Вакуум

В небі чужої планети коливалось жовтогаряче сонце. Світло його було, як розмазана пляма фарби, а саме воно наче насправді рухалось – точно тобі яєчний жовток у білку плаває. Небо теж було оранжеве, лише на віддалі від сонця вгадувався чистий блакитний колір.

- Гламурна планета, - буркнув астронавт Іурген, а потім звернувся до напарника: - Піди скажи тим вченим, що шатл готовий до посадки.

Простенький науково-дослідницький корабель НДК-8678 (пілоти звали його Нудик) був призначений суто для науково-дослідницьких завдань, а не для військових, тому звичної бездоганної рації на його борту не було. Можна було оголосити про посадку в мікрофон, але обох астронавтів бісили такі допотопні методи; тому Кайл і сам волів би піти й доповісти, тільки не принижуватись перед розробниками моделі.

Незабаром він повернувся до кабіни керування разом з головнокомандуючим експедиції – доктором Адамом Романо. Той попросив показати йому місцевість під шатлом, і Іурген вивів на екран дані нижніх камер.

- Бачите місто? – спитав доктор. – Нам треба десь поблизу нього. Точку можете вибрати самі, але будьте готові після посадки злетіти знову.

- Навіщо? – поцікавився Кайл.

- Якщо від міста надто смердітиме, - пояснив доктор.

Вони облетіли навколо міста.

- Не надто й гламурно, - зауважив Кайл, дивлячись на камери.

Міг би сказати ще: досить похмуро. І справді, що може бути привабливого у видовищі мертвого міста? Руїни, мотлох, бруд, подекуди навіть трупи.

«Я вам, докторе, не заздрю – отам копирсатись», - подумав Іурген, але утримався поспівчувати вголос.

Трохи порадившись між собою, астронавти вибрали місце для посадки. Доктор лишився задоволений і пішов скликати свою команду.

За півгодини шатл відчинив свої двері, даючи людям вихід в чужий світ.

* * *

Назовні вийшов весь екіпаж. Першим – доктор Романо. За ним його підлеглі: геолог на ім’я Маркус; двоє хіміків, Віктор та Том, який за сумісництвом ще й лікар; ще один біолог, якого звали Даніель (першим був сам Романо); і навіть – історик-аналітик Герман. Саме така команда мала з’ясувати, від чого загинула ця нещодавно відкрита планета, що ще не так давно була цілком собі людною.

Астронавти теж вийшли подихати свіжим повітрям. На них не накладався дослідницький обов’язок, тому обидва вже передчували, як будуть нудитись тут. На це вони скаржились ще під час польоту; на що Даніель якось відповів:

- Раділи б краще – нічого не доведеться робити, а ми пахатимем, як воли.

Корабель посадили так, що справа від входу лишилось місто, зліва на чималенькій відстані розкинувся ріденький лісок, а сам шатл стирчав посеред рівнини, вкритої жорсткою висохлою травою. Загалом пейзаж непоганий, але помітно чужий, хоча флора і фауна планети, як вже з’ясували фахівці, були подібні до земної.

Якийсь час постояли мовчки; скидалось на те, що виявляли траур до загиблого світу, але насправді кожен думав про щось своє. І так кілька хвилин, поки не подув вітерець – аж тоді потягнуло смородом.

- Вітер з міста, - сказав Романо. – Повернімось до корабля й розробимо план дій.

Вирішили вже не смикатись із обраного місця, лишатись тут – про що й повідомили пілотів. Для них це означало «ви вільні, сидіть тихенько і не заважайте». Втім, нудьгувати, як вони очікували, не довелось, бо праця вчених завирувала просто на їхніх очах, і вже спостерігати за всім тим – не засумуєш.

Передусім Романо вирішив, що треба розвідати обстановку на місцевості вночі, для чого взяти звичайний намет та переночувати. Удвох: сам Романо та…

- Добровольці? – поцікавився він, не отримавши заперечень проти ідеї.

Викликався Герман, що був, за його словами, «не проти погодувати місцевих комарів».

Намет встановили за кораблем з протилежного боку від міста.

Перша ніч виявилась напрочуд спокійною, тож Романо заквапився виконувати місію. В той же день він організував першу вилазку в місто.

- Усім вдягти скафандри, - скоріше радив, ніж командував він. – На будь-чому може лишитись небезпечна речовина з невідомими властивостями… Ну, ви самі розумієте. Багато в корабель не тягти. Один предмет флори, один фауни і один штучного походження.

- А якщо предмет фауни не впіймаємо? – іронічно поцікавився Том.

- Тоді без нього. Але ти гадаєш, над тілами не літає жодної мухи? – Романо кивнув у бік міста.

Підлеглий примовк.

Експедиція зайняла години три. Повернулась команда задоволена результатами.

- Германе, - звернувся до аналітика Романо, знімаючи шолом скафандра, - вам не потрібні лабораторії для досліджень. Які ваші попередні висновки стосовно цього міста?

- Поки що ніяких. Єдине, що можу сказати: цей світ явно не знав електроніки. Я не побачив у місті жодного екранчика. А от механіка місцевим жителям добре знайома, механічних пристроїв і облаштувань вистачає…

- А предмет фауни впіймали? – без належної серйозності втрутився Іурген.

- Аякже! – відгукнувся Даніель. – Таргана з місцевою реєстрацією. Будемо знайомитись. Тебе на знайомство покликати?

- Годі жартів, - приструнив Романо, - роботи багато.

- Гаразд, знайомства після роботи, - погодився Даніель.

Тут заговорив і Герман:

- Предмет фауни не такий цікавий, як те, що я знайшов. Навіть Маркус не зміг сказати, з чого зроблена ця річ.

Історик розкрив свою валізу і показав команді знахідку: чаша, схожа на старовинну, з прозорого зеленого матеріалу. Герман жартував: смарагд. Хоча більше скидалось на скло, тим паче, що важила знахідка дуже мало; але при цьому була тверда, як камінь, тоді як будь-яке скло легко розчавити. Чаша виглядала дуже гарно, що з’ясувалось після того, як Герман просто на місці витер з неї пил. Жодних сумнівів, що на цій планеті це був витвір мистецтва.

- Голими руками не торкайтесь, - попередив Романо усіх, хто підійшов подивитись на чашу. – Там, - жест рукою в бік міста, - багато всілякої гидоти.

- Я і не скажу, що це, - мовив Маркус, - поки не візьму матеріал в руки. Хоча б навіть в рукавицях.

- В лабораторії. Несіть туди всі об’єкти.

Потім ще пару годин поспіль з лабораторії чулись команди, висновки, суперечки. Нарешті вчені вирішили, що на цей день досить. І тоді пілотам дозволили поглянути на об’єкти досліджень.

Листочок якоїсь рослинки. Насичено-зелений, дуже схожий на земний. Нецікавий.

Тарган розчарував своєю млявістю.

- Ви його катували, поки ловили? – поцікавився Іурген.

- Ні, - відказав Даніель, - катували вже коли вивчали.

А от чаша таки привертала до себе увагу.

- Не торкайтесь її, - нагадав Том. – Пил на цій планеті точно поганий, а на чаші ще міг лишитись.

І пілоти стояли над нею і просто милувались прозорим чи то склом, чи каменем.

- До речі, Маркусе, - подав голос Романо, - ти з’ясував, з чого вона зроблена?

- Камінь.

- Тоді чому він настільки легкий?

- Не знаю.

Пілоти тим часом сперечались, скільки ця штука може коштувати на Землі. Припускали, що дорого – інопланетні штуки на чорних ринках неймовірно цінуються. А коли предмет ще й має погану репутацію – ціна підскакує до захмарних висот.

- А то чому? – здивувався Романо.

- А хтозна, - відповів Кайл.

- І звідки ви такі подробиці знаєте? – підозріло спитав мовчазний Віктор. – Мабуть, самі контрабанду возили?

- Не контрабанду, а контрабандистів, - не ображаючись, заперечив Кайл. – Ми тільки пілоти, і нам все одно, хто що куди везе.

- Ходімте вже вечеряти, - озвався Даніель.

Романо з ним погодився і віддав відповідний наказ. Але, поспішаючи залишити лабораторію, Іурген, що ще дивився на чашу, ненароком зачепив її рукою. Посудина впала й трохи прокотилась по підлозі.

- Вибачте, - знітився пілот, підняв чашу, поставив на місце й озирнувся. І тої ж миті зрозумів, чого на нього дивляться такими поглядами. Тут же все небезпечне, а він узяв цю річ до рук!

- Як почуваєшся? – поцікавився Том.

- Та нормально…

- Гаразд, - зітхнув лікар, - подивимось, що буде… - а сам подивився на свою руку.

Варто сказати, що в нього рука була неприродньо червона, аж палала, хоча не пухла, як можна було очікувати; і свербіла, за словами самого Тома, страшенно. Приблизно таких же симптомів він чекав і в Іургена.

Але все пішло зовсім не так.

Почалося з того, що їжа видалась Іургену загарячою, і він уявив, як вона холоне – їжа вмить вистигла. Ніхто цього не помітив, окрім самого пілота, а він вирішив, що такого просто не може бути. Уявляв охолодження їжі далі – і за кілька секунд помітив, що в страві заблистіли дрібні крижинки.

- Дивіться! – гукнув він до інших, переконавшись, що страва насправді замерзла.

Усі подивились – і нікому така річ не сподобалась.

- Мерзенна планета, - процідив Романо. – Хотів би я знати, як це сталось?

Іурген так-сяк пояснив. Що далі його слухали, то більше дивувались.

- Ти хочеш сказати, - не вірив Том, - що заморозив їжу силою думки?

- Виходить, що так.

- Давай перевіримо. Зціли мені руку.

Іурген слухняно уявив, як з руки лікаря зникають пошкодження, як відновлюються вражені тканини… За хвилину рука була як новенька.

Усі присутні неймовірно схвилювались.

- Це ж сенсація! – Маркус аж тремтів, а очі його горіли захватом. – Іургене, ти ж тепер володієш телекінезом!

Інші також навперебій почали змальовувати перспективи, які давав телекінез. Лише Віктор мовчав похмуро й скептично, та Кайл дивився на веселощі, не приховуючи тривоги. А самого Іургена галас почав дратувати.

- Я – пілот, - заявив він. – Моя справа – вести корабель. А рештою займайтеся вже ви.

Вони з Кайлом пішли до своєї кабіни. Романо й Герман хотіли піти в лабораторію просто зараз, розпочати ретельніші дослідження дивовижного предмету… Але Віктор раптом мовив грізним голосом:

- Ніхто не повинен торкатись тієї чаші!

На нього подивились недовірливо.

- Звичайна безпека! – пояснив він уїдливо. – Це схоже на вірус, принцип дії точно такий! Розумієте? Його треба берегтись, а не захоплюватись, хоч які перспективи нібито бачаться. Хіба ви, шановні вчені, забули це правило елементарної космічної безпеки?

Романо заперечив:

- Це правило стосується загроз Землі…

- А якщо ви станете носіями вірусу, це не загроза Землі?

Віктор натягнув рукавички скафандру і сам сховав чашу, замкнувши в одному з численних сейфів лабораторії.

* * *

- Я вже хочу додому, - сказав Іурген.

Вони з Кайлом стояли на землі біля входу в корабель – чекали на зонд, який запустили для дослідження змін в навколишньому середовищі.

- Чого це раптом?

- Набридла ця планета з її вірусами... – в голосі Іургена виразно чулось нетерпіння.

В небі задзижчав зонд.

- Швидко він прилетів, - здивувався Кайл. – Швидше, ніж повинен був.

- Це я допоміг, - усміхнувся Іурген.

- Навіщо?

- Бо набридло чекати! Тобі не набридло?

- Ну, мені теж, звісно… Але ж поспішати нам все одно нікуди. До того ж, твоє втручання могло йому зашкодити.

- Так, - спохмурнів Іурген, - я лише потім про це подумав.

І дійсно – навіщо подумав? Тільки уявив, що в зонді щось пошкодилось – а що, як так і сталось? Втім, вихід із ситуації теж знайшовся миттєво. Іурген уявив зонд цілим і неушкодженим.

І коли з нього зняли інформацію, виявилось, що все гаразд, а відомостей навіть більше, ніж планувалось. Нова здатність Іургена одних у команді радувала, Романо – насторожувала, інші – ніби заздрили, а Віктор бурчав з цього приводу так само скептично і невпинно стежив, щоб до чаші навіть не підходив ніхто.

За кілька годин, збираючись на відбій, Іурген сказав Кайлу:

- Мені це вже зовсім не подобається.

- Твій телекінез?

- Так. Постійно треба напружуватись, стежити за тим, про що думаєш, що уявляєш…

- Хочеш пораду?

- Ну, скажи, - здивовано мовив Іурген.

Хоча не уявляв, чим йому Кайл може зарадити.

- Не ходи до них, - кивнув у бік вчених. – Якщо вже й нашкодиш, то лише нам двом.

Іурген засміявся. Порада, звісно, слушна, але все одно нереальна.

Чергове лихо сталося наступного вечора.

Іурген чергував над приладами і мимоволі почав розмірковувати, як би то було чудово поговорити зараз з рідними з Землі... через допотопну корабельну рацію....

В рації щось затріщало. Іурген похолов від жаху. Зв’язок із Землею? Це реально?

- Прийом! Прийом! – заговорив він, хвилюючись. – Це Земля? Це ен-де-ка вісім-шість-сім-вісім! Ви мене чуєте? Прийом!

Рація тріщала, а Іурген так захопився, що не помітив, з яким здивуванням за ним стежать Кайл та Даніель.

Останній і не стримався:

- Іургене, що ти робиш?

Пілот відволікся думками на запитання і не проконтролював, що буде далі. Хотів відповісти, але рація раптом тріснула особливо голосно, і з неї повалив димок.

Корабель відразу дав сигнал про пошкодження, і за десять секунд всі вчені були коло місця події.

- Що ти робиш?! – злісно вишкірився Романо на Іургена. – Хочеш, щоб ми тут померли всі?

- Я нічого не робив! – упевнено виправдовувався Іурген.

- Про що думав? – Кайл спитав інакше.

Напарник замислився. В апаратурі знов щось тріснуло.

- Я питаю, - підвищив голос Кайл, - про що думав! Але я не просив думати ще раз!

- А як я це згадаю, не подумавши вдруге? Спогад – це теж думка!

Поки вони сперечались, поки Іурген як міг пояснював, що сталось, Романо кудись пішов. А коли повернувся, то в руках тримав шприць із якоюсь рідиною і голкою, і це пілотам страшенно не сподобалось.

- Вибач, Іургене, але ти становиш серйозну небезпеку...

Той вмить спохмурнів:

- І тому ти мене вб’єш?

- От дурень, - спокійно відповів доктор. – Я ж не злочинець. Це лише гіпнохрон. Щоправда, тут аж сорок вісім годин.

- А це нормально? – Кайл захвилювався, мабуть, сильніше, ніж сам Іурген.

- Це безпечно, якщо ти це маєш на увазі. Просто невідомо, як це позначиться на його подальшому самопочутті. Ритми сну зіб’ються точно – доведеться їх встановлювати.

Іурген з дуже похмурим виразом обличчя уважно слухав. Намагаючись зосередитись на тому, що говорив Романо, він принаймні відволікався від решти непотрібних, шкідливих думок.

Гіпнохрон – снодійне, яке засвоюється організмом не повністю, бо розраховане не на міцність сну, а на його тривалість. Зайву дозу організм викидав природніми шляхами уже після сну.

Як не гірко було Іургену це визнати, але Романо мав рацію. Тому, після короткого й похмурого роздуму він погодився, щоб йому ввели снодійне.

Сплячого Іургена віднесли до його каюти, після чого всі зібрались на нараду.

- Точно більше ніхто не підчепив телекінез? – Романо їдким поглядом оглянув кожного з присутніх.

Особливої реакції не було, та професор, вочевидь, сам зрозумів, що з іншими все гаразд.

- Мусимо прийняти рішення, що робити далі, - повідомив він.

- Пропозиції? – спитав хтось тихо.

- Моя пропозиція – якнайшвидше звідси забиратись.

Мовчання стало важким, напруженим.

- Якщо хтось має інші пропозиції, я слухаю, - люб’язним голосом повідомив Романо.

- Дослідити цей феномен... – несміливо озвався Том. – Це ж все-таки справжня сенсація…

- Дослідити можна й трохи з відстані. Не знаходиш?

Том подумав і погодився, що дійсно, з відстані було б принаймні безпечніше.

- Я пропоную, - сказав Романо, - залишити Іургена тут.

Усі промовчали – для всіх це була несподіванка. Хтось здивувався, хтось дивився недовірливо.

- Я розумію, це складне рішення. Але воно не спонтанне. Я довго над цим розмірковував, перебирав варіанти... І дійшов висновку, що цей – найкращий.

Першим отямився Кайл:

- Я не зможу вести корабель сам. Він розрахований на двох пілотів.

- А якщо навчити когось із нас? Здається, там нічого складного, тільки й того що треба чотири руки.

- Ну... Власне так.

Погоджуючись, Кайл помітно засумував. Вголос не сказав, але сам собі зізнався, що почувається зрадником.

- Зрештою, - продовжував Романо, - ми ж його не на загибель кидаємо. Ми залишимо йому все необхідне для життєзабезпечення, що тільки можна. Ми просто, так би мовити, усунемось від небезпеки самі. До того ж, можна буде спостерігати за ним, навідуватись... З часом навіть контактувати. Але поки що ми всі в страшній небезпеці.

Згоду на таку дію дали не всі. Довше за всіх опирався Кайл.

- Зрозумій, він щось підчепив, - пояснював Романо йому окремо. – Це як затяжлива хвороба – спершу дуже мучить і хворого, і його оточуючих, а потім настає звикання і чіткіше, вже без паніки, розуміння того, що сталось. Ми теж з часом зрозуміємо, на що натрапили. Тільки зробимо це на відстані, а Іурген – сам на сам.

Приготування до відльоту тривали ще кілька годин. Команда сортувала речі: що забирати, що лишати Іургену. Дещо взагалі віднесли на міське сміттєзвалище; туди ж запроторили й злощасну чашу.

Іургену склали послання, в якому все пояснювали, і його створення зайняло чи не ще більше часу, ніж порання з речами.

Кайл під почерком Романо додав ще свої пару рядків.

Зрештою, прокинутись Іурген мав у набитому всілякими корисними речами наметі...

Нудик віддалявся від небезпечної планети.

* * *

Прокинувшись, Іурген відразу зрозумів, що хороших причин в зміні інтер’єру бути не може. Відразу тихо вилаявся про себе.

Записку йому вклали до руки, і він відчув її, щойно поворушив пальцями. Прочитав. Романо пояснив причину свого рішення і від імені команди просив вибачення. Кайл вибачався особисто за себе і обіцяв якнайшвидше врятувати напарника.

«Доброго ранку, новий господар загиблого світу», - привітав сам себе Іурген.

На душі було порожньо. Пілот нітрохи не був здивований, бо знав ситуації, коли учасника команди, що починав становити небезпеку для оточуючих, кидали в зараженому небезпекою світі. В глибині душі він знаходив рішення Романо цілком правильним. Але разом з тим було надзвичайно прикро й боляче.

Але робити було нічого. Точніше, роботи було – захмарно. Треба облаштовувати собі якесь житло, вивчати місцевість, шукати засоби для виживання.

Розпочав Іурген з першого. Почав перебирати усе, що йому лишили.

На серці було так важко, що якоїсь миті подумалось: от якби поплакати, то стало б легше. І сльози відразу ж полились. Це було навіть смішно. Емоційно відчуття в Іургена були не такі, щоб змушували плакати, а організм чомусь все одно давав закономірну реакцію.

Так, плачучи, але веселячись в душі, він і працював. І дійсно – легшало. Аж поки не вирішив, що годі рюмсати – і сльози моментально висохли.

Тоді йому подумалось, що можна було просто уявити, як від серця відступає тяжкість, і він уявив. Але ефект був несподіваний. В серце щось ніби кольнуло, а в голові стало неприродньо легко. Якось це було ненормально. Іурген раніше не відчував таких симптомів, тому не на жарт злякався і вирішив більше не торкатись думками власного організма.

Робота займала більше часу, ніж здавалось. До вечора вдалось лише розібратися з речами. Намет до настання темряви лишився неукріпленим на випадок якихось непередбачуваних гостей, тому Іурген влігся спати з електропалицею і пістолетом.

Сон не йшов. Напливали думки про екіпаж, з яким він сюди прибув і який покинув його тут... Але Іурген боявся про них думати – раптом зашкодить?

А до того ж відволікали тутешні звуки. Якісь шарудіння, якесь протяжне ніби гудіння, а часом навіть крики чи виття. Було моторошно від невідомості; заспокоювало лише те, що всі звуки нагадували тваринячі. З розумними істотами могло бути значно складніше.

Один раз звуки пролунали наче просто за наметом. Вони нагадували важке й хрипке дихання великого звіра. Іургену уявився ведмідь – волосся на голові заворушилось.

Та не був би він космічним працівником, якби дозволяв страхові володіти собою! Розум шукав засоби для захисту, і знайшов – треба використати нову здатність. Іурген уявив, як звір, ким би він не був, відходить від намета.

Істота гарчала невдоволено, але, потупцявшись на місці, таки пішла геть.

Заснув Іурген не скоро, а спав тривожно, раз по раз прокидаючись. Однак до ранку більше нічого поганого чи небезпечного не сталось.

Коли над планетою зійшло сонце, Іурген таки заснув міцно, хоч і на пару годин, як свідчив годинник. Щойно розплющені очі вгледіли денне світло, чоловік підхопився. Виспиться наступної ночі, коли про безпеку подбає краще, а зараз час братись до роботи.

Телекінез чудово допомагав. Щоправда, забирав чимало сил, зате відволікав від абстрактних думок, змушуючи зосередитись на конкретних, важливих в дану мить речах.

Скоро намет стал нормальним житлом. Навколо нього Іурген наклав дрівець і гілля з гаю в передмісті. Огорожа вийшла висотою до коліна. Сам чоловік її легко переступав, а от дрібного звіра, як він сподівався, вона могла б спинити.

Техніку довелося сортувати. Більшість залишених приладів працювали на сонячних батареях, тобто, підзаряджались від сонячного світла й тепла. Ті, що мали носитись на тілі – від енергії тіла. Дещо потребувало залиття води в батареї, і від таких речей Іурген відмовився взагалі. Обійдеться без температурного сигналізатора та вимірювача гідросили опадів.

Телекінез забирав дедалі більше сил. Їх треба було відновлювати. Їжа в цьому допомагала чудово, і скоро стало ясно: припасів у нього лишилось щонайбільше на два дні. А далі треба самому шукати щось їстівне.

Почався етап підготовки до експедицій в місто.

Навігатор Іурген носив на лівій руці між ліктем та зап’ястям – не дозволить заблукати. Зброя?..

Чомусь до кількох залишених пістолетів Іурген відчув лише відразу. Якось інстинктивно хотілось чогось масивнішого й старовиннішого на кшталт списа. Зрештою зробив собі такий-сякий кілок і, коли взяв його у руку, відчув себе значно впевненіше.

Де шукати їжу, Іурген не знав. Найпростіше, певно, було полювати, однак чоловік досі не знав, що тут водиться і чи їстівне у нього м’ясо. Доведеться пробувати.

Роботи передбачалось багато, і тільки надія, що по нього скоро повернуться, не давала впасти у відчай.

І ще одне було йому зрозуміло. Рано чи пізно про його хворобу стане відомо тим, кого вона зацікавить. За його суперздібністю точно прилетять – як не свій екіпаж, то чужі, незнайомі люди. Отже, він мусить не просто вижити, а ще й максимально вивчити й навчитись керувати несподіваним даром.

* * *

Кілька днів пошуків їжі, і Іурген зрозумів: на цій планеті лише м’ясо птахів було для нього їстівним. З телекінезом ловити їх було дуже просто: варто лише побачити – і вони самі до нього летіли за його наказом.

Таким чином, питання з харчуванням було вирішено, і час, який вивільнився, Іурген витрачав здебільшого на вилазки до міста.

Місто, як переконувався Іурген, постраждало раптово. Його вкрила рослинність, оживили тварини, але сліди цивілізації були скрізь.

Деякі будинки, хоч і поруйновані, ще не встигли обвалитись. Іурген наважувався заходити до середини, і скоро навчився розрізняти, де було житло, а де – якась службова споруда. Як не дивно, прикмета була простою і водночас незвичною – житлові будинки сповнені найрізноманітнішого мотлоху. Місцеві мешканці, зробив висновок Іурген, в цьому мало чим відрізнялись від землян, а може, навіть переплюнули.

Із будівель його найбільше зацікавила одна, яку він назвав вокзалом. Збудована з цегли, на відміну від інших споруд, декоративно прикрашена. Стіни збереглись, обвалився лише дах. Принаймні поки що. Чим воно було, Іурген не мав змоги з’ясувати, а вокзалом назвав тому, що за цією будівлею була широка асфальтована дорога із вплавленими залізними смугами, дуже схожими на рейки, тільки ширшими. Навколо будівлі не було жодної подоби транспортних засобів, тож Іурген подумав, що саме звідси люди втікали на всьому, на чому можна було виїхати.

Тварин Іурген зустрічав рідко, та й то здебільшого вони від нього втікали. Агресивними виявились лише тутешні собаки – так сам чоловік назвав звірів, схожих на земних собак. Від таких він відбивався телекінезом. Помітив, що телепатичних наказів більшість живих істот слухаються неохоче, наче опираються, тому волів уникати зустрічей з ними.

Загалом за пару тижнів Іурген вивчив місто настільки, що відчув потребу завести якийсь щоденник спостережень – хоча навіть в нього потрапляло далеко не все. Якби якийсь інший телепат міг зазирнути в його пам’ять, то видобув би з неї матеріалу на цілу наукову бібліотеку.

Найпершою його теорією була та, що цей світ самознищився через вірус телекінезу.Хтось заражений на щось розізлився, спересердя уявив, як у місті, або навіть по всій планеті, вибухає усе, що може вибухнути – от і глобальна катастрофа… Або якось так. І Іурген постійно намагався знайти в зруйнованому місті чи докази своєї гіпотези, чи спростування. На жаль, або не знаходилось нічого, або таке, що могло слугувати і доказом, і спростуванням водночас.

Але Іурген розумів, що значно важливішими є дослідження телекінезу. І на цю тему він теж вів щоденник.

З бажаннями було усе чудово. Побажай – і все виконується, за єдиної умови, що бажання стосується реального предмету, який або знаходиться в полі зору, або ти принаймні точно про нього знаєш. Але з випадковими думками значно гірше.

Скажімо, він блукав у місті. З якоїсь споруди звисала величезна балка.

«Хоч би не впала», - ненавмисне подумав Іурген.

І тут же відчув, що вона посувається. І не просто посувається – джерело штовхаючої сили знаходиться саме в його голові! На щастя, вдалося спинити рух – так само, думкою.

Ввечері ішов дощ – дуже неприємний і смердючий на цій планеті. Іурген надійно сховався в своєму помешканні. Думка про спинення дощу мляво прокльовувалась в голові, і коли це відбувалось, чоловік відчував важкі мокрі хмари так, наче торкався до них. Він спиняв цю думку – навіщо втручатись в природу?

Краще вже потренуватись на безневинніших предметах. Іурген взяв принесену знадвору дерев’яшку – узяв її якось, щоб зблизька краще роздивитись структуру місцевої деревини. Поставив ту штуковину на розкладному столику.

Думкою змушував рухатись той шматок дерева. Виходило легко й чудово. І Іурген взявся за складнішу справу – стримувати думки на ходу.

Випрацювання навичків повільно, але посувалось. Іурген навчився контролювати думки, як, мабуть, ніхто й ніколи!

В місті вже не було нічого цікавого. І так уже вивчив чи не кожний сантиметр. Вночі навпомацки зорієнтується.

Місто було абсолютно мертве, і все частіше чоловікові спадало на думку: не може бути, щоб на планеті ніхто не вижив! Те, що катастрофа сталась через телекінез, «необережне поводження з думками», видавалось дедалі очевиднішим. Але ж десь мають бути ділянки, віддалені від цивілізації, куди не так потрапили шкідливі речовини, радіація чи що там ще призвело все живе до загибелі. Зрештою, невже на всій планеті не знайшлося жодної людини, яка б навчилася теж керувати власне думкою, а не речами за допомогою думки? Або мав би хоч хтось спробувати спинити катастрофу тим же телекінезом... Чи просто врятуватись від нього?..

Іурген все більше схилявся до рішення: годі сидіти під цим містом, треба кудись вирушати! Щось ніби підказувало: він не один на цій планеті. Хай і не знайде інших людей, але хоча б вирушити на пошуки він мусить.

Та насправді Іурген зволікав. Він не втрачав надії, що до нього прилетять хоча б провідати. Тому він неквапливо складав звіт про досліди над собою. Успішні досліди. Залишить ці відомості тут. Якщо хтось з’явиться – знайдуть.

«Контролювати думки дуже просто, - писав Іурген в пейджер-щоденник. – Найскладніше було навчитись відмовлятись від непотрібних думок на стадії їх виникнення. Але й це цілком реально. Мені вдалося.

Я вже не маю сумнівів стосовно того, що сталося з цим світом. Так, він загинув завдяки вірусу телекінезу. Але не від самого вірусу, а від того, що місцеві мешканці не впорались із власними думками.

На Землі відбуваються майже такі самі процеси. Коли, наприклад, десь розпочинається війна – спершу вона точно почалась у чиїйсь голові. І цю шкідливу думку не було вчасно зупинено.»

«Велике благо – бути справжнім володарем своїх думок. Кому вдалося стати ним, той переміг сам себе найціннішою перемогою. Найстрашніша хвороба людства – власні шкідливі думки».

Останній абзац Іурген приписав напередодні свого виходу в путь незнайомою планетою, коли були зроблені всі підготовчі роботи, зібрані запаси, складений план і лишалось лише вийти за поріг помешкання.

На світанку наступного дня Іурген надовго лишив свій самотній притулок.