Ранок
- Ку-ку-рік-гу-у-у… – гордо прогугнявив за вікном Дід Карузо.
Котик Сашко розплющив одне око – праве, навколо якого чорне кружальце. У вікно вже весело зазирали сонячні промінчики. Один навіть застрибнув на подушку хазяйки Даринки, від чого її сплутане русяве волосся вмить зробилося золотавим.
«Який сьогодні день? – солодко потягуючись, подумки спитав себе Сашко. – О, згадав: п'ятниця! Вчора ж був четвер. Значить, Даринку будити треба. Вже, мабуть, сьома година».
Котик заліз просто на подушку й доторкнувся чорним носиком до хазяйчиного носа, що спокійнісінько сопів та не звертав ні на кого уваги.
Не прокидається. Ну, тоді лишається тільки одне: полоскотати цей страшенно сонний ніс вусиками.
- А-а-апчхи! – сказала Даринка, сідаючи в ліжку та протираючи очі – карі, та не такі темні, як у котика.
Поглянувши на годинник, хазяйка побігла до ванної. А Сашко заходився неквапно митись язичком. Стільки всього треба помити: і чотири білі лапки, і чорний хвостик, та ще й біленьку спинку! Даринка хвоста не має – їй легше. Хоча миється вона чомусь довше за Сашка. І тому він завжди приходить снідати першим.
Хазяйка Маринка, Даринчина мама, звісно ж, усе встигла приготувати. Що там смачно-смачно пахне на столі – це Сашко дізнається трошки пізніше, коли застрибне Даринці на коліна. Вона ніколи не зжене. І завжди поділиться шматочком якоїсь смакоти – наприклад, ковбаски чи сиру. Ну, а поки що згодиться й пшенична кашка, яку хазяйка Маринка дуже добре вміє варити. Та й поки він кашу не з'їсть – молочка йому не наллють. Що вдієш – правило таке…
Після сніданку Даринка побігла до школи, де дітей навчають, як уже знав Сашко, всіляким розумним речам. Спізнюватись Даринці ніяк не можна: останній клас – це тобі не жарти.
* * *
- Мурр-мамо… – лагідно потерся Сашко боком об пухнастий бік Марти – теж білої з чорними плямками.
Мама, як і завжди у цей час, солодко дрімала на ґанку. Старенька вона вже – цілих сім років. А татові Мурчику навіть іще більше: вісім. Дуже вже люблять літні коти й кішки на сонечку подрімати. А Сашко ще маленький – усього чотири місяці. Подрімати після сніданку теж ой як тягне…
Широко позіхнувши, котик згорнувся клубочком біля мами. І вона, не прокидаючись, обійняла його теплими, пухнастими передніми лапками.
Затишно-затишно стало Сашкові. Пригрівся він та й засопів поряд із мамою. І вона теж сопе. І серденько в неї, мов годинник на стіні в Даринчиній спальні: «тік-тук, тік-тук»…
* * *
- Ку-ку-рік-гу-у-у…
- Мурр-ня-а-ав… – вигнувши спину, заходилася дряпати дерев'яний ґанок Марта. – Ти справжній сонько. Дід Карузо вже десяту годину прокукурікгукав.
- Я не Сонько, я Сашко, – теж потягнувся й погострив пазурі об дошки котик.
- Якщо Сашко – бігом гуляти, – облизала йому мордочку мама. – Вже середина вересня. От прийдуть холоди – на вулицю й не поткнешся. А коли ще й дощ… Брр-ня-а-ав…
Що таке дощ, Сашко, звичайно ж, знав. А ось які вони – ці Холоди, дізнатися ще не встиг, бо не пам'ятав нічого, крім літа. Проте мама казала, що вони страшенно неприємні. Від них весь час у будинку треба ховатись. Ох і нудно ж буде…
- Я пішов! – струсив із себе дрімоту котик. – Аж до обіду гулятиму!
* * *
Спершу Сашко, як і завжди, навідав «пташину армію». Так називає своїх курей та гусей хазяйка Маринка. Вона, як і всі дорослі, працює. Тільки на роботу не ходить, як, наприклад, батьки Артемка й Захарка. Маринка вдома сидить, а до неї люди приходять і просять пошити плаття чи костюм. Тому хазяйка на подвір'ї таку «армію» й розвела: і доглядати їх час є, і курячих яєць та курчаток з гусенятками завжди багато. А це, як каже Маринка, гроші в дім приносить.
Гроші – і тверді круглячки, й папірці – Сашко мацав лапкою та нюхав. Пахнуть несмачно й ті, й інші. І навіщо вони людям – він так і не зрозумів. Ба навіть мама з татом цього не знають.
Командири «пташиної армії» – старий півень Дід Карузо та молодий іще, проте страшенно солідний гусак Гетькало – про якісь там незрозумілі штукенції взагалі знати не бажають. У них і без того клопотів повно: за курчатами й гусенятами дивитись, щоб не розбіглися, курям та гускам не давати сваритися, їжу порівну ділити…
Діда Карузо, розповідала мама, не завжди Дідом називали. Колись молодий він був і співав так гучно та дзвінко, що хазяйка Маринка його на честь свого улюбленого співака й назвала – Карузо.
Сашко вже не раз чув спів справжнього Карузо: хазяйка ставила круглі та пласкі, наче млинці, платівки на штукенцію з довгою назвою «про-гра-вач». І тоді починала грати музика, до якої потім приєднувався голос таємничого Карузо: самого наче тут немає, а Голос – ось він. Чого тільки ці люди не вигадають!
«Пташина армія», як зазвичай, страшенно голосно ґелґотала, кудкудакала й пищала. Гусак Гетькало розповідав новини, якими з ним нещодавно поділився сусідський гусак Гуцало, а всі інші жваво їх обговорювали. А от гусенятам та курчатам це було нецікаво. Всі вони радісно пищали: сонечко гріє, поїсти дали, погратись є з ким – що ще малюкам треба?
Та що там удень – навіть уночі, коли Маринка заганяє всю цю компанію до сараю, вони примудряються шуміти. Присниться щось одній гусці: «Га-га-га!» І вся «армія» одразу: «Га-га-га-куд-кудак-ку-ку-рік-гу!»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!