Заборонена хімія

Усе почалося із соцмереж.

У популярній за останні, мабуть, років двадцять соцмережі «Твій друг», давно відомій у народі як ТД, Максиму випадково трапився відеоролик незнайомця з привабливою для хлопця назвою «Як стати блогером».

Максим уже знав, що задля того, щоб знімати відеоролики, треба мати дозвіл від міністерства Соціальної єдності і бездоганну історію сім'ї, починаючи братами і сестрами і закінчуючи рідними бабусями і дідусями. Проте завжди корисно буде дізнатися інформацію, якщо така буде в інтернеті.

Та зміст відео геть не відповідав його назві.

Якийсь незнайомий чоловік сидів перед камерою і напрочуд схвильовано говорив, звертаючись до свого глядача:

— Схаменися, друже! Наша влада керує нами за допомогою Системи чипування! Те, що наша Держава розповідає нам про чипи — це брехня! Вони зроблять усе, аби тільки керувати нами. Ми не хворі. Зараз я наведу 20 ознак того, чому ми живемо в тоталітарній Україні…

Максим дивився на екран, намагаючись збагнути, до чого веде цей блогер, але тільки очі закотив і вимкнув відеоролик. Напередодні випускних шкільних екзаменів його геть не хвилювало те, що говорив цей прихильник теорії змови.

Насправді, Максима нічого не хвилювало в житті по-справжньому. Як і більшість людей в усьому світі.

З епідемією коронавірусу планету хвилею за хвилею почали накривати різні епідемії, з якими боролося людство. Лікарі двадцять другого сторіччя назвали це Великою чумою третього тисячоліття. Роками провідні учені світу розробляли вакцини, які потім вживляли людям, та врешті вірусні інфекції еволюціонували швидше, ніж люди встигали розробляти протидію хворобам.

Урешті, вірусні інфекції почали вражати нервову систему і руйнувати її до стану, коли від людини лишалася лише оболонка, і весь процес займав від сили кілька тижнів, подеколи тривав лише дні. Руйнацію нервової системи прозвали хворобою душі, від якої загинула більша частина людства. Держави скликали найкращих лікарів, біоінженерів і всіх, хто бодай якось міг взяти участь у розробці препарату Х — такого, що міг би протидіяти будь-якому вірусу.

Тоді вчені тривалим шляхом спроб і помилок розробили чип, який міг тимчасово стримати зараження нервової системи. Перші чипування давали результати, але і мали побічну дію: таке лікування повністю пригнічувало емоційний стан людини, допоки в ній був чип.

Загальнолюдська небезпека повного вимирання змусила ввести обов'язкове чипування на державному рівні, не зважаючи на заклики протестувальників дати людям можливість самим вирішувати, чи хочуть вони втратити емоції, імовірно, назавжди.

Згодом, коли людство трохи оговталося, чипування еволюціонувало: чипи не тільки зробили спроможними протистояти страшній хворобі душі, а й попереджати людей про зародження інших, менш страшних хвороб або про наслідки отриманих травм. Це швидко підвищило шанси людини дожити до старості і переважно зберегти своє здоров'я навіть у вісімдесят, що різко підвищило коефіцієнт корисної дії окремої людини, і навіть статистика самогубств знизилася до майже повного нуля.

І навіть така річ, як втрата емоцій, мала позитивний ефект: усього за пару десятків років переважна більшість воєн у світі скінчилася, і держави змогли мирним шляхом домовлятися про спірні території в усьому світі.

Соціологи назвали це явище Холодним миром, адже агресія, яка провокувала людей на більшість конфліктів, була пригнічена чипами, що повністю блокували всі емоції.

У результаті в суспільстві виникла провідна думка: позитивні наслідки переважають негативні, і саме емоції людей є рушієм для знищення інших або навіть себе.

Згодом чипувати людей стали від народження, і чипи розподілилися на декілька різновидів, де кожен виконував свою функцію відстеження здоров'я людини.

Феноменальне досягнення миру в усьому світі, про що люди колись могли лише мріяти, стало можливим тільки після того, як Велика чума третього тисячоліття винищила дев'ять із десяти людей.

Саме тому заклики протестантів, що вказували на незначні недоліки системи, у суспільстві сприймалися сміховинно, але й ті зникли із часом.

Тож зараз Максим навіть слухати не хотів цю дурню, а замість цього присвятив час навчанню, адже отримання освіти стало набагато легшим, коли зникли зайві і непотрібні емоції.

За сніданком мати і батько обговорювали своє подальше майбутнє: молодший син уже закінчує школу і незабаром стане повнолітнім, а це значить, що їхнє зобов'язання жити під одним дахом втрачає силу, відколи Максиму виповниться вісімнадцять.

Старші діти, Ігор і Анна, спокійно слухали розмову, поки збиралися в університети. Максим, як і вони, не долучався до розмови: тема для розмови його не хвилювала і не мала відношення до його поточних справ.

— Максиме, ти підготувався до екзамену сьогодні? — мати подивилася на сина без цікавості. Батьки лише контролювали успіхи і досягнення дітей, щоб мати розуміння про те, наскільки корисною для суспільства є їхня сім'я.

— Так, мамо, я повторив усі теми і впевнений, що успішно складу цей екзамен, як і всі попередні.

— Куди тебе розподілили? — це спитала Анна, так само байдуже глянувши на молодшого брата.

— Інформація ще не поступала, її нададуть після того, як ми складемо останній екзамен.

— Добре, тоді чекаю на інформацію, — кивнула сестра.

Екзамен, як і очікувалося, пройшов легко: жодне з питань не стало для Максима несподіванкою.

Однолітки майже не спілкувалися між собою, не маючи потреби заводити друзів чи приятелів: жодної прив'язки люди не відчували вже кілька поколінь. Саме поняття «друг» доволі різко застаріло і втратило актуальність, тож на порожні балачки ніхто з дітей часу не витрачав.

Удома для Максима навіть не стало несподіванкою, що завітали інспектори з міністерства Безпеки. Дорослі незнайомці спокійно вели розмову з батьками про сімейний побут останнім часом.

Мати і батько, як завжди, зустріли сина байдужим поглядом.

— Максиме, проходь, у нас планова розмова.

Максим спокійно зняв вуличний одяг і пройшов у вітальню, оглядаючи інспекторів. Чоловік і жінка в сірих непримітних костюмах, що ззовні виглядали геть однаково. Прості, стандартні зачіски і жодних особистісних елементів і жодних особливостей у зовнішності. Ідеал краси сучасності — що менше ти виділяєшся, то краще. У жінки в руках був робочий планшет.

— Ваше ім'я? — спитала жінка, подивившись на школяра.

— Максим Атрощенко, — відповів хлопець і сів на диван поряд із батьками. Жінка щось відмітила в планшеті.

— Чи відчували ви протягом двох останніх місяців неконтрольовані сплески емоцій?

— Ні.

— Як давно ви ходили на перевірку вашої системи чипування?

— Проходив обстеження майже рік тому.

— Чи отримували ви попередження чипу типу А?

— Так, чип видав попередження про початковий предіабет, я вже пройшов обстеження і проходжу профілактику захворювання.

Жінка кивнула і щось знову занотувала.

— Чи отримували ви сповіщення чипу типу Б?

— Так, декілька сповіщень про м'язові гематоми, що я отримав, випадково спіткнувшись і вдарившись об диван. Лікування отримав.

— Чи отримували ви попередження чипу типу В?

— Ні, мій психічний стан не зазнав жодних змін.

— Чи відчували ви будь-який дискомфорт фізичного, психологічного чи іншого типу, причину якого вам складно назвати?

Максим, що до цього відповідав, не розмірковуючи, замислився на кілька секунд, проте після похитав головою.

— Ні, пані.

Жінка кивнула, щось знову відмітивши в екрані, і озирнулася на колегу. Той кивнув. Потім подивився на хлопця байдужим, проте зосередженим поглядом, і спитав.

— Чи отримували ви інформацію провокативного характеру, або таку, яка заохочує до нераціональних думок, дій, спостережень або спрямована на розпалення ворожнечі, недовіри до якоїсь групи людей або законів, або таку, що спрямована на роздуми на теми, що не пов'язані з вашими поточними завданнями, від ваших родичів, однокласників, незнайомців або від іншої категорії осіб, що могла бути або була передана вам в усний спосіб, письмовий або будь-який інший фізичний або електронний?

Краєм ока Максим побачив, як голова матері повернулася, щоб подивитися туди, де сидів батько. Та одразу мати повернула свій погляд на інспекторів.

Сам хлопець дивився на інспектора в спробі зрозуміти суть цього питання. Проте він не був достатньо мотивованим для аналізу, тож просто похитав головою.

— Ні, нічого такого не пригадую.

— Добре, — чоловік кивнув.

Жінка щось відмітила в робочому планшеті, дістала із сумки портативний принтер, папір і почала щось друкувати. Коли лист із надрукованим змістом був готовий, вона простягнула його батькам. Батько взяв лист і опустив туди погляд.

Чоловік додав.

— Наші рекомендації такі: громадянину України Максиму Атрощенко варто найближчим часом пройти планову перевірку системи чипування в центральній державній лікарні. Усю детальну інформацію про результати перевірки ви зможете отримати в міністерстві Здоров'я. Наступні інструкції отримаєте після результатів.

Жінка закрила планшет, склала його в сумку. Інспектори підвелися і попрямували до вхідних дверей. Батьки їх провели, побажавши гарного дня, і повернулися до сина.

— Максиме, ти щось робив, що могло спровокувати інспекторів на такі питання? — фігура батька зараз здавалася більшою, ніж було насправді.

— Ні, батьку, — хлопець похитав головою.

Мама присіла поруч і уважно подивилася на сина.

— Максиме, ти молодий і недосвідчений хлопець, та ми все пояснювали багато разів, як працює наше суспільство. Твоя планова перевірка мала бути через тиждень, а перевірка твоєї системи чипування була запланована через два місяці, а не зараз.

— Так, мамо, я добре пам'ятаю, як влаштований світ, про це нам весь час розповідають від народження. Окрім того, усі мої плани занесені в календар, тож я очікував появу інспекторів у зазначений день.

— Тоді, може, спробуєш пригадати, що саме могло трапитися? Це може поставити нашу сім'ю і безпеку твоїх брата і сестри під загрозу.

Батьки не виглядали схвильованими, і голоси їхні були спокійні. Та їхня наполегливість викликала бажання піти туди, де їх не було.

— Нічого такого, як я і сказав, — Максим знизав плечима, і раптом згадав учорашнє відео, яке навіть не подивився. — Хоча… так, дійсно, дещо було.

Після розповіді сина про те, що він бачив і чув на відео, батьки переглянулися.

— Це лише відео в інтернеті, тому в нас не має бути жодних проблем, — батько ледь помітно кивнув дружині.

— Твоя правда, це не його провина чи ініціатива, до того ж, він майже нічого не подивився. Ну що ж, — жінка, що стежила за своїм чоловіком, знову глянула на сина, — хоч це і не довести, та я гадаю, що ти говориш правду. Проте будь обачним і не піддавайся на жодні провокації, враховуючи будь-які провокації від інспекторів. Ти зрозумів?

— Так, мамо.

Максим кивнув і повернувся до своєї кімнати, присвятивши весь наступний день навчанню.

«Перевірка на справність системи чипування — твоя базова необхідність.»

Таке гасло зустрічало кожного, хто приходив у державну лікарню. Подібні гасла були і по всьому Києву: на білбордах, на рекламних плакатах у міському транспорті і в інтернеті. Держава вклала багато зусиль і ресурсів у те, щоб донести до своїх громадян одну просту думку: «Чип = мирне + спокійне + довге життя». Усі би без роздумів погодилися з Максимом: за виведення цієї формули і втілення її в життя треба бути вдячним турботливій Державі.

— Ні!!! Пустіть мене, ви нічого не розумієте!! Я не хворий!! Люди, прокиньтеся! У нас забрали!..

З думок Максима вирвали голосні крики. У холі в лікарні хлопець побачив чоловіка в лікарняному одязі, якого два працівники хутко вивели кудись у боковий коридор. Щойно вони всі зникли з поля зору, стихли і крики, і Максим так і не дізнався, що забрали в цього хворого. Відвідувачі лікарні, що так само, як і Максим, з байдужістю в погляді спостерігали за ситуацією, майже миттєво повернулися до своїх поточних справ.

— Шановні відвідувачі! Зберігайте спокій, — це був мелодійний голос із гучномовця. — Ви щойно бачили пацієнта, який підхопив сумнозвісну хворобу душі після того, як у нього зламався чип. Саме тому для вашої безпеки ваша турботлива Держава Україна закликає до профілактичних оглядів.

На екрані крутили просвітницьку передачу, яка пояснювала людям — переважно, наймолодшим із глядачів — усі переваги системи чипування і запевняла, що шкоди здоров'ю це не завдає.

Кожне слово з передачі було добре чути, адже в холі, незважаючи на велику кількість відвідувачів, стояла повна тиша, яку порушували тільки голоси диспетчерів, що скеровували відвідувачів за поточними справами.

Диспетчер повідомив Максиму поверх і номер необхідної палати, і хлопець пройшов у потрібний кабінет.

Знайомий йому лікар у поважному віці, що оглядав навіть його батьків, коли ті були віку Максима, звично привітався і почав готувати техніку до медогляду.

— Нагадую, що під час перевірки системи ти можеш відчувати дискомфорт, тому для успішного подолання дискомфорту раджу зосередитися на чомусь стабільному або позитивному в твоєму житті: високих оцінках, інших досягненнях або об'єктивно приємних для людської свідомості речей: кошенята, цуценята, згадка про ліс, воду, схід або захід сонця, нічне зіркове небо. За будь-яких ознак втрати контролю над собою, несвідомих приступів, які ти відчуєш десь усередині тулуба, краще повідом одразу, щоб ми могли впровадити профілактичні заходи.

— Так, лікарю.

Процедура перевірки системи чипування за стандартом зайняла кілька годин, і поки комп'ютери збирали інформацію, лікар залишив Максима під наглядом машин і покинув кабінет після того, як до нього забігла медсестра і прошепотіла щось, що Максим не зміг розібрати.

Перед виходом чоловік додав:

— Зараз ми не бачимо жодних ознак несвідомих приступів, і на всіх попередніх планових перевірках ти показував себе як дуже стійкого до зовнішнього впливу хлопця, тому я можу прогнозувати, що двадцять хвилин на самоті тобі не зашкодять. Проте… — він указав на кнопку виклику санітарів. — За перших ознак тобі буде потрібно натиснути сюди, і ми надамо тобі всю необхідну допомогу.

— Так, лікарю, — кивнув Максим.

Робити було відверто нема чого, тож хлопець поволі почав розслаблятися, дозволяючи дрімоті брати над собою гору.

Та із солодких обіймів сну його вивело клацання дверей.

Максим розплющив очі, очікуючи побачити лікаря, проте це був не він.

Навпроти ліжка стояв молодий хлопець приблизно віку Максима або трохи старший. Він був білявим, що різко контрастувало з темним кучерявим волоссям Максима, і блакитнооким. Про таких кажуть, що їхні риси обличчя мають гармонійне розташування і несвідомо притягують до себе погляди інших людей.

Максим трохи спохмурнів, розглядаючи неочікуваного відвідувача. У грудях сталося щось незрозуміле і незбагненне, що він не міг описати жодним логічним або раціональним способом. Якби він не бачив, що його чипи зараз сканують монітори, а сам він не має жодного фізичного контакту із кимось іншим, він би подумав, що чиясь долоня напряму стиснула його серце. Та це було неможливим, адже тоді він би одразу помер, та й очі його теж не обманювали.

Проте щось різко завадило дихати, і погляду від гармонійного обличчя незнайомця він відвести не міг, як не міг і слова вимовити, хоча збирався дізнатися, хто це і що він тут робить.

Максиму здавалося, що цей незбагненний вплив на серцевий м'яз і на легені його дуже стрімко вбивав, і всередині неначе якась жила розтягнулася, і стало холодно та спекотно водночас.

І тут його осяяло.

Це був той самий несвідомий приступ, про який попереджав лікар! Максим збентежено глянув на кнопку порятунку. Пальці, які охопило дрібне тремтіння, потягнулися до неї, і…

— Ні, стривай, — роздався мелодійний чоловічий голос, і рука незнайомця перехопила руку Максима.

Рука виглядала людською, і парубок перед ним нічим не відрізнявся від людини. Проте самого лиш легкого доторку вистачило, щоб обпекти його шкіру, а слідом за нею і щось неподалік серця чи легенів.

— Хто ти… — перелякано просипів Максим і встиг тричі пошкодувати, що відкрив рота: який же соромицький у нього зараз був ламаний голос!

— Мене звати Василь, я хочу тобі допомогти, — посміхнувся парубок, і Максим був готовий закластися, що ця диявольська усмішка щойно змусила його шлунок перетворитися на льодяну брилю і зробити сальто, хоча це і не могло бути правдою, адже тоді Максим би точно вмер, не маючи підготовки до таких феноменальних часткових перетворень усередині свого організму.

Паніка і нерозуміння того, що зараз відбувається, захопили Максима, і врешті він зміг переривчасто вдихнути повітря на повні легені та відповзти від Василя на ліжку.

Тільки зараз до Максима дійшло, що прилади несамовито пищали, сповіщуючи про пульс, що відбивав такий ритм, неначе Максим просто зараз складав фізкультурні нормативи і якимось дивом пробіг марафон.

Витріщившись на екран із фіксацією власного навіженого пульсу, він перелякано випалив:

— Ти… ти що… я що… це… це хвороба душі?! Я вмираю?!

Максим хотів щось іще додати, та його голос загубився серед голосного сміху нового знайомого. Той так реготав, що Максим застиг у ступорі, адже він ніколи не бачив, щоб хтось реготав так сильно.

— Ти теж хворий… це ти мене заразив!! Що ти наробив?!

— Стій, ні, ні, пробач, будь ласка, що розсміявся, — парубок замахав руками і трохи відійшов, щоб не бентежити співрозмовника ще більше. — Я не навмисне. Я не хворий, і ти теж не хворий. Це в тебе щойно емоції проявилися. Уперше, так?

— Емоції?.. — повторив за ним Максим. Затих невпевнено, а потім вибухнув. — Це і є емоції?! Який жах, це просто халепа якась!! Вони огидні, я не здивований, що людство їх викинуло на смітник! Поверни негайно, як було! — з претензією подивився на цього дивакуватого Василя.

— Як тебе звуть? — Василь так приязно посміхався, що в Максима знову звело шлунок.

— Максим! — невдоволено, на емоціях викрикнув він, і Василь озирнувся на двері, а потім назад.

— Максиме, прошу, не галасуй так, а то нас обох спіймають, і повір мені, нічого хорошого з цього не вийде.

— Чому це раптом? — супився той і руки схрестив, проте голос дійсно понизив до напівшепотіння. — І хто ти взагалі такий?

Василь зітхнув і сів на стілець.

— Я син головного лікаря, а ще я дуже добре розбираюся в медицині і дуже багато цікавлюся медичними технологіями, зокрема нашою неймовірною системою чипування. Я можу ненадовго вимикати свої чипи в обхід системи, коли приходжу сюди.

— Навіщо? — відверто не розуміючи нічого, Максим тільки витріщався на цього дивака. — Тобі жити набридло чи що? Ти хіба не знаєш, що чипи захищають нас від хвороби душі?

— Так дійсно було багато років тому. Та правда в тому, що ця хвороба не давалася взнаки вже дуже багато років.

— Як це? Я тільки сьогодні бачив, як якийсь чоловік захворів на неї! Ти що, з печери виліз?!

Василь трохи нахилив голову на бік.

— А ти справді бачив саме це? Ти не думав, що його стан може бути спричинений чимось іншим?

— Наприклад?

Максим насправді намагався зосередитися на розмові, та не міг, адже певні частини зовнішнього вигляду Василя приковували до себе погляд. Чому він складений так, наче зійшов із обкладинки журналу? Плечі були широкими, проте стан був напрочуд струнким. Очі парубка були такими чистими, наче в них помістили шматочки неба, хоча таке порівняння здавалося Максиму позбавленим сенсу і безглуздим. А шкіра виглядала такою чистою і тендітною, що хотілося перевірити її м'якість на дотик.

Прилад, що вторив його пульсу і сповіщав про це всіх у кімнаті, викликав у грудях сильний дискомфорт і бажання негайно зламати те, що видавало цей голосний писк.

— Наприклад, його чип міг дати збій, і емоції накрили його з головою.

— Жахливо, — скривився хлопець.

— Чи так це?

Василь підійшов трохи ближче і потягнувся до руки Максима. Повільно простягнув свою до його руки під пильним поглядом останнього торкнувся долоні.

— Дивися. Хіба така проста річ не викликає в тебе захопливі, до болю приємні емоції? — тихо спитав той.

Відповіддю на питання став прилад, який уже трохи сповільнював писк, і знов вибухнув короткими швидкими звуками. Максим висмикнув руку, дивлячись кудись убік.

— Цей звук змушує мене хотіти зламати цей прилад, — він кивнув головою на прилад, — тож я не бачу в цих… емоціях, — з огидою вимовив, — нічого хорошого.

— Ох… ну… — Василь подивився на планшет, який тримав у другій руці, що дотепер лишалося геть непоміченим для Максима, — хм… бачу, твій лікар буде тут за кілька хвилин. Знаєш, у тебе красиве ім'я, — додав із легкою посмішкою, викликавши черговий стрибок пульсу. — Пощастило народитися… дай вгадаю… — Василь замислився, неначе щось підраховуючи, — сімнадцятого числа, так?

— У картку мою зазирнув, розумнику? — всміхнувся Максим і вигнув брову.

— Ні. Усі, хто має ім'я на літеру «М», народилися сімнадцятого. От я, Василь, народився третього.

— Що?

— А ти не знав цього?

Максим замовк і замислився. І дійсно, його сестра Анна народилася першого, а Ігор… підрахувати не вдавалося так швидко, адже ці нові і страшні емоції заважали.

— …а що, тобі не подобається твоє ім'я? Як на мене, доволі гарне.

— Гадаю, якби наші батьки мали вибір… бажання давати дітям те ім'я, яке їм подобається, а не те, яке за першою літерою відповідає даті народження, світ був би трошки кращим. Адже серед усіх інших серед народжених третього я не хочу бути черговим «В».

Максим ніколи не чув, щоб імена мали зв'язок із датою народження, але зворотного довести також не міг.

— Я зможу стерти з твоїх показників дані, що свідчили про пробудження твоїх емоцій.

— Що? Навіщо? — насупився Максим. — Зараз повернеться лікар, я йому все поясню, і він відновить роботу чипа.

— Дурнику, — Василь пирснув і скуйовдив і без того кучеряве волосся Максима. У шлунку хлопця несподівано розлилося тепло. Що це за магія якась? — Якщо лікар дізнається про це, тебе відправлять на примусове лікування, і повір мені… це шлях в один кінець. Тому задля власної безпеки, будь ласка, не дай нікому дізнатися про це.

Парубок посміхнувся і рушив до дверей.

— О, і ще одне. Як захочеш знайти мене, то шукай за адресою… — далі він дійсно назвав адресу, кивнув на прощання і зник.

Максим не міг збагнути, навіщо йому шукати цього дивака, і тільки мовчки дивився на двері.

Незабаром вони відкрилися, і він знову побачив знайоме лице підстаркуватого лікаря. У голову поповзли невідомо звідки жартики про про те, що цей дідусь, мабуть, бачив динозаврів, настільки він був старий і вкритий зморшками.

Лице Максима здригнулося, на ньому з'явилася посмішка, та лікар насамперед перевіряв технічні показники, тому це лишилося непоміченим.

— Бачу, що всі показники в нормі. Гарно тут відпочив, нічого незвичного не траплялося?

Максим хитнув головою, а думки його заполонила ця несподівана і химерна зустріч.

Коли чип перевірили, то всі його властивості і вплив на організм відновилися, і всі страшні емоції зникли, неначе страшний сон.

Лікарі попереджають, що під час планової перевірки системи чипування є крихітна похибка на те, що людина може отримати несвідомий приступ, проте з еволюцією чипів така похибка стає дедалі меншою.

Максим отримав позитивний результат перевірки, і далі мав з'явитися в міністерстві Безпеки на підсумковий діалог.

Та дещо змінилося з моменту його візиту в державну лікарню: Максим відчував дивну порожнечу, якої раніше не було, а можливо, він і не знав, що то була порожнеча, адже вона з ним була все його життя.

Саме відчуття порожнечі в результаті привело Максима за зазначеною адресою на пошуки Василя. Максим не знав і не розумів, як саме він тут опинився, адже ніколи раніше він не доводив свої дії до повного автоматизму.

За вказаною адресою був приватний будинок, і Максим, не довго думаючи, натиснув на двірний дзвінок.

Невдовзі двері відчинилися, і одне тільки беземоційне лице Василя зробило цей день кращим для Максима з незрозумілих причин. І саме за поясненням цих причин, за відповідями на запитання він сюди і прийшов.

— Максиме?.. — очі Василя трохи округлилися, та він відійшов у бік. — Заходь скоріше, поки ніхто не побачив.

Максим зайшов у чужу оселю і роззирнувся навколо. На диво, інтер'єр виглядав дорогим і стильним, справляв враження про успішну сім'ю, яка знати не знає, що таке злидні.

— Отже, ти все ж прийшов?

— …за відповідями. Я хочу знати більше.

— Можливо, чаю?

— Так, дякую.

Парубки пройшли на світлу кухню, Василь поставив чайник, і вони почали чекати, поки закипить вода.

— Тож, що саме ти хочеш знати? — Василь уважно дивився на Максима.

— Я хочу знати все.

Білявий хлопець лиш усміхнувся трохи зніяковіло і відвів очі.

— У такому разі, я не можу гарантувати, що задовільню твою цікавість, адже знаю я далеко не все. Та я розповім тобі все, що я знаю.

— Добре. Тоді… чому мені цього не вистачає? Тих… емоцій. Я не розумію. Мій психологічний стан у цілковитій нормі, але я розумію, що це не те, чого я хочу. Це… деструктивне бажання, якого я не можу позбутися.

— Ох… — Василь із м'якою посмішкою обвів приміщення поглядом. — Я гадаю, це тому, що ті емоції — це доволі значна частина тебе, яку в тебе відібрали при народженні і яка робить із тебе… справжнього тебе, розумієш? Адже наші емоції — це частина наших особистостей.

— Ти зараз відчуваєш їх? Емоції? — Максим трохи нахилився вперед.

— Ні, — той похитав головою. — Я інколи обманюю систему, щоб їх відчути, як коли ми з тобою зустрілися, та зберігати їх на постійній основі — це великий ризик. Адже я не дуже досвідчений у тому, щоб контролювати ці почуття, і ненавмисне можу себе видати. Самоконтролю подеколи люди минулого вчилися все життя.

— І виходило в них?

Василь похитав головою.

— Люди все життя робили помилки через емоції. Не лише через них, але переважно.

— Тоді, можливо, позбутися емоцій — воно й на краще?

— Але їхнє життя мало сенс, — парубок знизав плечима.

Вода закипіла, і Василь заварив чорний чай. Одна з чашок опинилася перед Максимом.

— Чому ти прийшов тоді до мене? Чи ти до всіх приходиш?

Максим помітив, що хоч він зараз із Василем перед собою і не відчував тих страхітливих емоцій, що ледь з глузду його не звели, та відводити від нього погляду йому однаково не хотілося.

— Я… Я просто зайшов подивитися на тебе, — парубок знову відвів очі. — Я не планував нічого такого, вибач. Твої показники завжди були в нормі, тож як я міг очікувати, що твої емоції накриють тебе з головою, — він посміхнувся, але ця посмішка свідчила про щось, що його засмучувало.

— Я не розумію, ти виглядаєш так, наче це погано, хоча в лікарні… як я зрозумів, ти мене переконував, що це… добре.

— О, ні, авжеж, це добре! — надзвичайно емоційно як для того, хто не має емоцій, заперечив Василь. — Просто… було доволі неочікувано. Якби я знав, то підготувався б краще. Нас обох ледь не впіймали.

— Тож… навіщо ти хотів подивитися на мене? Чим я викликав твій інтерес?

Цього Максим, скільки не думав, збагнути так і не зміг.

— Ти, мабуть, цього не пам'ятаєш, та ми з тобою вже перетиналися в минулому. Я бачив тебе в лікарні раніше. Ти якось спіткнувся на сходах, зачепився за перила і впав просто на мене. Я тоді пошкодив свій чип типу В при падінні.

— Ох, вибач… — Максим спохмурнів. — Я пригадую падіння, але не думав, що щось таке могло мати серйозні наслідки. Я не хотів завдавати шкоди твоїй системі чипування.

Василь кивнув.

— Після того, як чип перестав справно працювати, мої емоції почали проявлятися, я якось втратив над собою контроль… добре, що батько був поруч. Він замінив чип власноруч і зробив так, щоб про це порушення ніхто не дізнався.

— Але… я не розумію. Ми з тобою незнайомі люди, чому ти довіряєш мені стільки компрометуючої інформації? Чому ти не думаєш, що я піду і розповім усе це в міністерство Безпеки?

— Бо я бачив твій пульс, — блакитні очі неначе сяяли трохи яскравіше, ніж очі інших людей, яких Максим бачив до цього.

Максим насупився, не розуміючи, як саме його власний пульс і відвертість Василя пов'язані між собою, і щось йому підказувало, що навіть якщо поставити питання прямо, то відповіді він однаково не дочекається.

— Я перевірив твою інформацію про імена і дати… дійсно, переважна більшість людей з іменем з однакової літери відповідає одному спільному дню народження, та я не збагнув систему повністю.

— О, там усе просто, кожному числу місяця присвячено власну літеру, але є певні винятки, — знизав плечима парубок. — Щось іще цікавить?

Максим якийсь час мовчав, не знаючи, яким шляхом поведе його чесна відповідь на це питання. Цей син головного лікаря видавався аж надто непередбачуваним, і щось очевидне, що могло скласти картину, неначе лежало на поверхні, та Максим наче дивився просто на це «щось» і геть нічого не бачив.

— …дещо цікавить, твоя правда, — кивнув Максим, подумавши, що пан або пропав. — Я дійсно не можу збагнути, чому твоя поява спричинила стільки змін. Адже я щороку проходжу перевірку і щороку вплив чипів на організм послаблюється.

Білявий хлопець хитро усміхнувся і піднявся з-за столу, прихопивши із собою чай.

— Ходімо за мною.

— Куди? — Максим пішов слідом, теж захопивши свій напій.

— До мене в кімнату.

— І навіщо це?

Василь лише хмикнув.

— Чай питимемо.

Максим не міг пояснити, що їм заважало пити чай на кухні, та сперечатися з новим знайомим не став. Зараз він почувався неначе якийсь злочинець. Але певна доля правди в його таких думках була. Адже дізнайся Держава про все, що з ним сталося за останній тиждень, його би давно вже забрали на примусове лікування. Та Максим про це ще не знав, або ж просто не хотів вірити.

Те, що пізнав Максим протягом наступних кількох годин — це те, що є різні способи тимчасово повернути собі здатність відчувати емоції та почуття. І він не міг сказати, що це були погані, небезпечні або деструктивні способи, а отже, не міг назвати причину, чому Держава заборонила людям мати можливість відчувати насолоду, задоволення і те незбагненне почуття, яке, як пізніше пояснив йому Василь, і було тією самою закоханістю, яка штовхала людей на сміливі, прекрасні або жахливі речі — і все це водночас.

— Тож, Максиме, ти зараз склав випускні екзамени… тобі вже прийшла інформація про розподіл?

Хлопці лежали в кімнаті та відпочивали під кондиціонером. Емоції, що вирували в них обох, поволі втихомірювалися і пригнічувалися чипами.

— Знаєш, Василю, називай мене Макс. Так мені більше подобається, — зауважив Макс, і його друг… перший і єдиний за увесь час, хмикнув і кивнув. — Так, як я й хотів, я зможу звернутися в міністерство Соціальної єдності і отримати навчання, щоб стати блогером.

— Он як, то ти аж хотів бути блогером? — хитро всміхнувся Василь. — Отже, ти від початку був не таким байдужим, як більшість баранів, на яких перетворилося людство… — він розсміявся.

— Не те щоб хотів, просто це виглядало більш цікавим, ніж офісна робота, і я спробував. Мої таланти і схильності підходять, тому… я радий, — посміхнувся Макс. — Хоча і бути радим — це щось дике та нове для мене.

— Але ж приємне?

— Приємне.

У київському офісі міністерства Безпеки на Макса вже чекали знайомі інспектори, що завітали до них додому декілька днів тому. Вони привіталися, і Макс приготувався слухати, що йому мали сказати ці люди, хоча думки неусвідомлено поверталися до лікарняної пригоди, яка переросла в щось неймовірне, що повністю захопило його увагу, полонило свідомість і змусило забути про всі поточні задачі на кшталт складання екзаменів або результатів його обслідування.

Хоча зустріч і була запланована ще до того, як усі ці неймовірні речі сталися з ним, Макс вважав, що приємного в цій зустрічі буде мало.

— …тож зараз покажемо вам фрагмент із цього відео, і хочемо від вас почути, які висновки ви зробите після перегляду.

Макс змигнув. Він занадто сильно занурився в свої думки і пропустив майже все, що йому було потрібно для того, щоб тримати розмову у фокусі.

Макс уперше був змушений подивитися те відео, що він бачив у ТД, здавалося, ціле життя тому, коли подібні речі його геть не цікавили.

Зараз же він із більшою цікавістю і увагою прислухався до того, що казав той схвильований чоловік на відео.

Суть його промови зводилася до короткого повідомлення. Нещасний закликав суспільство звернути увагу на те, що треба повернути людям змогу відчувати емоції і почуття, адже, незважаючи на те, що в людях закладено негативні емоції, є місце також для дружби, кохання і бажання зробити щось на краще. Частини про ознаки тоталітарної Держави на відео не було. Вочевидь, йому просто не стали цього показувати.

Після того, як блогер закінчив свою емоційну промову, чоловік вимкнув відео і подивився на хлопця, що сидів перед ним.

— Тож, Максиме, що ви можете сказати після перегляду цього відео?

Парубок замислився. Зараз, пройшовши свій короткий шлях від тотальної байдужості до відкриття емоцій у собі, таких різноманітних і прекрасних, і жахаюче сильних, Макс не міг не погодитися з тим, що те, про що говорив чоловік на відео, мало сенс. Макс щиро думав, що є спосіб відокремити позитивні емоції від негативних, прибрати в людей агресію і спільними зусиллями будувати таке суспільство, яке приноситиме користь і радість.

— Не знаю, що тут можна сказати, пане… я не знаток цієї теми, проте його промова виглядає такою, що має сенс. Якщо люди знайдуть спосіб мати змогу відчувати позитивні емоції, не відчуваючи агресії або заздрощів чи інших негативних емоцій, хіба ж ми не зможемо віднайти кращий шлях побудувати суспільство, яким ми всі зможемо пишатися людством і нашими досягненнями?

— Хіба ви вже не пишаєтеся поточними досягненнями людства?

— Авжеж, пишаюся, та хіба ми не можемо віднайти шлях прибрати лише погані прояви і залишити гарні?

— У вас доволі неординарний спосіб мислення, пане Максиме. Чи не пов'язано це з тим, що сталося в державній лікарні?

Чоловік розвернувся і ввімкнув інше відео. На цьому відео було зображення кімнати, у якій Макс нещодавно проходив перевірку системи чипування, сам Макс і Василь, і… їхня розмова, кожне слово якої потрапило на відео з прихованої камери.

У момент усвідомлення того, що його спіймали на гарячому, Макс уже знав, що порятунку не буде. Це був кінець.

Він мовчав, навіть коли запис скінчився, і чоловік вимогливо чекав на якісь пояснення. Інспектор у якийсь момент заговорив.

— Ми знаємо, що ви навідувалися до цього пацієнта додому, хоча не мали на це жодних підстав, а отже, переслідували власні нераціональні бажання, поставивши під удар вашу сім'ю і соціум, у якому ви живете. Ваші чипи вчора надіслали сповіщення про порушення емоційної безпеки. Василь Хмельницький уже отримав своє направлення на примусове лікування. Він отримав сильне враження нервової системи, і як ми бачимо на цьому відео, а також із надісланих даних чипу типу В, ваша нервова система також отруєна хворобою душі.

— Що з ним?

Макс, що був спокійний весь цей час, вперше відчув хвилювання за того, хто відкрив йому очі на правду.

— Він пройде лікування і повернеться в суспільство, так само як і ви.

Водночас зі словами інспектора двері в кімнату відчинилися, і всередину зайшли два кремезних чоловіки.

— Ви не можете цього зробити… я… пане, це не хвороба душі, я всього лише відчув легкий прилив емоцій під час перевірки системи чипування, коли вплив чипів на мій організм був послаблений! Зараз я цілком здоровий, про що свідчать усі мої чипи А, Б і В!

— Так, і почули ви ці побрехеньки від пана Хмельницького, авжеж, — чоловік покивав і подивився на кремезних чоловіків. — Вам здається, що хвороба душі — це щось прекрасне, та щойно впусите її в свою свідомість, і вона зруйнує вас і все, що вас оточує. Ви, — інспектор подивився на чоловіків, — знаєте, куди треба доправити цього пацієнта. Рівень загрози — помаранчевий.

У Максима затремтіли руки. У шлунку неприємно похололо, дихання збилося, і він уперше в житті не знав, що йому робити. Яке поточне завдання позбавить його перспективи тривалих страждань? Що його врятує? Що врятує Василя? Як йому переконати міністерство Безпеки, що особисте життя Макса не загроза для рідних і суспільства? Та перш ніж Макс встиг щось придумати, чоловіки опинилися поруч і підхопили його під руки.

— Ні, пустіть мене, ви не маєте права! Я не хворий, перевірте мої чипи, вони все підтвердять!

— Усі ви так кажете… — почулося за спиною.

— Дайте бодай побачити Василя! Він хоч живий? Ні, пустіть мене!!

Максим почав пручатися і вириватися, та відчув різкий і ледь відчутний біль десь біля шиї. Це було знайоме відчуття від голки, і реальність навколо Максима почала стрімко тьмянішати.

Сім'я Максима Атрощенко невдовзі отримає повідомлення про те, що Макс отримав ураження небезпечним вірусом, що заразив його нервову систему якраз у той самий момент, коли дію чипу було послаблено, і найближчі місяці він проходитиме тривале примусове лікування.

Для сім'ї це створить неприємності в роботі та навчанні на найближчі кілька років, за родичами вестимуть посилене медичне спостереження, адже вірус душі, як відомо суспільству, може передаватися повітряно-крапельним шляхом.

Максим згодом повернеться до суспільства абсолютно позбавленим будь-яких проявів особистості і надалі механічно виконуватиме свою роль у суспільстві. Він стане офісним працівником, що займатиметься документами, і за кілька років йому надійде повідомлення від міністерства Сім'ї про те, що йому підібрано підходящу пару для створення наступного покоління людей через систему ЕКЗ. Діти Максима і його обраниці будуть створені з пробірки, а ці двоє проведуть багато років нещасливого шлюбу під одним дахом, створивши зі свого вимушеного союзу найменшу припустиму кількість дітей: трьох, жоден із яких не з'явиться на світ природним шляхом, адже народжувати дітей природним шляхом — небезпечно для здоров'я і чоловіка, і жінки, і плотські втіхи давно помістили під заборону як потенційну небезпеку для беземоційного суспільства.

Існування Василя Хмельницького буде назавжди стерто зі свідомості Максима, позбавивши його жалю за втраченим особистим щастям.