Химерні квіти Тиводара

Радію, вдихаючи густий наче молоко жовтневий туман. Он мої квіточки, у ранковій імлі вони здаються чарівними. Вони і є чарівничині, чарівні. М’яке фіолетове світіння поглинає мене. Поки ще волого й над землею повисла м’яка материнська осіння тиша, виходжу збирати шафран. Повітря ніжно вливається в легені, трохи холодне, із запахами прілого листя, та, чомусь, молока. Це запах надії. Скоро квіти сушитимуться, як вдасться погожа днина. Я можу й магією, але навіщо, коли світ дає все потрібне для життя. До того ж, хіба не насолода дивитися на золотаву монетку жовтневого сонця й усвідомлювати, що ще трохи й воно сховається за темну пелену хмар, визиратиме рідко-рідко наче гість, що прийшов до мене. уявляєте, особисто для мене сонце виходить на небосхил і світить, сушить мій шафран.

Чим більше я радію – тим краще працює моя магія. Навколо лише шафран, поля загадково-фіолетово квітів. Все це моє багатство. Я не мислю свого життя і магії без прянощів. Шафран головний із них. Мені легко садити-доглядати-збирати-сушити-відправляти-насолоджуватися тим, що мій шафран полетить у різні кінці світу й принесе комусь насолоду, радість, а, може, щастя. Але про щастя думати марно, ми не завжди можемо відрахувати траєкторію свого щастя, щоб зустрітися з ним віч-на-віч. Але я вгадую щораз частіше. Ключ до щастя – вдячність. І це не просто слова. Вдячні й щасливі мене зрозуміють, а всі, хто вважає цю фразу маячнею, рекламним плакатиком, мають час для того, щоб зрозуміти. Але може статися й так, що не зрозуміють ніколи. І це теж добре.

За багато кілометрів фіолетового мерехтіння є інші ферми, селища, містечка. Є люди, що вистежують траєкторію щастя.

Зібравши врожай у листопаді, я вирішила, що до свят подарую мешканцям міста чарівників, що найближче до моїх фіолетових володінь… Кожному щось особливе, що зігріє й порадує… це можуть бути зовсім прості речі, головне, щоб зненацька і сердечно. Але я не планує ні в якому разі ощасливити їх, а хочу продовжити своє свято, бо робити свято для інших, то потрійна насолода для мене.

Коли зимовий сніг пухнастим килимом із тисячами веселкових мерехтінь розсипався по землі, я згадала про санчата, адже доставляти подарунки магією не цікаво. А так хоч до пошти містечка довезу й залишу. Марк чоловік тямущий, він багато на своєму віку бачив, тож передасть усім мешканцям міста. А я… Попри всю насолоду не збираюся обходити містечко, щоб кожному вручити подарунок.

– Сніжку, Морозець! – ось вони мої магічні помічники, красені які… Сніжок білий із синіми кришталинками очей. Під місяцем його очі виблискують металом, а шерсть мерехтить срібними блискітками. Морозець сірий, шерсть у нього настовбурчена наче голки їжака, коротка, груба. – Полетіли, ну ж бо, помічники мої, – кажу, затягуючи на сани мішок з подарунками. Магія все ж дуже полегшує роботу, адже мішок не такий важкий. Та й коли без магії, то він на ці сани точно б не помістився. Й двоє собак не потягли б такі важелезні сани.

Латунний дзвоник заспівав над землею. Сніжок та Морозець пливли по небу, струшуючи на землю білу й сіру шерсть, лагідну завію, прозорий швидкокрилий мороз, що накривав крилами ліс, містечко, рідких подорожніх, навіть, встигав прокрадатися в теплі будинки й гратися з вогнем у каміні, полум’ям в печі, ворушачи довгими пальцями маленькі пломенятка свічок.

Зорі внизу і зорі на небі… Добре так зависнути між двох зоряних полотнищ одного чорного, іншого білого…

Але ми вже коло пошти. Містечко чарівників приймає нас спокійно. Поважно лежить перед нами, не розкривши жодної таємниці. Мені цікаво, що за вікнами в господарів, чи затишно, чи святково, чи сердечно ллється золотаве світло на їх обличчя, чи зігріває свято їх? Але не можна. Марк живе десь тут-таки. Він зразу відчує мене, бо моя магія найсильніша, вона іншого роду… Він каже, що від мене пахне деревно-гострими нотами, наче золоті руни витіснені на шоколадному дереві чи книжковій палітурці. Я не вмію так закрутити як Марк. Тому лишаю подарунки й знов знімаюся в ніч, мріючи про теплий плед, густий солодко-пряний гарячий шоколад у чашці з товстими стінками. Здається, такі великі чашки якнайкраще передають затишок холодним спраглим рукам.

І так щороку, я щораз кличу Сніжка та Морозця й ми разом відправляємося в путь. Їм подобається моя магія, запахи, якими просякнутий весь мій одяг, здається, навіть, шкіра. А ще їм подобається мчати в ніч разом, сріблитися під золото-срібним химерно-усміхненим місяцем. Дороги Сніжок і Морозець мають різні. Не часто перетинаються, ловлячи пахощі одне одного…

Хоч листів мені не писали, але я знаю, що подарунки сподобалися мешканцям містечка чарівників. І знаю, що Марк точно знає про мій щорічний ритуал, вгадав дарувальницю по густому фіолетово-золотому шафрановому запаху від подарунків. А в мене на дзеркалі… Оселилася веселка. Я помітила її зразу. Спочатку тоненька рамочка, потім все ширше і ширше облямування дзеркала. Так моє люстро ще гарніше стало, воно лелілє-міниться при будь-якому освітленні. Мені подобається годинами дивитися на море тонюсіньких кольорових переливів, веселок, що складаються з міріад кольорів, котрі розчиняються одне в одному і виринають зненацька, вражаючи своєю красою.

Але історія не була б повною без того, що тепер перед святом мої поштові голуби приносять мені листи від мешканців міста чарівників. І що б ви там думали?

Листи із проханнями про подарунки… Часом, там щось миле, від чого моє серденько тане. А часом, побажання нічим не примітних дрібниць, які можна купити за гроші. На жаль, до магії швидко звикають. Не було б все так сумно, коли б цих листів не ставало щораз більше. але з року в рік мені вдається вразити чарівників, не розтрачуючи магію на ті бажання, в яких анікраплі душевного тепла, а лише забаганки. Прозаїчні, хоч і недешеві бажання кожен може начарувати, купити за дзвінку монету… А я… Роблю свій вибір. Хоч не призналася ані Марку, ані жодному мешканцю чарівницького містечка, що саме я створюю зимову казку й потім наче зачарована, наче дитина, радію, сміюся, вдивляюся у веселку, залишену чарівниками.

***

– Дарчику, ходім хутчіш, вже хуртовина починається, – говорить Даяна, пропускаючи вперед Тиводара, що невпевнено, тримаючись за її руку, але сам іде.

– Ти хіба не знаєш легенду? – хлопчик здивовано розплющує очі, що в них тоне засніжений ліс, зупинившись на порозі наче бачить Даяну вперше.

– Ні, яка легенда? Що в зимовій хуртовині легендарного?…

– Тоді я розповім тобі, – Тиводар вмощується перед чашкою гарячого шоколаду, від якої струменіє карамельно-шоколадно-безтурботний затишок.

– Це пані Шафраніка разом із Сніжком та Морозцем летять… Чуєш дзвоники? А вранці Марк передасть кожному його подарунок… Там щось особливе тобі й мені, – усміхнувся Тиводар іскринками очей кольору літнього лісу.