До коханого. Репресованого
Прокинулася в інститут збиратись.
Одразу зрозуміла, що мені
Хвилин 15 треба почекати,
Щоб привітання кинути тобі.
Та написав ти, що тебе забрали.
Ще, виявляється, о сьомій сорок дві.
То як же... Я так сильно сподівалась,
Що легко все обійдеться тобі.
Збирався ти на допит вирушати.
До ворогів народу усього.
Збирався сам... Але забрали з хати...
Ще й восьмої години не було.
Ще в Україні діти тихо спали,
У Білорусі починався день...
А ти ішов. Вони тебе забрали.
Вони — потвори, схожі на людей.
За що ж тебе невинного карати?
За те, що любиш Білорусь свою...
За те, що не мовчав і мовив правду
Про ту державу, владу і брехню.
За те, що ти розповідав про мову,
Історію, культуру для людей.
І що не втратив білоруське слово,
Що поглядів тримався, та ідей.
Тебе забрали. Ти не повернувся.
На тебе увесь день чекала я.
Я визволю тебе. Я не боюся!
Хоча й маленька квіточка твоя.
Вже довго інформацію шукаю.
Та не дістати, бо ніхто не зна.
Постійно скрізь і всюди добиваюсь
Деталей справи: вирок? Чи нема?...
Твого я повідомлення чекаю:
«Я повернувся, мила, ось дивись!»
Але ти там. Там справу розглядають.
І телефон без змін. Усе мовчить.
І що з тобою буде, я не знаю.
Відпустять чи затримають тебе...
Тобі, мій білорусе, обіцяю.
Всіма шляхами визволю тебе.
А в Україні ще війна триває.
Не долетять тобі мої листи.
Та ти і сам про це чудово знаєш,
Хотів країні ти моїй допомогти.
Але не встиг. Тебе забрали з хати.
Ненавидять вони тебе за те,
Що Білорусь хотів ти врятувати.
І Україну, й мову, і мене.
Щоб оцінити твір, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.