Погруддя імператора

Погруддя імператора

(Про реалізм у мистецтві)

Імператор поворухнувся у ванні та скривився від болю. Служник, побачивши його страдницьке обличчя, зупинився посеред покою.

– Ваша величносте, ви волієте позувати скульптору? Чи відкласти сеанс?

– Чого це? – кинув імператор. – Він тут?

– Так, ваша величносте, скульптор чекає за дверима.

– То хай заходить! – імператор висунувся з ванни по плечі, і його обличчя знову жалісно скривилося.

Скульптор увійшов до покою дрібними кроками, зі схиленою головою. Він не наважувався підняти погляд на імператора, доки не почув грізне:

– Ну!

Служник переклав цей окрик так:

– Можеш починати. Його величність готовий.

Митець тим часом розглядав імператора: рот перекошений, очі вибалушені, чоло перерізане зморшками. Одне добре – висунувся імператор з ванни якраз по груди. Скульптор розклав мольберт і почав малювати ескіз майбутньої скульптури. Коли півгодинний сеанс уже закінчувався, імператор перевернувся на бік і голосно пустив гази. На його обличчі одразу ж відбилося полегшення. Скульптор схопився за олівець, спробував швидко замалювати цей вираз, та його величність уже поліз геть з ванни, кинувши у бік митця:

– Закінчуй!

***

Скульптор роздивлявся свою роботу. Погруддя точно відбивало дійсність: імператор завжди позував у той час, коли приймав ванну для полегшення кишкових кольок. Тож зображене обличчя було огидним – воно викликало жаль і водночас відразу. Митець боявся, що за такий «витвір» йому відітнуть голову, проте замовнику все сподобалося – він був у захваті від себе, що вийшов «як живий». Тож завтра погруддя встановлять у міському саду, де ним зможуть милуватися відвідувачі. Рука скульптора потягнулася до шматка мармуру, яким захотілося розтрощити погруддя. Та він вчасно зупинив себе: роботу треба було здати цілою.

***

Митець крався нічним садом, ховаючи під одягом важку каменюку. Він прийшов сюди ще вдень і перечекав час до темряви в густих кущах. Там же знайшов підхожий камінь. Після закриття саду для відвідувачів охорона залишилася біля воріт та парканів, і в центрі саду було порожньо. Митець підійшов до своєї скульптури. Вона стояла тут уже місяць, і всі нею одностайно захоплювалися. Мовляв, як чудово вдалося передати шляхетні риси імператора, яка велич проглядається у його рисах. Тільки автор скульптури не міг глянути на свій витвір без огиди. Йому несила було і дивитися на перекривлене обличчя імператора, і слухати схвальні відгуки.

Митець підійшов упритул до погруддя – воно було встановлене невисоко. Один кидок каменя – і ця ганьба закінчиться. Ніхто не запідозрить самого автора у знищенні власного твору. Ба-а-х – і розтрощені пів обличчя. Хря-а-ась – і нема другої половини. Гу-у-уп – і рештки погруддя впали на землю. Задоволений своєю роботою, митець повернувся до схованки у кущах.

- Скидай його! Трощи! Нищ! – натовп сунув доріжками парку і на шляху розбивав усі зображення імператорів та полководців, установлені тут протягом десятиліть.

Далі люди кинулися до центрального майдану, де стояла найбільша статуя імператора у два зрости. Хтось накинув мотузку на шию, решта схопилися за неї та потягли вниз, інші пиляли підніжжя. Врешті-решт статуя нахилилася та завалилася на землю. Натовп радісно заулюлюкав та заплескав у долоні.

– Геть! Забирайся, імператоре! Набрид, вилупку! – з криками люди рушили до палацу.

Митець підняв один з уламків, покрутив у руках і кинув на землю. Зрештою, всі ці статуї були потворні – одне слово, халтура.