Подарунок

Подарунок

автор: Слава Шторм

- Сковронку, ти де?

Розхристаний Янек влітає до майстерні, де Степан, по вуха уриндавшись в солярці, намагається розкрутити паливну систему.

- Co się stało? Де горить? - чоловік кидає свою марудну забавку і виповзає з-під вантажівки на ходу підхоплюючи ганчірку, щоб обтерти руки.

Якщо Янекові щось вперлось в голову, то краще одразу це прояснити, бо все одно ж спокою не дасть. Він в усьому такий: швидкий, настирний, невідчепливий, прискіпливий до будь-якої дрібниці і вибагливий до кожної деталі хоч у роботі, хоч у дозвіллі, хоч у коханні. До такого ставлення у роботі Степан вже давно звик. Дозвілля взагалі вважав за краще одразу зіпхнути на того, хто на цьому розуміється. А от у коханні…

Щоразу він дивувався, ніяковів, соромився і ховав очі, мов мала дитина, котру спіймали за поїданням варення зі слоїка, що бабця приховала на святковий пиріг. Але тепер у ролі пирога якимось незбагненним чином опинявся він сам. А може навіть не пирога, а самої лише начинки, котру так приємно злизувати з пухкого солодкого тіста розломивши навпіл ще теплий пиріжок.

- Що там у тебе? - на ходу стираючи рештки мастила та бруду чоловік іде у дальній куток, де маячить напівзгорбленою спиною капітан Борушевський.

- Ось, тримай. Це тобі, - хлопець розвертається, простягаючи уперед руки, що тримають щось, сховане у шапку.

Степан обережно заглядає всередину.

- Господи, де ти його відкопав?

Руки самі тягнуться обхопити долоні разом з шапкою. Ну от, знов цей невгамовний хлопчисько десь посіяв рукавички і тепер пальці геть крижані.

Чоловікові у голові не вкладалося, як можна ледве не напамʼять цитувати купу довжелезних інструкцій чи складних схем, знати вздовж і впоперек війсковий устав двох армій - рідного Wojska Polskiego та ЗСУ - але весь час забувати, де поклав рукавички. Степан не розуміє цієї назбагненної логіки, тому просто міцніше стискає руки, намагаючись нашвидкуруч хоч трохи зігріти закляклі янекові долоні. Передати крізь шкіру бодай частинку того палючого жару, що тліє усередині останні кілька місяців і навіть не думає згасати.

- Ясю, навіщо? - відриває погляд від рук, заглядає в схудле хлопʼяче обличчя, обпікається об чорні очі-вишні, що весело мружаться у відповідь і губи самі мимоволі розтягуються в усмішці, - ну навіщо ти?

- Ти ж хотів, - знизує плечима капітан і неслухняні кучері підстрибують в такт з рухами, - от я і подумав, нехай у тебе щось буде від мене. На згадку. Ну, знаєш, якщо раптом…

Він не договорює, замовкає, лиш дивиться, злегка схиливши голову на бік. Степан мовчки продовжує сам: “… раптом мене не стане”. І мовчить. Нема чого тут говорити.

Він і сам знає, як іноді прокидається уночі, лежить нерухомо, прислухаючись до ледь чутного сопіння на сусідньому лежаку - ще попробуй почуй його, таке тихе, за гучним хропінням старого Федоровича - і по колу ганяє безсилі думки про те, що з ним буде, якщо раптом одного дня Янек щезне.

Це не просто лякає. Страх наповзає чорною імлою, навалюється щосили на груди, стискає і без того вкрай пошматоване серце, яке досі тримається купи ледь не тому, що один причмелений на всю голову відчайдух нахабно тримає його у своїх долонях. І щойно відпустить, не стане ані серця, ані самого Степана.

“Kocham Cię, moje serduszko”, - беззвучно шепоче одними губами кудись у шорсткі кострубаті дошки. І знов вкотре прислухається до мірного спокійного дихання, сподіваючись, що раз доля чомусь подарувала йому цей незбагненно-немислимий шанс, то може не забере його так само, зненацька, зоставивши лише рештки понівеченої душі.

Він ніколи навіть припустити не міг, що можна під сраку літ раптово закохатись. Та не просто закохатись у якусь гарненьку дівчину, нехай, навіть, і молоду та зелену. А провалитись, немов у безкінечну прірву, в чорні очі-вишні, розтанути у ясній легкій посмішці, розімліти, як під гарячими сонячними променями, від простого доторку шорстких, посічених дрібними шрамами, зашкардублих від постійної взаємодії з хімічними субстанціями хлопʼячих долонь, котрі тепер не проміняв би на самі тендітні та доглянуті дівочі.

Якщо війна і відібрала у нього все, що могла, натомість вона подарувала той єдиний шанс, котрий жодним чином не справдився б, якби не ці пекельні події. Тому що не можна. Тому що у нормальному житті так не буває. Тому що тільки коли над головою свистять “Кінжали”, а довкола суцільні засіяні мінами стежки, можна потайки признатися собі, що це кохання має право на життя і взаємність.

Як же так склалось, що після двох невдалих шлюбів, втративши будь-яку надію на щасливе майбутне, зневірившись і у почуттях, і у людях він стріне того, хто дивовижним чином стане як не сенсом життя, звісно ні, але доволі значною його частиною. І чуттєвою також.

За чуттєвість було соромно окремо. Як би не заспокоював його Янек раз у раз повторюючи, що все нормально, нічого страшного не відбувається, а від того, що Степан відчуває, він не стає якимось ненормальним, повірити у це було досі складно.

Бо жодна школа не вчила, як жити з тим, що у свої сорок з гаком раптово виявляєш у собі потяг, котрий досі вважав не дуже природнім.

Жодна книжка не писала, що робити, коли людина, яку вважав щонайбільше за гарного друга, раптом каже тобі, що ти йому подобаєшся. А потім просто бере і цілує. Нехай після якоїсь там чарки оковитої, але ж якби не хотів, то, навіть, бочка горілки не змусила б наважитись на таке неподобство.

У жодній інструкції не було розказано, як вести себе, коли якоїсь незбагненної миті раптом усвідомив, що дивишся на свого командира не просто як на близького товариша, а як на те, перше, давно забуте юнацьке кохання. І усередині не сорок, а знов шістнадцять, і знову не знаєш, що говорити, як себе вести, куди діти руки, ноги і дурній мозок, що нашіптує: “Схаменися, ти ж поважна доросла людина”.

Та яка там доросла. Такий самий пришльопнутий, як і у свій шістнадцятий день народження, коли вперше запросив дівчину, за якою упадав майже рік, на перше побачення.

Так там хоч він сам запросив. І дівчину. Все, як годиться. А зараз його самого весь час кудись кликали, запрошували, ба, навіть - і це лякало найбільше - з батьками познайомили. Під приводом “зʼїздити у гості на Різдво” Янек фактично влаштував оглядини перезнайомивши з усією сімʼєю. Добре, хоч вистачило тактовності не ляпнути родичам, що привів до них не просто товариша по службі. Бо інакше Степан від сорому з кімнати б не вийшов.

Хоча чого-чого, а тактовності Ясю вистачало на двох. Тут гріх скаржитись. Жодного разу він не переступив тої межі, яка б виглядала як провокація чи демонстрація третім особам чогось, що їм знати зовсім не варто. Навпаки, при кожній нагоді хлопець робив все, щоб не ставити під загрозу сержантову репутацію ані серед особового складу, ані серед чужих завидющих очей, що люблять розносити дурні плітки.

- Ясю, ти божевільний, - хитає головою Степан не в змозі відірвати погляд від капітана.

- Можеш сховати до кишені, - посміхається у відповідь той, а в очах безкінечним Балтицьким морем розливається сум пополам зі щемкою ніжністю.

Руки ще міцніше стискають прохолодні долоні, наче все, що у нього залишилось у цілому світі - замерзлі хлопʼячі руки та очі, де лукавими бісиками мерехтіло його власне відображення.

- Ти божевільний, - повторює знову, бо наче треба щось сказати. А те, про що хочеться кричати на весь світ, тут і зараз озвучувати зовсім недоречно.

- Сковронку, ти вже казав це, - струшує чубом хлопчина, - щонайменше разів сто.

Він знов посміхається. Так весело й шалено, що хочеться торкнутись тієї посмішки, спіймати її губами, розділити на двох, а може й примножити у так багато разів, що й дихати стане складно.

Та біс із тою посмішкою. Хоча б обійняти, притиснути до себе, відчуваючи, як його власне серце підхоплює чужий темп, трохи збивається, зривається на вдиху, а потім підлаштовується під таке знайоме серцебиття, щоб хоч кілька хвилин звучати в унісон.

Теплі губи ніжно торкаються щоки. Це все, що у них є. Це все, що вони можуть собі дозволити. Розірвані обійми, короткі кусючі поцілунки, погляди крадькома, коли здається, що нікого нема поруч. Не можна більше. Нічого не можна. Якби ще свій, такий самий земляк з сусіднього окопу, то було б хоч якось та зрозуміло. Не люблять тут такого, але закривають очі, прикидаються, що ніц не розуміють, стараються не помічати.

А тут аж цілий іноземний офіцер, що за незбагненною примхою долі опинився саме у їхньому взводі. Як можна? Це ж ганьба страшенна. Не приведи господи до старшого керівництва дійде. Фактично їм нічого не зроблять, вже давно нема жодних покарань за неуставні відносини, але бачитись більше не вийде. Не дадуть. Розведуть по різних розташуваннях і добре, як хоч інколи можна буде зідзвонитись, а не перекидатись поодинокими уривчастими повідомленнями у месенжері, коли буде пробиватись хоч якийсь стабільний звʼязок. І все, що залишиться, чекати перемоги сподіваючись, що за цей неосяжний час вони зможуть зберегти той тендітний вогник, що мерехтів зараз одразу для обох душ. А ще бажано не вмерти.

Пальці крадькома проповзають по цупкій тканині обережно проводячи по внутрішній стороні долоні. Серце підскакує, немов пробитий мʼячик, аж під саме підборіддя і рвучко падає кудись у шлунок, бо янекові пальці стискають його руку і тут же починають лагідно кружляти самими подушечками по замурзаних кісточках.

“Kocham Cię”, - невідомим шрифтом виписує на шкірі пустотлива кінцівка.

“Kocham Cię”, - промовляють слідом за нею пересохлі потріскані губи.

Двое людей стоять посеред військової майстерні, серед напіврозібраних автівок, ящиків з деталями, каністр з мастилом та розкиданих кругом запчастин, тримаючи один одного за руки, немов найдорогоцінніший у світі скарб. Торкаючись не шкірою, а тендітною надією на спільний шматок щастя, що обидва загадали замість різдвяного бажання.

Двоє людей просто стоять, не в змозі розʼєднати ані руки, ані душі, ані долю. А з кишені степанової куртки на них зацікавлено лупає оченятами кошлате сіре кошеня.