Небажана ціна

В той день я був готовим.

Якби Ви запитали мене, що я відчуваю — я б не знайшов відповіді. Це я знаю точно. Тому, що шукав. Але не знаходив. Я не відчував ані злості, ані образи. Я не відчував страху. І аж ніяк нічого позитивного.

Якби ви запитали мене чого б я хотів, я б теж не знайшов відповідь. Бо, про що б я не подумав — я відчував лише відторгнення та не бажання. Я не хотів їсти, я не хотів нікуди йти і робити щось я теж не хотів. Я не хотів спати. І бачити бодай когось я не хотів.

Саме в той момент на моєму шляху трапилась вона.

Я зненавидів її просто через саме її існування, просто тому, що вона з'явилася. Мене мало цікавило що у неї на душі, яка вона людина і якої вона зовнішності.

Мене не цікавило те, що їй потрібно, або ж чого вона хоче. І мене аж ніяк не обходило чого вона не хоче.

Та насправді я бачив. Бачив її біль. Бачив страх. І знав... Я точно знав, що повинен робити.

Мало кого обходить, чого я хочу, або що відчуваю. Людей скеровують до мене тільки тому, що знають — йти більше нікуди. Ніхто більше не допоможе.

А я вибору не маю. Я змушений робити те, що роблю від разу до разу. Я змушений допомогти.

І мало кого обходить, що я хочу вбити її, знищити, стерти з лиця Землі.

Та все ж... здається, декому не все одно. В її очах я бачу страх настільки чітко... Бачу глибоке розуміння. Я бачу, що вона якимсь немислимим чином вловила мою ненависть направлену в її бік. В цих же очах окрім страху та розуміння я бачу... Приреченість? Ні... це щось інше.

Нарешті я помітив її вроду. Скажімо так: блакитні очі не чіпляють, недбало зв'язане чорне та неслухняне волосся, бодай і густе, як вранішній туман — не вабить. Недоглянута шкіра, нехай і без явних недоліків — не приваблює.

Вона мені не подобається.

В книгах заведено романтизувати безвихідь: «вона боялася, та не відступала». Так описали би сміливість. Але це не про неї. Хоробрість — це про вибір. У цієї ж жінки його не було.

У неї був лише присмертний син на руках і благання на устах.

Втім, вибору не було і в мене.

Можливо, хтось би сказав: а чого тобі варто — відмовити? Не допомагай, от і все. Хіба ж ти можеш допомогти всім? Хіба ж ти зобов'язаний? Чи ж примушує тебе хтось?

Та що ви знаєте? Що знаєте ви, ті, хто ніколи не приймав свого покликання, не впускав його у душу і не ставав його частиною? Кажете, у вас є покликання? Кажете, не відноситься сказане до вас? Ха! Якби ви були частиною свого покликання, не ставили б подібних питань!

Тож якщо знаєте — то розділяєте мій біль. А як ні — то вам не зрозуміти, як би я не пояснював і що б не казав.

Просто прийміть, що це існує. Так само як я прийняв свій дар, своє покликання. Як...

Просто знайте, що я не мав вибору.

Нарешті... я перестав опиратися і став інструментом для мого дару.

Я відчував кожну частку енергії, відчував всі її емоції, біль, жагу, страждання. І я відчував любов, відданість, тремтячі нотки її душі. Тож так... Я знав. Я розумів. Я відчував... Як і кожен раз. Її життя перетекло в тіло її дитини. Через мене...

Й дитя ожило, задихало, наповнилось силами. Й ціна тому — материнське тіло біля моїх ніг.

Дитя встало, глипнуло на мене оскаженіло-наляканими очима, ненавистю й непрощенням.

І я відчував... ЇЇ, що все ще була моєю частиною — любов до цієї дитини, ненависть до самого себе, як до її вбивці… Це роздирало мене на шмаття: резонувало у мені з моїми власними почуттями й емоціями, та емоціями врятованої мною дитини, направленими на мене…

Дитя мало вибір. За дитя уже заплатили. Дитя втекло.

А я залишився. Я не мав вибору. Як і багато раз до того: ані в наданні послуг, ані в прийнятті плати за це.

Я божеволів від несумісності часток в мені…

Я поглянув на її тіло з єдиновиокремленим почуттям, на фоні оскаженілого внутрішнього шторму, що роздирав мене. Це відчуття наповнювало мене по вінця, не поміщалося, виливалося з мене — я не хотів.

Але вибору я не мав жодного.

Я встав біля її тіла навколішки. Схилився. Я прийняв дар.

Її тіло, позбавлене життя, стало моїм.