Жива

Я – лялька. Я знаю це так само напевне, як… Нічого в світі я не тямлю, не усвідомлюю краще за це. З чого я? Ох, якби ж я сама могла відповісти на це питання, якби сама могла дізнатись… То, певне, мене відливали з якогось пластику, чи із дерева випилювали, чи з ниток робили?... Не знаю…

Я знаю тільки про своє життя: діти не дуже хочуть гратись зі мною… Вони люблять лише залишати мене коло вогню, де мені стає гаряче й погано… Я наче плавлюсь коло каміну або ж на вікні у літню пору, де сонце випалює мене своїм жовтогарячим промінням. Але я не можу ні сказати, ні пояснити, ні відбитися від тих, хто несе мене туди і залишає. Я навіть плакати не можу так, аби вони бачили… Ані мій голос, ні мій рух лишаться непомітними і непоміченими.

У домі, де я живу є лиш одна господиня яка не ображає мене. Коли вона помітить, що я не в кімнаті на своєму місці, де б мені на високій шафі нічого не загрожувало б, шукає мене… Приходить за мною… Вона завжди визволяє мене…

Зимовими вечорами, прибираючи кімнату, чи просто насолоджуючись теплом каміну, вона не раз і не два рятувала мене ледве не з вогню… Завдяки їй я все ще жива. Вона завжди обережно поводилась зі мною… Співчутливо.

Весь цей світ у котрому я живу… Він великий і несправжній. Він наче скляний, пластиковий буває вдень, запилений, темний… Він не дарує радість… Од нього нічого крім страху я не відчуваю… І полум’я горить так, що я хотіла б відскочити але не могла… А я пам’ятаю інші часи, коли світ був радісним, коли я не боялась нічого… Може ті часи були лише в моїй уяві? Можливо світ завжди був таким як зараз?

Ранковий кришталь також був колись… Але він був справжній, а тепер щось наче й світанок, наче й ранок, але як підроблений… Чи то мої лялькові очі не можуть дивитись на справжній світ, бо я замінник, бо я скопійована з чиєїсь подоби або й придумана кимось… Придумана, вилита з того таємничого матеріалу і закинута долею сюди, у будинок, де я нікому не потрібна й мене ніхто не любить і не грається зі мною, всі тут здатні тільки лякати… І світ у цих людей такий самий… Я багато б віддала, ні, все віддала б за те, аби зникнути… Нехай і назавжди, нехай без права повернення… А що я втрачу? Я – лялька, що не може навіть ворухнутися, мовити слова, встати й піти… В мене нема вибору в цьому житті. Та й чи життя все це? Я пам’ятаю свій вік, короткий він чи довгий… Спогади сірі й одноманітні…

Але щось є під тим. Я відчуваю, що на мене наче маску одягли… Я раптом розумію, що я не завжди була такою… Чи… Як то краще сказати… Я маю бути іншою! Чи була я іншою – не згадаю… Хоч щось мерехтить у пам’яті, видаючи себе за справжні спогади, але кому як не мені знати, що то уява… А може й ні… Я ні в чому не можу бути певна.

Знов літня ніч. Знов місяць світить… Його яскраве світло легким сріблом лягає на землю, закрадається мені в душу. Я стою на своєму місці, де зазвичай ставить мене золотокоса господиня, стою, обережно притулена до стіни.

— Місяченьку… Скажи мені будь ласка, відповінь… Чи я завжди була такою? Що це – моя пам’ять чи то так тільки здається?... – Я не відчувала, здається, нічого окрім благання. Стояла й молилась, запитувала в нього, сподіваючись на відповідь.

А він дивився на мене з неба, білолиций, блідий, трохи притрушений золотом, що нагадувало мені коси господині будинку.

— Місяченьку, як навіть ні, навіть якщо це не спогади, а мені просто уявилося… Розкажи, як стати такою ж як вони?... Такою ж як господиня будинку, як ті діти що бігають навколо і ніколи не граються зі мною… Чому вони лякають мене? Я ж нічим майже від них не відрізняюся?! Допоможи мені, Місяченьку!!!

Я відчула, як щось гаряче, щось сильне, щось невластиве мені прокотилось по щоці і впало додолу. Я знаю, що то сльозинка… Моя… Хоч би її господиня не побачила, я не хочу аби вона дізналась, що я така ж як і вона, тільки дивом народилась у теперішньому великому світі такою… Зробленою з невідомого сплаву, не здатна відчувати, рухатись, жити…

Але місяць вгорі мовчав, сповиваючи землю блідим сріблястим світлом. Я не вірила, що він кине мене, що не відповість… Він же все бачив у цьому світі, він проникає у найпотаємніше…

— Для того аби стати як вони… Ти маєш малювати… - От і все, що сказав мені місяць.

Я згадала його слова лише вранці, коли перші сонячні промені упали на моє бліде, розфарбоване обличчя. Я собі не подобалась такою, як була. Це тіло… Ці фарби на обличчі… Мені постійно хотілось умитися… Але руки не згинались і не рухались… Я не могла ходити… А ще я боялась, що заводська фарба попливе на моєму лиці, якщо я доторкнусь до нього водою… Та й що казати, одна річ у тім, що я боялась стати ще страшнішою, а інша в тім, що бійся-не-бійся, я все одно не змогла б умитися…

Прямо переді мною у кімнату забігли дівчинка й хлопчик. Дівчинка була старша. Вона витягла звідкись аркуш паперу й подала хлопчикові. Із стуком на стіл висипали цілу коробку олівців… Вони яскраво вигравали проти сонця. Хлопчик заходився малювати…

Я все ще не зрозуміла слів місяця, але вирішила, що коли прийде ніч і ніхто не бачитиме мене, то я обов’язково спробую й собі помалювати… Я піймала себе на цій думці. Це було неймовірно! Я, лялька, в якої не рухаються кінцівки… Хотіла помалювати, оце так дива…

Але я вирішила і відступати не буду, чого б то мені не коштувало. Все, треба покласти цьому край. Я більше не можу жити у світі, де так багато всього, що лякає мене… Здається, що той сплав із якого виготовили мене – зветься переляк, і ніяк інакше я не можу назвати його.

Малювати мені можна було лише під наглядом місяця. Я вагалась…

Хотіла потренуватися десь, а з іншого боку мені хотілось уже розпочати…

Я хочу назад стати живою, змогти рухатись, не лякатись світу, побачити все нарешті справжнім, а не виготовленим із замінників, відгородженим від мене прозорою, проте все ж стіною.

Але першої ночі в мене нічого не вийшло. Я просто вирішила малювати. Вирішила для себе назавжди. Руки й ноги мої не забажали рухатись… Я так і лишилась прикутою до місця, де мене поставила господиня. Я вже знала що мушу робити, але посунутись з місця не могла. Треба спочатку все обдумати… Поки я не зможу добратись до столу й приступити до вибору того чим малюватиму. Першої ночі я плакала, серце стискалось, але місяць кинув на мене пучок сріблястого світла, що відливало золотом і… Нічим більше він не міг мені допомогти.

Наступного дня я лишилась ночувати на вікні. Господиня витирала пил і забула мене перенести на місце. Спочатку я злякалась… Я могла б і випасти з вікна… Тоді, на траві під будинком, де бігав ночами наш песик, я б і загубилась… Ніхто б не шукав мене і не знайшов.

Але під вікном стояв письмовий стіл, у шухлядах якого можна було знайти олівці і фарби. Подув сильний вітер – і я незчувшись, перелякавшись, упала на стіл. Я ледве не розбилась, мені було дуже боляче, але я була вже набагато ближче до мети. Мої руки-ноги все одно не рухались, але я вже була на письмовому столі… Тепер, головне, аби мене не перенесли назад на вікно чи й на шафу, де я раніше стояла. Другого падіння з вікна я, певне, не переживу.

Наступної ночі я вирішила малювати. Спочатку знайшла олівці. Це було непросто… по-перше, тому що всі вони лежать у шухляді, а мені з моїм зростом і кінцівками, що не рухаються, дуже важко дістатись туди, а по-друге, які б олівці я не взяла, через маленькі лялькові руки, що застигли в одній позі, я не могла б користуватись нормальних розмірів олівцем. Тому… Мені слід було знайти маленький олівчик… Він був тільки сірим… Я чула, як діти називають його простим… простий він, мабуть, тому, що ним робили замальовки, з малюнку ним і починались всі картинки, що висіли по стінах у нашому будинку.

І мені пощастило… Я могла взяти його у руки… Точніше, я могла рухати рукою так, аби сяк-так тримаючи олівчика, можна було малювати… малювати я уміла. Звідки знала як це робити – не знаю… з Минулого життя, мабуть, до якого зараз і прагнула. Якщо для визволення, для оживлення мені потрібно стати художником… Навіть попри нерухомі руки і пальці складені в одному жесті я малювала…

Спочатку простим олівцем намалювала квіти… вони вийшли гарні… От би розфарбувати їх…

Над квітами я трудилась ніч і ранок, аж поки до моєї кімнати не увійшли діти. Я молилась, аби мого малюнка вони не зачепили…

Але ні, діти подумали, що то господиня дому, золотокоса моя рятівниця поклала цього ескіза на столі… Я могла наступної ночі домалювати його…

Але розфарбувати олівцями його… Ні, то було не можливо. Я мусила зробити це фарбами, аби ніхто не міг затерти мого малюнку.

Але фарбами розмалювати – то легко звучить тільки для людей, котрі… Борони можуть набрати воду, можуть тримати пензля у руці. Навіть вони потім усі у фарбах бігають… А про мене що й казати. Отже, води я набрати не можу… Ну, тобто звичайним способом не можу: піти до крану й набрати собі у спеціальну склянку.

Але… Склянка стояла на столі, відсвічуючи прозорим пластиком. Я зазирнула крізь її мутнуваті стінки. Води там не було…

Але тепер, коли я вже мала намальований простим олівцем малюнок… Відступати було пізно.

Мені вдалось випхати склянку на підвіконня. Я зморилась, поки дотягла її до краєчку й змогла поставити так, аби вона падала на стіл.

Тепер я чекала дощу, аби він наповнив її , аби він дав мені змогу далі оживати й домалювати врешті мої квіти.

Але була ще одна завада – на вікні стояла сітка, через яку не проникали ані комахи, ані краплі дощу. Сама зсунути сітку я не змогла б… Але сильний вітер вибив її з вікна тої ж ночі, коли пішов дощ… У моїй склянці була вода, так, її небагато, але все ж… Я зможу розфарбувати свої квіти!

Мені здалось, що тіло моє змінилося, воно стало не таким скутим. Я відчувала, що вже ледве-ледве можу ворухнутися. Тепер я легше впораюсь із фарбами, пензлем, аркушем, на якому розцвітуть мої квіти.

Малюнок мій повільно розцвітав. Я ще не могла повноцінно обхопити пальцями пензля, але я вже потрохи могла ходити, іноді повзти… Так, із пензлем у руці я ходила, іноді повзла… Але квіти мої ставали кольорові… Навіть у сріблястому світлі, що робило все навколо таємничішим, я бачила, що квіти з малюнка мінились, усміхались, вони були наче живі. І я скоро буду жива…

Коли я втомлено відкладала пензля, думаючи, як прибрати все зі столу, місяць раптом мовив до мене, тихо й страшно, так, що я аж здригнулась, його голос прозвучав у моїй голові: «Ти оживеш, коли оцей аркуш буде на мольберті у господині дому, золотокосої твоєї рятівниці».

Я все ще не ожила… Руки й ноги все ще рухались погано… переді мною був стіл, котрий слід було прибрати після своєї роботи… А тут ще й виявилось, що малюнок я маю віднести сама на мольберт… Але це аж у іншій кімнаті… Та й мольберт високий для мене надто… Він коло вікна, але вже іншим робом поставлений… Тут вже не буде мені такого везіння, як минулого разу… Відчай. Розпач. Туга. Здається, що все розвалювалось на очах. Я не могла нічого вдіяти… Здається, що все це було марно… Навіщо?!

— Мамо, мамо, а це ваші квіти на столі? – спитала дівчинка з іншої кімнати.

— Які квіти, доню? – відповіла золотокоса господиня дому.

— Ну… Там, у кімнаті, вони на столі лежать…

— Доню, а принеси їх у мою майстерню будь ласка… Я подивлюсь… може й мої.

Я зрозуміла що маю діяти. Хоч як жаль мені було малюнка, але я швидко загорнулась у нього… Мене не було видно, а крім того я і малюнок будуть уже в майстерні і дівчинка, де б вона його не залишить, дуже полегшить мені роботу… Мій відчай хутко здимів.

За хвилину я була уже в майстерні… Світла, велика кімната… Вона аж наче прозора. На стінах – нічого… Здається,простір витканий із натхнення, він помережаний… За вікном розквітли квіти всіх кольорів веселки …

Дівчинка поклала малюнок на столі. Вона не розвернула його навіть. Я перевела дихання. Серце все ще тривожно калатало. Від радості, від переляку…

Загорнутою у свій малюнок я лишилась до вечора. Він тихо лежав на столі… тепер я могла чути кроки й розмову моєї золотокосої рятівниці… Це її майстерня, де вона ставала врешті-решт собою… Я чула, як вона малює, як створює дива на мольберті… Мені здається, я чула шелест її крил… Хотіла б я побачити їх…

Місяць знов засвітив, але цього разу так золотаво… Він мінився, він наче усміхався мені. Господиня підійшла до столу. Я відчула її руки на своєму сувої. Зараз вона розгорне його. Мені і радісно, і страшно водночас. А що, коли я не зможу поставити малюнок на мольберт… А що, коли як це зробить вона, то я ніколи не оживу…

Вона обережно розгорнула сувій… Усміхнулась. Взяла малюнок. Поставила його на мольберті. Я не бачила його, оскільки мольберт стояв проти вікна. Невідомість, тиша. До мене ніхто так і не звернувся, нічого мені не сказав. Я сподівалась до останнього… Аж поки не заснула, не провалилась у темний, теплий безмір сну.

— Доброго ранку! – сказала вона мені, вже не ляльці… Я зрозуміла це, щойно розплющивши очі. Сходило сонце… Малюнок мій все ще лишався темнуватим, але я могла побачити яскраві квіти… Тепер, звівшись із ліжка, я й уявити собі не могла, як лялька, що не може ворухнутись… Створила ось цю красу… І ні, то була не я, то лялька в мені… А квіти створювала та, що хотіла ожи ти… Світ більше не здавався штучним, відгородженим од мене прозорою пластиковою завісою. Він більше не був страшним. Тепер діти не гратимуться мною. Тепер я не лякатимусь і не боятимусь… Тепер я – це я…

Я підійшла до дзеркала. Здивовано оглянула себе… Я схожа на мою золотокосу рятівницю… Блиск у очах, яскраве волосся, по якому розсипаються сонячні промені, струнка й гарна статура… Все є… Я могла б навіть подумати, що я – така ж як вона, рівна їй…

Але, я – просто жива, а вона… Всемогутня, вона відкрила мені таємницю життя. Тепер я думаю, звертаючись до минулого, згадую і розумію, що таких збігів і щасливих випадковостей не буває… Всі випадковості не випадкові… у кожного є рятівник чи рятівниця… Моя – золотокоса статна чарівниця, що витягала мене з вогню, що дозволила мені скористатись усіма збігами і ожити…

Тепер стою навпроти неї… Сонце засвічує мою фігуру, мене закриває од неї мольберт і натхнення, що сріблясто літає перед її пензлем, перед ручкою, коли вона сідає писати… А я стою і милуюсь її ликом, освіченим сонячними променями.