Математика та Різдво

«Потрапити в більш безглузду ситуацію, напевно, неможливо… ну, нічого, я все виправлю, і ніхто ні про що не дізнається», - міркував Олівер, стоячи на порозі чужого будинку та витріщаючись на різдвяний вінок.

Хто б міг уявити, що звичайнісіньке бажання виплеснути свої почуття на папір може обернутися майже незаконним проникнення на територію чужої власності щоб повернути свою річ?

«Якщо я повертаю своє, то ніяка це не крадіжка», - продовжував заспокоювати себе підліток і натиснув на кнопку дзвінка уже задерев’янілим від холоду пальцем.

Олівер був звичайнісіньким учнем старшої школи імені Брукса, таких хлопців, як він в школі вистачає з головою: простенький зовнішній вигляд, недорогий одяг, смішно укладене каштанове волосся та брунатного кольору очі. Парубок розумів, що виглядає як середньостатистичний учень, а отже не боявся, що батьки Пітера впізнають його.

До речі, хто ж цей Пітер? Він на рік старше Олівера, трішки вище, волосся світло-пшеничного кольору та глибокі сірі очі, він капітан шкільної команди з футболу. Про таких зазвичай говорять: «м'язи є, а розуму не треба». Проте Олівер так не вважав, для нього він був взірцем майже в усьому: сильний, привабливий, трішки грубуватий, кмітливий (ну не міг же бути в капітанах дурень, нехай математика йому і важко дається, проте саме його стратегії гри не раз виводили їхню шкільну команду в лідери по штату). І стояв зараз Олівер перед дверима будинку саме Пітера. А винні у всьому С’юзен та вищезгадана математика.

Вчора зранку разом з підручниками Олівер згріб в наплічник листа для Пітера з зізнанням у коханні. Зазвичай такі от листи він відразу спалює, або розриває та викидає, але того вечора його відволікли і він зовсім забувся про це. Олівер ніколи не збирався розповідати старшокласнику, що допомагає йому з математикою та вчить програму старшого класу не просто так.

По-перше, він боявся що таке зізнання отримає розголос на всю школу, в якій є недоброзичлива компанія гомофобів, котрі точно не пройдуть повз таку історію. По-друге, всі свої почуття Олівер вважав тимчасовими, тому не бачив сенсу комусь про них розповідати, особливо об’єкту своєї симпатії. По-третє, Олівер був більш ніж впевненим що Пітер ніколи не гляне на якогось хлопця в такому сенсі, адже навколо нього завжди бігає купа дівчат, яким він приділяє відповідну увагу. Так що, виходячи з усього перерахованого, зізнання у коханні Олівер вважав відвертим безглуздям, яке може призвести до того, що вони зовсім перестануть бачитись. А цього хлопець не хотів.

С’юзен з дитинства була сусідкою Олівера. Вони разом ходили до школи, разом йшли додому, часто використовували в розмовах якісь «свої» локальні жарти, тому не дивно, що їх давно вважали закоханою парочкою. Олівер не сприймав це серйозно, а С’юзен кілька разів намагалася це спростувати, та після марних спроб з рештою також змирилась. І ось вчора у школі дівчина випадково знайшла той самий лист із зізнанням в наплічнику друга. Що саме вона шукала в його речах та коли це взагалі сталося школяр не знав, адже не був свідком цього. Так як і не знав, що той самий лист подруга вклала в підручник з математики, котрий належав Пітеру, в саме той підручник, який після уроків Олівер віддав Пітеру разом з домашнім завданням. Про вчинок С’юзен Олівер дізнався тільки сьогодні, коли вони чатились і обговорювали прогнозовані досягнення їх шкільного футбольного клубу в новому семестрі. Парубок підозрював, що подрузі відомо і про його орієнтацію, і про об’єкт його симпатії, але коли дізнався, що дівчина внесла свій вклад в цю історію, його невдоволенню не було меж. Вони посварилися. Проте Олівер збирався пробачити подругу, як тільки забере цей лист у Пітера, і він уже був на півдорозі до цього.

- Доброго вечора! – з ноткою хвилювання в голосі промовив хлопець до жінки, яка відчинила йому двері.

- Доброго вечора, юначе. Чим можу допомогти? – дещо насторожено запитала мама Пітера.

- О, я друг Пітера, він не казав, що я прийду? – зі щирим здивуванням спитав Олівер.

- Та ніби, ні… от негідник! Я ж зовсім не розраховувала на ще одного гостя, проте ти заходь, я поставлю ще одну тарілку.

- Ні-ні, я на хвилинку, я лише за підручником забіг.

- А, ну проходь, тільки Пітер…

- Знаю-знаю, - перебив хлопець, киваючи та заходячи до будинку. – Я почекаю його в кімнаті, добре?

«Тільки Пітер на тренуванні, на це і був розрахунок взагалі-то…» - подумки сказав хлопець, підіймаючись сходами наверх.

Так, звичайно, був варіант простіше – просто попросити Пітера повернути йому цей підручник, сказавши що десь в розрахунках зробив помилку. Проте Олівер знав як халатно хлопець відносився до свого навчання, тому і відповідь на це швидше за все була б: «Забий, буде як буде». І в разі такої відповіді продовжити наполягати на поверненні підручника буде вже занадто дивно. Саме тому юнак і обрав варіант менш простий, але більш надійний – забрати записку, поки хлопця не буде вдома.

Кожну суботу у футбольної команди тренування з п’ятої до восьмої вечора – Олівер це знав, тому що інколи приходив подивитися з трибун на те як Пітер приймає м’ячі, тренує менш досвідчених гравців і жартома колошматиться з кимось. Так що обраний час був ідеальним, щоб нібито прийти в гості та почекати його повернення. Звичайно, ніхто не збирався чекати повернення Пітера – Олівер планував швиденько забрати записку і змитися геть.

Мама Пітера люб’язно провела хлопця до кімнати сина та сказала почувати себе, як вдома. Жінка хоч і здавалася доволі строгою, проте виявилась дуже гостинною. Коли вона залишила його наодинці, Олівер полегшено зітхнув – перша половина плану пройшла як по маслу.

Опинитися в кімнаті того, за ким сохнеш уже кілька років, виявилось для хлопця невеликим стресом. Пульс пришвидшився, стало важко дихати… вся кімната була ніби просочена його запахом. Намагаючись зосередитися на своїй місії, юнак почав шукати очима книжкову шафу чи хоча б полицю, але такого в кімнаті він не помітив. Проте в очі відразу упала шкільна сумка Пітера. Олівер ледве не підлетів до неї, він мав чітку ціль – якнайшвидше знайти ту саму записку та нарешті втекти звідси. Так, він розумів, що копирсатися в чужих речах – погано, тим паче він півгодини тому і сам сварив С’юзен за схожий вчинок, але хлопець заспокоював себе тим, що ним керують істинно хороші наміри. От тільки тієї самої математики ніде не було.

- Олівере? Якого хріна ти тут робиш? – пролунав за спиною юнака знайомий голос, і в цю мить у нього просто серце в п’ятки провалилось, а ноги ледь не підкосились.

«ЧОМУ ВІН ВДОМА?» - прокричав подумки Олівер, повільно поставивши сумку на підлогу і так само повільно повертаючись на голос.

- П-привіт… - тільки і зміг з себе вичавити хлопець, і зовсім закляк, побачивши Пітера.

Той стояв у дверному проході, обмотаний одним лише полотенцем і з мокрим скуйовдженим волоссям – і дурню зрозуміло було, що він тільки-но вийшов з душу. І тепер-то Олівер зрозумів, що перебивати його маму було не варто, адже її слова мали звучати як: «Тільки Пітер зараз в ванній». А зараз… уже пізно було про це думати. Проте сказати, що від такого видовища юнак втратив дар мови – нічого не сказати.

- Привіт, друже! – саркастично відповів Пітер. – Давно не бачились! – і знову сарказм.

- Не думав, що ти пам’ятаєш як мене звати, - хіба що не запинаючись сказав хлопець, згадуючи, що кілька секунд тому з вуст Пітера вперше прозвучало його ім’я.

- Я що, зовсім бовдур по-твоєму, і не можу запам’ятати ім’я хлопця, який мені математику з фізикою вже другий рік вирішує? Проте це якось не відміняє питання, що ти робиш в мене дома без запрошення?

Пітер стояв в дверному проході своєї кімнати і, схоже, заходити не наважувався. Його настільки здивував візит Олівера, що він навіть не знав, як на це реагувати.

- Ч-чому ти не на тренуванні? – все ще ухилявся від теми підліток.

- У Святвечір? Дійсно, чому це?

«Ось і та змінна, яку я не врахував», - подумав Олівер.

Так, Пітер ніколи не пропускав тренувань, але хто ж міг подумати, що сьогодні тренування пропустить Пітера? Грубо кажучи, у Олівера через хвилювання та брак часу на роздуми з голови зовсім вилетіло, що сьогодні Різдво.

- Я… вибач, я піду… - пробубнів Олівер і навіть зробив кілька кроків вперед, але зупинився, бо Пітер не сходив зі свого місця і, схоже, не збирався його пропускати.

- Ага, зараз! Ні, ну я звичайно радий тебе бачити, а ще більше радий, що ти вже йдеш, але спочатку поясни, що тобі було потрібно в моїй сумці? Що ти шукав?

- Книжку.

- Яку?

- Математику.

- І на який біс вона тобі?

Олівер не був готовий до цього запитання. Його погляд бігав по кімнаті, намагаючись не зустрічатися з поглядом Пітера… і взагалі юнак намагався на нього не дивитись, але виходило так собі, якщо чесно. Схоже Пітеру наскучило мовчання хлопця, або йому просто стало його шкода, бо він навіть якось поблажливо зітхнув, але двері за собою зачинив. Йому не вірилось, що Олівер здатний на якийсь поганий вчинок, тому він мовчки пройшов до кімнати, вивернув на ліжко весь вміст сумки, щоб знайти той самий підручник, але його там не виявилось.

- Напевно брат взяв, у них в коледжі зараз повторення шкільного матеріалу за останній рік, тому він час від часу бере в мене якісь підручники. Дам тобі ту книжку після канікул. Тільки наступного разу просто напиши, а не пробирайся до будинку, як злодій.

- Пітере, тобі терміново потрібно забрати цей підручник у свого брата! – неочікувано осмілів Олівер.

- Ти мені поясниш, в чому річ? – підвищив голос Пітер. - Я не вмію читати думки. Ти ще маєш дякувати, що не полетів з вікна за те, що в мою кімнату пробрався.

- Я дещо забувся між сторінками. І цього краще не бачити ні тобі, ні твоєму братові, - зізнався юнак, на що Пітер закотив очі.

- Світлина топлес твоєї С’юзен, чи що?

- Що? Ні! Там записка… для тебе…

Пітер не зводив погляду з Олівера в очікуванні того, що він продовжить, але той ніби води в рота набрав.

- Там записка для мене, яку краще мені ж не бачити? Адреса сайту звідки ти мені домашку списуєш, чи що?

- Там зізнання у коханні до тебе, дотепний придурку! – злісно крикнув Олівер і відразу ж заткнувся, зрозумівши, що бовкнув.

Десь на хвилину в кімнаті повисла тиша. Пітер здивованим поглядом дивився на Олівера, а той в свою чергу дивився на хлопця доволі злякано, не знаючи, що від нього очікувати. А потім від старшокласника пролунало протяжне:

- Бляяяяяя!

Юнак схаменувся і швидко прийнявся одягатися в те, що під руку потрапило, паралельно пояснюючи Оліверу, який ніяково відвернувся:

- Я коли йшов в кімнату то повз мене пройшов брат, обмахуючись якимось листочком ніби віялом, і єхидно посміхався, йдучи вниз до батьків.

Олівер закляк на місці, прослідковуючи хід думок парубка і розуміючи, що зараз його лист стане суспільним надбанням їхньої сім’ї. До того як Пітер вилетів з кімнати, він встиг попередити незваного гостя, щоб той навіть не думав кудись рипатись, популярно пояснюючи причинно-наслідкові зв’язки: «Дожену – гірше буде». Тому Оліверу довелось змиритись з тим, що його дофіга надійний план пішов коту під хвіст.

Юнак не знаходив собі місця, чимчикуючи по кімнаті туди-сюди, слухаючи ледве чутні крики, обурення та сміх… останнє, здається, лунало від брата Пітера. Оліверу просто хотілось провалитися під землю. Він розумів, що виставив в не найкращому світлі тепер не тільки себе, а й Пітера, що тепер навряд чи зможе собі пробачити. Кинувши погляд на ліжко, юнак побачив там розкидані книжки, тому він підійшов і прийнявся складати їх назад в чужу сумку – це єдине що він міг виправити з того, що накоїв сьогодні. Так, хоч здебільшого у всій цій ситуації основна провина лежить на С’юзен, хлопець не міг повністю звинувачувати занадто романтичну дівчину, тому обтяжити провиною вирішив саме свої плечі.

Хвилин через п’ять безнадійних тинянь по кімнаті Олівер вже почав приглядатися до вікна… другий поверх не здавався вже таким зависоким, з вікна вже хотілось просто вийти. Але хлопець розумів, що думки ці безглузді, а з’являються вони у його голові тільки тому що мозок хоче розвеселити його чорним гумором. Юнак сів з краю ліжка і став роздумувати, як буде вибачатися, та що краще казати. Але коли двері в кімнату відчинилися, Олівер зрозумів, що не готовий до будь-якої розмови на цю тему. Але у дверній щілині з’явилось незнайоме обличчя, Олівер вирішив що це той самий брат Пітера – Джордж, якого він до цього жодного разу не бачив.

- Ти – мій кумир, хлопче, - сказав незнайомець. – Я два роки не міг вмовити брата зізнатися у всьому батькам, а ти це зробив за один вечір… вау.

Незнайомець зник так же несподівано, як і з’явився, залишаючи Олівера один на один із ще більшим нерозплутаним клубком думок.

«Зізнатися в чому?» - поставив собі питання юнак.

Але розвинути далі цю думку хлопець не встиг, тому що в кімнату залетів Пітер, гучно гримнувши дверима. Він був похмурим. Ні, він був розлюченим. Навколо нього ніби аура злості та ненависті повисла в повітрі. Коли Пітер став підходити прямо до Олівера, той швидко зіскочив з ліжка і почав задкувати до стіни, аж поки не врізався в неї. Відступати далі було вже нікуди. Хоч Олівер завжди бачив в Пітері лише хороші риси, він знав, що той набагато сильніший нього, і розумів, що ніколи не бачив його розлюченим, а значить не міг бути певен, чи здатний хлопець когось відметелити, особливо, якщо є за що. Коли Олівер краєм ока побачив, що старшокласник піднімає руку, то він і справді подумав, що його зараз добряче тріснуть, тому якось інстинктивно зажмурився, затуляючи обличчя руками. Але рука Пітера приземлилась на стіну позаду Олівера, захоплюючи його в своєрідну пастку. А потім юнак почув невдоволене:

- Ти дурень? Не збираюсь я тебе бити…

Слова прозвучали досить відверто, тому Олівер опустив руки, відкриваючи очі. Пітер був близько, настільки близько, що хлопець відчував на собі тиск з боку його зловіщої аури, і навіть роздратовані глибокі подихи.

- Вибач, - зірвалося з вуст Олівера.

- Навіщо ти це зробив? – щиро спитав Пітер. – Навіщо написав це зізнання?

- Я…

- Тільки спробуй мені збрехати! Бо вдарити не вдарю, а придушити тебе дуже хочеться.

- Це не перший подібний лист, - зізнався хлопець. – Зазвичай я їх відразу спалюю чи викидаю, а цей випадково в школу взяв і С’юзен вирішила, що буде непогано вкласти його в твій підручник.

- Тобто, все це не розіграш? Те, що там написано – правда?

- Так, просто я…

- А ви з С’юзен хіба не зустрічаєтесь? – спитав Пітер, чим викликав у хлопця щире здивування. Взагалі-то ще його перша згадка про С’юзен від Пітера викликала здивування, бо він думав, що такому хлопцю як він має бути все рівно, хто з ким зустрічається чи не зустрічається.

- Що? Ні, ми просто по сусідство живемо… ось і дружимо з дитинства.

- Бовдур… - тихо пробубнів собі під носа Пітер.

Олівер уже хотів вдруге вибачитись і по скоріше втекти, поки ситуація не стала гіршою, але йому знову довелось зажмуритись, коли інша рука Пітера потягнулась до його шиї. Хлопець уже встиг подумати, що старшокласник все таки вирішив здійснити свою погрозу і придушити його прямо тут. Можливо не на смерть, але все рівно ж приємного в цьому мало. Тим не менше, Олівер зрозумів, що його не душать, а просто взяли за комір, притягуючи вперед, а потім… а потім юнак в мить закляк... саме в ту мить, коли його поцілували.

Час ніби зупинився, ноги зрадницьки підкосились, а в голові стало занадто шумно від звуку власного серцебиття. Хоч це і була саме та мить, про яку юнак мріяв уже дуже давно, коли це сталося - він розгубився. Звичайно ж він дозволив себе поцілувати, але настільки оторопів, що не встиг як слід відповісти на поцілунок до того, як чужі гарячі губи уже віддалились.

- Бовдур – я, - пояснив Пітер. – А ти – сором’язливий дурак. – Не залишив парубок і Олівера без образливого слівця. А після відійшов від стіни. – Ходімо…

- К-куди? – ледве прийшовши в себе, запитав Олівер.

- Подалі звідси. Нам потрібно поговорити, а у цих стін є вуха по імені Джордж.

Олівер просто поплівся за хлопцем вниз, взувся та сказав щось на прощання його батькам, виглядали ті доволі похмуро. Навіть куртку довелося застібати вже надворі, бо Пітер практично випхав його в спину, аби швидше покинути будинок. На вулиці було вже доволі темно, великими сніжинками на землю падав пухкий лапатий сніг. Святвечір здавався навіть занадто казковим, враховуючи, що майже всі будинки були так чи інакше прикрашені новорічними вогнями, а подвір’я надувними сантами та сніговиками.

Вони просто шли по вулиці, Пітер йшов попереду, ніби кудись вів їх, інколи озираючись, чи не втік Олівер. А коли той значно відставав за рахунок коротшого кроку, юнак стишував ходу, щоб його наздогнали.

- Куди ми прямуємо? – запитав Олівер, набравшись сміливості, щоб розмовляти з хлопцем.

- До головної ялинки.

- Навіщо? – щиро здивувався юнак.

- Сьогодні Різдво, а ти писав в твіттері, що батьки не повернулись з відрядження, тому ти навіть ялинку не став прикрашати. Але не можна відбирати у себе свято, зрозуміло?

- Ти читаєш мій твіттер? – ще більше здивувався Олівер.

- Ще в тому році знайшов.

- Не правда, я перевіряв!

- У мене не одна сторінка.

- А… - Олівер хотів щось сказати, але передумав, і продовжив йти мовчки.

- Ти дійсно думав, що я попросив у тебе допомогу з домашкою, тому що більше ніхто не погодився?

- Ну, я подумав, що це дивно, але навіщо тобі було мене обманювати?

- Ну, хоча б для того, що ти теж мені подобався, але поруч з тобою завжди крутилася С’юзен, і я не збирався вмішуватись в ваші відносини.

Олівер навіть не знав, що на це сказати, він був шокований тим, що не помічав до себе ніяких проявів уваги, але якщо зараз задуматись, то щось таке дійсно було.

- Джордж давно про все здогадався, - продовжував Пітер. – Він намагався вмовити мене розповісти все батькам, а не терпіти кожного вікенду спроби познайомити мене з якоюсь дочкою їхніх друзів. А я все опирався. Але коли вони сказали, що мені не варто спілкуватись з хлопцем, який пише такі зізнання… я не втримався і виказав їм все, як є.

- Це ж не зіпсує твої відносини з батьками?

- Чхав я на це! Нехай радіють заслугам старшого сина, Джордж тільки те й робить, що дівчат додому водить – одна краща за іншу. Нехай і мене приймають таким, який я є.

- А тебе хіба не будуть шукати? Сьогодні ж Різдво…

- Ти що, не чув, що я сказав перед виходом?

- Ні, - зізнався хлопець, бо правда чи не чув, чи не пам’ятав, так як був не дуже зосереджений.

- Я сказав їм, що маю кращу компанію на Святвечір. Ти ж не проти моєї компанії на сьогодні, Олівере?

- Проти? Ні, звичайно, я тільки «за». А якщо замерзнемо, то можна піти до мене. Ялинки в мене немає, але є камін. – І тільки коли договорив, Олівер подумав, що його слова можуть сприйняти не в тому сенсі. Він раптово почервонів і прийнявся себе поправляти: - Але я нічого такого не мав на увазі… просто…

Пітер приснув зі сміху і потріпав хлопця по волоссю, він любив так робити з усіма, хто був нижче нього зростом.

- Хочеш глінтвейну?

Вони вже вийшли на головну площу їхнього містечка, де білим скляним полем розливалася ковзанка під відкритим небом, а посередині цього крижаного озерця височіла головна ялинка. Ще кілька годин тому тут було доволі людно, але зараз всі вже розбіглися по хатам і тільки деінде можна було побачити поодиноких любителів ковзанів. Всі лавочки навколо ковзанки були пустими, та й не дивно – всі давно вже дома сидять за столом разом з сім’єю. Проте, на подив Олівера, в одному із кафе-трейлерів неподалік ковзанки горіло світло, на неоновій вивісці можна було прочитати: «Імбирний глінтвейн».

- Та мені все одно не продадуть, - відповів Олівер.

- Зате мені продадуть, з минулого року вже на двадцятирічного схожий… то як, будеш?

Олівер кивнув і мовчки поплівся за Пітером. Йому все ще здавалося, що це якийсь розіграш, який підлаштувала С’юзен, бо не могло все бути так добре. Через хвилину в руках Олівера опинилось горнятко з гарячим пряним напоєм. Вони підійшли ближче до ялинки і раптом хлопець відчув, що його обійняли зі спини, а друге горнятко з глінтвейном Пітера опинилось поруч з його руками. Навіть через зимовий теплий одяг Олівер відчував від парубка тепло, і йому від цього відразу стало дуже затишно.

- Дякую, так тепліше, - сказав юнак, намагаючись не видати в голосі зніяковілість.

Пітер посміхнувся і поклав своє підборіддя хлопцю на плече, відпиваючи трохи свого напою та милуючись ялинкою.

- Мені не можна втрачати обличчя капітана команди, - почав говорити Пітер, - на жаль, в нашій школі вистачає противників відноси між двома хлопцями. Але поза межами школи, я хотів би бачитись з тобою частіше. Приходь до мене, ну, математикою там позайматися… чи ще чимось…

Олівер кивнув, розуміючи, що його думки зараз курсують зовсім не в тому напрямку, від чого він відразу ж почервонів. Хлопець тепер був навіть радий, що Пітер стоїть позаду і не має нагоди бачити цю картину.

- О, а ще… не кажи, будь ласка, С’юзен, що її проступок мав позитивні наслідки, нехай її трішки погризе сумління.

- Ну, це якось жорстоко…

- Скажеш – вухо відкушу, - жартома пригрозив Пітер.

Олівер засміявся і знову кивнув, погоджуючись поки що нічого не розповідати подрузі, адже, здається, Пітер щось задумав. То хай так і буде.

- Коли твої батьки повертаються? - запитав старшокласник.

- Через місяць десь, якщо плани не зміняться і їм не доведеться затримуватись знову.

- Тоді давай і Новий Рік разом зустрінемо? В тебе ж десь має бути на горищі ялинка… дістанемо її, прикрасимо, тим більше якщо в тебе є камін. А я з дому украду кілька пляшок вина і зваримо домашній глінтвейн…

- Пітере, ти це серйозно? – Юнак не вірив тому, що чув. – Це ж все точно не якийсь жарт? – перепитав хлопець.

Замість відповіді на ці безглузді питання старшокласник трішки підняв голову і все ж таки укусив Олівера за кінчик вуха - не сильно, скоріше грайливо, але цього вистачило, щоб по тілу Олівера пробіглися мурашки. Він набрався сміливості і забрав горнятко з глінтвейном з рук Пітера, поставивши обидва на лід. А потім повернувся до хлопця і міцно його обійняв. Йому вже давно хотілося це зробити.

- Ти чого це раптом? – здивувався Пітер, але все рівно обійняв його у відповідь.

- Я просто… давно так хотів, - зізнався юнак.

- А знаєш, що я давненько вже хочу зробити?

- Що? – безтурботно спитав Олівер, підіймаючи погляд на хлопця.

- Ось що…

Пітер обережно підняв підборіддя юнака і ніжно поцілував його, не випускаючи з обіймів і навіть трішки нахиляючись. Оліверу довелося встати навшпиньки для зручності, і він обійняв Пітера за шию, нарешті свідомо відповідаючи на такий довгоочікуваний поцілунок. Їхній глінтвейн охолоджувався, стоячи на кризі, а навколо вже не було ні душі. І ці двоє так і стояли там поміж яскравих святкових вогнів під новорічним деревом в обіймах один одного, забуваючи про все на світі і думаючи тільки про хороше.