Лисячий хвіст

Я не зустрічала жодної набожної людини серед астронавтів. Важко вірити в Бога, якщо ти неодноразово пронизуєш хмари зорельотом, жодного разу так і не побачивши там славнозвісного небожителя. Проте наш велетенський зореплавець, призначений для доправлення ста п'яти земних видів тварин до обжитої людьми екзопланети Зенет, назвали Ковчегом. Мовляв, символічно.

До відповідальної подорожі, яка мала тривати вісім років та сто чотирнадцять днів, ми готувалися бодай серйозніше, ніж до експедиції з виключно людським екіпажем. Адже треба було не лише доправити тварин в новий та незвіданий для них світ, а й забезпечити розмноження деяких видів.

На борту «Ковчега» були ссавці, рептилії та птахи. Тварини, які пройшли необхідні випробування, види, яких ШІ рекомендував, як найбільш перспективних для переселення. Задля їхнього комфортного розташування «Ковчег» перетворили на космічну оазу велетенських розмірів. Землю в мініатюрі, серцем якої слугував потужний гравітаційний осередок. Він нівелював космічну невагомість, щоби всі ми почувалися максимально природно, майже, як удома.

Мені пощастило опинитися серед команди досвідчених зоологів. Жартома ми називали себе космічними друзями тварин та без перебільшень горіли цією місією! Вважали себе першопрохідцями. Творцями, що прагнули сіяти життя! А потім з'явився він. Останній пасажир на борту космічного «Ковчега». Його приніс Пакстер Рейнольдс. Мій колега та найкращий друг, керівник нашого зоологічного відділу. Я й досі пам'ятаю, як сяяло обличчя Пакстера того дня.

— Це наш талісман! Найпочесніший мандрівник! Певен, він принесе удачу! — На повідці, коло ніг Пакстера, крутився молодий лис. Худорлявий, трохи зацькований, він скалив крихітні гострі зуби, намагаючись прокусити намордник.

— Я назвав його Редом! — урочисто проголосив Пакстер, на що лис клацнув щелепами, а вчений зареготав. — А малий з характером! Справжній мисливець!

Всі зустріли Реда з неймовірним ентузіазмом, адже Зенет — наша мета — знаходилась в системі Лисячий хвіст. Але по-справжньому його полюбив саме Пакстер. Він особисто слідкував, щоби Ред достатньо ганяв просторим вольєром.

— Лис — мисливець. Йому потрібен простір. Він має бути в тонусі, інакше інстинкти притупляться, зітруться, як ластик на кінчику олівця. І тоді до Зенет потрапить лишень симпатична руда тваринка, а не хитрий земний хижак, — без упину повторював вчений.

Що й казати, Реда полюбили всі. Всі, крім мене.

***

Свою першу тварину ми втратили на п'ятдесят перший день польоту. Це була самка єнота на ім'я Керол. Самець помер через сорок вісім годин. Той день, коли пара єнотів-полоскунів в чорних цупких пакетах рушила в останню космічну подорож крізь шлюзовий відсік, Пакстер, похмурий та зосереджений, провів в лабораторії.

— На карантин всіх, хто жив в сусідніх з єнотами відсіках. Брати аналізи кожні дві години. Посилити особистий захист. Екіпажу пройти додаткове обстеження.

— Всі види й так живуть ізольовано один від одного... А персонал змінює захисні костюми щогодини, — я, також приголомшена тим, що сталося, намагалась заспокоїти Пакстера.

— Знаю, Ліє... Тому й не розумію, чому так сталося.

— Вже відомо, що стало причиною?

— Схоже на бактерію. Тварини немов задихнулися. Щось роз'їдало їхні легені, точило, як короїд дерево. Це як вдягнути величезний пакет на голову та чекати поки в ньому скінчиться повітря. Треба ще кілька тестів, аби зрозуміти, що саме стало причиною такого...

— Лис.., — мені стало млосно від цієї думки.

— Що?

— Він останнім потрапив на «Ковчег», чи не міг перенести на собі вірус чи бактерію?

— Не верзи дурниць, Ліє, я особисто перевіряв тварину. Ред був чистим.

***

Всі члени екіпажу зібрались в командному відсіку. Капітан «Ковчега» мовчки тупився в документи, що лежали на столі, Пакстер стояв позаду та щось пояснював. Він кивнув Корвіну, молодому лаборанту, і той, прочистивши горло, почав довгу доповідь. Мені здавалося, що я чую лишень обривки фраз, не до кінця розумію сенс сказаних ним слів.

— Причина зараження — грибок. Я такого не зустрічав...скоріш за все, це мутація земного виду, що якимсь чином потрапив на борт. Я назвав його Mycophagus pulmonis. Він уражає легені, тобто заразитися може будь-яка істота, яка їх має. Хоч людина, хоч тварина.

Я подумала над тим, що в ізоляторі вже перебувають троє науковців, лікарка та старший інженер енергоблока.

— На жаль, летальність від ураження Mycophagus pulmonis сто відсотків... І що з цим робити я поки не знаю, — Корвін безпорадно заламував руки. — У нас недостатньо можливостей для вивчення грибка і не має часу для цього... Ми навіть повернутися на Землю не можемо, адже швидкість передачі грибка колосальна! Навіть при нашому багатоступеневому захисті! На епідеміологічній кривій, — Корвін вказав на графік, де стрілою злітала верх ламана лінія, — видно, що через 50-70 днів всі на «Ковчегу» будуть заражені...

Я зловила себе на думці, що майже не слухаю Корвіна. Я невідривно дивилась на Пакстера, який враз постарішав та осунувся. Я ніколи не бачила його таким розгубленим. Таким нещасним, як в той момент.

***

Я стояла перед відсіком Реда, затискаючи в руці шприц. Звір діловито розгрібав в кутку, певно майстрував нору в добре спланованому, подібному до справжнього лісу, вольєрі. Не знаю чому, але внутрішньо я тремтіла, шалено боялась наблизитися до рудого. Непритомніла від думки, що доведеться переступити поріг вольєра.

Зрештою поволі розсунула прозорі дверцята, роблячи перший боязкий крок.

— Гей, Реде, я дещо принесла тобі, — я простягнула руку зі шматочком підсушеного м'яса. Зараз треба дуже швидко вколоти транквілізатор та взяти необхідні аналізи. Лис вишкірився, притис вуха до голови, оголив гострі білі зуби. Моє ж серце так сильно таранило ребра, що було боляче дихати.

— Я перевіряв його, Ліє. Вже кілька разів. Він чистий. Був і є. Поки що.

Від неочікуваності сіпнулась, впустила шматок м'яса, який рудий хитрун ковтнув з шаленою швидкістю. А потім, побачивши Пакстера, висолопив язика, присів, поклав руду з білими підпалами морду на лапи, вивернувся, підставляючи світле черево. Хижак, який щойно скалив на мене зуби, поводився як домашній собака в присутності Пакстера!

— Ех, Реде, Реде... Де ж ми схибили? — вчений запустив руку в густе хутро, а я помітила, що він без захисного костюма.

— Ти без захисту...

— Байдуже, — хрипко відповів Пакстер та зайшовся кашлем.

***

Це був найчорніший день для «Ковчега». День, коли він перетворився на велику космічну домовину, коли чорні пакети лежали в шлюзовому відсіку в три ряди. З тварин ще трималися сурикати, людей лишалось всього п'ятнадцять. Пакстер був схожий на ходячого мерця. В його грудях клекотіло, чавкало та булькотало. Він синів з кожним вдихом і здавалося, що наступний стане останнім.

Але найстрашнішим було те, що зі мною все було гаразд. Аналізи не підтвердили у мене зараження. В єдиної зі ста вісімдесяти членів екіпажу. В мене і лиса Реда, який продовжував ганяти лісистим вольєром, скалячи гострі білі зуби.

— Ліє..., — мене покликав Пакстер. Посинілий та виснажений, він напівлежав у великому кріслі, — ти маєш дістатися Зенет. Відключи всі функції корабля, залиш навігаційні орієнтири та налаштуй автопілотування. На Землю відправ повідомлення, що системи зв'язку вийшли з ладу і ми відключаємо їх. Ліє, ступи на Зенет разом із лисом! Нехай наша місія провалилась, але якщо бодай ви виживете, значить все не дарма. Хоч щось, але вдалось. Тільки не вертай на Землю.. Як вернеш, місію визнають провальною. І тоді наступної точно не буде... Тоді наш план перевезення земних тварин провалиться, розумієш? Тоді ми всі здохли тут просто так! Ви маєте долетіти! Торкнутися ногами поверхні Зенет! Довести, що це можливо. Пообіцяй мені, Ліє! Пообіцяй, що зробиш це!

— Вісім років... Пакстере, вісім років на кораблі! Самотньо... В компанії чортового лиса! Пакстере, я з глузду з'їду! Не зможу! Або він загризе мене, або я приріжу його та зроблю собі шубу з рудого хутра! Раптом, це все ж через нього?

— Не шукай винуватців, Ліє. Ти знаєш, скільки разів я особисто перевіряв Реда, та й ти теж. Просто нам не пощастило. А у вас з ним гарна вдача! Тож скористуйся нею, доведи справу до кінця. Хоч так, — Пакстер закашлявся та посинів. Я безпорадно дивилась, як він захлинається. — Прошу, зроби це, — кривава бульба вилетіла з його рота та луснула перед моїм носом.

***

Я сиділа перед планшетом з абсолютно очужілим виглядом. «2919 днів» зрештою вивела та знову застигла. 2919 днів самотнього польоту. На кораблі-привиді, на зорельоті-вбивці. Мені здавалося, що мене розтрощили, що кожного разу, коли зі шлюзового відсіку в космос відправлявся чорний пакет, туди ж відправлялась і часточка мене. Я спорожніла. Видихлась.

А потім згадала, що не годувала Реда понад добу. Випустити його? Наплювати на правила безпеки? Зрештою, стане набагато легше, якщо він мене загризе. Тож до вольєра з лисом я наближалась без звичного страху. Кілька хвилин дивилась крізь прозоре скло, як рудий гризе палицю, ганяється за власним хвостом та клацає зубами, немов би ловлячи невидимих комах.

— Всі кажуть, що ти мисливець... Ну то влаштуємо тобі полювання, — я ввела необхідну команду на панелі управління, і у відсіку Реда матеріалізувався заєць. Проєкція вражала деталізацією: на вухах тварини виднілися прожилки судин, шерсть здавалося абсолютно реальною. Лис, примруживши помаранчеві очі, підготувався до стрибка, заєць рвонув вперед.

Я почекала, доки Ред закінчить гонитву. Програма привела несправжнього зайця назад, де на його місці швидко з'явилася вже реальна тушка, заздалегідь вирощена в лабораторії. Лис накинувся на неї, роздираючи, він навіть не підозрював, що його ошукали, що все це обман. Вистава. Як і багато чого в нашому житті.

Коли він закінчив та всівся вилизуватися, я обережно розсунула прозорі двері. Лис не поспішав висовувати хитрого носа, лише через кілька хвилин чорний шкіряний писок таки з'явився з вольєра. Він рухався, вивчав повітря, знайомився з ним. І зі мною.

Від того дня Ред переміщався «Ковчегом» абсолютно вільно.

***

Перші самотні місяці на «Ковчегу» перетворилися для мене на пекло. Я відчувала себе примарою, що блукає порожнім зореплавцем. Навіть про лиса іноді забувала, хоча й хотіла приручити його, щоби він зустрічав мене, як колись Пакстера. Не зважаючи на те, що Реда я більше не закривала, він все одно кожного вечора вертався у свій відсік. Та одного разу його не було понад два дні. Звісно, розміри зорельота дозволяли блукати ним хоч тиждень, але я злякалась. А що, як з рудим щось сталося? Від усвідомлення того, що я можу лишитися на кораблі геть одна, мене пройняв холодний піт. Під потилицею немов заворушились огидні хробаки, ноги стали чужими та неслухняними.

— Реде! Гей, Реде! Де ти? — я носилась кораблем як навіжена, непритомніючи від страху, боячись побачити бездиханну руду тварину десь за рогом.

Він прийшов сам, коли я, стомлена та розбита, сиділа коло величезного ілюмінатора, мовчки вдивляючись в темні глибини космосу. В чернь, помережану цятками зірок та метеоритами, розбавлену туманностями та спалахами. Ми пливли в ній, загублені самотні мандрівники. Він просто прийшов та сів поряд. Загорнувся пухнастим хвостом і так само як і я, встромив помаранчевий погляд в космічну далечінь. Ред просто сів поряд... А мені здавалось, що він виточує тепло, що руде хутро світиться сонячним сяйвом, огортає мене. Лис сидів поряд, а я плакала. Нестримно, довго та багато.

***

Я термосила руде хутро, відзначаючи, що Ред чимало постарішав за ці вісім років. Як і я. Стала старшою на кілька життів. На ті кілька сотень життів, що обірвалися тут, на «Ковчегу».

Я подивилась в бурштинові очі, пригладила кілька сивих волосин на білясто-рудуватій морді лиса. А потім перевела погляд на вікно ілюмінатора. Там вже можна було розгледіти планету, схожу на далеку Землю. Таку ж синю, вкриту ковдрою білястих хмар. Зенет з системи Лисячого хвоста плинула в космосі, ваблячи, навіть не уявляючи, як сильно я мріяла її побачити.

— Реде, ми такі спіймали Лисячий хвіст. Ми таки дісталися сюди...