Навкун

От уже сто літ як насолоджуюсь спокоєм.

Тихо на дні цієї величної широкорукавної ріки. Супокійно. І навіть сон мій не тривожний, адже знаю — ніщо не загрожує ані мені, ані моїй кропіткій праці, ані дітищу моєму.

Не бентежний мій зимовий упокій. Ніщо не зможе сполохати моє сновидіння. Чи то спогад?

***

Марево нечітке та далеке. Безмовне. Майже забуте, та все ж згадане… Я все ще пам’ятаю, як з іншими русалками та русалімами звеселявся у танку: обабіч з’явився дзвінкий весняний сміх Березиці, вона гойдалася на все ще засніженій гілці лісової сестри-берези. Я рушив у танок, звеселяючи братів, а за мною в рійчик пустилася зеленоволоса Терновиця. Я не переймався, що вона забачить діру в моїй спині, навіть попри роздерте за зиму вбрання: в неї таке ж лахміття, така ж спина. Я й сам не боявся дивитися крізь кістки — я любив сестриць попри всякі дрібниці…І вже зовсім скоро сміливці з хутору поділяться таким-сяким рядном, заквітчають наші нехрещені могили, і ми зможемо цілий рік не боятися осуду…

Та от весняне сонце запроменіло — осяяло наше данцовище, зігріло… І заструменіла зелень, весело наздоганяючи наші ноги… Сяйво поступово заливало галявину. Жевріло. От уже й зелені не видно… Навіть останнє зелене пасмо сестриці-Терновиці розвіялось перед моїм внутрішнім зором…

***

Ах… Он воно що. Просто чергове сновидіння. Просто чергова зима дійшла ліку. Час покидати свій затишний підводний притулок.

Я неохоче лину на світло. Знехотя покидаю води, хоч навіть крига ще не повністю скресла. Але весняне сонце, бодай і холодне, вибору не лишає. Пора залишати свій прихисток.

На березі мене зустрічають минулорічні підсніжники. Я очікував побачити їх на цій землі: нікому їх витоптати. Я сміливо ступаю галявиною, а квіти під моїми ногами розцвітають, набираючи соку.

Я йду, як завжди, не лишаючи слідів (якщо не зважати на зелений килим, що струменіє пройденим мною шляхом). За звичаєм, якомусь вже й не виправданому зовсім, пускаюся в танець — хоровод самотнього русаліма. От тільки сміху не чутно. Та й сміятися то чого? Це було б навіть жалюгідно з мого боку: звеселятися власним одиноким танком. Та й… Як по правді, немає жодного приводу для веселощів, адже не чекає мене жодних весняних дарів.

Але я не шкодую. Прийти сюди — було моїм свідомим вибором. Та й зрештою… Навіть удома ніхто вже не лишав ані мені, ані сестрам жертв… Тож яка різниця скніти тут, в Каневі, далеченько од роду, а чи вдома, на Поліссі? Різниця лиш у тім, що тут ніхто не нищить моєї праці. Моїх трав.

***

Нечувано швидко мчить час. Так скоро, що й зогледітися не встигаю, як квітне вже скополія — радість мого житія. Хоча… Якщо вже чесно, я перебільшую. Адже не радів от уже… Я пробую пригадати, як давно звеселявся…

***

В той день мені стрівся парубок з хутора — статний, високий. Волосся русе. Очі блакитні — тільки трохи менш яскраві, аніж мої — я навіть засумнівався, а чи справді він мешканець Яви*.

Всі сумніви розвіялись, щойно його зіниці так розширились од страху, забачивши мене, що вся блакить кудись ділася. Натомість же десь глибоко в мені прокинулась жага. Але я не мав прав забирати життя обивателя Яви за так. У всьому має бути рівновага. Ми, навки, чи то русалки — й так рушимо сей баланс — і не в Яві жиємо, і не в Наві**. Тож мусимо слідувати настановам Прави***: без людських дарів та життя не вижиємо ми, та кожна жертва має право на рятунок, дарований як не самою природою, то Правою.

Тож задав свою загадку (а хто ж мені накаже, яку загадку давати, на яке моє питання людина одвіт має держати?):

— А для чого ж в ліс чухраєш? — мій кривуватий осміх налякав юнака ще дужче.

— Та… — запнувся хуторянин. — Пролісків… Надерти хтів…

Моя посмішка ненароком блиснула злістю, й парубок ледь чи не зомлів.

— А що ж для коханої подарунок готуєш, чи русалчину могилу квітчатимеш? — задав я друге питання замість загадки. Од пустих загадок користі то ніякої, а так я хоч знатиму що на думці й у серці тієї людини, з якою розмовляю.

— Дівчині… — ще дужче зблід легінь, тим не паче не брешучи. Нещирий він зовсім, лиш знає, що русалу брехати геть не слід, адже то друга умова рятунку от такого, як я.

— М-м-м… — злостиво посміхнувся я, — Маю надію, вона того варта.

Ще трохи й мене не треба буде — молодик сам од жаху Яву покине, а це мене не влаштовувало… Тож стер з свого лиця вискал. Я на ту хвилю й уявити не міг, що хлопця це налякає сильніше за все, що було до цього… Впав таки. Я навіть злякався: а чи не впустив здобич? Але ні — дихає.

От тільки нудно було дожидати, коли опритомніє… Ех… Ще тоді мій рід геть перевівся — одні боягузи траплялися.

***

Ех-ех… Хто ж міг подумати тоді, що це були мої найкращі часи: і дари не забували лишити, і знаходив чиєю енергією поживитися… А зараз… Позираю униз — суцільне дрантя і бруд. Та я такий кволий став, що скоро сам в Наву одпливу…

Але воно того було варте. Не шкодую.

Дивне, звісно, місце я обрав для умиротворення своєї неспокійної душі… Але що ж. Пізно щось одміняти.

Я із зажурою дивлюсь, як вчергове сідає сонце над чарівним краєвидом… Але сум цей не гіркий — зачудований, далекий, тихий, теплий, як літній вітер, що колише самотнє гілля.

Мені зовсім не жаль.

Я не каюся у свому виборі. Це місце, захищене од людисьок, — чудовий прихисток, бодай і останній.

***

А от і сон-трава радує мене своїм пухнастим цвітом.

Тихе це місце. І все цілком належить мені. Немає тут сіл, немає хуторів. Та й міст — немає. Є лише ліси безкраї… Та ріка велична… Немає людисьок. Лиш звірі та птахи. Лиш дерева та шепотливі трави. Лише спокій…

Дивне, щоправда, це місце. Захищене од людей. Та ними ж. Не бачив я ще на цій чорній землі істот, що захищали природу від самих себе, бодай і живу довгенько… Та може, людям так і тра’? Раз все потерпає від них. І немає порятунку ніякого. І ніщо вже не може стримати тих істот? Так може, самі себе втримають? Може, зуміють? Тоді й мені знайдеться місце у цьому бутті.

Але вчасно зупиняю себе — надія надто нетривка, надто оманлива, надто небезпечна.

Я вже не раз вкладав свою віру у людей. І стільки ж раз розчаровувався… Не варті вони такої честі…

***

Очі не брешуть. Так і ці сині очі не несли омани.

Оленка була щирою, наче полуденне сонце, й чистою, як вранішня роса. Навіть я чесно радів, що в моєму роді найшлася така людина. Та десь в глибині свого єства я знав: вона мене бачить лиш через родовід. І немає другої причини. Тому й не втратив пильності, обачно розставив пастку:

— Яке твоє ім’я, дівчинонько? — задав я останнє загадку-питання.

Легка пастка. Нехитра: як одурить — життям мені заплатить, як правду скаже — владу над собою мені оддасть.

Дівчина, мабуть, не дурна була. Пильно дивилася мені в очі. Довго. Міркувала.

Та все ж здалася, з часом:

— Оленкою мене зовуть…

Кмітливі люди, та пам’ять в них дуже вже коротка. Забула дівка, як русаліма стрічала. Забула й настанови: нищила цвіт, коли не слід було, ще й з корінням видирала, не лишаючи навіть шансу; палила сухі паї перед оранням; шкодила грибниці у лісі; труїла бджіл отрутами городніми, а воду — нечистотами… І врешті я піймав її, коли наповнювала величезний кошіль ліліями, тими що забудуться людьми уже за років двадцять. Так само, як і обіцянки, як і клятви…

— Оленко… А йди-но ти втопися, — прошепотів я їй у саме вухо.

Вона уже давно не бачила мене: душа стала брудною, а зір туманним. Але попри сліпоту та невігластво — не можна стати глухим до свого імені.

Тої ночі безліч прекрасних у своїй смерті лісових лілій осіяли річкову поверхню, а повний місяць своїм яскравим сяйвом освітив їм останню путь.

***

Я заледве дочекався, доки чина почне плодоносити. Цей сезон для неї вкрай важливий. Погода лагідна та милосердна до цих квітів, а наступні роки хтозна-які будуть. Та й… не відаю, чи матиму змогу я помогти…

Я ретельно збираю кожен плід, кожну насінину, дбайливо укладаю в сприятливе місце, ділюся силою, шепочу настанови і бажання…

Аж раптом… Людина! Я від обурення терпну. Він теж збирає безцінні зернята, тож моє обурення швидко переростає в злобу:

— Облиш! — кидаюся я до цього нахабного невігласа.

Той сахається й відскакує од несподіванки. Це несподіванка й для мене:

— Ти хто? — весь мій вид говорить про крайнє здивування.

— Я?! Я ботанік Канівського природного заповідника Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — в нетямі хлопець оглядає мене з ніг до голови, його карий погляд спиняється на моїх долонях, повних насіння чини, й наповнюється люттю: — А Ви хто, шановний?! Ви знаєте, що перебувати в цій частині заповідника стороннім заборонено? А надто в цей час! Що це у Вас в руках? Ви знаєте, що чина ряба занесена до Червоної книги України? Ви розумієте, що порушили… — насупив молодик брови, мабуть, намагаючись підрахувати… — кілька законів України одночасно! Пред’явіть негайно дозвіл, завірений мокрою печаткою!

Так на мене люди ще не накидалися… Я од здивування ледь не впустив з долонь цінну ношу, та вчасно схаменувся, ступивши кілька кроків назад, аби цей бовдур своєю маханиною не підбив мене…

— Куди?!! — гаркнув на мене хлопець, намагаючись впіймати за руку. — Там галявина! Не смій!

Та так намагався мене впіймати, що сам ледь на рослини не гепнувся — телепень!

— Стій на місці! Ти що літати навчився?! — в свою чергу прикрикнув на нього я, намагаючись захистити чину, хоч, будучи навкуном, кричав уперше. І цієї миті я запізніло усвідомив, що пролунало вже друге питання, які сам одного разу вирішив за загадки рахувати…

— Це ти мені притикаєш? — зовсім вже скаженіє дурник. — Я хоч літати не вмію, але, на відміну від тебе, по травах не топчуся!

Хлопець люто вказує пальцем на пагони чини піді мною, та так і завмирає в своїй люті, дивлячись, як мої ноги, хоч стоять твердо, трав не приминають, а з-під моїх стоп буквально виривається зелене буяння. Він в німому питанні переводить на моє обличчя свій спантеличений та нахмурений погляд.

Ні, не з мого роду він. Од віку ніхто карих очей в моєму родоводі не мав. А якби й приніс хтось чужий сей колір, я все рівно б відчув рідну кров. А раз цього немає… Існує єдине пояснення тому, що відбувається — на моєму шляху трапився достойний… Та сильний духом. Та той, хто силу з природи черпає, при тому віддаючи свою…

Я пильно вдивився в його очі: той уже збагнув, що я не житель Яви.

— Віддай насіння, — спокійно ставить вимогу парубок. Не лише достойний, а ще й щирий, рішучий, та від того не менш дивний хлоп. Щось не пригадую ані з власного досвіду, ані з розповідей сестриць, абись бодай хто при зустрічі з навкуном пам’ятав ще про свої земні діла.

А я ледь стримую себе, щоб не поставити питання про те, нащо воно йому — те насіння. Адже це вже буде третім по рахунку…

Я знову уважно вдивляюся в його очі, намагаючись вгадати не лише наміри, але й заглянути в саму душу… Аби ж я таке умів…

Хех… Як же просто загнати людину в пастку. Вбити. Увібрати всю життєву енергію всю до краплі. Варто лиш загадати таке питання, на яке не буде в окаянного відповіді ніякої. От тільки не хочу: доведеться знову чекати, знову терпіти, аби мої сили вичерпали себе, інакше не щезнути мені з цього світу…

Та вірити людині хочеться ще менше… Скільки ж раз ці створіння нехтували довірою жителів Нави (або таких навів як я, хто між світами загубивсь)?

Але ж… Він бачить мене. І як по правді, не треба мені бути ясновидцем, аби здогадатися, нащо йому насіння — на те, що й мені… Адже є очі, є вчинки і є докази — його незатуманений злими помислами зір.

Ну добре. Востаннє. Повірю ще раз:

— Як звуть тебе, хлопаче? — втомлено питаю я.

Ява* або Яв — явний, реальний (матеріальний) світ, де людина живе протягом земної долі. Фізична складова, що оточує людину в теперішньому часі («на яву»), і, по суті, співвідноситься з природою.

Нава** або Нав — так званий «Підземний світ», місце, куди людина потрапляє після смерті, і звідки повертається до Яві після переродження.

Праслов’янське navь (також дієслово nyti) зіставляють з лит. nave і присськю nowis («смерть», «труп»), латис. nâve («смерть»), гот. naus («мертвий»).

Звідси ж — нявки, навки.

Прав*** або Права — система, що її людина намагається (прагне) впровадити для організації власного суспільства, свого існування, життя. Наслідок того, що людям від богів дане мислення, тенденція до самовдосконалення. Рідновіри стверджують: «Хотілося б звернути увагу на той факт, що наріжним кутом філософії давніх слов'ян ставилася не сліпа віра, а знання — розуміння законів буття (законів Прави) і неухильне слідування їм.»

Іншими словами, всезагальний закон, встановлений Родом. Згідно цього закону й існує світ.