Еліс Траїн

Ми йшли в далечінь, у світло. Невже це те саме світло в кінці тунелю? Невже це справді кінець? Напевно мене загризли в кабінеті, мої кістки обглодує дерев'яний звір з коштовними очима та зубами, на потіху своєму власнику. Тепер сама Смерть, щоб не лякати мене своєю кістлявою рукою, прийшла в людській подобі і тепер веде мене у світ мертвих. Поміж нами проносяться нескінченні ряди дверей та проміжків тмяно-жовтих стін. Я несвідомо почала дивитися на номера кабінетів. Сто двадцять шостий, сто двадцять восьмий, сто тридцятий, сто тридцять другий, сто тридцять третій, сто тридцять четвертий... Так стоп! Порядок збився. Як вони могли допустити помилку в такій простій послідовності? В них була лише одна задача, клеїти номери на двері і з кожною наступною збільшувати його на два, а вони її з тріском провалили. І, взагалі, на що дивилась адміністрація? Як вони взагалі допустили такий промах? На їхньому місці я таке зробила з ними...

Але не встигнувши навіть придумати цим горе робітникам достойне покарання ми пройшли останній кабінет та на моє превелике розчарування, світло, яке мало ознаменувати початок мого загробного життя, виявилось звичайним вікном. Поглянувши на мить в нього я побачила звичайний, тмяний в дечому гнітющий осінній пейзаж. Вечоріло. Хмарне небо вже синіло в сутінках. Горіли ліхтарі, один з яких яскраво освітлював цю частину коридору. Звідси було видно подвір'я та калюжі на мокрій бруківці по яким продовжував капати дощ. Дерева горіли холодним полум'ям. Деякі червоним, деякі жовтим, а в інших листя просто посохло і опадало під безжальними поривами вітру. Також я побачила як лікар сів у своє червоне авто та завів мотор і натиснувши педаль газу поїхав подалі звідси.

Ми повернули на сходи і пройшовши декілька маршів дісталися до третього поверху. Пройшовшись до його середини, медсестра провернувши ключ два рази відчинила двері та провела мене до ліжка. Іншим ключем зі своєї зв'язки вона відчинила шухляду та дістала звідти дві баночки. Вона подивилась на одну з них і, зітхнувши, сказала:

— Закінчились. Зачекай мене тут, я сходжу за ліками і зараз прийду. Доречі, після прийому таблеток треба поїсти. Тобі чогось принести? Сьогодні в столовій подають дуже смачне картопляне пюре з буряковим салатом та гуляшем зі свинини. Також суп з фрикадельками і на десерт сирники з цукром і сметаною.

—Хммм... Апетиту, чесно, не з'явилось. Давайте, напевно, супчику без хліба.

— Добре, тоді я повернусь через п'ятнадцять хвилин. Не відходь далеко, я не хочу шукати тебе знову по всій лікарні!

Вона вийшла, не зачинивши двері на ключ за собою. І не дивно, вони лишилися лежати на шухляді. Разом із залишками таблеток в шухляді. Я взяла до рук випадкову баночку і почала ознайомлюватись з нею. На ній писало номер палати — сто шістдесят перша, також назва препарату та вміст діючої речовини. Я прочитала в голос назву препарату. Зорофт 50 мг 40 таблеток. Вона була наполовину повна. Чи може на половину пуста? Та ні наполовину повна а на іншу половину пуста. А може не на половину? Я висипала їх на тумбочку і почала рахувати їх кількість.

— Одна, дві, три, чотири...

— ...Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, Ой...

Остання впала на землю, закотившись під ліжко. О ні! Якщо медсестра дізнається, що таблеток не ідеально двадцять, то мені кінець! Я хутко лягла на підлогу, намагаючись побачити на підлозі ту саму бешкетну таблетку. А ось і вона! Я потягнулася рукою до неї, але відчула якийсь дивний предмет в руці. Це був зім'ятий клаптик паперу, схожий на записку. Забувши про таблетку, і переборовши своєю допитливістю страх того, що мені дійсно кінець, я дістала згорток паперу. Розгорнувши його я почала читати його, намагаючись розібрати дуже нерозбірливий почерк. Він видався мені дуже знайомим.

Привіт Елю,

Я не буду запитувати в тебе як ти там чи як справи, в мене є важливе повідомлення для тебе.

Справа в тому що тебе тут тримають НАСИЛЬНО. Так, проти твоєї волі. Ти напевно не пам'ятаєш як довго ти тут знаходишся. Так само як не пам'ятаєш як ти сюди потрапила чи що з тобою тут роблять. Моє попередження — не довіряй тут нікому!!! Єдиний кому ти можеш вірити це доктору Хоупу.

Він всіма силами намагається допомогти тобі згадати все та витягти тебе звідси. В мене зовсім не лишилося часу, я чую кроки в коридорі, це напевно до мене, тому за всіма подробицями звернись до нього.

Тримайся, в тебе неодмінно вдасться вибратись звідси.

Твоя

Еліс Траїн

Якщо сказати, що я була в шоці, це буде лише частина правди. Я була в такому збентеженні, в якому не була ні разу в своєму житті. Чому записка підписана мною? Моїм же почерком? Чому я зовсім цього не пам'ятаю? Чому я не маю довіряти всім окрім якогось доктора Хоупа? Хто він? Треба буде запитати в когось. Що дійсно вони зі мною роблять? І навіщо? Голова просто розривалась від питань. Я ніби різко провалилась під лід, і тонучи в роздумах намагаюся винирнути, але не можу, він надто товстий. Я починаю кричати під водою, бульбашки повітря лише виходять з мого роту спираючись об крижану стелю, теж не в змозі пройти крізь неї. Я в паніці намагаюся розбити кулаками цю товщу, але марно. Я, обезсиленою, починаю йти на дно, але різко, ніби падаючи назад на ліжко повертаюсь назад у реальність з приходом медсестри. Я, перелякавшись, машинально заховала записку собі до кишені.

Вона принесла піднос з новою баночкою з надписом Літіїн, стаканом води та тарілкою ще гарячого супу. Взявши до своїх рук спершу одну а потім іншу баночку та відсипавши з них певну кількість таблеток простягнула їх до мене.

— Ось, будь ласка, прийми їх під моїм наглядом. Твій лікар просив проконтролювати цей процес.

Я, хоч і з острахом через прочитане, взяла їх щоб не викликати підозри. Не маючи наміру їх пити, мені необхідно було хоча би вдати вигляд що я це роблю.

Я поклала їх до рота, незамітно переклала ліки за щоку, та для виду запила це водою. Я почала відчувати дуже неприємний смак в роті. Вони були жахливо гіркі. Не думаю що зможу тримати їх довше.

— А можете принести мені ще чаю? — сказала я щоб хоч якось відволікти її увагу.

— Так, звісно. Тобі який чорний, зелений, ягідний, трав'яний?

— Давайте трав'яний

— Чудовий вибір, м'ятний чай з екстрактом меліси допоможе тобі заснути. Зачекай трішки, зараз принесу.

Вона вийшла, але на цей раз заховавши баночки з таблетками та закривши за собою шухлядку та двері на ключ.

Я різко викинула таблетки в смітник прикривши їх іншим сміттям яке було там.

— Треба дізнатись хто ж такий доктор Хоуп. Хоч їй не можна довіряти, але думаю запитати в неї не буде помилкою, адже чогось підозрілого тут немає. Заодно можна буде розпитати деякі деталі про нього.

Глянувши на шухляду я побачила суп.

Він ще парує. Його аромат вже давно заповнив кімнату. Сама страва була дуже проста: всього лише картопля, морква, рис та фрикадельки, але від цього він не переставав виглядати так апетитно. Не взмозі більше стримуватись я взяла ложку і почала жадібно поглинати вміст тарілки. Закінчивши з ним та допивши воду зі стакана я мовчки лягла на ліжко. В палаті були були сірувато-білі стіни, підлога викладена світлим ламінатом, одне вікно в якому відкривалась лише кватирка, вичурно-лікарняно-біла шафа з моїми речами та такого ж кольору ліжко та шухляда. Просто дивлячись в стелю, як в неосяжне захмарене небо, я почала думати про те що відбулося зі мною за сьогодні. Думки літали як дрібні комашки в цьому небозводі. Їх же ловили переживання у виді птахів. Це була гра на виживання, лише найспритіші переможуть.

Дивлячись на це все з такого ракурса, на ніс мені сіла, ніби ніжний метелик, згадка про те, що сьогодні мені сказав психолог: "Спробуй згадати що тебе довело до цього стану".

Я задумалась, почала перевертати всі згадки, як речі в шафі, і спробі знайти серед усього сіро-темно-чорного та джинсово-синього свою улюблену футболку. Але в процесі перевертання всіх речей я досягла до дна, неакуратно спершись об нього, не повіривши в те що дійсно все закінчилося, я провадилась через нього. Я довго падала в нікуди і боляче приземлилась десь посеред безкрайнього степу.

Трава в ньому була суха і висока. Це поле було безкраїм, воно тягнулось аж до обрію. Воно було прекрасним і єдине що мене лякало в ньому, це те що я не знаю як я опинилась і що саме я шукаю. Я почала йти вперед, по стежці, поміж всіх заростів. І тут на шлях мені вискочив лис. Він подивився на мене, і сказав

—Якщо ти хочеш дізнатися що з тобою, дожени мене.

—Стій, ти вмієш розмовляти?

Але він не слухаючи просто скочив у траву і побіг. В мене не було вибору, окрім як бігти за ним.