Десять хвилин до смерті

Сонячні промені пробилися крізь хмари й доторкнулися до моїх очей. Я зажмурився, проте не відвернувся, а навпаки — підняв голову. Повільно вдихнув. Спокійно. Востаннє.

Чарівна мить... Я відчув, що дійсно став частиною світу. Мої вуха чули кожен звук.

Пташиний спів. Дзижчання бджоли-трудівниці. Ревіння автомобілів. Шепіт вітру у кронах дерев.

Я сів на лавку біля під'їзду. Прохолодно. Пахне випічкою та супом. Хтось готує смачний обід. Щоб порадувати сім'ю, нагодувати чоловіка з роботи або дітей після школи.

Шкода, що я ніколи не скуштую тієї їжі!

Обожнюю травень за його тишу та спокій. Але те, що цей день — останній у моєму житті, звело нанівець усю радість від весни.

Треба йти. Мене чекають.

Цю моторошну будівлю жовтого кольору я побачив здалеку. Мені перехопило подих від хвилювання, але я не зупинився.

Біля сходів стояв юнак. Його очі втупилися вперед, нічого не бачачи. Хлопець мляво хитався, мов стеблина, яку от-от понесе за вітром…

Те, що я побачив, наповнило серце жахом.

Я зробив крок назад. Аж ось побачив прекрасне творіння... Струнке, яскраве, променеве, світловолосе та у гарному блакитному платті у горошок. Проходячи повз мене, Воно посміхнулося. Мене наче осяяло сонце.

Це не дівчина, це справжній ангел. Треба дізнатись, хто вона!

Не зараз. Не можна спізнюватись.

Я знайду її потім, коли..!

Коли помру? Як же я її знайду, якщо мене не стане?..

Тоді я не буду вмирати.

Я витримаю все заради неї!

Крок уперед. Ще один, і ще один. Сходи. Коридор. Все неначе у тумані. Ноги тремтять, руки заніміли.

Важкі темні двері стали входом до пекла. За ними мене чекають Вони.

Я увійшов. На мене витріщилися шість пар очей. Люди, яких я, здавалося, знав, тепер були чужими та байдужими. Сурова жінка у піджаку і з зачіскою-”кульбабою” проскрипіла:

- Ім'я!

- Дмитро Тарасенко, - відрізав я.

- Розпочинайте.

Я подивився на папку в руках. Розмиті букви стали чіткіше і збіглися у два слова:

«Дипломна робота»

Ну що, вперед. До біса, як кажуть.

Я рішуче вдихнув і відкрив першу сторінку.