– Я вбив її

Того разу, вперше коли він зателефонував, я був на кухні і готував вечерю. Локшина, четвертий день поспіль. Чортова локшина, запас якої стоїть на верхній полиці в темному куту кухні. Її смак був жахливий, але це єдине, що залишилося вдома.

Коли я накрив на стіл і вже зібрався приступати до їжі, він подзвонив мені. Зітхнувши, я підійшов до телефону і взяв слухавку.

– Я вбив її… – тремтячий чоловічий голос долинув з того кінця. Я був збентежений, хотів запитати хто це, але він скинув слухавку. Це було схоже на дурний жарт, так, можливо, це і є жарт. Ідіотський, поганий, злий та зовсім не смішний.

Я мовчки пішов назад і повечеряв локшиною.

Вночі було важко заснути, я не міг зігнати відчуття тривоги.

Наступного дня він зателефонував у той же час. 19:04.

- Я не хотів, я просто - незнайомець задихався, схоже, він плакав.

– Хто ви? – говорю спокійним голосом, стримуюсь.

- Я не зібрався цього робити!

Гудки.

Я відчув гнів. Десь у середині мене він рвався на волю, а я не давав прорватися. Мені не хотілося їсти. Я поставив тарілку локшини в холодильник і сівши за стіл почав роздивлятися фотографію.

Гвен дивилася на мене своїми карими очима, а я у відповідь дивився на неї. Красуня. Їй не подобалося це фото, а я потайки роздрукував. Дивно, що така жінка може вважати себе непривабливою. Їй тридцять два, зовсім молода. Не те, щоб юна, саме молода.

У неї пряме темне волосся та світла шкіра. М'які риси обличчя. Акуратні тонкі губи.

Я спав лише три години, мені здавалося, що я чую дзвін телефону.

Наступного дня я не готував локшину. Він зателефонував у той же час що й завжди.

Я сидів на дивані, навпроти телефону і, як тільки почув звук, моментально підірвався з місця.

- Хто ти чорт забирай? Де ти перебуваєш і що зробив? Скажи мені і не кидай трубку, довбаний ти виблядок, я хочу знати!

- ... - Мовчання.

- ГОВОРИ ЗІ МНОЮ, ТИ ВБИВ МОЮ ГВЕН? - Зізнаюся, мені зірвало дах. Я лютував і просто кричав у слухавку. Я чув гудки, але продовжував. Я бив стіну та там залишилося пару вм'ятин. Після, я впав без сил.

Мені снилася Гвен у лісі.

Вона танцювала і манила мене. Вона була одягнена в блакитну сукню, її волосся було зібране в хвіст білою резинкою. Мене розбудив дзвінок.

– Ліс. – Далі гудки.

Я залишився на дивані в очікуванні наступних дзвінків, але їх не було. Я заснув.

Мені зателефонували о 13:17 і я ледве перебираючи ноги підійшов. Поганий сон та пропуск прийомів їжі не йде на користь.

– Гей, Лорі, як ти там? Давно не бачив тебе на роботі – то був мій колега. Чому він вважає, що може лізти в моє життя? Цей придурок думає, що мені потрібна підтримка?

– Все добре – мій голос був хриплий і низький. Намагаюся одразу дати йому зрозуміти, щоб той відстав.

– Я просто хотів...

Я скинув. Розумію, що насправді всім начхати на мій стан, начхати на моє життя і життя Гвен.

Мені довелося вийти з дому, щоб купити іншої їжі. Це було складно. Від напору свіжого повітря в мене запаморочилася голова.

Я не виходив надвір після зникнення Гвен. У магазині до мене підійшли кілька людей і почали підбадьорювати, я втік.

Зараз 19:03 хвилина тягнеться, як година. Моє сердце, по відчуттям, здійснює 20 ударів на секунду. Я весь спітнів. 19:04.

З трубки знову долинають ридання, я засвоїв урок, що приривати його не варто.

Я лише слухач. Слухач безумця.

- Я поховав її сьогодні...

– Де? - Встигаю лише сказати я, перед тим як почути тягнучий їбаний гудок.

Він поховав її десь у лісі. У якому? Де саме? Під яким паршивим кущем лежить вона, у своїй брудній, блакитній сукні.

Так проходив кожен день. Вдень – очікування. Вночі – кошмари.

Я чекав на кожну коротку сповідь цього маніяка. Його слова почали звучати як казка перед сном, адже почувши мізерну інформацію, я відключався.

Мої очі впали в ямку від голоду, внаслідок постійного стресу я почав помічати на голові сиві волоски.