Музична скринька

Стояла на комоді музична скринька зі сріблястою балериною на верхівці. По бокам її були потертості, де-не-де проглядалися подряпини та старий лак. Ніжки вже були замінені у майстра на нові, що не співпадали вирізьбленим малюнком із передньою панеллю. Золотистий ключик трохи хитався з боку в бік, коли його вставляли у щілину. А музика все ще грала, балерина крутилася, коли заводили цей механізм.

Немов маленький молоточок стукав по дзвіночкам, немов маленькі феї співали пісень. Розносилася кімнатою легка мелодія, складена невідомо ким та коли. Дзилинь-дзинь-дзинь, дзилинь-дзинь-дзинь… А танцівниця крутилася, у своєму сяючому вбранні відображаючи весь зовнішній світ.

Реставрація цій скринці може і була потрібна, однак вона могла радувати і без неї. Все ще охайний вигляд, все ще працюючий механізм, ціла балерина, яка крутилася на своєму диску. Однак нечасто її заводили аби послухати, нечасто змахували пил, яким припадало плаття. Вона зачасту просто стояла, наспівуючи сама собі власну мелодію.

Як одного разу прийшли гості. Якість діти, жінки, чоловіки. Всі про щось говорили, навіть скриньку завели. Та так вона сподобалася гостям, що вони заводили її ледь не кожну чверть години. Барабанчик у середині крутився, вдаряючи своїми виступами по металевих язичках, балерина без упину крутилася, насолоджуючись цією увагою. Як же давно вона так не танцювала, як же давно ніхто не прислухався до її нот. Запитали про майстра, про автора композиції, про модельку танцівниці. А балерина все танцювала, не маючи змоги зупинитись. Як ось пролунала пропозиція придбати цю дрібничку.

У статуетки аж очі загорілися, у барабанчика в середині аж метал заблищав. Її будуть слухати, вона не буде припадати пилом, а стоятиме десь на видному місці і регулярно танцюватиме.

Хазяйка вагалася. Все ж, ці гості не були їй рідними, а скриньку віддавати не хотілося. Можливо, вона нагадувала про щось, або була сама по собі дуже цінна – срібляста танцівниця не дуже про це замислювалася. Вона вже марила про той новий дім, де її плекатимуть день і ніч. Одна пропозиція придбати, друга, третя… Одна сума, друга, третя… Власниця із сумнівом протягнула цим людям скриньку. Все ж був у її серці неспокій, але скрутне становище, непогані гроші…

Балерина перебралася у новий дім. Її поставили на видне місце, поруч поклали ключик, протерли від пилу, змазали механізм, підкрутили ніжку, яка трохи розбовталася, і завели. Танцівниця закружляла, як у перший раз. Так легко, невимушено і м’яко, що здавалося усе життя в неї попереду. Ціла вічність цих нових власників, які будуть її слухати ледь не щодня. Вони нахвалювали її фігурку, від чого балерина таємно червоніла, прислухалися до кожного зведення пружини, а діти навіть кружляли поруч, наслідуючи танцівницю під цю легку мелодію.

«Більше ніякого пилу! - сяяла статуетка від радості. – Ніяких тижнів тиші! Тільки музика! І танці, танці, танці!»

Минула хазяйка теж думала, що все це на краще – нові власники, ніби, піклувалися про її скриньку, любили її та слухали. Ще і грошей дали. Усі були задоволені.

Пройшов тиждень – скринькою все ще захоплювалися, заслуховуючи її музику до дір. Пройшов другий – щастя та новизна покупки дещо спала, однак скриньку все ще заводили щодня, милуючись її красою. Третій – механізм, що рухав балерину, почав скреготати. Була зібрана уся сім’я, танцівницю зняли, роздивилися той диск, декілька разів завели, зморщуючи обличчя від цього скреготу та скрипу. Змастили щілину, під диском, та покрутили скриньку в усі сторони, аби рідина точно затекла куди треба. Скрегіт не пройшов. Важко видихнули та вирішили потім якось розібратися. Поставили балерину і відправили скриньку на її місце. Пройшов день, два, три, протягом яких її заводили, перевіряючи, чи скрегіт все ще є, як одного разу сторонній звук пропав. Танцівниця знову радісно кружляла, а легка мелодія її супроводжувала. Нові власники тільки тішилися цьому.

Минув місяць. Лоск покупки остаточно зник, композицію вже знали по нотах, заводили скриньку все рідше. То раз на пару днів покрутиться вона хвилину, то бувало хтось зайде давнішній та послухає її годину. От припала балерина вже тонким прошарком пилу, але її радість не зникала. Один з нових власників зацікавився балетом, знайшов композитора тієї музики та наспівував собі найпопулярніших пісень. Хтось з дітей кружляв у танці, дорослі дивилися у інтернеті схожі скриньки. Раділа танцівниця, що так змінила чиєсь життя. Всі здавалися щасливі, радісні, живі.

Але гіркота поселилася у її серці, коли той, хто її любив більше за інших, сказав, що полюбляє мелодії «на три ноти».

«На три ноти?» - знітилася фігурка. – «Хіба моя музика така проста? Адже тут є гармонійний тон, хроматизмів пару… Так, моя мелодія легка, але хіба в ній лиш три ноти…?» Можливо, це було сказано не про неї, однак той захват, заслуховування цієї композиції до дір… Усе наводило на думку, що все ж, ці люди вважають її мелодію складену з «трьох нот».

Ще і те маленьке плаття, яке наділи на балерину діти. Вся сім’я тішилася новому образу, ніби не помічаючи, що тверда пачка пасувала танцівниці значно більше, аніж ця сучасна сукня, яка на ній зовсім не сиділа.

Все це наводило статуетку на сумнівну думку, а чи у правильне місце вона попала. Її слухали, нею захоплювалися, як от вже майже не заводять, залишаючи припадати пилом. Ключик завжди лежав поруч, балерина постійно була готова танцювати, однак, чи набридла новим власникам вже знайома мелодія, або сам образ балерини перестав бути цікавим, але статуетка стояла нерухомою по декілька днів.

«А вони розуміють мою цінність? – закралося в думках у танцівниці. – Про що моя мелодія, хто мій майстер та які деталі заховані у скринці? Що мій механізм вразливий, аби його так довго не заводили… Я можу поржавіти…»

Однак не думали нові власники про мастило, про те, аби навідати майстра та все ж дізнатися чого тоді скреготів диск під балериною. Статуетка була лиш статуеткою, що радувала око.

Минув один тиждень, другий, третій. Танцівниця вже кричати хотіла від того, як довго її механізм не працював. Вона не знала, коли він міг зламатися, не знала, який у нього стан, однак неспокій ставав більшим із кожною пилинкою, що падала у впадину пачки. Підійшла людина, вставила ключик та завела балерину на хвилину. Та із полегшенням кружляла, знову радіючи увазі. Вона не бачила, чи нею захоплюються, чи все ще радіють, однак в думках оселявся спокій від того, що ці власники все ще пам’ятають про неї і бажають чути ці ноти. Щойно мелодія закінчилася, скриньку повернули на її місце та поклали ключик поряд.

Цей «рятівник механізму» з’являвся час від часу, заводив пружину, слухав музику, дивився на балерину і ставив її назад. Під час одного такого разу, коли скриньку тримали у руках, спостерігаючи за тим, як срібляста статуетка кружляє на диску, почувся смішок від того, кого танцівниця вважала найбільшим своїм шанувальником, від того, хто і придбав її:

- Хах, кумедно вона крутиться. Не встигає за музикою.

«Хіба…? – невпевнено подумала про себе статуетка. – Мій механізм вже розбовтався… Треба підкрутити шестерні, оновити пружину, аби я знову попадала у такт…»

«Рятівник механізму» також посміхнувся, помітивши цю деталь. Балерину вкололо це тільки більше. Чому раніше вона бачила усмішки через свою красу, витонченість та мелодію, а зараз над нею сміються через те, що вона «не встигає за музикою»? І ніхто не розуміє, що її механізм не є вічним, що його треба час від часу перевіряти, аби нічого не зламалося.

«Так багато слухали напочатку, так мені раділи…» - проносилося в думках у танцівниці.

Минуло ще пару тижнів, перш ніж той «рятівник механізму» перестав до неї підходити. Регулярне прокручування механізмів зникло, пружину ніхто не заводив, барабан не вертівся, балерина не танцювала. На статуетці осідав пил, який деколи змітали під час прибирання. Музика вже нікому не була цікава, та і сама танцівниця, здавалося, втратила останній інтерес до себе. Утворилася тиша.

Нові власники щось ходили, балакали один із одним, статуетка їх слухала і задавалася питанням, а чи не цікаво їм послухати її мелодію, поспостерігати, як вона танцює, приєднатися до неї, як це було раніше. Все так сильно змінилося… Здавалося, ніби у неї з’явився інший «рятівник механізму», однак все одно щось було не так. Люди, які не покидали скриньку цілими днями, на початку їх сумісного життя, тепер не підходили до неї. Той, що її викупив і радів більше за інших – вже не заводив механізм, не слухав мелодію, лиш протираючи фігурку, коли вона припадала пилом. Деколи, він капав мастилом усередину, однак це тільки приглушало тихий скрегіт диску, під статуеткою, який з’являвся час від часу.

Минав час, механізм приходив у занепад. Одного разу, хтось вставив ключик у щілину та почав крутити, як почув ритмічне клацання. Завів пружину, відпустив. Балерина закрутилася, якимись відривчастими рухами рухаючись услід за мелодією. Скриньку жваво потрясли, ніби це мало допомогти механізму стати на своє місце. Дивний звук трохи затих, однак нікуди не дівся. Ще і той скрегіт, від диску із статуеткою, аккомпанував. Зі скринькою щось відбувалося. Її музика мінялася, супроводжуючі звуки з’являлися, та і танцівниця вже крутилася не так радісно, як напочатку. Відставили цю дрібничку на її місце.

З’ясовувати що ж саме трапилося із механізмом - ніхто особливо не поспішав. Усім здавалося все зрозумілим, тож її просто перестали чіпати. Деколи, приходив вже новий «рятівник механізму», якому підтакував попередній, заглядаючи за плече. Час від часу, вони говорили. Цей новий мав якісь знання у механізмах, щось казав про пружини, шестерні, інші деталі. Однак все, що він робив, то це тільки говорив, не допомагаючи скринці позбутися її сторонніх звуків. Можливо, він не був частиною сім’ї, якій тепер належала ця балерина, чи його послуги коштували забагато, або ж… Він насправді нічого і не вмів, вважаючи за краще лиш давати напуття про те, як треба поводитися із такими скриньками. Статуетка дивилася на цю людину, як на рятівника, однак усі надії були марні. Все, що він робив – це час від часу заводив скриньку та слухав вже набридлу мелодію.

Роковими членами цієї сім’ї, балерина вважала дітей, які носилися туди-сюди без упину. Вони раз по раз пробігали повз неї, ледь не чіпляючи руками маленьку фігурку, кричали, бешкетували. Все ж, музична скринька не була іграшкою для дітей, тож і великої любові у неї до цих маленьких істот не було. Проте, поки вони її не чіпали, не залучали до своїх ігор та не наряджали у плаття, вона ставилася до них нейтрально. Все ж, не так давно саме ці діти наслідували її та кружляли десь поряд, насолоджуючись мелодією зі скриньки.

Проте, минав час, балерина стояла на видному місці і одного разу до неї підійшла дитина, узяла ключик, завела. Статуетка сіпнулася, ніби через перепону починаючи кружляти. Приміщенням розлилася спотворена мелодія. Раз по раз здригаючись у своєму коловому руху, танцівниця слідувала за нотами, які були такі ж чисті, як і до того, однак звучали у іншому порядку. До змінилося на ре, соль - на сі. Здавалося, щось попало у ту скриньку, заважаючи мелодії бути такою, як і раніше. Почав скреготіти диск, зазвучало клацання зсередини. Дитина миттю закрила вуха:

- Мамо! – закричала вона ледь не на все горло.

Прибіг один з батьків, побачив причину плачу, схопив музичну скриньку та почав її зупиняти. Він притиснув її до живота, намагаючись не дати балерині крутитися, а і з тим і мелодії звучати, хапав її руками, притискав пальцями, однак нічого не допомагало. Статуетка зупинилася лиш коли заведена пружина ослабла.

- Нарешті, - почула фігурка несхвальний та знайомий голос того, хто її купив.

Скриньку поставили на місце, взяли дитину, відвели та почали втішати.

Дзинь. Дзилинь. Дзиль… Уривчасто, нота за нотою продовжилася мелодія з того самого місця, де її зупинили. Розтягнута пружина, ще більш погнутий диск під танцівницею. Все це заважало бути мелодії такій, як раніше. Лунав тихий скрегіт, клацання, дзвінкі нотки, що народжувалися від ударів виступів на металевому барабані по тонкому гребню. Музика затихла. Балерина опинилася спиною до всіх.

Минув день, два. У ремонт скриньку ніхто нести не збирався. Отой новий «рятівник механізму» знову, лиш заводив пружину на пару хвилин, ніби не помічаючи, що мелодія стала у рази потворнішою, ніж раніше, що диск зовсім розхитався, що цокання мастилом не прибирається. Здавалося, ніхто не помічає поломки, або ж помічає, однак нічого із цим робити не збирається.

Пройшло пару тижнів – балерина вже не рахувала час – як до скриньки знову підійшла та сама дитина, узяла ключ, вставила у щілину. Та так сильно крутила вона той механізм, що клацнуло щось більше, ніж до того. Статуетка уривчасто закружляла, посмикуючись на кожному такті. Пролунала перша нота, друга, третя, як уся мелодія перетворилася на якісь тортури – ще голосніше почав скреготати диск, ще голосніше було чутно клацання зсередини, доєднався якийсь металевий стук, яким починалася та закінчувалася кожна мимохідна пауза у цій композиції, яку було вже не впізнати.

- Та грай ти нормально! – закричала дитина, почавши трясти скринькою зі сторони в сторону, даючи почути, як у середині щось б’ється об металевий механізм та стінки. – Дурна якась балерина! – сильно вдарила вона ніжками в поличку, ставлячи прикрасу на місце. – Слухати тебе неможливо! – закрила вуха та побігла.

«Сл-ухат-и м-ене -ем--ливо…?» – спустошено повторила про себе фігурка.

Адже саме ця дитина колись її із захватом слухала, кружляла поруч у танку…

«Нем-ожл-иво…?» - застопорився механізм, відвернувши танцівницю до стіни.

Утворилася тиша. Гнітюча.

- Нащо ми тільки купили тебе? Пилосбірник, - гонорово кинула наостанок та дитина.

Утворилася пустота. Жодних думок про механізм, про себе, про танці, чи музику, пил, яким були вкриті деталі на платті, світло, що заходило з вікон. Танцівниця просто перестала у один момент існувати.

Тиша. Пустота. Не до кінця ослаблена пружина.

До середини ночі, балерина відганяла від себе погані думки, ці образи, голоси, думаючи про щось хороше, про свою мелодію, про стіни, інтер’єр… Як пружина продовжила дуже уривчасто її крутити, викликаючи по одній ноті за раз. Було чути тихий скрегіт від диску, клацання всередині. А Танцівниця переповнювалася ще більшим болем від того, до чого її довели ці «господарі». Колись із таким вогнем слухали, захоплювалися, оберігали та викупили, раділи, сміялися, наспівували пісень, як от її механізм заводять раз на пару тижнів, шестерні не змащенні, вісь диску порушена, запірний механізм зламаний, а вся вона вкрита шаром пилу.

«За що…? - ридала балерина про себе. – Хіба я не була гарною? Хіба не була цінною? Чому вони так поводяться зі мною? Хіба я зробила щось погане? Моя музика спотворилася? А чи була вона такою до вас? Мій танець не такий точний? А чи був він таким до вас?! НІ! Ви мене взяли у гарному стані! Я справно грала по декілька годин на день! Вправно танцювала, попадаючи у кожну ноту! То чого ви не піклуєтеся про мене?! Не змащуєте! Забуваєте! Тижнями не заводите мій механізм! Ще і власними руками мою вісь розхитуєте! Чому? Чому…?»

Не знаходила танцівниця відповідей на ці питання і не могла зрозуміти якими вони мають бути.

«Їм все одно… - приходила до такого висновку фігурка. – Їм просто все одно у якому я стані, що вони зі мною роблять, як до мене ставляться… А коли вони чують спотворену мелодію – зляться, зганяючи всю злість на мені.»

«Можливо, вони все ж не такі погані?» - закралася тиха думка.

«Але вони мене ображають. Поруч із ними я нещасна,» - плакалася балерина, вкриваючись сльозами.

«Дай їм шанс. Якщо ти цінна для них – вони помітять твою поломку та починять, віддадуть до майстра.»

«Хай хоча б мені вісь відновлять та змастять деталі, - витирала свої сльози фігурка, насилу заспокоюючи біль. – І тоді, я знову буду для них грати, танцювати… Вони знову будуть мені радіти…»

Статуетка почала чекати, контролюючи свою пружину, яка трохи заспокоїлася з ночі. Чекати, що хтось помітить її стан, що підійде та заведе, перевірить диск, механізм замкової щілини, не кажучи про те, аби розібрати та довідатися, що ж там зламалося, почавши літати по механізму.

Пройшов ранок, день, ніч. А ніхто навіть не повернув балерину обличчям до кімнати. Вона так і продовжувала бути відвернутою від усіх.

«Невже, їм все одно? – обернулася фігурка та помітила оту дитину, яка її образила востаннє, попереднього «рятівника», та відпустила свою пружину, намагаючись уривчастими звуками заявити про свій зламаний стан. – Хоч ви помітьте, що мій механізм не в порядку, - благала фігурка. – Адже ви так часто його чули. Адже ви так захоплювалися мною колись…»

Дзинь, кхре, цк – зібралось до купи у один загальний звук, що повторився через 15 секунд.

Ті, що були тут, прислухалися, насторожилися. Це дивне незрозуміло що швидко їх вивело із себе.

- Та що за чортівня?! – оскаженіла дитина, не розуміючи, що сміє порушувати її спокій.

- Щось якесь дивне, - покрутив головою старий «рятівник». – Довідаємося зранку.

Пружина не заспокоювалася увесь наступний ранок та день. Кожен, хто проходив повз, чув цей незрозумілий неспівставний ані з чим звук, який долунав, спочатку, невідомо звідки. Можливо, хтось вже починав здогадуватися, що це музична скринька, однак ніхто нічого не робив. Тільки косилися на неї дивно та перешіптувалися між собою.

Як от, один з дітей схопив цю балерину та з силою кинув на підлогу, від чого задзвеніли усі ноти, зламавши куточок скриньки:

- Задовбала вже скреготіти! Дурна балерина зі своєю дурною музикою та балетом! Нащо взагалі стільки часу на тебе гаяли?! Придбали ото поламану фігню! – пнула дитина витончену фігурку, задрала носа та пішла.

«ТА Я ЗЛАМАНА ВАМИ! – у болючій істериці заграла танцівниця, відпускаючи свою пружину. – Ви трясли мене! Вдаряли! Змістили вісь! ПОЛАГОДІТЬ МЕНЕ!» - зупинилася музика.

- Так. І раніше вона була дефектна, - підтакувала та дитина, що нанесла найбільшої образи. – Забрали незрозуміло нащо, - штовхнула ногою скриньку і пішла.

- Та вона давно вже грає незрозуміло що. Гидота, - відгукнулася людина, яку статуетка доволі сильно любила.

- Ото забрали собі, - продовжила ще одна дитина, - а вона тільки і робить, що скреготить. Ми їй таке місце гарне дали, так піклувалися про неї, а вона поламана з усіх боків. Жодного разу нормально не грала і не танцювала. Всунули ото напівмертве щось – лишній раз час гаяли, слухаючи її скрегіт, - пнула балерину і пішла.

- А нащо взагалі її бити? – спантеличено запитала якась людина, спостерігаючи за всім оцим.

- Музика у неї гарна, але сама статуетка така собі, - сумнівно підмітила ще одна. – Краще іншу купити.

«Рятівники механізму» промовчали. Що один, що інший. А той, хто викупив цю фігурку, просто пішов, не сказавши і слова.

Розбита, понівечена, зламана та зломлена, балерина лежала на підлозі і нічого не розуміла, пускаючи гіркі сльози на килим. Чому із нею так чинять? Чому усі все забули? Чому не хочуть її полагодити? Чому не хочуть більше слухати? Чому не пам’ятають усього того хорошого, що вони пережили всі разом? Чому? Чому? Чому?

Чому це марення, ця сім’я, ці нові господарі стали для неї Пеклом? Чому вони так нею захоплювалися тоді і так байдуже наплювали зараз? Чому вони не відносили її до майстра? Чому не лагодили самі? Чому навіть ані разу не розбирали, аби побачити, куди те мастило треба заливати? Чому трясли? Чому були незадоволені, коли чули призвуки? Чому вони були із нею такими злими? Сміялися, забували, ламали… Чому?

Фігурка не знаходила відповіді хоч на одне із цих численних питань.

Хтось її взяв у руки, поставив на місце та пішов. Балерина просто розридалася, залишившись на самоті сама з собою.

Минув один день, другий, щось почало цокотіти в скринці. Якийсь дзвінкий звук доносився зсередини. Чи то павук у механізм пробрався, чи то з пружиною щось відбувалося, однак балерина не хотіла мовчати, вона хотіла отримати відповіді. Хоч на якісь зі своїх запитань. Хоч на одне – саме важливе. Чому до неї так ставилися? Через скрегіт? А коли він з’явився? Через що? Хоч комусь було це цікаво? Хоч хтось бажав її полагодити та правильно змастити? Поставити на місце запорний механізм? Перевірити пружину? Хоч комусь з нових власників це було цікаво?

- Таке трапляється, що речі ламаються. Нічого не є вічним, - ніби заспокоююче казав той, хто її придбав.

Танцівниця дивилася на цю людину із повним нерозумінням:

«Трапляється, ламаються… - кивала вона у відповідь. – Але чого ламати мають мене? Я не сама по собі зламалася. Хоч хтось слідкував за моїм станом? Хоч хтось намагався полагодити скрегіт? Чи ви думали воно саме пройти має, коли мене трясуть, не заводять тижнями та протирають, коли час на те буде? Не такий шкідливий пил, як зіпсована пружина! Якби не ти, то і моя вісь не була б розбовтана! Для чого ви мене купували?! Аби награтися і зламати?!»

Людина мовчки пішла, не давши відповідей хоч на одне з питань. Гнівний погляд фігурки спрямувався до другого «рятівника механізму», того самого, що розумівся у шестернях та пружинах, який міг їй допомогти, полагодити, але ніколи цього не робив.

«Допоможи мені, - просила його балерина. – Що мені робити?»

Той підійшов, взяв її та сів за стіл, де почав роздивлятися. Приніс свої інструменти.

Статуетка спостерігала за тим, як її розбирали, із болем, відкриваючи для цієї людини свій потаємний та крихкий механізм. Були відкручені ніжки, знята поламана дека, розібрана уся коробка, де ховалися найголовніші деталі. Той «майстер» заглядав в усі щілини, відкручував та роздивлявся кожну шестерню, залазив усередину пінцетами, викрутками, щось шкрябав голками, ніби перевіряючи механізм на справність. І діставав усе.

От були розкладені поруч шестерні різних розмірів, усі гвинти та деки, лежала розтягнута пружина, погнутий диск, сама фігурка, що спостерігала за усім цим зі сторони. Дістали барабан із виступами, гребінь, витрясли пилюку…

Усе це зайняло понад два тижні, однак… Балерина так і не помітила, аби її почали лагодити. Поруч все так само лежав її погнутий диск, понівечена пружина та шматочок якоїсь пластинки, що відкололася від чогось і ото дзвеніла нещодавно по всіх деталях. Її просто розбирали, не лагодили. Не стискали пружину, повертаючи їй первісну форму, не вигинали диск пласкогубцями, аби знову зробити рівним, не налагоджували вісь. А розбирали. Діставали усе, що могли. Та ще і шкрябали своїми інструментами. До цього втручання, її гребінь, який відповідав за висоту нот, був чистенький, трохи потертий, але без подряпин, без мастила, яке потрапило на нього невідомо як.

«Ти взагалі хочеш мені допомогти? – спантеличено дивилася танцівниця на цього «майстра». – Чи ти не відрізняєшся від них? Так само байдуже на мою цілісність.»

- Фух… - важко видихнула та людина, відсторонюючись від механізму, який був ледь не повністю розібраний. – Я вже не можу… - огледіла вона результат своєї роботи. – Треба все це припинити.

«ПРИПИНИТИ?! – оскаженіла балерина від таких слів. – Не можеш більше?! А я - можу? Подивися на мене! Що зі мною робиш ти?! Що зробили вони?! "Я вже не можу"!? Нащо розбирати мій механізм, якщо не розумієш що із ним робити далі?!"

«Майстер» же встав і пішов.

«Та ви знущаєтеся наді мною?!» – провела фігурка цього «помічника» очима.

Вона знову була полишена сама. Розібрана, понівечена, ще більш постраждала від рук усіх цих людей. Питань у голові ставало лиш більше, от тільки відповідей вона більше не бажала чути. Нащо їй були усі ці відповіді? Для чого? Аби що? Аби пробачити? Аби знову повернутися на ту поличку? Аби знову вкриватися пилом, знаходячись у товаристві цих людей? Аби знову чути ці смішки, недолугі коментарі і знову бачити, як їй заливають мастило зовсім не туди, куди треба? Аби знову відчувати біль від їх ставлення? Ні.

«Хай хоч хтось збере мене назад… - подивилася статуетка на розкладені довкола деталі власної музичної скриньки. – І більше не чіпає… Ніколи…»

Ота людина, що її розібрала, не повернулася, аби зібрати, не кажучи вже про «полагодити». Однак, якось раз балерина почула знайомий голос.

- ТА ВИ СКАЗИЛИСЯ?! – лютувала минула власниця, що прийшла у гості та поцікавилася про долю її музичної скриньки. – ЦЕ ПОРЦЕЛЯНА, А НЕ МЕТАЛ! Кидати кістяну порцеляну! Це ж скільки розуму та освіченості треба мати, аби так чинити із коштовною річчю?! Я її від серця відірвала, подумавши, що ви за нею будете доглядати! Та ви взагалі знаєте наскільки вона вразлива?!

Увірвалася жінка у кімнату із розібраною скринькою, немов фурія. Окинула поглядом весь механізм, який покрився шаром пилу:

- Нелюди… - прошипіла вона крізь зуби, обережно узявши балерину та почавши її розглядати. – Уся у тріщинах… Щастя, що у друзки не розбилася… - обернулася на спантеличених нових господарів, які заглядали усередину.

«Не хочу їх більше бачити…» - почала плакати фігурка.

- І не побачиш, - ствердно відповіла їй власниця.

Усі деталі скриньки, гвинти, деки, сама фігурка були зібрані гостею та унесені з цього проклятого місця.

Вдома, вона бережно все розклала на столі, роздивилася деталі, почала вирівнювати диск та без упину бурчати собі під ніс, проклинаючи всіх цих людей.

«Чому?! - у сльозах запитувала її балерина. – Чому вони так вчинили зі мною?!»

- Якби ж я сама знала… Спершу, вони здалися мені порядними людьми, - із зусиллям вигнула вона диск.

«Невже, моя музика і танці привертають саме таких людей? – не могла зрозуміти статуетка. – Невже, моя мелодія настільки огидна, а фігура - бридка, що я заслуговую на усе це?»

Власниця зі співчуттям подивилася на неї.

«Я не хочу більше грати, не хочу танцювати… - закривала танцівниця своє обличчя руками. – Не хочу більше знати, кому подобається моя мелодія… Не хочу дізнаватися що це за люди…»

Господарка перевела сумний погляд на розібраний механізм, який невідомо за який час їй вдасться зібрати, на барабанчик із виступами, розуміючи, що прослуховування цієї мелодії зробить балерині лиш гірше, і прийшла висновку, що ця скринька вже ніколи не буде звучати так, як до зустрічі із цими людьми.