танці самотності

він вийшов у ніч...

по драбині крізь небо заходив на місяць...там милувався світами, чемно вклонявся зіркам...

Венера заходила потім (яку він таємно кохав), закликала до танцю... - аби станцював він із нею танго...він відвертався, або дивився на неї сліпими з кохання очима, сором'язливо мовчав...

Сатурн у вальсі кружляв у парі з планетками....весело сміючись гукнув до красуні, богині Венери

- ...та не вміє! він навіть не вміє на гітарі пристойно зіграти...який з нього жиголо?!... - та ще голосніше з нього сміявся, кружляв на осі своїй вальс, міняючи в парі планетки...

і він, присоромлений, сходив сходинками по драбині крізь небо, але вже вниз, до землі, ховався за обрій в печері таємній печалі...

і в небо сходило сонце...

і день розпочався спочатку...

небо прикрашало себе наче пір'їнками білими хмарами, по яких поважно котилося сонце у вечір...

квіти в степу балеринками у пуантах на стеблах тонких здійнялися навшпиньки у надвечір'я, вітають небо та сонце, яке у вуальці хмарин...від подиху леготу квіти казково барвистими пелюстками тріпотіли, складалися ними до сну...

а серед озер настурцій та лілій чапля ловила рибу, пила воду із джерела, співала пісню сумного кохання, танцювала дивний танок... - розправляла крила, махала, хлопала ними, хвилюючи води озер настурцій та лілій, дзьоб тонко витончений здійняла, співала печаль голосніше...аж сонце на мить зупинилось в задумі на обрію посеред хмар...

долинула пісня луною до нього...

він вийшов, став під вербою, дивився танок сумного кохання, розчинився у пісні...загорнутий у самоту від самот...

в помаранчових краплях зорі зронився він в джерело, у води прозорі та крижані...і водами тими торкався чаплиних ніг, кружляв у ритмах пташиного танцю...

а як щойно настала зоряна ніч, на берег зійшов, по драбині крізь небо дістався він місяця - там вітався із кожною зіркою, поки не з'явилась вона, богиня краси та кохання...вона запросила його у танок...цього разу дивовижно, майстерно та артистично він станцював з нею танго...зіграв красуні, коханій Венері - віртуозно зіграв! - на гітарі фламенко...

від здивування Сатурн зупинився...

заплескали в долоні маленькі планетки, влаштували йому овацію...

- ...браво!!!...віват!!!... - кричали йому, підстрибували на орбітах партнерки Сатурна...

Марс поскидав свої обладунки та кинув свій меч до ніг гітаристу...

та він уже сходив крізь небо униз по драбині, склав її, сховав до кишені... щасливий, закоханий ліг у степу, милувався зорею на ранок...

чув переливисту пісню, яку виспівував жайвір до неба, яка милозвучним вітанням сходженню сонця була...

він бачив світи, де зими змінювалися весною, літо переходило в осінь, а слідом за ніччю завжди приходив світанок...

він огорнувся світами, що рухалися та кружляли у танці життя...

він загорнувся в красу перетворення та вдосконалень...

він зник...розтанув у квітах і травах росою...