моє життя.

Але гуркіт важких кроків прорвав атмосферу. Двері актової зали розчинилися, і всередину ввалилися люди у темних масках, їх зброя блищала під яскравими лампами. Музика різко обірвалася, її мелодійне звучання змінили крики переляканих випускників. Дехто з дівчат запищав, декілька хлопців кинулися до дверей, але один із нападників перекрив шлях до вхідних дверей

— Не ворушіться! — пролунав різкий і холодний голос. —Якщо хтось спробує щось зробити — усі загинуть.

Актовий зал, щойно наповнений радісними голосами, тепер занурився у гнітючу тишу. Усі погляди були спрямовані на незнайомців, що трималиу руках зброю. Хоч серце і калатало від тривоги, я розумів, що зараз не час для паніки — тепер головне було зберегти спокій і думати про те, як вибратися з цієї ситуації разом.

Юліан та Юстим трохи не зрозуміли що відбулося, тому тільки вони вдвох стояли та їли якесь печиво з шведського столу.

Тільки коли вони почули біля себе писк якогось хлопця, вони глянули на всю ситуацію під іншим кутом.

Я стиснув талію Ясмін, через що між нами з’явилася деяка сором’язливість, але то таке.

На сам перед сама ситуація зводила мене з розуму, бо я стикався з цим вперше. А от Юліан не хвилювався взагалі. Він стояв та просто спостерігав за всім.

Схвильовані обличчя людей, сльози, страх – тільки це поєднувало усіх присутніх. В мені горіло бажання застрелитися, але я не міг би цього зробити в будь якому випадку.

Ясмін засміялася. Засміялися і люди в масках. Всі тремтячим поглядом дивилися на Ясмін.

Нападники кинули «бомби» та вистрелили зі своєї «зброї».

Тепер крім переляку і непорозуміння, в актовому залі знову заграла музика та літало конфеті.

- Веселімося!

Я був у шоці. Від сорому я прикрив очі рукою, а всі випускники почали вигукувати радісно «юху» та «бухаєм». Ніхто нічого б і не сказав їй, бо сім'я спонсорувала школу та випускний, тому всі повинні були бути «вдячні» їй.

Через деякий час ми тупо звалили звідти, бо хтось викликав копів. Та й нам після такого просто нудно було там знаходитися. Коли поліція під'їхала до школи, я зрозумів що діло лайно і треба тікати. Ми з хлопцями бігли, як могли, найшвидше втік Юстим, а от Ясмін, не зважаючи на те що вона була на підборах та в сукні бігла швидше за нас (мабуть це в них у крові).

Ясмін ми звісно ж насварили, але їй то було до чортиків. Вона була дуже впертою і творила багато дурні.

Але це підлітковий вік, він нікого не щадить.

Ми перестали бігти тільки тоді, коли помітили, що добігли до парку, який був далеченько від школи.

-Ну ти і вчудила звісно, Мінс. – Юліан зітхнув та продовжив.

- Ти ж розумієш, що це могло привести нас усіх до поганих наслідків..

- Якби ми не бігали так швидко. – Перебив його Юстим. – Але тебе це не сильно хвилює, чи не так?

- Звісно не сильно, я випустилася, а це найголовніше. – вона глянула на небо.- Я покинула це лайно,яке ж це в біса щастя.

Юстим зітхнув та трохи посміявся.

-Мінс, треба додому, бо батьки нас повбивають.

-Я хочу прогулятися,йди без мене.

- Я проведу її – сказав я так, ніби це мої останні слова.

Юліан вирішив відвезти Юстима, а ми з Ясмін пішли прогулятися по краю парку.

Не буду вдаватися в подробиці про що саме ми говорили, бо саме чомусь цей момент я не запам’ятав.

На зустріч нам йшов чоловік. Спочатку було видно тільки силует, а потім я по бліднішав від того, кого я побачив.

Це був той самий чоловік, який можна сказати, врятував мене два роки тому.

- Дядько Ян? – Ясмін зраділа та побігла до нього.

Він підхватив її за талію та покрутив, а потім обійняв.

- Привіт маленька, як ти? Як випускний? Вітаю тебе з закінченням школи.

Він глянув на мене та посміхнувся.

- Я радий, що ти живий.

Ясмін здивовано глянула на мене, а потім на дядька.

- Звідки ти знаєш його?

Я кивнув головою щоб він не казав. У відповідь він з розумінням кивнув.

- Та бачилися пару разів, знайомі спільні є, неважливо коротше. Чого це малеча в такий час не вдома ще?

- Ну ми вже розходилися.

Дядько Ян посміхнувся, та глянув на неї.

- Не повіриш, я як раз йшов до вас у гості, ходімо разом тоді.

Ми попрощалися з Ясмін, але я досі в шоці дивився на цього чоловіка. Щось мене турбувало, та що саме, я не знав.

Я йшов додому та думав про те, як житиму завтра.

Хотілося поговорити з Юліаном як ніколи, та задовбувати його своїми тривогами теж не варто.

Вдома нікого не було, мабуть Юліан заїхав ще кудись, але для мене це вже не мало якогось значення. Я був втомлений, тому коли я зайшов до кімнати, відразу впав на ліжко, сподіваючись, що завтра буде краще, ніж сьогодні.