My favorite color is orange, and yours?

Томас відкриває очі і бачить яскраве світло, він закриває очі рукою – дає звикнути їм до світла. Він у своїй кімнаті, він вдома. Але варто йому опустити очі на постіль, як він бачить, що все ліжко залите кров’ю. Хлопець із жахом дивиться на свої руки – вони також по лікті в чужій крові; на очі навертаються сльози, його знову огортає паніка. Томас починає кричати від чого різко просинається і тільки поті розуміє, що це був лише сон.

- Та щоб тебе! – сонно бурчить Гордон і штовхає ногою ліжко над собою.

- В-вибач… - єдине, що зміг вимовити юнак, швидко витираючи кутком ковдри сльози, які з’явилися через нічне жахіття.

- Чуєш, Томасе? – знову пробурчав сусід знизу.

- Що?

- Ти з цим зав’язуй.

- З чим? – не зовсім зрозумів хлопець.

- З вибаченнями. Не варто бути таким м’якотілим тут. Припустимо мені пофіг, але якщо ти в цій камері тимчасово і тебе переведуть у відділення «С» чи «В», тобі пиздець там з такою поведінкою. Нагнуть і виїбуть. Зрозумів?

- Т-так… - тихо відповів Томас, ковтаючи ком в горлі.

- Що, так? Кажи «зрозумів» і впевненіше. Ти не в казку потрапив, тут ти або з першого дня покажеш себе адекватно, або будуть травити поки не здохнеш. Слимаки тут надовго не затримуються.

- Зрозумів, - впевнено відповів брюнет, хоча далось це не легко, адже голос все ще тремтів.

- Все, спи! Тільки, бляха, не кричи більше, а то нагну і виїбу тебе я, - зло сказав співкамерник, - а то так і посивіти недовго якщо вночі від криків прокидатися, - уже зовсім тихо пробурчав Гордон і позіхнув.

Томас мовчав, його губи і пальці тремтіли, на очі все ще накочувались сльози, його всього трясло від цього жахіття. А від сказаних після сусідом слів починало трясти ще більше, адже він озвучив те, в чому хлопець боявся собі зізнатися – йому тут не вижити. Томас трішки покрутився і знову заснув, хоча не відразу, цього разу думки про погане тільки те й робили, що відганяли від хлопця сон.

- Підйом, красуні! – почулося в коридорі ще коли в камері було темно.

За рахунок віяльної системи освітлення у відділеннях світло у крайній камері з’являлося пізніше, а вимикалося найраніше.

- Вставай-вставай, Томмі, ранковий обшук! Нам краще цих собак не затримувати... – замість побажання доброго ранку сказав Гордон, підіймаючись з ліжка і наспіх застилаючи постіль, після цього направився до унітазу, щоб спорожнити сечовий міхур. Томас зрозумів, що злазити куди гірше, ніж забиратися наверх, знову довелося скористатися столом.

- Ти єдина дитина в сім’ї? – неочікувано запитав сусід.

- Ні, з чого ти взяв? – здивувався Томас і також підійшов до імпровізованої вбиральні. Звичайно, ходити в туалет в чиїйсь присутності було досить некомфортно, але колонія якраз те місце, де комфорту точно не має бути.

- Значить жив не бідно, якщо не знаєш що таке двоповерхове ліжко, - стояв на своєму сусід.

- Можливо, - неоднозначно відповів хлопець.

Томас встиг тільки застібнути застібку на штанах, як відкрилось віконечко в дверях.

- Гордоне, руки!

Парубок слухняно просунув руки в віконечко, на нього вдягли кайданки.

- До стіни! Новенький, як звати?

- Томас, - гучно відповів хлопець і просунув руки у віконечко.

- Без команди нічого не робити, Томасе!

Хлопця тріснули гумовою палицею по пальцях а потім застібнули руки в кайданки.

- До стіни!

Томас кивнув, ніби його бачили, і мовчки відійшов до стіни праворуч, під якою вже стояв Гордон. Брюнет ткнувся в неї, повертаючи голову в бік Гордона – тепер він мав змогу як слід його роздивитися: у нього теж була доволі приємна зовнішність, коротке світле волосся, під правим оком було татуювання невеличкої зафарбованої сльози, а під іншим – три ледве помітні крапки. Гордон вишкірився, ледве стримуючи сміх і сказав тихо:

- Досить милуватись, голову праворуч…

- Розмови! – прокричали позаду і Гордону прилетіло дубинкою по голові, а Томас швидко повернув голову в потрібну сторону, щоб слідом не прилетіло і йому.

Ці собаки – як назвав їх Гордон, і правда зранку були ніби злішими. Вони оглянули постіль, стіл, під столом, під ободом унітазу та умивальника – що саме шукали не зрозуміло, але зовсім скоро пішли, перед цим знімаючи кайданки з обох ув’язнених.

- До сніданку ще дві години, так що можна доспати, - сказав блондин, поправляючи постіль і матрац.

- А що вони шукали?

- Та нічого, це просто для профілактики.

Гордон взявся підіймати з підлоги книжки та журнали, що скинули зі столу під час обшуку.

- А де можна взяти літературу? - запитав Томас, згрібаючи все зі свого ліжка, щоб перестелити.

- Щосереди розвозять нову і збирають стару. Це було вчора, тому щочетверга вранці всіх і шманають, а то раптом хтось разом з літературою передав заточку чи ще щось. До відділу «D» доволі серйозне ставлення, ми ж тут всі психи.

- На перший погляд так не здається, - сказав Томас обережно стаючи на край столу, щоб нормально заправити простирадло. Гордон же плюхнувся на своє ліжко і відповів:

- А ти не суди по обкладинці, янголят тут немає. От зараз візьму і потягну тебе за ногу, упадеш і шию звернеш, якщо пощастить, якщо не пощастить – зламаєш щось інше.

Юнак застиг на місці від цих слів. Перспектива швидкої смерті від зламаної шиї вже не так сильно лякала його як раніше.

- Тоді чого ти чекаєш? – тихо спитав брюнет.

Гордон настільки здивувався, що навіть припіднявся з ліжка, виглядаючи наверх.

- Мені що знову самогубця підселили?

- Що? Ні… знову? – спитав здивовано хлопець і вже хотів нахилитися за підковдрою, але йому її люб’язно подали.

- До тебе був тут один піроман, все погрожував мене вночі спалити. Тиждень тому повісився.

- На чому?

- На власних брюках, вигадав же! – засміявся Гордон, а Томас ковтнув ком, який підійшов до горла, адже саме про такий спосіб самогубства він і роздумував. – Я думав, що на мене спихнуть, - продовжував Гордон, кинувши в Томаса його подушку, - але ні, подумали що сам. А то так би мене в одиночну камеру перевели.

- А тут тобі не подобається?

- Та ніби нормально, але від співкамерника залежить.

Томас нарешті завершив копирсатися з постіллю і заліз на своє ліжко.

- А конкретніше?

- В мене дуже сон тривожний, прокидаюсь від того як хтось сопе чи крутиться, А ТИМ ПАЧЕ КОЛИ ХТОСЬ КРИЧИТЬ! – Гордон навмисно зробив акцент на останньому.

- В мене таке не часто, до того ж, я вибачився, - пробурчав юнак.

- А що хоч снилось? – ліниво поцікавився блондин, скоріше просто для того щоб час убити, ніж тому що його це дійсно цікавило.

- Не пам’ятаю уже, - збрехав Томас, лягаючи і просто дивлячись у стелю. – Якщо не важко, розкажи як тут все влаштовано?

- А якщо важко? - Томас промовчав, не знаючи, що на це сказати, а Гордон додав: - Забудь про етикет, Томмі, він тут на хрін нікому не здався.

- Не називай мене так, - пробурчав брюнет.

- А то що? – з викликом запитав співкамерник, але у відповідь була знову тиша. – Ну, тоді нічого оце все… для мене ти тепер будеш Томмі. Буде тобі уроком. Як на мене, дуже щедро з моєї сторони роздавати тобі безкоштовні поради, але то нічого, може колись і ти мені чимось допоможеш. Так от, Томмі, щоб не влізати у зайві конфлікти всілякі дрібниці краще вдавати, що не почув, а от якщо бійки вже не оминути, от тоді можна з себе корчити крутого. Хоча, судячи з твоєї зовнішності і статури, тобі краще з усіма бути обережним. Ти битися хоч умієш?

- Ні, - відповів Томас і зітхнув. – А ламати шию боляче?

- Що? Ти й справді на той світ вирішив відправитись? Е ні, дружочок, не в цій камері, домовились?

- А чому так?

- А кому подобається на трупи дивитись? Теж мені! Ображаєш ти мене, Томмі, я йому тут намагаюсь пояснити, як вижити, а він у зашморг лізе. Ти просто скажи, мені є сенс розпинатися, чи ти й справді при першій же нагоді покінчиш з собою?

- Та не хочу я вішатись! Але ж хіба життя в колонії – це життя?!

- Уууу, - протягнув Гордон, - хтось за мамцею скучив?

Томас розізлився на ці слова, він взяв свою подушку і запустив її кудись на ліжко Гордона, навіть не перевіряючи попав в нього чи ні.

- Заткнися! – навздогін відчеканив брюнет, а тільки потім дійшло, що вони далеко не друзі, щоб розцінювати подібні жести адекватно, тому і відповідь може прилетіти далеко не дружня.

- А оце вже ти даремно… - почувся голос знизу.

Гордон піднявся з місця і став на стіл з подушкою хлопця в руках. Томас очікував що його зараз огріють, тому інстинктивно вжався в стіну, але блондин не поспішав щось робити. Він просто мовчки дивився на хлопця десь з хвилину, а потім приснув зі сміху, впечатуючи подушку Томасу в живіт. А потім спустився назад, ліниво додаючи:

- Пощастило тобі, я сьогодні добрий, а то попрощався б ти з подушкою…

Томас полегшено видихнув, він уже почав думати, що йому і правда пощастило зі співкамерником, адже він ніби адекватний, поки в хорошому гуморі, по крайній мірі.

- Так ти мені розповіси що тут і як, Гордоне? – запитав юнак, зручніше влаштовуючись на подушці і дивлячись на такі цікаві вхідні двері.

- А? Посмілішав? Чи вішатись передумав уже?

- Та рано щось я здався, твоя правда, - погодився хлопець з тим, що був не правий. – Може ще справжнього вбивцю знайдуть…

- А, точно! Ти ж у нас невинне ягнятко, як я міг забути?! – з іронією в голосі сказав Гордон. – Добре, твоя взяла, допоможу я тобі. Тільки спускайся вниз, мене вже дістало горло дерти.

Поки чекали на сніданок та й під час прийому їжі Гордон розповідав Томасу, як тут все влаштовано. Виявляється, всього відділів п’ять: «А», «В», «С», «D», «Е». Перший – це загальні камери по вісім чоловік, там в основному знаходяться ті, хто вже неодноразово намагався втекти, ті хто вбивав поліцейських чи наглядачів. Їх форму відмічали особливою нашивкою з літерою «А» щоб не сплутати з рештою в’язнів, бо до них було особливе відношення. Відділення «В» - це карцери. Як пояснив блондин, раніше у цій в’язниці було лише два цих відділення, а потім, коли колонія розбудувалась, то вже змінювати назви відділень не захотіли. Карцери знаходились на мінус першому поверсі, туди Гордон дуже радив не потрапляти, бо як мінімум запалення легень гарантоване. Відділення «С» - звичайні та серійні вбивці, масові вбивства, вбивства при пограбуванні, аварії з летальними випадками, тощо. Відділення «D» - наймані вбивці, члени підпільних угрупувань, банд, боси мафій, психи, яких експертиза визнала нормальними, тощо. А от відділення «Е» - це вже одиничні камери. Там зазвичай тримають тих, хто не може ні з ким вжитися: буйні в’язні, колишні копи, психи, яких експертиза визнала хворими, тощо.

- А хіба у нас заборонена евтаназія? Навіщо таких тримати?

- Томасе, ти чого? В цьому штаті заборонена, звісно. Тут тебе хіба що добряче побити можуть або в карцер засадити, або і те і інше, щоб швидше копита відкинув, але ніяких тобі електричних стільців чи чарівного укольчика. Живи і мучься називається. А от у сусідньому штаті – будь ласка, там кожного дня смертну кару виконують. Зате там є остання трапеза, а тут все життя тільки цим лайном і харчуйся, - сказав Гордон і ляпнув ложкою в рідку кашу. – Якби ти тільки знав, як я хочу піцу з подвійним сиром або чізбургер…. А краще і те і інше, і запити все це ящиком пива.

- Не лопнеш? – спитав Томас, з кислим виразом обличчя бовтаючи ложкою у мисці.

- Лопну! Ой, Томмі, лопну, але все з’їм до останньої крихти і вип’ю до останньої краплі.

- А хто ти з вищеперерахованих? Найманий вбивця, член угрупування чи хто? – перевів Томас тему з їжі, тому що був голодний, а від одного запаху каші його вже нудило.

Гордон показав пальцем на татуювання трьох крапок в кутку лівого ока.

- Це мітка одного угрупування, в якому я найманий вбивця.

- Був найманим вбивцею, - чомусь вирішив виправити його Томас, але у відповідь отримав похитування головою.

- Ні, навіть тут інколи можна роботу знайти.

Томас насупився і шепотом перепитав:

- Тобто? Це як?

- Що? Ти про що, Томмі? – зробив здивований погляд блондин, ніби не розумів, про шо вони взагалі говорять, а потім відразу перевів тему: - Тепер твоя черга. В чому тебе звинуватили?

- У вбивстві сімох людей і однієї собаки, - з важким зітханням повідомив Томас.

- Оу, а Бобіка то за що?

- Його Бохват звали. І не знаю я, можливо занадто гучно гавкав. І це навіть не наш собака був, а сусідський.

Гордон з трагічним виглядом підняв повну ложку рідкої каші.

- Давай з’їмо цю ложку каші в пам’ять про нашого приятеля Бохвата, - з серйозним обличчям сказав блондин і правда з’їв всю ложку, а Томас скривився.

- Якось, ну… а ти завжди такий…?

- Придурок? Так, частенько. Перетерпиш день-другий, якщо про тебе не забудуть.

- Я б вже краще тут залишився, - чесно зізнався юнак і змусив себе також з’їсти кілька ложок, каша виявилась лайном що на вигляд, що на смак.

- Ну, це вже не тобі вирішувати. Мені і самому непогано, але якщо ти ночами кричати не будеш, то твою компанію стерпіти ще можна…

Томас посміхнувся і з’їв ще кілька ложок. Через годину після того як розносять їжу – збирають посуд. Розвозили і збирали літературу, їжу та постіль самі ув’язнені, зазвичай з відділення «С», це ті хто проявив бажання працювати за копійки. Серед в’язнів відділення «D» мало хто працював, лише ті, хто свого часу заслужив довіру у наглядачів, і Гордона серед цих вийнятків не було.

- І що ж ти робиш цілими днями?

- О, я вірші пишу.

- Серйозно? – здивувався Томас.

Гордон у відповідь зайшовся сміхом – йому дуже подобалося дражнити наївного співкамерника.

- А в тебе які плани на найближчі… хм… життя?

Томас насупився і потиснув плечима – відповіді на це питання у нього не було.

Так пройшов тиждень, тиждень протягом якого про Томаса забули. Він цілими днями перекидався влучними фразочками з Гордоном, у них навіть з’явились спільні теми для розмов. Але майже всі розмови закінчувались однаково: Гордон заливався сміхом, а Томас розсерджений кидався в нього своєю подушкою. Тим не менше, Томас був певен, що йому неабияк пощастило, що вільне місце було саме в камері Гордона, бо все могло бути гірше, набагато гірше.

- Ну, скажи хоча б, чому мені не можна злазити? – проскиглив Томас, сидячи на другому ярусі ліжка і намагався підглянути вниз, але все ніяк не вдавалося.

Як тільки ввечері принесли літературу, Гордон загнав його наверх і сказав не злізати доки він не дозволить.

- Сюрприз, бляха, я ж сказав! – огризнувся блондин.

- Я чую, що ти рвеш папір. Якщо ти зробиш конфетті з тієї книги, яку тільки що принесли, я вночі задушу тебе подушкою.

- Пф, ти спочатку поверни її собі, слабак. Сьогодні я сплю з двома подушками і крапка. Будеш знати, як бездумно розкидатися своїми речами.

- Ти заслужив!

- Тс, бля! Не нервуй мене, я тут ювелірною справою займаюся!

- Скажи чесно, - через кілька хвилин тиші знову не витримав Томас, - навіщо тобі підводка для очей?

- У тебе, блін, рот не закривається, чи що? Ти можеш, сука, тихіше про такі речі казати? Знаєш, як важко було її дістати?

- Я думаю, складніше ніж помаду… так навіщо?

- Так я ж гей, ти не знав? – роздратовано відповів блондин, якому вже набридли безглузді запитання. – Фарбуюсь на ніч і ходжу путаню по всьому східному крилу. І звати мене Барбара, красунчику.

Томас розчаровано зітхнув, а через кілька хвилин тихенько прошепотів:

- Барбара~

- Ох, сука, тобі гайки! – грізно висловився Гордон, а брюнет уже встиг підсунутись ближче до стіни, щоб його болюче не стягнули вниз, як вчора. – От як тільки дороблю, точно приб’ю, - уже м’якше сказав. – Ший мішок для трупів зі свого простирадла. Чув, Томасе?

Гордон підняв руку вгору, підозрюючи, що Томас вжався в стіну. Він закрутив підводку, якою тільки що малював на маленьких клаптиках паперу і з усією сили штрикнув нею в одну із сідниць. Томас аж ніяк не очікував нічого подібного, тому підскочив як ужалений.

- Бляха! Якого хріна, Гордоне? Нуж-бо поверни мені подушку, я заряджу нею в тебе ще раз!

- Тс! – строго цикнув той. – Ти чув?

Томас відразу ж напружив слух і притих, потираючи сідницю і вслухаючись в тишу і тихі розмови із сусідніх камер. Та вони точно тут найгучніші!

- Що? – пошепки перепитав Томас. – Що таке?

- Ти правда не чув? – наполягав на своєму Гордон. – Не чув? – перепитав ще раз.

- Ні… що я мав почути?

- Як що? – здивувався Гордон, уже перейшовши з шепоту на звичний тон. – Ти правда не чув, як сам вперше залаявся?

Кілька секунд до Томаса ще доходило, а потім Гордон вже ржав, як кінь поки у юнака ледь іскри з очей від злості не летіли.

- Я тебе задушу, їй богу колись задушу, - белькотів собі під носа Томас.

- Ручки слабенькі ще, - в свою чергу відповів блондин, ледве віддихавшись від сміху.

Йому за весь час відсидки не було так весело, як цей тиждень – Гордону ну дуже подобалось діставати Томаса. Він для нього був, як наївне дівча, а як сердився, ух! Гордон був готовий вигадувати все нові й нові каверзи, тільки б полюбуватися його розсердженим личиком.

Хвилин через десять Гордон дозволив своєму сусіду спуститися. На ліжку свого співкамерника Томас побачив книжку з вирваними титульними пустими сторінками, чорну підводку для очей і тридцять шість маленьких (не більше мізинця) карточок. По обережно вималюваним цифрам та буквам не складно було здогадатися, що тим самим сюрпризом Гордона були гральні карти. Виявляється, Гордон вже більше року мріяв з кимось зіграти в карти, які тут заборонені, навіть вигадав, як їх зробити, а от грати не було з ким, бо майже весь час сидів наодинці. І як тільки до нього в камеру підселили Томаса, він зрозумів, що зможе здійснити задумане.

- Але ж завтра зранку перевірка… куди ти їх сховаєш?

- Нікуди. В унітаз змию. За таке в карцер потрапити – раз плюнути. Тому у нас попереду вся ніч, щоб награтися на тиждень вперед.

- Але я… не вмію… ні в що таке грати… - обережно повідомив Томас і відразу ж замовк.

За весь тиждень він не бачив більшого розчарування на обличчі Гордона, аніж зараз. Його посмішка вмить зникла, а вогник в очах погаснув. Чомусь від такої різкої зміни настрою Гордона Томасу стало якось ніяково.

- Алеееее, я можу навчитися… я дуже швидко вчусь, - залепетав Томас. – Чесно! Гордоне, ти ж навчиш мене грати? Навчиш же?

Юнак поклав свої руки на плечі Гордона, що сидів напроти і заглянув в його потускнілі очі своїми, котрі вперше за тиждень відображали справжню живу емоцію – бажання когось підбадьорити. Гордон випрямився і підняв погляд на свого співкамерника, погляд цей був настільки серйозним, що в Томаса по спині пробіг холодок. В голові відразу ж промайнула думка, що він даремно дозволяє собі так безтурботно поводитися з Гордоном, ніби вони давні друзі. Він уже хотів прибрати руки і вибачитися, як раптом помітив, що обличчя блондина повільно з серйозного перетворюється на усміхнене. Гордон придавив долонями руки хлопця на своїх плечах і гордовито промовив:

- Кращого вчителя за мене ти не знайдеш у всьому світі!